Клод Кампань прощайте, мої п'ятнадцять літ
Я понурила голову, почала скидати ковзани
жүктеу/скачать 1.92 Mb.
|
- Бұл бет үшін навигация:
- Я бігом спустилася зі сходів, грюкнула вхідними дверима, скочила на велосипед і помчала назустріч нічній темряві, сердита і на Яна і на саму себе.
- Розділ третій ДВА СТРАДНИЦЬКІ ОБЛИЧЧЯ БЛИЩАТЬ ПІД ДРІБНИМ ДОЩЕМ...
- Це найголовніше. А все інше... усе, що буде потім,— то не залежатиме від мене!
Я понурила голову, почала скидати ковзани. — Авжеж,— пробурмотіла, щоб приховати хвилювання.— Зовсім неважко і ніякого риску! Особливо для молодих дівчат із Скандинавії!.. Ми знайшли потерпіле хлоп'я на подвір'ї мукомельні — це було найближче від ставка житло. Добре, що поспішили прибігти туди, бо це телепні-хлопці навіть не спромоглися занести бідолаху до приміщення! — Але ж, Фанні, і в майстра Вірекура, і в пана Марудо зачинено! Ми стукали у вікна — ніхто не озвався. — Майстер з родиною, здається, поїхав на хрестини до Віска, хтось наче казав мені,— додав інший хлопець.
— Не штовхайтесь, обережно! — гримнула я, не даючи їм зайти до кімнати: досить того, що ми з Інгвільд увійдемо, висушимо й зігріємо хлопчака.— Та не здумайте попереджати його батьків! Ви б тільки налякали їх до смерті через якісь дурниці! Ми самі з Інгвільд потім підемо до них. Хлопці так слухняно скорилися моєму наказові, що я б посміхнулася, коли б не побачила, як нетерпляче поспішає Інгвільд і як дрібно тремтить хлопчик у неї на руках. У кімнаті Яна було одне-єдине вікно, і ранній зимовий вечір уже виповнив усі її закутки. Я засвітила електричну лампочку, допомогла Інгвільд роздягти хлопчака, стягнути з нього мокрий і холодний як лід одяг. Потім ми заходилися розтирати його, аж поки щоки йому стали яскраво-червоними і нам здалося, що він уже не простудиться. Інгвільд натягнула на хлопчину якийсь шерстяний Янів светр, а я зняла з ліжка й загорнула його в теплу ковдру. — Ти знаєш цього малого? — спитала Інгвільд. — Трохи... Це Марк Валеф. Йому років десять. Минулої зими він відповідав мені з катехізису. Я добре тоді намучилася з ним. Ти пам'ятаєш, Марку?.. Ну, то які ж богословські чесноти ти знаєш?
— Віра,— проказав він.— Надія... і Свобода. — Молодець! — похвалила я.— Отепер я бачу, що ти живий.
— Ти можеш тут лишитися з ним? А я піду до Сонячних Дзиґарів пошукаю Яна. Хай він своєю машиною одвезе хлопчака до батьків. Інгвільд кивнула на знак згоди. Та я не могла втриматися від спокуси затриматися ще на якусь мить, позираючи на хлопчака, який, здавалось, уже почав дрімати. А особливо пильно й жадібно я дивилася на цю незнайому мені кімнату — Янову кімнату... Потому я навшпиньках переступила поріг і тихо причинила за собою двері. Я чимдуж бігла до Фовемберга. Почав падати сніг. Здавалося, він летить так само швидко, як я, тільки в зворотному напрямку. Там, унизу, він бився в шибку вікна, за яким Інгвільд, певно, вже нетерпляче ждала мого повернення. Кімната, де я лишила її,— це вузьке й таємниче володіння Яна,— в моїй уяві була тепер ще похмуріша й темніша, спогад про неї не давав спокою. Здавалося, я бачу, як Ян ходить між цими побіленими стінами, похилою стелею, що поступово сходиться з підлогою, і вставленим у пази вікном, заокругленим угорі. На підвіконні — вазон, химерна рослина з рожевими квітками, що їх ми називали «краплинами крові», тягнеться своїми листочками до сонячного світла. Ще в кімнаті я пальцем помацала землю в вазоні й упевнилась, що Ян не забуває вчасно поливати квіти. Між іншим мій погляд затримався тоді й на письмовому столі. Купа книжок на ньому свідчила про допитливість і любов хазяїна цієї кімнати до поезії. А потім окремі штришки, підмічені то тут, то там, завершили картину цього скромного житла самотнього хлопця, котрий ніби щойно вийшов звідси, кинувши в безладді одяг на стілець. Якби я не так поспішала, то, певно, трохи прибрала б у кімнаті, як старанна й дбайлива господиня. Помітила ще відкриту