Клод Кампань прощайте, мої п'ятнадцять літ
Я ПРИСЛУХАЛАСЯ ДО КОЖНОГО ЗВУКУ, ДО КОЖНОГО КРОКУ НА ТИХІЙ БЕЗЛЮДНІЙ ВУЛИЦІ
жүктеу/скачать 1.92 Mb.
|
- Бұл бет үшін навигация:
- Обіцяю зробити все, що в моїх силах,— пробелькотіла я, затинаючись.
- Жінка в чорному
- Я промовчала, не знаючи, що відповісти. Гійом мовчки стругав дощечку.
- Не подумай, що я дорікаю тобі,— додав брат, помітивши моє збентежене мовчання.— В душі, я добре знаю, ти й сама відчуваєш це... І він знову заходився стругати свою дощечку.
- Ну, то й що — знову озвався він.— Чому та жінка хотіла побачитися з тобою
- Гійом з несподіванки упустив на підлогу дощечку.
- А може, треба було б розповісти про все Інгвільд Можливо, у ній озветься голос крові. Якщо вона справді Янова сестра...
- І я тут-таки, не довго думаючи, переповіла йому все, в чому призналася мені в кондитерській жінка в чорному.
Я ПРИСЛУХАЛАСЯ ДО КОЖНОГО ЗВУКУ, ДО КОЖНОГО КРОКУ НА ТИХІЙ БЕЗЛЮДНІЙ ВУЛИЦІ Вона підійшла до мене в Булоні, недалеко від порту, на розі двох вулиць: Ламп і Національ. Як завжди, я йшла після занять з колежу з кількома дівчатками-однокласницями. Інгвільд зо мною не було. По понеділках вона поверталася на годину раніше, бо не вивчала латинської мови. Не знаю, чи то був просто збіг обставин, а чи жінка, бажаючи поговорити зо мною віч-на-віч, довідалася про це завчасно, але вона вибрала саме цей день. Я помітила, що вона йде за мною, коли завернула за ріг Гімназіальної, Мені неважко було впізнати її: те саме пальто, той самий маленький чорний капелюшок, як і тоді ввечері, коли вона зустрілася нам на стежці в лісі. Жінка підійшла, тільки-но я попрощалася з дівчатами. В ту мить, коли я вже осідлала свій велосипед, вона тихо торкнула мене за рукав плаща. — Я хотіла б поговорити з вами,— квапливо прошепотіла вона.— Сподіваюся, ви впізнали мене? Я мовчки кивнула головою. Жінка запропонувала мені піти до кав'ярні,— це було зовсім близенько звідти. Я спробувала відмовитись. — Ні, ні! Там буде зручніше,— наполягала вона. Ми сіли за столик у кутку залу. Я зняла хустку, якою щойно запнула голову, готуючись у дорогу. — Що б ви хотіли випити? — чемно спитала жінка. — Байдуже,— відповіла я, почуваючи, як у мене псується настрій. — Ну, гаразд, тоді, мадемуазель, дві чашечки какао, прошу.
— Я хочу поговорити з вами про Яна... Я промовчала. Була насторожі, недовірлива й підозрілива,— так, наче ця жінка хотіла через мене заподіяти Янові якесь лихо. А я будь-що повинна була захистити нашого друга. 
