Клуб сімейного дозвілля



бет16/36
Дата11.07.2016
өлшемі2.24 Mb.
#191299
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   36

Вона почула власний голос, як той здіймається в пісні. Во­на мала гарний співочий голос, а після придушення він набув н коїсь неочікувано приємної надірваності. Це звучало так, ні­би тут, у місячному сяйві, зараз заспівала Бонні Тайлер1.

  • «Севен Ап» смакує добре. ..які мусить сигарета!1

їй дійшло, що це неправильно, а якщо навіть і навпаки, во­на мусить співати щось краще за довбані рекламні джингли, поки в її голосі зберігається ця приємна надірваність; якщо тобі випало бути зґвалтованою й покинутою нібито мертвою поряд з двома гниючими трупами, з цього мусить народити­ся хоч щось гарне.

«Я заспіваю хіт Бонні Тайлер. Я співатиму «Це сердечний біль». Я пам’ятаю слова, я певна цього. Я певна, що вони є десь у тій купі мотлоху, яку кожна письменниця тримає на задвір­ках своєї...»

Але тут вона знову знепритомніла.

11



Вона сиділа на камені й гірко ридала. Брудний уривок кили­ма все ще покривав її плечі. В промежині їй боліло і пекло. Кислий смак у роті говорив про те, що десь між ходінням на­вкруг крамниці й сидінням на цьому камені вона блювала, але цієї дії вона не пам’ятала. Пам’ятала лише, що...

«Мене згвалтували, я була згвалтована, я згвалтована!»

  • Не ти перша, не ти остання, — промовила вона, проте ця жорстоко втішлива банальність, що пролунала крізь серію придушуваних схлипів, мало їй допомогла.

«Він намагався вбити мене, він мене насправді майже убив».

Так, так. Та наразі його в цій справі невдача не задавала н аж занадто втішливою. Вона подивилася ліворуч і побачили ярдів за шістдесят від себе ту саму придорожню крамницю,

«Інших він убив! Вони там, у трубі! Комахи повзають нч них, а їм все одно!»

Так, так, — промовила вона надірваним голосом Бонні Тайлер і знову знепритомніла.

12

Вона йшла серединою Стаґґ-роуд і співала «Це сердечний біль», коли почула, що ззаду наближається звук двигуна. Во на крутнулася вихором, ледь не впала, побачила промені фар, що висвітили верхівку пагорба, через який вона, ма­буть, перед цим перейшла. Це він. Велетень. Він повернувся, зазирнув до кульверта, після того як побачив, що щез її одяг, і впевнився, що її в трубі нема. Він шукає її.

Тесе стрибнула до рівчака, впала на одне коліно, не втрима­ла на плечах свою імпровізовану шаль, підхопилася й наосліп шугонула в чагарі. Випадкова гілка пустила їй кров зі щоки. Вона чула, як від жаху схлипує якась жінка. Вона впала рач­ки, волосся повисло перед очима. Фари подолали пагорб, і вся дорога освітилася. Вона дуже ясно побачила загублений нею шматок килима і зрозуміла, що велетень його теж помітить. Зупиниться й вилізе. Вона намагатиметься тікати, але він її наздожене. Вона кричатиме, але ніхто її не почує. В історіях такого ґатунку завжди ніхто не чує. Він її замордує, але спер­шу ще раз зґвалтує.

Автомобіль — це був легковик, не ваговоз-пікап — про­їхав, не зменшуючи швидкості. Зсередини нього долинула ввімкнута на повну потужність пісня гурту «Бахман-Тернер Овердрайв»: «Б-б-бе-бейбі, ти просто нічогісінько ще не ба- чпв»1.. Вона дивилася на хвостові вогні машини, поки вони не блимнули востаннє й зникли. Відчувши, що знову готова шепритомніти, вона ляснула себе одночасно долонями по обох щоках.

Ні! — гаркнула вона голосом Бонні Тайлер. — Ні!