коробку з-під дорогої фірмової кави і не втрималася — підняла кришку й зазирнула всередину. Потім на очі мені попала грілка-спиртівка, геть забризкана молоком,— безперечна жертва Янової неуважності, бо поруч із нею лежав аркуш із нотами — популярна пісня «Це мій товариш». Розглядаючи далі кімнату, я помітила прибиту до стіни репродукцію картини. Глянула на неї — і остовпіла: це обличчя з загадковою усмішкою, такою схожою на дивну усмішку Яна,— чи не належало воно одному з єгипетських фараонів? Так, я справді бачила його в підручнику стародавньої історії... Того ж вечора Інгвільд розповіла мені: коли я подалася до Фовемберга, вона знічев'я підійшла до репродукції і спробувала розібрати напис, дрібно-дрібно надрукований унизу. Тутанхамон! То був Тутанхамон, молодий казково-таємничий фараон, що помер у двадцять років... Інгвільд, як вона згодом розказувала, довго дивилася на репродукцію, силкуючись прозирнути крізь цю дивну маску, вирізьблену з каменю, проникнути в таємницю Яна. І коли на простому табуреті біля узголів'я ліжка ненароком помітила забутий лист, то їй, ніби під чарами таємничого погляду Тутанхамона, захотілося взяти й прочитати його... Хлопчик спав, і з того, як важко він дихав і як пашіли йому щоки, Інгвільд розуміла: в нього починається гарячка. Сидячи біля широкого селянського ліжка, вона пильнувала хлопчика. Його непорушність, власна втома, моторошна тиша, що панувала в цій маленькій темній кімнатці, загубленій серед снігової заметілі, усе це якось непомітно збудило в дівчині почуття гнітючої тривоги, хмарою оповило її душу. І тоді, наче проти її волі, перед її очима постали слова листа, що лежав коло ліжка: 1 грудня 195... р. Хлопчику мій любий, Яне! Минув майже місяць, відколи я не маю од тебе жодної звістки. Без тебе наш дім здається такою пусткою... З твого останнього листа я зрозуміла, що ти все ще наполягаєш на своєму. Ту розмову, таку для тебе бажану й важливу,— я це добре знаю,— ти раз у раз відкладаєш, переносиш з дня на день,— тоді який же сенс тобі лишатися там, у пана Марудо? Чи не краще тобі зовсім одмовитись од тих розшуків? Повір, мій хлопчику, тебе жде розчарування, бо, як я вже казала, відома тобі особа не відповіла нічого певного...» Щоб дочитати листа, треба було перегорнути сторінку, але Інгвільд, глибоко вражена щойно прочитаним, не наважилася цього зробити... Я й сама не знаю, що мене штовхнуло на це, але другого дня після нашої пригоди на ковзанці я знову завітала до Янової кімнати. Може, сподівалася прочитати, як учора Інгвільд, продовження того листа? Ще вчора я б ніколи не повірила, що здатна на такий неделікатний вчинок. Яке ж це почуття зародилося в мені, таке сильне й непереборне, що воно заглушило навіть непримиренну безкомпромісність моїх п'ятнадцяти років і пробудило в мені, майже дитині, дівчину, з незбагненною ще для мене самої суперечливою психікою? Невже це справді я, Фанні Ле Марруа, з такою гарячковою цікавістю нишпорю поглядом по чужій кімнаті? Від найменшого шереху я здригалася. Я не сміла навіть висунути шухляду, погортати якусь книжку. Вже соромлячись у глибині душі свого вчинку, я думала тільки, як би швидше втекти звідси, а проте не могла зрушити з місця. Ян, казали, повіз мішки з борошном до Карлі. Та якісь майже невловимі сліди його присутності ніби витали в цій кімнаті й непокоїли мене. На стіні — таємничий фараон, що мовби гіпнотизував мене. Його усмішка, поважна, бентежна, скрізь переслідувала мене... Чого ж я барюся? Листа ніде не було. Розгубившись, я вже збиралася рятуватися втечею, коли це зненацька на подвір'ї мукомельні пролунав гуркіт мотора. Я підбігла до вікна. Так і є, машина спинилася внизу, якраз навпроти будинку. У цьому флігелі були тільки одні двері і одні-єдині сходи, якими можна було піднятися на горішній поверх. Так чи інакше, виходячи, я неодмінно мала зіткнутися з Яном. На мить уявила собі цю зустріч. «О, це ти, Яне!.. А я саме тебе шукаю!» 
