Клод Кампань прощайте, мої п'ятнадцять літ
жүктеу/скачать 1.92 Mb.
|
- Бұл бет үшін навигация:
- Звісно, я розповіла про свою пригоду Капітанові й Гійомові. Дідуся дуже потішила ця історія і моя розповідь про лекцію з латині, зате Гійом, здалося мені, поставився до неї досить легковажно.
- Ну, як, ти все ще думаєш про свого коханого
- Через тиждень, наступного четверга, я вже й не ждала його. І все-таки він прийшов. Постукав у шибку, просто, ніби давній знайомий, якось тихо, крадькома, наче сподівався, що його й так почують.
- Даруйте, пане Оффланж, але ж ми нічого не знаємо про вас, окрім того, що вам вельми до смаку латинська мова й борошно...
- Глядіть не застудіться, діти! — часом гукав він.— Стережіться води. В таку пору від неї завжди тягне вогкістю.
- Дай йому спокій, внучко,— відраджував мене Капітан.— Можеш тільки гірше зробити. Ти ж бо добре знаєш, що Ян терпіти не може, коли хтось суне носа в його справи. А Гійом додав
- Не суши собі тим голови, Фан! Як схоче, то й сам прийде.
- , зайшла туди, я рушила слідом за нею. Здаля долинала мелодія пісні, її слова бриніли мені в голові
- А знаєш, у тебе штани на колінах вогкі. Лід завжди починає танути, не попередивши про це...— І, безтурботно махнувши рукою, додала: — Ет! Хай йому чорт, як ти кажеш!
- В Норвегії я одного разу теж ускочила була в ополонку. Тепер добре знаю, що то таке. Це було не так і важко, розумієш...
Він дружньо махнув рукою, вже стоячи на приступці автомашини і дивлячись, як я відходжу все далі й далі тінистою берестовою алеєю. Потім я почула здалеку гуркіт навантаженої машини, що спускалася з гори. І ось уже до мого слуху долинув знайомий скрегіт Гійомової пилки, апетитний запах супу з-за дверей кухні — і зненацька я знову повернулася до дійсності... Гадаю, мало хто з дівчат мого віку не піддався б Яновим чарам... Цілий місяць, чи може й півтора, спогад про поїздку з ним у кабіні автомашини часто вривався в мої сни і мрії. Потім Ян подружився з Гійомом, і ми всі звикли до того, що він просто, як додому, заходить до нашої кухні, навіть не постукавши в двері. Скоро ми навіть перейшли з ним на «ти». І мало-помалу глибоке, добре, дружнє почуття взяло гору в мені, і спокій, рівновага знову вселилися в моє серце. Ян посів своє місце в моєму щасливому царстві-володарстві поруч з Капітаном і моїм братом. Він, здається, теж був щасливий, знайшовши в мені ніби молодшу сестричку, і коли всміхався до мене трохи лукавою і ледь-ледь зверхньою усмішкою, я не бачила в його очах нічого, крім теплої братерської приязні. Ніколи він не усміхався так до Інгвільд. Він називав її пестливим норвезьким іменем «Інже»,— не знаю, де він почув його, адже за нормами французької граматики ім'я дівчини треба було б вимовляти як «Інге», з наголосом на останньому складі. Дівчина, здавалося, була зворушена, і він завжди вживав це ласкаве звертання, розмовляючи з нею, так само, як Гійом завжди звертався до мене, називаючи пестливо-скорочено: Фан. Та щоб я колись відчувала від того гіркоту,— ні, хвалити бога! — я не дуже сумувала через отого чарівного, але насмішкуватого принца! Насмішкуватого і водночас примхливого, та ще й як!.. Бо Ян не прийшов до Сонячних Дзиґарів наступного четверга, після нашої першої зустрічі, як обіцяв. А я ж цілісінький тиждень чекала! Так само нетерпляче малою дитиною я ще за місяць ждала дня свого народження. Звісно, я розповіла про свою пригоду Капітанові й Гійомові. Дідуся дуже потішила ця історія і моя розповідь про лекцію з латині, зате Гійом, здалося мені, поставився до неї досить легковажно. — Справді,— сказав він, не припиняючи роботи й розмірено вгризаючись стамескою в дерево,— я вже якось бачив цього хлопця на автомашині... їй-богу, не розумію, що за радість займатися латиною між двома ходками з борошном... І все-таки він розумів усе. Даремно я цілий тиждень робила над собою героїчні зусилля, щоб нічого не говорити, не згадувати жодним словом свого дивного знайомця, Гійом раз у раз незлобиво підсміювався з мене: — Ну, як, ти все ще думаєш про свого коханого? Та коли настав четвер і Ян не прийшов, Гійом і слова не зронив. Він любив часом дражнити мене, але ніколи не міг би завдати справжньої прикрості... То була перша химерна вихватка Яна. Ми так і не дізналися, чому він не прийшов тоді на. побачення. І згодом він ніколи не пояснював своїх вчинків, але тепер я розумію, що тільки інстинктивний страх та соромливість утримали його в той день од візиту до Сонячних Дзиґарів. Через тиждень, наступного четверга, я вже й не ждала його. І все-таки він прийшов. Постукав у шибку, просто, ніби давній знайомий, якось тихо, крадькома, наче сподівався, що його й так почують. 