— Бачте, я його названа матір,— одразу ж пояснила вона, без будь-якого вагання й зовсім не затинаючись, немовби вже давно була готова до цієї зустрічі й розмови.— Я хочу розповісти вам усе, щоб ви знали, як це сталося... Це було у травні сорокового року, під час евакуації, біля Тура. Ще в 1935 році, перед одруженням, я закінчила курси санітарок, і, коли почалася війна, мене мобілізували й запропонували роботу у військовому госпіталі. Зима тридцять дев'ятого — сорокового років видалася для мене жахлива. На початку грудня мій чоловік, капітан запасу,— він служив у розвідці,— загинув на фронті. А в березні мені довелося пережити ще страшніше: смерть єдиної дитини, хлопчика трьох з половиною років. Я довірила його своїм батькам, які жили на півдні, у Фіністерському департаменті, біля Понт-Авена, бо служба в госпіталі забирала весь мій час. І от поки моя мати розмовляла з продавцем, малин побіг до річки. Він був сміливий і упертий хлопчик, як рідко хто з дітей у його віці. Безперечно, він забрався на чийсь човен, пришвартований до якірного ланцюга, бо згодом там знайшли його маленький червоний автомобіль. А потім... Але про те, що сталося потім, ніхто ніколи не дізнається. Бо жодна людина не була присутня при тій драмі. Саме почався приплив. Авен — досить широка річка, і, звичайно, легке дитяче тіло понесло за течією під час відпливу. Так ніколи ми й не знайшли слідів мого маленького хлопчика. Його звали Ян. Жінка замовкла. В цю мить офіціантка поставила на стіл перед нами дві чашечки, кинула на кожне блюдце по ложечці і, дивлячись не на нас, а кудись убік, оглушливим голосом спитала: — Може, тістечок, пані? Я здригнулася з несподіванки й скривилася, осудливо дивлячись на невиховану офіціантку, а скромна маленька жінка показала, як добре вона володіє собою, і я не могла не замилуватися нею в ту хвилину. — Прошу, принесіть,— так само привітно й чемно відповіла вона. Потім узяла маленький білий фаянсовий глечик, налила мені по вінця духмяного какао і, розгорнувши паперову обгортку, дістала грудочку цукру. — Мені тоді здавалося,— вела вона далі,— що я ніколи не втішуся... А потім, серед того лихоліття, мені несподівано всміхнулася доля, і це врятувало мене. То був Ян, другий Ян,— бо я назвала його так на пам'ять про мого любого хлопчика. Це сталося під час нальоту німецької авіації. Я патрулювала тоді з каретою швидкої допомоги південніше від Тура. Ми їхали в нескінченному потоці біженців, коли це нараз я помітила малу дитину в придорожній канаві, поряд з кількома трупами у цивільному. Певно, тих людей було вбито під час недавнього авіанальоту. Поблизу стояв автомобіль,— безперечно, їхній. Очевидно, вони повискакували з машини, рятуючись од бомб і кулеметної стрілянини, як робили, мабуть, уже не раз, їдучи по дорогах Франції, захаращених біженцями. Маля заснуло біля машини, чорне від пороху й сліз, просто перед розчиненими навстіж дверцятами... В якомусь ящичку в машині я розшукала документи і з них дізналася, що то був хлопчик з родини іноземних артистів, які вирушили на гастролі до Нідерландів. Можливо, їм довелося тікати звідти від фашистської навали й шукати притулку у Франції, як і багатьом-багатьом іншим... Я забрала сироту до себе. Незабаром настало перемир'я. Тепер, уже не працюючи в похідному госпіталі, я могла подбати про хлопчика, як дбала колись про свою рідну дитину. Я назвала його Яном. Хлопцеві було, певно, років чотири. Поступово він знову навчився усміхатись, бавитися іграшками. Дуже скоро почав розуміти по-французькому,— в такому віці це дається легко,— і невдовзі вже називав мене мамою. Він забув пережитий кошмар і свою першу родину. Мені здавалося, що я теж забула своє горе... Мені навіть не довелося його усиновляти. Смерть моєї рідної дитини ніколи не була офіційно засвідчена. Адже протягом довгих-довгих тижнів я прокидалася з надією, що мій хлопчик, можливо, не потонув, а його викрали якісь волоцюги і колись я ще знайду його. Звісно, це було безглуздя, але мати в розпачі здатна вірити всьому, що вселяє надію... Отже, до мерії у Страсбурзі, де народився