їй трохи прояснішало в голові. Вона відчула потужне бажан- 11 я залишитися тут, зачаєною навкарачки у кущах, але нічого хорошого в цьому не було. Задовго чекати настання світлого дня, ба зараз, либонь, ще й до півночі неблизько. Місяць у небі нисів низенько. Вона не може залишатися тут, і понад те, вона не може тут отак просто... лупати очима. Вона мусить думати.

Тесе підібрала з рівчака шматок килима, накинула на пле­чі, почала загортатися в нього і заразом торкнулася собі вух, уже знаючи, що вона там знайде. Діамантові сережки-крапель- ки — не в її характері, дійсно винятково екстравагантне на­дбання — пропали. Вона знову вдарилася в сльози, проте цей сеанс плачу виявився коротшим, і коли він закінчився, вона почувалася більше собою. Хоча правильніше було б сказати «б собі», почувалася насельницею власного тіла й голови, аніж плаваючою довкола споглядальницею.

«Думай, Тессо Джин!»

Окей, вона спробує. Але буде при цім рухатися далі. Ніяких більше співів. Від її зміненого голосу її саму брали дрижаки. Немов, зґвалтувавши її, велетень сотворив нову жінку. Вона не бажала бути новою жінкою. їй подобалася колишня.

Вперед. Вперед у місячному світлі, поряд із власною тінню, що теж крокує по дорозі. По якій дорозі? Стаґґ-роуд. Згідно з Томом, їй залишалося трохи менше чотирьох миль до пере­хрестя Стаґґ-роуд з шосе № 47, коли вона потрапила у влашто­вану тим велетнем пастку. Це вже непогано; для дотримання

«Bachman-Turner Overdrive» — канадський рок-гурт; у хіті 1974 року «You Ain’t Seen Nothing Yet» герой співає про те, як його демонічна, кароока коханка натякає йому на якесь шокове майбутнє.



фізичної форми вона мала звичку щодня проходити щонаїї менше три милі, роблячи це на тренажері, коли дощило а(м> сипався сніг. Звісно, це була її перша піша прогулянка в обри зі Нової Тесе, жінки зі стражденною, кровоточивою піхвою й надірваним голосом. З іншого боку, були й очевидні козирі вона розігрілася, верхня частина тіла в неї висихала, а на ногах вона мала пласкі туфлі. А вона ж була ледь не взула туфлі на ви соких підборах, тоді ця вечірня прогулянка могла б виявитися вельми неприємною. Не те щоб вона отримувала від ходіння в них якесь задоволення за інших обставин, ні-ні-ні...

«Думай!»

Але перш ніж вона взялася за цю справу, освітилася доро га попереду. Тесе знову рвонула у підлісок, зумівши цього ра зу втримати на собі килимок. Ще один легковик, слава Богу, не його пікап, і цей теж не стишив швидкості.

«А все одно це може бути він. Він міг поміняти машину. З’їздити додому, до свого барлогу, і там пересісти в легковик. Думаючи собі: “Ось вона побачить, що це не ваговоз, і вийде на дорогу звідкілясь, де там вона ховається. Помахає мені, щоб я зупинився, тут-то я її і вхоплю”».

Так, так. Саме так і відбувалося б у якомусь фільмі жахів, хіба ні? В якихось «Благаючих жертвах-4» чи в «Кошмарі Стаґґ-роуд-2», або...

Вона вже було схилялася до того, щоби вкотре відчалити у забуття, тож знову ляснула собі по щоках. Коли вона врешті потрапить додому, нагодує Фрітці й ляже в своє ліжечко (всі двері замкнені, все світло ввімкнуте), от тоді вже можна буде непритомніти досхочу. Але не зараз. Ні-ні-ні. Зараз вона му­сить рухатися, а коли з’являтимуться машини, ховатися. Як­що зможе дотримуватися обох цих умов, вона кінець-кінцем дійде до шосе № 47, а там і якась крамниця трапиться. Справ­жня крамниця, така, де є телефон-автомат, якщо їй пощас­тить... а вона ж заслуговує бодай на крихту удачі. Гаманця в неї більше нема, гаманець залишився в її «Експідішені» (хтозна, де той тепер), але вона добре пам’ятала номер своєї

J

кпртки «АТ&Т»1; він складався з номера її домашнього теле­фону плюс 9712. Легко, як з гори котитися.