Гійом кудись пішов, Капітан був у своїй кімнаті. Я саме домивала кахляну підлогу на кухні. Постукуючи дерев'яними сабо, зі щіткою в руках, розчервонівшись од роботи, я відчинила двері. Ян оглянув мене з голови до ніг. Я й собі не дуже схвально позирала на його сумнівної чистоти чоботи. — Не заходьте! Почекайте хвилинку. Побігла до буфета, схопила зо три газети й шпурнула їх на підлогу, йому під ноги. — Тепер можете увійти. — Наступного разу я принесу свої газети! — пообіцяв він.
— «Команда «триколірних» з Ліля розгромила «бульдогів» Примор'я»...— голосно прочитав Ян.— Ех, ех! Я бачу, в цьому домі люблять справжню літературу! — Ніхто в світі не вміє так розмовляти латинською мовою, як Вергілій і ви, пане Оффланж, правда ж?
— Даруйте, Капітане,— мовив нерішуче після короткої паузи. І, розвівши руками, щоб краще показати, в якому він зараз безпорадному становищі, сміючись од щирого серця, додав з такою невимушеністю, що я була вражена: — Ну як я можу підійти й привітати вас? Фанні загнала мене на цей газетний острівець, заборонивши навіть ворухнутися!
— Фанні миє кухню раз на три місяці. І тоді — це священнодійство. Я вдоволено переводила погляд з одного на другого й думала: ці двоє напевно знайдуть спільну мову — або я нічого не розумію в людях! А Ян тим часом уже заволодів моєю ганчіркою і, зігнувшись, почав відступати задки до плити і, відходячи, витирав свої сліди на кахлях підлоги. — Ну от! Чи ви тепер задоволені, сувора господине? Отак, насмішкувато й невимушено, Ян уперше переступив поріг нашого дому. А проте з того самого дня — зовсім проти своєї волі, я певна цього,— він порушив спокій нашого життя. Я мов бачу, як він стоїть, спершись ліктем на виступ каміна, поставивши ногу на решітку, як це часто робив Гійом. Я мала звичку дражнити брата, показуючи на олов'яний джбан для вина, що стояв на високому виступі каміна. — Ти вже не ростеш, бідолашний старигане! Твоя голова ніколи не досягне цього джбана з вином. А от довгий худорлявий Ян легко діставав до джбана. Тінь його рухалася, заламувалась, розпливалася, відбиваючись на стіні. А з другого боку я бачила Капітанову сиву круглу голову,— притулившись до спинки широкого м'якого фотеля, він дивився на височенного хлопця й казав: — Даруйте, пане Оффланж, але ж ми нічого не знаємо про вас, окрім того, що вам вельми до смаку латинська мова й борошно... Чи відчув тоді мій дідусь глибину цих простих слів? Гадаю, ні. Тільки Ян міг зрозуміти їхню слушність. Чи не торкнулися вони, ті слова, попри всю їхню банальність, незагоєних ран його серця, його драми? Сьогодні я запитую себе про це, дивуючись, як ця Капітанова фраза, так необдумано кинута в ту першу зустріч, не відштовхнула від нас Яна, не змусила його ще дужче замкнутися, приховуючи свою таємницю... Я знову ніби бачу просторе — одинадцять на сім метрів — приміщення, де була Гійомова майстерня,— її грубі кам'яні стіни, вимощену кахлями підлогу, сволок з грубезних колод, розділений у поздовжній своїй частині на дві арки,— такі склепіння можна побачити в маленьких сільських церквах романської доби. Але в ній було щось і від марокканського стилю. А до того ж по боках каміна ще оті важкі дубові, обтягнуті широкими довгими червоними ременями фотелі — витвори мого брата. Над каміном Гійом приладнав кілька морських прапорців, на канапі розстелив хутряне укривало. І коли, за браком місця, сюди перетягнули й поставили в кутку наше стареньке фортепіано, що давно б мало відслужити свій вік,— це вельми гармонійно доповнило Гійомові володіння. Вже кінчався вересень, і вечорами