мій маленький Ян, ніколи так і не надійшло повідомлення про його смерть. То був час війни, окупації, коли Францію роздирали всілякі заборони. До того ж нещасний випадок стався у глухому бретонському селі, на другому кінці країни... Словом, через кілька місяців я без будь-яких труднощів почала скрізь говорити про хлопчика, що це мій власний син. Правду знали тільки мати мого чоловіка, ще жива тоді, та мої батьки. їх так глибоко вразила звістка про зникнення нашого Яна, що вони ревно оберігали таємницю. Та й добре розуміли, що це чудом послане мені маля стало єдиною моєю втіхою в житті. Війна зруйнувала стільки родинних вогнищ, викинула на вулицю стільки сиріт! Того страшного літа не я одна прихистила знедолену чужу дитину... Ось як вийшло, що Ян, якого ви, Фанні, добре знаєте, став моїм сином... Вона взяла свою чашку, ковтнула трошки. Навколо нас, як завжди в обідню годину, всі столики були поспіль зайняті веселими гомінливими відвідувачами. Та весь цей виставлений напоказ добробут будив у мені відразу. Я пригадала, як ми з Яном сиділи в його скромній кімнатці за простим дерев'яним столом: каву тоді він налив в алюмінієвий кухоль для себе і в дорогу порцелянову чашечку — для мене. Я вбачала в цьому витонченість зубожілого справжнього аристократа,— вона так подобалася мені у Капітана й Гійома, її я знайшла і у Яна. З легким почуттям гордості й задоволення я уявляла собі трохи дикувату Янову постать на тлі цього метушливого натовпу завсідників дорогої кондитерської. Потім, ніби прокинувшись од своїх спогадів і повертаючись до іншої дійсності, до років війни та злигоднів, я знову побачила перед собою маленьку жінку зі страдницьким обличчям, почула її тихий голос: вона розповідала про Яна. — Колись, Фанні, ви самі станете матір'ю,— говорила вона, зазираючи в глибину моїх очей, ніби хотіла заволодіти всією моєю увагою.— Напевно, матимете маленького хлопчика, сина чотирьох років. Можливо, він буде білявий і гарний,— адже про це мріють усі матері. Можливо, він буде безмежно ласкавий, ніжний і водночас гнівливий, гарячий. І якщо, через багато років — о, я не бажаю вам цього! — у вас віднімуть усю ту ніжність, до якої ви звикли, і це завдасть вам великих страждань, як ця дитина завдає страждань і болю мені,— тоді, я певна, ви пригадаєте матір Яна і зрозумієте її... Вона дивилася кудись удалину, крізь шибку вікна,— мабуть, давні спогади й досі поставали перед нею, невідступно переслідували її. — Він був тоді зовсім маленький: п'ять років. Ні, навіть п'яти ще не минуло! Обнімав мене своїми рученятами міцно-міцно, наче хотів задушити, і вигукував: «Мамусенько моя гарнесенька, мила, ти друг мого серця!» Він дуже любив слухати казки. Але спершу завжди питав: «Це буде казка не про злого вовка, скажи?» І я розповідала йому про коника, який пішов на ярмарок, щоб побачити, як там крутяться й перевертаються дерев'яні іграшкові коненята, або про хитру лисичку-сестричку, яка ніколи не поспішала... Бувало, у нього траплялися приступи нестримного гніву, просто так, без причини. Якось за столом він раптом так розлютився, що потягнув на себе скатертину, звалив на підлогу всі тарілки й пляшки, і весь посуд розбився вдрузки. Довелося замкнути його в коморі на горищі. Коли він знемігся від крику і ми знову помирилися, він не хотів бачити мене сумною й зажуреною: «Усміхнися, мамо, ну прошу, усміхнися!» Він наказував так владно, і сам так мило усміхався усім своїм ніжним гарненьким личком, що я мусила йому коритися... У нього була маленька тачка, і він часто возив її по всьому садку, збираючи груші. В ті дні, коли приходив садівник, Ян майже не відходив од нього. Стромляв у землю різні сухі палички і вірив, що вони пустять паростки, садив каштани чи настурції. А коли я просила його кудись піти зо мною, він поважно відказував: «Я не можу, в мене дуже багато лоботи!..» Він так і казав: «лоботи»... А одного разу... Поринувши в свої любі спогади, жінка, здавалося, зовсім забула про мене. І мені не треба було ховати від неї хвилювання, що проти моєї волі пойняло моє серце. Так от яким він