Край дороги з’явився щит. У місячному світлі Тесе легко прочитала напис на ньому:

ВИ ПОТРАПЛЯЄТЕ ЗАРАЗ НА ТЕРИТОРІЮ МІСТА СВЕБРІДЖ. ВІТАЄМО, ДРУЖЕ!

- Сподобається тобі Свебріджсподобаєшся ти, — проше­потіла вона.

їй було знайоме це місто, назву якого місцеві вимовляли як «Свербіж». Зовсім крихітне містечко, одне з тих багатьох у Но­вій Англії, які процвітали в часи панування тут текстильної промисловості і ще якось примудряються виживати в новішу еру вільного ринку, коли американські штани й жакети ство­рюються в Азії та Центральній Америці, ймовірно, дітьми, ко­трі не вміють ні читати, ні писати. Поки що вона на околиці, але ж напевне дійде й до телефону.

«А тоді що?»

Тоді вона... тоді...

Викличу собі лімузин, — промовила вона. Ця ідея заго­рілася в ній вранішньою зорею. Так, саме це вона й зробить. Якщо це Свебрідж, то її рідне місто в Коннектикуті звідси всього за тридцять миль, а то й менше. Лімузинова служба, якою вона користалася, коли їй треба було поїхати до «Бред- лі Інтернешнл» або у Гартфорд2 чи в Нью-Йорк (сама Тесе уни­кала їздити за кермом у великих містах, якщо могла цьому за­радити), базувалася у сусідньому містечку Вудфілді. Компанія «Роял Лімузин» хвалилася цілодобовим обслуговуванням А що найкраще, так це те, що в їхній базі даних є її картка.



Тесе повеселішала й прискорила ходу. А тоді фари освіти ли дорогу і вона знову заховалася, присівши в кущах, перели кана, як будь-яка дика тваринка перед мисливцем: горлиця лисичка-білочка. Ця машина вже не була легковиком, і її почало колотити. Вона не перестала тремтіти, навіть коли ро:і дивилася, що це маленька «Тойота», нічого спільного зі ста рим «Фордом» того велетня. Коли машина зникла, вона при силувала себе повернутися на дорогу, хоча не відразу зуміла цього досягти. І знову вона плакала, теплі сльози зігрівали їй захололе лице. Вона відчула себе готовою наново вийти за межі притомності. Не можна собі цього дозволяти. Якщо во на попуститься до частого впадання у ці тимчасові запаморо чення, кінець-кінцем шляху назад може й не знайтися.

Тесе примусила себе думати про те, як віддячить водієві ліму­зина, вписавши до карткового рахунку чайові, перш ніж вона по вільно вирушить обсадженою квітами доріжкою до своїх перед­ніх дверей. Відслонить поштову скриньку, зніме запасний ключ з гачка поза нею. Чутиме, як вимогливо нявчатиме Фрітці.

Згадка про Фрітці чудово подіяла. Вона вибралася з кущів і знову пішла, готова кинутися ховатись будь-якої секунди, щойно знову побачить вогні автомобільних фар. У ту ж саму мить. Бо він десь тут, неподалік. Вона раптом усвідомила, що відтепер він завжди буде десь неподалік. От лишень якщо тіль­ки поліція його схопить і посадить до в’язниці, хіба що тоді це припиниться. Але щоб таке відбулося, вона мусила б напи­сати заяву про те, що з нею трапилося, і тієї ж миті, як ця ідея спливла їй до голови, Тесе побачила палаючий заголовок, на­браний фірмовим шрифтом «Нью-Йорк Пост»:

АВТОРКА ВЕРБОВОГО ГАЮ ЗҐВАЛТОВАНА ПІСЛЯ ЛЕКЦІЇ

Таблоїди на кшталт «Пост», поза всякими сумнівами, ілюстру­ватимуть новину її десятилітньої давності фотографією, зроб-