Гійом розпалював у каміні вогонь. Тоді верстат, дошки, інструменти на полицях і позолочені полум'ям стружки на підлозі немовби оживали. Кахляні плити підлоги відливали міддю. І на гарних, ще не фарбованих меблях, нових і біленьких, як голе немовля, теж починало химерно жевріти, мінитися яскравими відблисками полум'я... Повернувшись з колежу і перемивши посуд, я частенько заходила до Гійомової майстерні. Нерідко заставала там і Яна. Обидва хлопці в тих середньовічних мурах скидалися на будівничих якогось старовинного собору. Вони майже не розмовляли між собою. Ян звичайно сидів на краєчку верстата, загадковий, поважний, і мовчки стежив, як працює Гійом. А той, здавалося, зовсім не помічав приятеля. Видно, своєю дружбою вони тішилися мовчки, без зайвих слів, суворі й заглиблені у свої думки. Іноді я заставала Яна на кухні біля Капітана, і з окремих слів, які долинали до мене, догадувалась, що між ними точилася розмова про минулі століття, про стародавніх інків, про їхні мертві міста, неприступні й чудові, про скарби, поховані на дні моря, про останнє відкриття біблійних манускриптів в Єрусалимській пустелі. Ми зовсім мало знали про минуле Яна. Але інколи він так дивно поводився, що ми просто не наважувались його розпитувати. Якось він розповів сухо й " удавано байдуже: — Мати моя живе в Бове. Я у неї одинак. У батька був невеликий млин. Батько помер, і млином поки що керує старий майстер,— чекає, поки я зможу взяти діло в свої руки. Ось чому я проходжу практику в Аллангемі, у пана Марудо. — Як шофер на ваговозі? — здивовано спитав Дідусь. — Не тільки, я займаюсь усім потроху. Навіть рахівництвом! — відповів Ян, і мені здалося, що в голосі його прохопилася злість. Він мешкав у флігелі мукомельні, де містилися склади. Пан Марудо розпорядився, щоб для нього там. обладнали кімнату. Харчувався Ян здебільшого в одного із службовців, котрий жив у тому ж будинку. Та як би там не було, Ян частенько забігав до нас по ділу й без діла. Він почував, що тут його приймають щиро, як свою людину, як четвертого члена сім'ї Сонячних Дзиґарів. Він швидко перейняв наші роками усталені звички. Увечері я поглядом питала Яна, чи ставити для нього тарілку на стіл. Він мовчки кивав головою або заперечливо похитував білявим чубом, і ми ніколи не питали, чому. Ян був неговіркий. Йому подобалося бувати у нас просто так. Сьогодні я вже знаю напевно,— і мені від того радісно й трохи сумно водночас,— йому, такому самотньому, було добре в наших Сонячних Дзиґарях. Іноді Ян піднімав кришку старого фортепіано. Сідав на дерев'яну табуретку і пальцями стиха голубив клавіші, немов зосереджуючись. Потому схиляв над фортепіано широкі плечі, на мить застигав у задумі й починав грати. Часом він грав бурхливо й пристрасно, а часом у грі бриніла якась невгамовна туга. Він погано читав ноти, а проте мав хист вносити гармонію в будь-яку мелодію. Капітан не раз слухав його зі слізьми на очах, бо старовинні мелодії, що линули з-під Янових пальців, нагадували йому молоді літа моїх тата і матусі. — Хто ж тебе навчив цього, Яне? — спитала я в нього якось увечері. Стиха торкаючись клавішів, він відповів: — Це було так давно... Мені співала їх мати... Потім голова йому знову схилилася над фортепіано, руки забігали по клавіатурі, І дивна, незнайома нам музика, щоразу інша, нова, народжувалася під його пальцями. Починалася вона повільно, стиха, потім розросталася, міцніла, захоплюючи нас, мов вітер, що налітає на широкі, незаймані бретонські степи... Літніми вечорами, коли Ян обідав у нас, ми всі виходили на терасу. З річки — вона протікала попід нашим садком — долітав сріблястий, невгамовний шум водоспаду. Інколи ми до одинадцятої години чи навіть до півночі стояли, спершись ліктями на дерев'яну балюстраду, або сиділи в фотелях Гійомової роботи. Ми не розмовляли. Хлопці курили. Чути було, як Капітан порається у своїй кімнаті — світло звідти пробивалося до нас крізь скляні двері. — Глядіть не застудіться, діти! — часом гукав він.