був, Ян. Маленьке хлоп'я, ніжне й уперте, чиє дитинство минало в товаристві старого садівника й вічно сумної, меланхолійної матері. І це Ян, а я думала, що знаю його, що він цілком належить нам! А він прийшов до нас, у Сонячні Дзиґарі, уже виліплений, сформований своїм попереднім життям, про яке ми нічого не знали, бо він не вважав за потрібне про нього говорити. Його минуле було таємницею, яка належала тільки йому і цій жінці, таємницею, зітканою п'ятнадцятьма роками спільного життя. І я відчула, що не можу вже вважати Яна ніби членом нашої сім'ї й затримувати його біля нас. Він раптом знову став чужою, сторонньою людиною, щоправда, дуже дорогою для нас. Він прийшов, щоб віднайти свої законні права і знову піти від нас. І я намагалася перед тим, як його заберуть у нас, принаймні запам'ятати ще кілька подробиць із його життя. — А потім,— вела жінка далі,— він пішов до школи. Мені довелося продати млина, що лишився мені по смерті чоловіка, і купити книгарню в Бове, я держу її й досі. Ян повертався зі школи додому раніше од мене, бо я ніколи не зачиняю крамниці до сьомої години. І майже завжди я знаходила вдома накритий стіл, підігрітий обід,— хлопчик ждав мене, готуючи уроки. Поки ми їли, він розказував усе, про що дізнався з підручників і книжок. Я захоплювалась його розумом і кмітливістю. Поступово він виростав, і я вже не наказувала йому, а сама, траплялося, просила у нього поради. Він став моєю силою й гордістю. Здійснювалося все, про що я мріяла, чого сподівалася від своєї дитини! Він був такий серйозний, прямодушний. І водночас такий добрий, уважний — аж до того дня, коли... Голос її на мить урвався. — Через кілька місяців після того, як він закінчив колеж і склав іспити на бакалавра, я тяжко захворіла на запалення легенів. Цілий тиждень мені було дуже погано, і я вже не сподівалася вичуняти. Ян доглядав мене зі зворушливою відданістю. Одної ночі я наче розум втратила, собі на лихо. Не хотіла, не могла вмерти, не признавшись йому, що я не рідна мати... Єдине, що я тоді приховала,— це смерть його батьків. Я просто сказала, що вони десь безслідно зникли... В ту хвилину він нічим не зрадив своїх почуттів. Так само старанно доглядав мене, аж поки я одужала.
— Одного вечора він довго не вертався. Я прислухалася до кожного звуку, до кожного кроку на тихій безлюдній вулиці. «Коли б тільки з ним нічого не сталося!» — думала я. Скільки разів, бувало, і раніше, як усі матері, я повторювала ці слова, чекаючи на ту щасливу мить, коли він стане на порозі кімнати, юний, з блискучими очима й розпашілими на нічному морозі щоками. «Добривечір, мамо,— казав він, обнімаючи мене.— А ти все краєш своє серце, хвилюючись за мене, га? Зрозумій: я ж уже не малий хлопчик!..» А того вечора все було зовсім по-іншому. З ним нічого не скоїлося лихого, ні. Та коли він повернувся, то зовсім не став ніжно піддражнювати мене, як робив завжди. Обличчя його віщувало грозу, коли він заявив мені, що найнявся на роботу шофером ваговоза до пана Марудо, хазяїна мукомельні в департаменті Па-де-Кале. Не вірячи, що він каже це серйозно, я дивилася на нього й мовчала. Але його похмурий погляд, міцно стиснуті губи збудили тривогу в моїй душі. Ще ніколи я не бачила його таким. І нараз я зрозуміла, що всі мої слова, всі мої сльози, благання не зарадять лихові: Янове рішення було непохитне. Тієї сумної ночі, признавшись йому в усьому, я знищила, перекреслила п'ятнадцять років щастя, довіри і взаємної ніжності... Справді, ніщо не могло затримати його. І хоч Ян, од'їжджаючи, обіцяв, що повернеться й писатиме звідти, скоро він зовсім перестав писати. Після коротенького листа, в якому він повідомляв про своє прибуття до Аллангема, я більше нічого не знала про нього... Ах! Фанні, я боялася часом, що збожеволію! Коли б ви знали, якою пусткою здавався мені наш дім! Я ніяк не могла звикнути, що Яна немає,— то було для мене як смерть. Це було ще гірше, ніж першого разу, коли потонув мій хлопчик. Той принаймні залишив мені свою любов, своє серце. А цей, другий мій хлопчик,— він не любив мене більше, він