Та ця комедія видалася огидною, обурила мене. Ні, я воліла чекати на нього тут, і коли він побачить мене у своїй кімнаті, сміливо вийти звідси, придумавши якесь пристойне пояснення свого дивного візиту. Трохи тремтячи,— це ж уперше я зважилася на таке,— стежила за ним крізь шибку вікна. Ось він штовхнув вхідні двері, і я почула на сходах його кроки, повільні, важкі,— видно, він добряче стомився за день. Потім Ян увійшов і здивовано спинився на порозі: — Фанні!.. Що ти тут робиш? — Хотіла просто побачити твою кімнату,— квапливо пояснила я. (Проте сама відчула, як фальшиво лунає мій голос).— Незабаром Різдво, а ми й досі не придумали, що тобі подарувати... От я й сказала собі: може, мені спаде щось на думку, коли я прийду сюди?
— Ти вже пробач мені за таке центральне опалення,— мовив.— Модель трохи застаріла! — Він схилився над ґнотом, узяв ножиці, щоб зрізати нагар. Чи справді це було так, чи він тільки прикидався, але Ян начебто зовсім забув про мене, і я почувала себе дедалі гірше й ніяковіше. Мені хотілося провалитися крізь землю. Добре, хоч надворі уже зовсім споночіло. Я схопила свої рукавички, залишені на стільці, і рушила до дверей. Аж тоді Ян обернувся: — Чого це ти так поспішаєш?.. А що ти скажеш, як я запропоную тобі чашечку кави? Це було так несподівано, що я не знала, що й відповісти. Все ще стоячи навколішках біля гасниці, Ян додав, дивлячись на мене й усміхаючись своєю лукавою усмішкою: — Принаймні ти знатимеш, що недаремно пройшла таку довгу дорогу! Може, він догадувався про щось? Я змусила себе відповісти якнайприроднішим голосом: — А я на велосипеді. Саме верталася з колежу. Це ж зовсім не великий гак. Ян присунув до грубки стілець. — Сідай. Ти давно прийшла? Мабуть, змерзла?.. Я сіла, не випускаючи з правої руки рукавичок, спершись ліктем лівої на стіл. А він порався по кімнаті і здавався щасливим, як мале хлоп'я, коли воно бавиться цікавою грою. То була хвилина дивного щастя. Простого й поважного щастя дітей, які граються в дорослих людей. — Зараз ти щось побачиш! — сказав Ян.— Для тебе, для такої високоповажної гості, я дістану свій коштовний сервіз! — Коштовний сервіз? — Так, унікальну чашечку, з неї я сам ніколи не п'ю, бо дуже боюсь ненароком її розбити. Сам я звичайно п'ю з кухля. І він вийняв із шафи,— з-за купи недбало складених сорочок, синю порцелянову чашку дуже тонкої роботи і таке саме блюдечко, оздоблені золотим обідком та імператорським орлом. Це була справді рідкісна, зовсім прозора порцеляна, і якусь мить Ян тримав коштовну річ проти лампи, милуючись її блиском. — Вона завжди стояла у нас за склом у вітальні,— пояснив він.— В дитинстві я міг тільки дивитися на неї і мріяти про таке чудо. Мати, певно, запримітила це, хоч я ніколи нічого не казав їй, бо, коли я їхав з дому, непомітно поклала чашечку до моїх речей. Він поставив чашечку на стіл, поряд зі своїм простим алюмінієвим кухлем, потім дістав пачку цукру-рафінаду. — Ну, що скажеш про мою розкішну цукерницю, ти, головна економко? — Помовч краще, Яне! Це ж так незвично й приємно, коли тобі прислужують!.. Це трошки нагадує мої візити в селі, коли я приймаю у