— Стережіться води. В таку пору від неї завжди тягне вогкістю. Потім він гасив лампу. За вечір, бувало, ми не обмінювалися й двома десятками фраз. І ніч була така ж мовчазна, як ми, тільки в тополях, що росли обабіч річки, тихо-тихо шелестів вітерець... Як захоплювала мене тепла приязнь цих двох хлопців, що так різнилася від нашої екзальтованої дівчачої дружби! І то була для мене потаємна й неоціненна честь: адже вони прийняли мене в своє товариство, вони вважали, що й я гідна по-чоловічому мовчазно проводити ці вечірні години разом з ними. А потім настав отой пам'ятний день у жовтні... Під час обіду Капітан сказав Янові про нашу Норвежку, яка вже мала незабаром приїхати. Ми побачили, як хлопець раптом зблід, схилив голову над тарілкою й до кінця обіду не озвався ні словом. У наші серця закралася тривога, хоч усі ми — Капітан, Гійом і я — силкувалися й далі вести звичайну розмову, вдаючи, ніби нічого не помітили. А втім, Ян і не намагався приховати свого збентеження. По обіді він підвівся, узяв свою куртку, що висіла на стільці, потиснув усім руки і вийшов. Якусь мить ми ще чули, як затихали, даленіючи в берестовій алеї, його швидкі кроки. Потім вони зовсім стихли у нічній пітьмі. Після того ми його довго не бачили. Спочатку нас це не турбувало. Адже й раніше траплялося, що Ян не заходив до нас по кілька днів, а з'явившись, ніколи нічого не пояснював. Ми не розпитували його ні про що. І тепер, по тому, як останнього разу ми бачили його незвично збентеженим, нам не видалося дивним, що він так довго не приходить. Проте за кілька днів до приїзду Інгвільд я надумала сама піти до мукомельні й розвідати, чому не видно Яна. — Дай йому спокій, внучко,— відраджував мене Капітан.— Можеш тільки гірше зробити. Ти ж бо добре знаєш, що Ян терпіти не може, коли хтось суне носа в його справи. А Гійом додав: — Не суши собі тим голови, Фан! Як схоче, то й сам прийде. Наступного тижня приїхала Інгвільд. У кожному порухові, погляді, в пухнастому легкому волоссі вона ніби привезла з собою всі чари своєї далекої країни. То були її перші дні в Сонячних Дзиґарях, її перші дні в колежі. Потім моя пригода з ногою,— я ненароком вивихнула її,— і нарешті отой листопадовий вечір, коли на вузькій фовемберзькій дорозі відбулася драматична зустріч нашої подруги із загадковим водієм вантажної машини... Нам довелося пояснити Інгвільд, хто такий Ян, розповісти про його вразливу й химерну вдачу, раптові зміни настрою. Вона ніби забула про свою пригоду. Потім, коли з моєю ногою вже все було гаразд, ми з Інгвільд поринули з головою в життя колежу. А Ян усе не появлявся... ...Аж поки не настав той зимовий вечір. То було, здається, сьомого чи восьмого грудня. Коли ми з Інгвільд, повертаючись з Булоні, під'їжджали до дому, мені почулося, ніби з Гійомової майстерні лине притишена музика. Я зупинилася, злізла з велосипеда. Хтось грав на фортепіано. Мабуть, Ян. Я вже легко розрізняла пристрасну манеру його гри, і тепер упізнала меланхолійну мелодію «Опалого листя» — він виконував її з якоюсь невимовно-щемливою тугою. — Що сталося? — спитала Інгвільд. — Нічого, нічого,:— пробурмотіла я.
— Стривай,— сказала вона.— У тебе грають на роялі. Хто це? Я не наважилась відповісти. Хутенько пробралася до кухні, Інгвільд подалася за мною. Капітан, помітивши нас, підвів голову. Певно, він вирішив не втручатися в хід подій. Крізь прочинені двері майстерні я побачила Гійома. Він щось ремонтував, безперечно, дуже складне. Пасмо його волосся немовби заплуталося в дрилі. А трохи далі, боком до нас, сидів Ян, схилившись над клавішами. Він, здавалося, зовсім не помітив нашої появи. Інгвільд на мить сторопіла з несподіванки, а тоді поволі рушила до хлопців. Чи впізнала вона свого недавнього напасника? Дівчина запитливо глянула на Гійома, потому перейшла майстерню і сперлася ліктем на фортепіано, повернувшись обличчям до Яна. А той навіть не поворухнувся. Він, як це часто бувало, замріяно дивився крізь широке вікно у нічну темряву, що оповила село... Уста його стиха наспівували слова «Опалого листя». Вже відлунали останні акорди, а хлопець усе ще не відривав руки од клавіатури: музика ніби тримала його в своєму полоні. А Інгвільд він, здавалося, не помічав, принаймні жодним знаком того не виказував. Потім я побачила, як його руки, мов великі білі птахи, знову злетіли над клавішами. Ян плавно перебігав в арпеджіо від ре-мінор до ля-мажор, і в тихому рокотанні, що дедалі гучнішало, я раптом упізнала одну з тих мелодій норвезького композитора Ліпсе, які Ян часто грав нам. Капітан, як умів, перекладав слова: О чари старої колискової пісні! Вони гріють серце і бринять в душі, Чари старих романсів, Перейняті ароматом минулих днів... Вони воскрешають моє дитинство З його забавками і хвилюваннями... Можливо, ця пісня й не належала до найвідоміших мелодій скандинавського композитора, але, напевно, вона була одним з найзадушевніших його творінь. І саме її Ян пропонував Інгвільд — як норвезький привіт, своєрідне «ласкаво просимо». Дівчина була вражена. Здавалося, вона от-от заговорить з ним, скоряючись якомусь непереборному поривові. Правою рукою вона нервово ухопилася за край фортепіано, очі зворушено блищали. Ян поволі повернув голову. Тепер він дивився просто на Інгвільд. Спершу вираз його обличчя був якийсь нерішучий, задумливий, потім він почав змінюватись, і ось уже на устах заграла ледь помітна сумна усмішка. Скільки часу вони дивилися отак одне на одного. Ян — з усмішкою на устах, Інгвільд — зі слізьми на очах? Гійом і я не наважувалися звести дух, і нечутні кроки Капітана, який підходив до нас, не порушували чарів цієї хвилини. Коли завмерла остання нота пісні, Ян тихо-тихо опустив кришку фортепіано й підвівся. Я гадала, що аж тепер, нарешті, він, як годиться, привітається з Інгвільд, та хлопець, здавалося, ніяк не зважувався. Якусь мить він стояв нерухомий, розгублений, потім зробив над собою зусилля й рушив до нас. Витер сірника, почекав, доки розгориться крихітний вогник, і статечно закурив сигарету... Інгвільд стояла розпашіла, збентежена, напружена, як туго натягнута струна, що може от-от порватися... В ту мить Гійом — навмисне чи ненароком —грюкнув дошкою. Ян здригнувся й ніби прокинувся. В пориві раптової рішучості він ступив ще крок до Інгвільд, подав їй руку. — А того вечора ви справді злякалися? — спитав. У тоні його голосу я не відчула звичайної іронії, з якою він частенько звертався до мене,— в ньому бриніла скорше легка тривога. — Так, трішки,— відповіла Інгвільд.
— Виходить... ви й досі гніваєтесь на мене? — Ні, я зовсім не гніваюсь,— мовила дівчина, щиро усміхаючись.
— Іншим разом, коли я дожену вас на дорозі, ви згодитесь сісти в кабіну моєї машини? Дівчина зніяковіла, опустила погляд на вимощену плитками підлогу й сказала, не підводячи голови: — Так, думаю, що згоджуся. Ян усе ще не зводив з неї своїх блискучих очей. Мить помовчавши, він знову спитав: — А якщо станеться так, Інгвільд, що я знову покличу вас серед глупої ночі, чи ви тоді озветеся до мене? Чи не жаліла часом дівчина в глибині душі, що втекла того вечора від нього? Бо вона палко пробурмотіла : — Тоді, Яне... я прибіжу! — Ну, бандо ледарів,— сказала я, звертаючись до хлопців,— ви йдете з нами? — Стає зимно! — пробурчав Гійом, попихкуючи своєю люлечкою. — Просто-таки норвезький мороз! — уточнив Ян, струшуючи попіл з сигарети.