пішов, холодний, байдужий, забувши все: своє дитинство, свою юність, любов матері,— і цього я не могла знести... Я вирішила написати йому. Безперечно, цим я могла тільки роздратувати його. Але що я мала робити? То була єдина моя радість, ті листи,— вони ще давали мені віру в нашу близькість. Зрештою я надумала поїхати й побачитися з ним. Це було того дня, коли я йшла назирці за вами чотирма в лісі, напередодні Різдва. Я зразу помітила вас, Фанні, і в ту ж хвилину мені здалося, що ви могли б якось допомогти мені... А другого дня я мала розмову з Яном у його кімнаті, на мукомельні. Я сказала йому, що його батьки померли ще в сороковому році, обоє,— і батько, й мати. Я сподівалася, що, втративши всяку надію розшукати їх, він повернеться до мене... Та він не повернувся. Я знаю — чому. Ян утратив у мене віру... Невже це можливо, що п'ятнадцять років любові і повного самозречення не залишили й сліду в серці хлопця, що тільки кровна спорідненість може зародити справжню любов і ніжність поміж сином та матір'ю?.. Вона простягнула руку і, вся тремтячи, поклала її на мою долоню: — Чи розумієте ви мене, Фанні? Скажіть, чи розумієте ви мене хоч трошки? Я тільки мовчки кивнула головою, неспроможна вимовити й слово, збентежена і розгублена. Вже кілька хвилин офіціантка нерішуче крутилася біля нас, не зважуючись перервати нашу схвильовану розмову. Кав'ярня вже спорожніла. Як тільки жінка замовкла, офіціантка підійшла до нас: — Перепрошую, пані, кондитерська зачиняється... Я глянула на годинник: була вже сьома. Моя супутниця підвелася й розплатилась. Ми вийшли в ніч, на темну вулицю. Крижаний вітер враз накинувся на нас, я задихнулася на мить, відчуваючи, як холод входить у мене, ніби хвиля, вихлюпнута на піщаний берег. Немов боячись, що вона більш ніколи не зустріне мене, і вбачаючи в мені свій порятунок, жінка в чорному тримала мене за руки і при тьмяному жовтому світлі вуличного ліхтаря пильно дивилася мені в очі. — Тільки ви можете допомогти мені,— казала вона.— Я певна, що ви маєте вплив на Яна. Більший, ніж ваш брат. Більший, аніж та друга дівчина, чужоземка, її,— пробурмотіла жінка з якоюсь раптовою злістю в голосі,— я чомусь боюсь... Але ви, Фанні, добра, і Ян вас дуже любить, я знаю. Ви для нього як сестра... Повз нас проходили люди, чоловіки й жінки, поспішаючи до своїх домівок. Час від часу порив вітру шпурляв нам в обличчя краплини дощу. Справжня злива ніяк не наважувалася припустити. То були ніби сльози цієї жінки,— видно, вона насилу стримує їх і от-от може заплакати... — Якщо його батьки померли, то, виходить, це заради вас він лишається тут! — раптом простогнала вона.— Але ви не маєте права затримувати його! — Пані... — Пробачте,— зітхнула жінка, відпускаючи мої руки.— Згодом ви зрозумієте. Мати може піти на що завгодно, принижуватися, ставати навколішки заради своєї дитини. Вона не має власного самолюбства. Скажіть же, що ви зробите щось для мене! — Обіцяю зробити все, що в моїх силах,— пробелькотіла я, затинаючись.
— Пробачте, що я так затримала вас,— мовила вона майже смиренно.— До побачення!.. Вона мерзлякувато загорнула поли свого пальта й тихо рушила від мене, похиливши голову, незважаючи на дощ і вітер, і мені здавалося, що буря дедалі дужче озлоблюється, лютує проти неї... Зоставшись одна-однісінька на безлюдній вулиці, я скочила на велосипед і щосили налягла на педалі, поспішаючи якнайшвидше виїхати з Булоні. Не хотіла більше ні про що думати, не силкувалася щось зрозуміти. Здавалося, в той час я зовсім забула про бідолашного хлопця з Нарвіка. І тільки через півгодини спогад про нього — болісно, навально — знову наринув на мене, коли мене зненацька випередив, завиваючи і гуркочучи бляхою, важкий ваговоз. Якусь мить я палко бажала, щоб це був Ян, щоб він спинився, узяв мене в кабіну і усміхнувся мені своїми добрими, з бісиками в глибині очима... Та це був не Ян. І знову я була сама на дорозі, серед нічної темряви й негоди. Я усвідомлювала тільки одне: маленький хлопчик із Нарвіка, хлоп'я, підібране «Сіріусом» біля узбережжя Норвегії, ніяк не може бути тим хлопчиком, якого