мсмою ще в той час, коли вийшла друком її перша книжка про Н'мзальне товариство. Тоді їй не було й тридцяти, попелясто- інляве волосся довгим каскадом спадало їй за спину, і свої гар- 11 і ноги вона любила демонструвати з-під коротких спідниць. До того ж (вечорами) взувала босоніжки на високих підборах, котрі деякі чоловіки (от хоч би той велетень, певне) називали не інакше, як черевичками «трахни-мене». Вони не напишуть, що зараз вона на десять років старша, на двадцять фунтів важ­на і була одягнена в поміркований — ледь не старосвітський — діловий костюм, коли на неї було вчинено напад; такі подро­биці не личать того ґатунку історіям, що їх люблять подавати и габлоїдах. Стаття буде формально респектабельною (деякі натяки читатимуться поміж рядків), але саме її давнє фото розповість справжню історію, ту, яка, либонь, передувала ви­найденню колеса: «Вона сама напросилася... і отримала те, чого прагнула».

Чи реалістичний такий розвиток подій, чи це лише її сором і вельми понівечена самооцінка малюють їй в уяві найгірший зі сценаріїв? Та частка її особистості, що прагнутиме ховати­ся в кущах навіть після того, як вдасться розпрощатися з ці­єю дорогою, з цим жахливим штатом Массачусетс і поверну­тися до свого безпечного будиночка в Сток-віліджі? Не могла вона цього знати і припускала, що правдива відповідь лежить десь посередині. Єдиним, що вона знала напевне, було те, що про неї повідомлять геть усі національні медії, чого так праг­не кожна письменниця, коли випускає чергову книжку і чого не бажає жодна, коли її зґвалтували, пограбували й покину­ли, вважаючи мертвою. Вона ніби в живі очі побачила себе на Часі Запитань, як в аудиторії піднімається чиясь рука й лунає: «А ви ніяким чином його не заохочували?»

Це нонсенс, навіть у своєму теперішньому стані Тесе це ро­зуміла... проте вона також розуміла, що, якщо ця історія ви­пливе, хтось — якийсь він чи вона — десь, колись обов’язково піднімуть руку і запитають: «А ви збираєтеся про це написати?»

І що їй тоді відповідати? Що вона зможе на це відповісти?

«Нічого, — подумала Тесс. — Я втечу зі сцени, затуливши руками вуха».

Але ні.

Ні, ні, ні.

Правда полягає в тім, що перш за все ні на якій сцені вона не стоятиме. Хіба зможе вона знову проводити читання, дава­ти лекції, підписувати на книжках автографи, пам’ятаючи про те, що там може з’явитися він, усміхаючись їй із задніх рядів? Усміхатиметься з-під того свого дикого картуза, поплямова­ного білими підпалинами? Імовірно, з її сережками в кишені. Перебиратиме їх пальцями.

Від думки про заяву до поліції в неї запалала шкіра, вона відчула, як її обличчя навіть серед цієї пустки, на самоті з тем­рявою, буквально перекосило від сорому. Нехай вона не Су Графтон' і не Дженет Іванович, але, говорячи прямо, вона й не якась там пересічна персона. День або й два про неї гово­ритимуть навіть на Сі-Ен-Ен. Світ дізнається, що якийсь ска­жений, усміхнений велетень забив заряд авторці «Вербового Гаю». Навіть той факт, що він прихопив із собою сувенір — її трусики — може зринути. На Сі-Ен-Ен про це промовчать, але ж «Національний дознавач» та «Поглядусередину»1 подіб­ної цнотливості позбавлені.

«Джерела зі слідства повідомляють, що в шухляді звинува­ченого у з/валтуванні письменниці знайдено її трусики: голу­бі, облягаючі стегна, бренд «Вікторія Сікрет»\ з мереживни­ми окрайками».

Я не подаватиму заяви, — промовила вона. — Я не можу про таке повідомляти.



«Але там були інші, до тебе, можуть бути й нові, після те...»

Цю думку вона відштовхнула геть. Занадто вона була змо­реною, щоб іще думати про те, яких меж може сягати її мо­ральна відповідальність. Про це вона поміркує потім, якщо Бог нагородить її цим «потім»... а схоже, що Він таки має це на увазі. Але не тут, не посеред порожньої дороги, де за кож­ним зблиском рухомого світла може критися її ґвалтівник. їх­ній. Він тепер став їхнім.