— Дай їм спокій,— мовила Інгвільд жалісливо-іронічно.— Вони вже не такі молоді, ти ж знаєш... Ми закинули на плечі ковзани... — Ви тут, певно, позадихаєтесь, поки ми повернемося,— пробурчала я, замість сказати їм «до побачення». Ось уже з тиждень, як дороги взялися ожеледдю. Повертаючись з колежу, ми з Інгвільд якось добряче гепнулися на льоду і втішали себе думкою, що мороз продержиться принаймні до наступної неділі. Ян сказав, що ставок у Руфреймзі, поблизу мукомельні, вже вкрився кригою. До того ставка од нас було йти з півгодини. Коли ми прийшли туди, кілька ковзанярів уже бігали по широкому льодяному дзеркалу. Серед хлопчаків з передмість, які покинули в цю неділю футбол, щоб покататися на ковзанах, я помітила й хлопців із Фовемберга. Кілька малюків під'їхали до мене й вітаючись несміливо подали мені руки: іноді, коли наш кюре бував напідпитку, я читала їм катехізис. А старші хлопці, мої ровесники, тільки здалеку міряли мене з ніг до голови насмішкуватими поглядами, згадуючи роки спільного навчання у початковій школі нашого містечка. І, як завжди, я ніби знову відчула себе маленькою дівчинкою з підстриженою гривкою, в рипучих калошах, десь під час обідньої перерви, коли уминала бутерброд, і знову, ніби наяву, побачила, як я стрибаю на одній нозі і підбиваю кремінь, граючи в «класи», або, як у нас казали,— в «марель». Зате Інгвільд не мала ніякої гризоти з ними, ніякі спільні спогади не зв'язували їх. Вона була тут новенька, ніби впала з неба серед нас, прилинувши від крутих берегів своєї таємничої й далекої країни. Сівши на твердий сніг, щоб зашнурувати черевики, вона мовби й не помічала цікавих поглядів, що їх кидали на неї місцеві хлопчаки. Пригадую, день тоді був сірий, небо низько висіло над землею, Не високе ясне небо, як то буває в сухі морозяні дні, а ніби набухле хмарами, що завжди віщують нові снігопади й хуртовини. Температура якось наче крадькома, нишком, піднімалася, підточуючи нетривку кригу. Перевзувшись, я випросталася й помітила, що Інгвільд уважно розглядає мене. — А знаєш, у тебе штани на колінах вогкі. Лід завжди починає танути, не попередивши про це...— І, безтурботно махнувши рукою, додала: — Ет! Хай йому чорт, як ти кажеш! Інгвільд побігла вперед, я — за нею. У нас були фігурні ковзани, а не оті жахливі довжелезні «ножі», спеціально призначені для хокею,— хлопці чомусь дуже полюбляли саме їх. Кілька хлопчаків із Фовемберга теж красувалися на цих «ножах». Час від часу вони, страшенно репетуючи, перетинали нам дорогу. Зненацька, коли один із них загальмував і різко спинився, зігнувши в колінах ноги, лід під ним загрозливо затріщав. Потім у кризі появилася вузька розколина. Інгвільд помітила її, трохи скривившись, об'їхала і скоро наздогнала мене. 
— Ну, що я тобі казала? Мороз падає. Лід стає ламкий... — Може, повернемось, Інгвільд?
— Пусти мене туди! — кинула Інгвільд таким тоном, що я прикипіла до місця. Усі, хто був на ковзанці, навіть найстарші, з'юрмилися віддалік, охоплені непереборним страхом, і не спускали очей з того місця, де лід виявився таким підступним і небезпечним. Безстрашна Інгвільд викликала у всіх нас захоплення. Не піддаючись паніці нажаханого хлопчика, який тепер то виринав з води, конвульсивно чіпляючись обома руками за краї ополонки, то знову занурювався, бо тонкий і крихкий лід обламувався під його пальцями,— Інгвільд обережно стала навколішки, потім лягла ницьма на лід. Притиснувшись до льоду усім своїм тілом і рівномірно розподіливши його вагу по поверхні криги, вона обережно поповзла до ополонки. Нараз ми почули її ледь захриплий голос: — Не бійся, малий! Я йду... Я йду... Не бійся! Три метри, два метри, метр... Ось вона вже простягла руку, схопила хлопчика за плечі. — Обніми мене руками за шию... Отак, так... Потягнувшись за нею, хлопчик виліз з ополонки.
— В Норвегії я одного разу теж ускочила була в ополонку. Тепер добре знаю, що то таке. Це було не так і важко, розумієш... жүктеу/скачать 1.92 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|