дітей катехізис: «Сідайте, прошу, панночко Фанні. Чи не будете ви такі ласкаві випити чашечку кави?..» Знаєш, оту поганеньку каву з цикорієм, яку варять на малому вогні трохи не цілий день десь у кутку кухні? І коли мене отак частують і припрошують, я ніколи не знаю, що мені говорити... — А тут знаєш, що говорити? Я відповіла не зразу. Пригадала на мить нашу першу зустріч в автомашині. Цей вечір чимось скидався на той, а проте все було тоді куди легше, простіше, ніж тепер. Ян уже не лякав мене, хоч так ніжно дивився на мене, що я опустила очі. Та — дивна річ! — у цій не вельми затишній кімнаті наодинці з ним я почувала себе в цілковитій безпеці. — Твоя правда. Тут я ще більше не знаю, що говорити,— сміючись, відповіла я нарешті.— Та це байдуже. Я почуваю себе тут добре, а це головне! Ян не зважив на мої слова. Він сидів збоку, край столу, схрестивши довгі ноги,— одна рука його звісилася за спинку стільця, другою помішував ложечкою каву. — Не meae, felix quondam pecus...— раптом почав він декламувати, поглядаючи на мене з лукавою усмішкою. — Ite capellae...— продовжила я, відповідаючи на його усмішку, але серце моє забилося швидко-швидко: виходить, і він теж думав зараз про нашу першу зустріч і прогулянку в машині. — То приємний спогад, правда, Фанні? Він усе ще крадькома спостерігав мене, час від часу кидаючи на моє обличчя проникливий пильний погляд, і цей дивний погляд змушував мене раз у раз відводити вбік очі, хоч як я намагалася витримати його. — Так,— пробурмотіла я.— То приємний спогад. Ян підвівся, висунув шухляду стола. — Хочеш сигаретку? Молоді дівчата в гостях можуть собі це дозволити!
— Ого! А ти, нівроку, чимало листів одержуєш,— зауважила я. У нього був явно невдоволений вигляд. — Атож... Це все від матері. — Ну що ж, видно, вона дуже дбає про тебе, твоя мати! А втім, воно й не дивно: ти ж у неї одинак.
— Мабуть, їй дуже сумно, твоїй матусі, що ти поїхав з дому і зараз так далеко від неї!.. Невже поблизу Бове немає мукомельні? — Та є, звісно...
— Увійдіть! — гукнув Ян, рвучко обертаючись. То була пані Вірекур, дружина майстра-сусіда. — О, пробачте! — перепросила вона.— Я й не знала, що ви не самі, пане Ян!.. Я тільки хотіла спитати, чи ви прийдете сьогодні до нас обідати. — Так, пані Вірекур, розраховуйте на мене. Жінка, уважно оглянувши нас обох, знову тихо причинила за собою двері. Ян засміявся: — От бачиш, Фанні, а що як вона виявиться балакухою? Тоді геть усі жителі навколишніх місць говоритимуть завтра, що Ян Оффланж завів собі маленьку подружку! — А тут ідеться тільки про різдвяний подарунок та невинну чашечку кави! Невже ніхто ніколи не приходив сюди до тебе? — А хто ж міг приходити? В його тихому голосі бринів жаль і сум. — А чому б тобі не поїхати додому на Різдво? — наважилася спитати я. Обличчя йому ще більше спохмурніло. Він вагався, підшукуючи слова. — Це неможливо. Пан Марудо не відпустить мене,— нарешті мовив він.— Робота... Сама розумієш! Він нервово роздавив недокурок об попільничку. — А може, ви б хотіли, щоб я прийшов до вас, у Сонячні Дзиґарі? — Ти ще питаєш! — вигукнула я.— Невже не віриш, що ми будемо раді тобі?