в той самий час підібрала десь у канаві біля Турена жінка в чорному. Усе змішалося й переплуталося в пекельному клубкові... Спочатку я вирішила не казати нікому й слова про свою зустріч із жінкою в чорному. Усе, про що я дізналася від неї, так суперечило розповіді мого дідуся, що після тієї несподіваної зустрічі я надумалася приховати все насамперед від Капітана. Але Гійом, звісно, цілком, заслуговував на мою довіру. Проте я мимоволі зволікала з розмовою, бо ніяк не могла застати брата самого. Мої заняття в колежі і та щира приязнь, яка об'єднувала нас чотирьох у Сонячних Дзиґарях, ніби змовилися перешкодити моїй розмові з братом наодинці. Аж у четвер увечері мені, нарешті, пощастило. Побажавши Інгвільд на добраніч, я пішла до своєї кімнати і, не роздягаючись, сіла на канапу, чуйно прислухаючись до кожного шереху з сусідньої кімнати. Коли мені здалося, що Інгвільд уже заснула, я навшпиньках вийшла і подалася до Гійомової майстерні. Брат саме мучився, реставруючи якусь старовинну шафу. — Нарешті ми самі! — зітхнувши, мовила я.— Ось уже три дні я ніяк не можу спіймати тебе наодинці, а мені конче треба поговорити з тобою!.. Гійоме, вгадай, хто підстерігав мене в цей понеділок у Булоні, на розі вулиці Ламп і Національ? — Гм! — здивовано гмикнув він.— Ти не з тих дівчат, котрі дозволяють хлопцям чекати на них біля входу до колежу! Отже, відповідь тільки одна: то був Ян. — Ні,— відповіла я.— Ні, то був не Ян. То була... його мати. — Жінка в чорному? — Авжеж, вона хотіла поговорити зо мною про Яна. І, слово честі, то була досить-таки важка розмова. — Важка?.. Для тебе? Чи для неї?
— Фан,— озвався він,— завжди треба намагатися бути справедливим і добрим. Бачиш, я довго думав про все це. У Яна є якась таємниця, котра мучить його, і ми, його друзі, повинні допомогти йому розгадати цю таємницю. Але тут не можна не зважати й на інших людей, причетних до цієї історії. Я хочу сказати: якщо ми за Яна, то це не означає, що ми повинні бути проти жінки в чорному. Лист, знайдений Інгвільд у Яновій кімнаті, розмова, яку ми з тобою підслухали на горищі,— хоч це, признайся, був і не дуже делікатний вчинок! — так само, як і багато інших дрібних фактів свідчать, що стосунки між Яном та його названою матір'ю досить напружені, і ця напруженість дедалі посилюється. Але чия там правда? Про це дуже важко судити... Ми багато чого не знаємо. Ян почуває себе знедоленим, безпритульним, неспокійним,— це більш ніж очевидно. А хіба ця жінка не почуває себе такою ж нещасною? Я мовчки схилила голову на знак згоди. І раптом у моїй уяві постала сумна худенька постать нещасної жінки. Я знову мовби наяву побачила, як у той похмурий непогожий вечір вона пішла від мене, така самотня й прибита горем. — Не подумай, що я дорікаю тобі,— додав брат, помітивши моє збентежене мовчання.— В душі, я добре знаю, ти й сама відчуваєш це... І він знову заходився стругати свою дощечку. Якусь мить я дивилася, як у каміні спалахують, мов феєрверк, тонкі закручені стружки, і милувалася Гійомовою майстерною роботою. Яка точність рухів і водночас яка сила!.. Гаряча хвиля ніжності до брата враз піднялася з глибини мого серця. Його розважливості й мудрості я могла довірити все на світі. — Ну, то й що? — знову озвався він.— Чому та жінка хотіла побачитися з тобою? — Хоче, щоб ми віддали їй сина,— так вона мені сказала. Щоб нічим не затримували його серед нас. Ох! Гійоме, після цієї розмови я часто запитую себе, як могли ми вигадати, що Ян і є отой маленький хлопчик із Нарвіка?
— Он воно що! Виходить, ми всі троє опинилися в глухому куті. Він почав ходити туди й сюди по майстерні і ходив так досить довго. Потім зупинився перед масивним кам'яним стояком посеред майстерні і заговорив тихо, задумливо: — А може, треба було б розповісти про все Інгвільд? Можливо, у ній озветься голос крові. Якщо вона справді Янова сестра... — Сестра, сестра... Чи не надто ти поспішаєш з висновками? Вона його сестра, якщо тільки Ян — справді отой хлопчик із Нарвіка. Але ж він...
жүктеу/скачать 1.92 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|