13



Приблизно через дві милі після того, як вона проминула знак, що запрошував до Свебріджа, Тесе почала відчувати низьке, ритмічне стугоніння, яке, здавалося, надходить від дороги під її ногами. Першою в неї виринула думка про мутантів-морлоків Герберта Джорджа Веллса2, котрі пора­ються біля своєї машинерії глибоко в череві землі, але про­тягом наступних п’яти хвилин природа цього звуку прояс­нилася. Він долинав крізь повітря, не з-під землі, вона його впізнала: це серцебиття бас-гітари. Поки вона йшла, цей звук обріс рештою музичного бенду. Вона вже бачила світло на обрії, не світло фар, а біле сяйво дугових ліхтарів і червоні спалахи неону. Бенд грав «Мустанг Саллі»1, а ще вона розчу­ла сміх. Сміх звучав п’яно і гарно, поцяткований веселими, невимушеними вигуками. Від цього знову трохи сліз навер­нулося їй на очі.

і»



Придорожній клуб — велика, схожа на старий сарай будів­ля з широченною, брудною і, здавалося, забитою під зав’язку парковкою — називався «Стаґґер-Інн». Вона зупинилася на межі світла ліхтарів, що горіли над парковкою, насуплена. Чому тут так багато легковиків? А потім згадала, що зараз п’ятничний вечір. Очевидно, «Стаґґер-Інн» — це саме те міс­це, котре варто відвідувати у п’ятницю, якщо живеш у Све- бріджі або в якомусь іншому з довколишніх містечок. Тут на­певне є телефон, але тут забагато людей. Вони побачать її побите обличчя, покривлений ніс. Захочуть дізнатися, що з нею трапилось, а вона зараз не в тому стані, щоби вигадува­ти якусь пристойну історію. Поки що принаймні. Навіть на­двірним телефоном-автоматом не скористатися, бо й там во­на побачила людей. Багацько. У наші дні ти мусиш виходити надвір, якщо захочеться викурити сигарету. А також...

Він може бути тут. Хіба він не скакав навкруг неї, волаючи пісню «Роллінг Стонз» тим своїм жахливим, незграйним го­лосом? Тесе припускала, що їй могло і наверзтися це видови­ще — така галюцинація, — але вважала, що це навряд. Хіба не ймовірно, що, сховавши її машину, він міг попрямувати просто сюди, в «Стаґґер-Інн», труби має прочищені, чом йо­му не погуляти до ранку?

Бенд перейшов до перфектно адекватного виконання дав­ньої пісні гурту «Кремпс» «А чи зможе твоя кицька подолати цього пса?»2

«Ні, — мовила до себе Тесе, — натомість сьогодні один псю­ра брутально подолав мою кицьку». Колишня Тесе не схвали­ла б такого жарту, проте Нова Тесе вважала, що це диявольськи смішно. Вона хрипло реготнула, немов гавкнула, й вирушила далі, перейшовши на інше узбіччя, куди майже не сягало світ­ло ліхтарів з парковки біля придорожнього клубу.

«в


Проминувши дальній ріг будівлі, вона побачила там якийсь пошарпаний білий фургон, що стояв задом до вантажного де­баркадера. На цьому боці «Стаґґер-Інн» не було дугових ліх­тарів, але й місячного світла вистачило, щоб вона роздивила­ся скелет за барабанною установкою з кексів. Не дивно, що цей фургон не зупинився, щоб підібрати розкидане на дорозі те оскалене цвяхами дерев’яне лайно. «Зомбі пекарі» поспіша­ли вивантажити свій товар, запізнитися з початком виступу було б негарно, бо в п’ятничні вечори у «Стаґґер-Інн» усе кру­титься і вертиться, клекоче і вирує, буруниться і піниться, гу­де й перекидається, одне слово — сущий рок-н-рол.