— Ну, гаразд,— весело кинув він,— тільки з однією умовою: можливо, завтра ти мене теж застанеш зненацька у своїй кімнаті. І я хочу подивитися, чи не сяйне мені там щаслива думка, який би гарний подарунок вибрати для тебе... Я рушила до дверей. Ще десять кроків, а там уже сходи, подвір'я, дорога. Я налягатиму на педалі серед холоду й нічної темряви, а серце в мене співатиме радісно, ніби там поселилася ясна промениста пташка — спогад про нашу зустріч. Чи це тільки так здалося мені, чи й справді Ян звернув на мене погляд, тепліший і ласкавіший, ніж завжди? Ось я відчула його руку на своєму плечі. — Ну, йди вже, мала! — мовив лагідно він, легенько підштовхуючи мене до дверей. На темній сходовій площадці він пошукав навпомацки електричний вимикач. І чого я надумала тоді образитися за це звертання «мала» — сама не знаю. Тепер я розумію, що ображатися зовсім не було чого: в ньому бриніло стільки прихованої ніжності! — Інгвільд ти ніколи не називаєш «малою»,— нараз вирвалося у мене з докором. Клац! Засвітилася лампочка. Ян стояв за два кроки і дивився на мене, але погляд його змінився. Ледь вловимий подив можна було прочитати тепер на його обличчі. Потім він заговорив тоном дорослої людини, і в голосі його було щось від інтонації судді: — І чого це всі дівчата так легко ревнують одна до одної?.. Будь певна, що обидві ви для мене маленятка, Інгвільд і ти! У мене на очах заблищали сльози, і я побігла вниз по сходах, щоб швидше сховатися від Яна. Він не тільки розгледів у мені гостру колючку ревнощів до Інгвільд, які боляче ятрили моє серце і з якими я щосили змагалася, але й нагадав, що я ще мале дівчисько, дівчисько п'ятнадцяти з половиною років, котрому дорослий хлопець, оточений ореолом повних дев'ятнадцяти літ, милостиво дарує свою дружбу. А може, він вважає тепер, що я й не варта тієї дружби?.. Я бігом спустилася зі сходів, грюкнула вхідними дверима, скочила на велосипед і помчала назустріч нічній темряві, сердита і на Яна і на саму себе. 
Розділ третій ДВА СТРАДНИЦЬКІ ОБЛИЧЧЯ БЛИЩАТЬ ПІД ДРІБНИМ ДОЩЕМ... Справжня пригода почалася для мене, власне, тільки напередодні Різдва. Ті муки ревнощів, які відтоді вже не залишали мене,— то вони винні, що я так добре запам'ятала цей день, двадцять третього грудня. Чи підозрювали вони, троє моїх супутників, про мою таємницю? Тільки бог знає, як старанно я приховувала ревнощі в найглибшій глибині своїх думок, своїх ночей... Інгвільд, я гадаю, нічого про те не відала. А він сам, Ян? Що означали оті дивні його погляди, що їх я іноді ловила на собі, про що він думав, мріяв? Один тільки Гійом, мій розумний, проникливий брат, здогадався про все з самого початку. А можливо і Капітан також... Щоб пригадати цей зимовий день, який завдав мені стільки журби й тривоги, доведеться розповісти про «неї», ту жінку, що перестріла нас на дорозі, про маленьку даму з міста, поважну, добропристойну і таку незвичну в цій лісовій глушині, куди ми забралися в пошуках різдвяної ялинки. Дивна річ: її несміливі жести й майже боязкий голос якось незрозуміло вплинули на Яна, зробили і його в той день якимсь боязким, несміливим і водночас на диво мовчазним. З тієї довгої прогулянки в моїй пам'яті закарбувалося найнезначніше: ворони, які безстрашно перетинали лісову стежку всього за кілька метрів од нас, далекий кучерявий димок, що клубочився над хатиною лісника. Я чула, як шелестять глицею і потріскують на морозі дві зрубані ялинки, що їх ми волокли у візку. Скрипіли погано змащені колеса, підкидаючи ялини на вибоїнах. Гійом щось співав своїм прегарним голосом, і мелодія лунала просто божественно. Навіть Ян не наважувався йому підспівувати. Інгвільд обгорнула шию довгим червоним шарфом, і один кінець його маяв за її спиною, наче стяг кольору наших радісних вакацій... Ми йшли широкою лісовою стежкою. З усіх сторін нас обступав ліс, і тільки вгорі відкривався клаптик неба, ясного й холодного. Цілі армади дерев, мовчазних і доброзичливих, відокремлювали нас від усього світу. І в нас, чотирьох великих дітей, на порозі Різдва щось тремтіло всередині, неначе в передчутті щастя. Уже повертаючись додому, ми спинилися край дороги. Лісоруби, видно, недавно зрубали старий бук і покинули його на стежці. Хлопці посідали верхи на нього, а ми з Інгвільд спустилися в улоговину, щоб розпакувати там свої припаси і поснідати. Гійом і Ян підсміювалися з мене, що я загорнула цілу купу бутербродів у благеньку серветку, де було більше дірок, ніж цілих місць. — Жінка, яка любить вино й говорить по латині, нічогісінько не варта в сімейному житті! — глибокодумно зауважив Гійом. Ян усміхнувся чарівною усмішкою: — Ну, шановна пані економко, що ти приготуєш нам на святвечір? Філе з кізочки в латинській підливі? І він кинув не мене лукавий погляд співучасника, що сповнив моє серце радістю: справді, та наша подорож до країни Вергілієвих пастушків, удвох, у кабіні автомашини, осяяної промінням призахідного сонця,— то було минуле, що належало тільки нам двом. У ту мить я майже забула, як боляче вразив він мене своїми різкими словами, коли я виходила з його кімнати: «Чому це дівчата завжди такі ревниві?» Коли ми підвелися, щоб рушити далі, візок з ялинками взявся тягнути Ян. Я трохи затрималася, загортаючи у серветку рештки сніданку, потім почала тугіше затягувати ремінь на рюкзаку, котрого покинув Гійом. Залізна застібка заіржавіла, довелося трошки помучитися, поки застебнула її, і коли я вже впоралася, Гійом та Інгвільд простували далеко попереду. Зате Ян тягнув свій візок зовсім повільно, не поспішаючи, і здавалося, чекав на мене. Я теж схопилася за дишель візочка, щоб допомогти йому. Та Ян, з усього видно було, не дуже квапився. Я відчула, що він раптом якось незвично збентежився і ніби хоче мені щось сказати, тільки не наважується. І тільки тоді, коли ті двоє зникли з очей, завернувши на якусь лісову стежку, Ян нерішуче почав: — Фанні... — Що?.. — Фанні, ти можеш мені щось пообіцяти? — Це залежить... — Ну, гаразд... Якщо колись... я поїду... Якщо я поїду разом з Інгвільд... то щоб ти ніколи, чуєш,— ніколи! — не думала... Я підвела голову і тривожно глянула на нього. — Що не думала?..— нетерпляче зажадала я пояснення. — Не думала, що я їду з нею, бо це тішить мене! Він так само дивився кудись удалину, наче мене й не було поруч. Я відчувала себе зовсім приголомшеною. Раніше не раз уявляла собі, як Ян викрадає одну юну дівчину, садовить "її на свого баского коня, і вони вдвох мчать кудись далеко-далеко, а він освідчується їй у коханні під романтичним сяйвом місяця. А тут — маєш: як же це так, чому він повинен колись поїхати разом з Інгвільд? Адже він забере з собою не тільки її, але й усе, що прийшло до нас разом із його появою: свою таємницю, дивну пригоду, гарячкове хвилювання, якийсь новий палкий смак у житті, і цю ніжну дружбу, і... себе самого... А ми ж усі так полюбили його і залишимося тут самотні, бо в нас віднімуть усе, навіть те, що ми мали до його приходу... А Ян тим часом наполягав на своєму: — Ну, скажи, Фанні, пообіцяй мені, що ти ніколи не повіриш... — Обіцяю. Ніколи не повірю,— збентежено пробурмотіла я.— Але ж... — Це найголовніше. А все інше... усе, що буде потім,— то не залежатиме від мене! жүктеу/скачать 1.92 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|