  • А чи зможе твоя кицька подолати цього пса? — підспіва­ла Тесе і щільніше закуталася в брудну килимову шматину. Не норковий палантин, але вже й це краще у холодну жовтне­ву ніч, аніж нічого.

14

Наблизившись до перехрестя Стаґґ-роуд та шосе № 47, Тесе побачила дещо гарне: вивіску «Заправся & мчи», заклад із дво­ма телефонами-автоматами на шлакоблочній стіні між входа­ми до туалетів.

Спершу вона завітала до жіночого, де змушена була при­крити собі рота долонею, щоби пригасити зойк, коли з неї по­чала виливатися сеча; відчуття було, ніби хтось там у неї все­редині запалив разом цілу коробку сірників. Підводилася з унітаза вона вся у свіжих сльозах, що котилися її обличчям. Вода в раковині була блідо-червоного кольору. Вона підтерла­ся — вельми ніжно себе промокнула — складеним в подушеч­ку туалетним папером, а вже тоді змила. Варто було б іще вкласти папір собі в трусики, але ж цього вона, звісно, зроби­ти не могла. Велетень забрав її трусики собі на сувенір.

  • Сучий виблядок, — промовила вона.

Уже з рукою на клямці вона трохи затрималась, задивив­шись на побиту жінку з широко розплющеними очима у за­бризканому водою металевому дзеркалі понад рукомийником, А потім уже вийшла.

15



їй відкрилося, що користування телефоном-автоматом у ці модерні часи стало на диво складним, навіть якщо в пам’яті у тебе зберігається номер твоєї телефонної картки. Перший апарат, котрий вона випробувала, працював тільки в один бік; вона могла чути операторку довідкової служби, нато­мість операторка довідкової служби її не чула, тож і пере­рвала, як вони це роблять у таких випадках, зв’язок. Інший телефон висів косо на шлакоблочній стіні — це не надиха­ло, — проте він працював. У ньому безперервно щось драж­ливо гуло, але зараз вони з операторкою принаймні могли спілкуватися. От тільки в Тесе не було ні олівця, ні ручки. У сумочці вона тримала деякі пишучі знаряддя, та звісно ж, сумочка пропала.

  • А ви не можете мене просто з’єднати? — спитала вона в операторки.

  • Ні, мем, ви мусите самі набрати номер, щоб активувати вашу кредитну картку.

Операторка говорила тоном людини, котра пояснює щось очевидне тупій дитині. Тесе це не розсердило, вона й почува­лася, немов якась тупа дитина. Раптом вона усвідомила, що стоїть біля геть брудної стіни. І попрохала операторку про­диктувати їй номер, а коли та це зробила, Тесе записала його по пилюці пальцем.

Не встигла вона почати набирати цифри, як на стоянку за­їхав якийсь пікап. Серце стрибнуло їй в горло з такою безза­стережною, акробатичною невимушеністю, що, коли двійко хлопців у шкільних піджаках, сміючись, вилізли з машини й заскочили до крамнички, вона зраділа, що воно там застрягло.

б



Воно заблокувало той крик, котрий в іншому випадку напев­не звідти б вирвався.

Вона відчула, що від неї намагається втекти світ, і на мить вперлася головою в стіну, хапаючи ротом повітря. Заплющи­ла очі. Побачила велетня, що громадиться над нею, руки в ки­шенях, і знову розплющила очі. Набрала записаний на стін­ній пилюці номер.

Вона зібралася з душевними силами, готова почути голос автовідповідача або знудженого диспетчера, котрий повідо­мить їй, що вільних машин у них зараз нема, звісно ж, бо звід­ки їм взятися у вечір п’ятниці, а чи ви народилися такою ту­пою, леді, чи вас так виховали? Але їй відповіли вже після другого гудка, заговорила цілком по-діловому жінка, котра назвалася Ендрією. Вона вислухала Тесе і сказала, що вони за­раз же пошлють їй машину, з водієм на ім’я Мануель. Авжеж, вона точно знає, звідки телефонує Тесе, бо вони регулярно надсилають автомобілі до «Стаґґер-Інн».
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   36




©dereksiz.org 2024
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет