Клуб сімейного дозвілля



бет10/36
Дата11.07.2016
өлшемі2.24 Mb.
#191299
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   36

На денці «біль-ятки», загорнутий у рваний шматочок шов­ку, котрий колись, либонь, був дамськими трусиками, я знай­шов слоїк пігулок, куплених в аптеці в Гемінгфорд-Хоум. На сигнатурі пером автоматичної ручки було написано жирни­ми літерами: АРЛЕТТ ДЖЕЙМС. Приймати по 1—2 пігулки перед сном проти болю під час місячних. Я проковтнув три і запив їх добрячою порцією віскі. Не знаю, що було в тих

і.



пігулках — морфій, гадаю, — але вони подіяли чудово. Білі, нікуди не дівся, але тепер він, здавалося, належить Вілфредо ві Джеймсу, котрий наразі перебуває на якомусь іншому рів ні реальності. Попливла голова; наді мною ліниво почала обертатися стеля, почіткішали образи крихітних пожежни­ків, що прибувають заливати вогнище інфекції, поки та ще не встигла поширитися. Вітер дужчав, а в моєму притумане­ному розумі глухий безперервний стукіт крижаної крупи об будинок звучав ще більше схожим на бігання пацюків, але я все розумів. Здається, я навіть промовив уголос: «Я все ро­зумію, Арлетт, ти мене не обдуриш».

Свідомість стоншувалася, я почав потроху відпливати, я зрозумів, що можу таким чином відплисти назавжди: ком­бінація з шоку, самогону і морфіну може покласти край мо­єму життю. Мене знайдуть на захололій фермі, зі шкірою синьо-сірого кольору, зі спочилою на череві погризеною ру­кою. Уявлена картина мене не налякала; навпаки, вона мене заспокоїла.

Поки я спав, сльота перетворилася на снігопад.

Коли я прокинувся на світанку наступного дня, в будинку бу­ло зимно, як у могилі, а рука в мене розпухла вдвічі проти сво­го нормального розміру. Плоть навкруг рани набула попелясто- сірого відтінку, хоча три перші пальці були темно-рожевими, але вже під кінець того ж дня вони почервоніли. Доторк до будь- якого місця на цій руці, окрім мізинця, спричиняв мені пекель­ний біль. Проте я забинтував руку якомога тугіше, таким чи­ном пригасивши в ній стугоніння. Розпалив у кухонній печі вогонь — для однорукого це нелегка праця, але я впорався — і притулився ближче, щоб зігрітися. Тобто цілком, бо в моїй по­кусаній руці й без того тепла вистачало. Тепла й сіпання, ніби то була рукавиця з пацюком усередині неї.

Уже під полудень мене трусило в гарячці, а рука розпухла так сильно, що довелося послаблювати пов’язку. Робилося це з плачем. Мені потрібен був лікар, але на той час засніжило

що дужче і я не зміг би дістатися навіть до Коттері, не кажучи иже про Гемінгфорд-Хоум. Та навіть аби день був сухий і яс­ний, як би я зумів завести пікап чи «Т» лише однією рукою? Я сидів у кухні, все підкидаючи дрова у піч, котра й так уже рев­ла, мов той дракон, стікав потом і трусився в пропасниці, при­тискаючи собі до грудей понівечену, забинтовану руку і згаду­ючи, як роззиралася по моєму далебі не заможному двору місіс Мак-Реді: «Ви на комутації, містере Джеймс? Бачу, що ні».

Ні. Я не мав телефону1. Я був сам-один на фермі, заради ко­трої вбив людину, без будь-яких засобів звернутися по допо­могу. Я помітив, що плоть у мене почала червоніти вже вище того місця, де закінчувалася пов’язка: на зап’ясті, повному жил, по котрих отрута розноситься по всьому тілу. Пожежни­ки не впоралися. Я подумав, чи не перев’язати туго зап’ясток гумовим джгутом — вбити собі ліву руку, щоб урятувати все тіло, — чи навіть ампутувати її за допомогою сікача, котрим ми зазвичай кололи тріски для печі та втинали вряди-годи го­лови курям. Обидві перспективи здавалися цілком прийнят­ними, проте водночас реалізація їх вимагала важкої праці. Врешті-решт, я нічого такого не зробив, а лише поліз до «біль- лтки» по пігулки Арлетт. Знову заковтнув три штуки, цього разу запивши їх холодною водою — в горлі мені палав во­гонь — і повернувся на своє місце біля печі. Я помру від па­цючого укусу. Я був певен цього і змирився з цим. Смерть від укусів та інфекцій була такою ж звичайною, як грязюка на на­ших рівнинах. Якщо біль стане зовсім для мене нестерпним, я проковтну всю решту болетамувальних пігулок за раз. Що поки ще утримувало мене від цього кроку — окрім боязні смерті, котрою, як я гадаю, тією чи іншою мірою вражені ми псі, — так це ймовірність того, що хтось все ж таки може з’явитися: Гарлен, або Шериф Джоне, або добросерда місіс Мак-Реді. Існувала навіть така можливість, що правник Лестер

і.



приїде, щоби продовжити шантажувати мене тією Богом про клятою сотнею акрів.

Проте найбільшу надію я покладав на те, що може повср нутися Генрі. Втім, він цього не зробив.

Це зробила Арлетт.

Можливо, ви здивувалися, звідки я міг дізнатися про той ніс толет, котрий Генрі купив у ломбарді на Додж-стрит, і про по грабування банку на площі Джеферсона. Якщо так, то, мабуть, ви собі сказали: «Ну, чимало часу минуло між 1922 і 1930роки ми; достатньо, щоби з’ясувати всілякі подробиці в бібліотс ці, напханій старими числами «Омаха Ворлд-Гералд»'.

Я дійсно перечитував газети, ще б пак. І писав тим людям, котрі зустрічали мого сина і його вагітну кохану на їхньому короткому погибельному шляху з Небраски до Невади. Білі, шість із тих людей написали мені відповіді, радо намагаючись поділитися подробицями. Такий спосіб розвідок має сенс, і моє пояснення вас, безперечно, задовольняє. Але ті розвід­ки почалися кількома роками пізніше, після того, як я поки­нув ферму, і вони підтвердили лише те, що я вже знав.

«Вже?» — перепитаєте ви. А я відповім просто: «Так. Вже. І знав я це не тільки тоді, коли воно траплялося, але принай­мні одну частину раніше, ніж вона трапилася. Останню час­тину».

Яким чином? Відповідь проста. Моя мертва дружина мені розповіла.

Ваш скепсис цілком природний. Мені це зрозуміло. Жод­на при здоровому глузді людина такому не повірить. От тіль­ки я нагадаю вам, що це моя сповідь, останні мої слова на цій землі, тож я не виклав тут нічого з того, що не вважав би правдивим.

,3,В

* * *

Я прийшов до тями перед піччю того вечора (чи наступного, під годі, як почалася гарячка, я втратив лік часу) і знову почув шарудіння, ніби щось шастає. Спершу я вирішив, що знову мочалася сльота, але, підвівшись відломити собі скибку хліба під зачерствілого буханця на кухонному столі, я побачив на обрії тоненьку помаранчеву смужку вечірньої зорі й яскраво і лючу Венеру в небі. Хуртовина вляглася, але шаруділо голо- I піше, ніж до того. Проте ці звуки доносилися тепер не зі стін, а із заднього ґанку.

Поворухнулася клямка. Спершу вона тільки здригнулася гак, ніби рука, що намагалася з нею впоратися, була заслабка, щоб за раз відчинити двері. Рух припинився, але тільки-но >і вирішив, що насправді нічого такого я не бачив — що то бу­ло марення, породжене гарячкою, — як клямка підстрибнула вгору з неголосним «клац» і двері прочинилися навстіж, пус­тивши всередину подих холодного повітря. На ґанку стояла моя дружина. На голові в неї все ще сидів джутовий чепчик, тепер притрушений снігом; мабуть, то була повільна й болю­ча подорож від того місця, що стало для неї останнім прихист­ком. Зогниле обличчя в неї розпливлося, його нижня полови­на з’їхала набік, усмішка була ще ширшою, ніж колись. То бу­ла розуміюча усмішка, а чом би й ні? Мертві розуміють усе.

Її оточував вірний почет. Це вони якимсь чином видобули її і колодязя. Це вони підтримували її прямо. Без них вона була б усього лише привидом, злодумним, проте безпорадним. Але во­ни її надихнули життям. Вона була їхньою королевою; вона та­кож була їхньою маріонеткою. Вона ступила до кухні, рухаючись із моторошною безкостою грацією, яка не мала нічого спільного з ходінням. Пацюки метушилися навкруг неї, деякі, позираючи вгору на неї з любов’ю, деякі на мене — з ненавистю. Вона, похи­туючись, урочисто почимчикувала по периметру кухні, обходя­чи свої колишні володіння, тимчасом як зогнилі шматки відпа­дали з її спідниці (простирадла чи покривала не було й сліду),

і.



а голова кивала й хилиталася на її перерізаній шиї. Раз воіі.і їм віть відпала назад, аж їй на спину, перш ніж хильнутися на іш переднє місце, при цьому глухо, м’ясисто чвакнувши.

Коли нарешті вона обернула свої очі на мене, я позадкував у куток, туди, де стояв дров’яний ящик, тепер уже майже і к і рожній.

Залиш мене в спокої, — прошепотів я. — Тебе тут наиІ п> нема. Ти в колодязі, і ти не могла б звідти вибратися, нації і, якби не була мертвою.



Вона видала щось схоже на булькотіння — це прозвуча/т так, ніби хтось вдавився густою підливою, — і не припинила наближення, достатньо реальна, щоб відкидати тінь. А іцг я чув сморід її гниючої плоті, сморід жінки, котра іноді засп вувала мені глибоко до рота свій язик у пристрасні моменти Вона була тут. Цілком реальна. Як і її королівський почеі Я відчував, як вони шмигають туди-сюди мені по ступнях, лоскочуть щиколотки своїми вусами, принюхуючись до до лішніх кінцівок моїх кальсонів.

П’ятками я вже вперся у дров’яний ящик, і, намагаючись ухи литися від трупа, що надходив, втратив рівновагу й сів. Ударим ся об ящик розпухлою, запаленою рукою, та ледь зауважив біль. Вона почала нахилятися наді мною, і її обличчя... теліпалооі. Плоть відстала від кісток, і лице звисало вниз, мов намальопа не на дитячій повітряній кульці. Якийсь пацюк виліз збоку по ящику і плюхнувся мені на живіт, забіг мені на груди й поню хав шию під підборіддям. Я відчував, як навкруг та попід мої ми зігнутими коліньми шмигають інші. Проте вони мене не ку сали. Це конкретне завдання вже було виконано.

Вона нахилилася ближче. Запах став всепереможним, а та її усмішка від вуха до вуха... я бачу її зараз, коли це пишу. Я на казував собі померти, але серце в мені не переставало бухкати. Її звисле лице сковзнуло збоку по моєму, я відчував, як об мою щетину чіпляються, обриваючись, крихітні частки її шкіри; чув, як рипить її зламана щелепа, немов якась обледеніла гілка. А то­ді її холодні губи притиснулись до розпашілої від гарячки, па- л



ниючої вогнем чашечки мого вуха, і вона почала нашіптувати мені секрети, котрі могла знати лише мертва жінка. Я завере­щав. Я обіцяв убити себе і зайняти її місце в Пеклі, аби тільки попа перестала. Але вона не перестала. Мертві не перестають. І le те, що я знаю тепер.

11 К7ія того як він випурхнув з «Першого сільськогосподарсько- іо банку» із запханими до кишені 200 доларами (чи, можливо, і нм було ближче до 150 доларів, деякі банкноти розлетілися по підлозі, згадайте), Генрі на деякий час зник. «Заліг на дно», як мі кажуть кримінальники. Я це кажу з деяким почуттям гор­дості. Мені здавалося, що його схоплять ледь не моментально, щойно він дістанеться міста, але він довів мою неправоту. Він і іу в закоханий, він перебував у відчаї, в ньому все ще палала ви- II.і і жах після скоєного нами з ним злочину... проте, незважа­ючи на всі ці відволікаючі чинники (ці запалення), мій син про­демонстрував хоробрість і розум, навіть своєрідну сумну шляхетність. Думка про цю, останню, мені найважча. Вона все ще наповнює мене журбою за його загубленим життям (трьо­ма загубленими життями, — я не маю права забувати про бідо­лашну вагітну Шеннон Коттері) і соромом за ту руйнацію, до якої я його підвів, немов бичка на пов’язаній за шию мотузці.

Арлетт показала мені хижку, де він заліг на дно, і велосипед, приткнутий під її задньою стіною — той велосипед був першою річчю, яку він купив за вкрадені гроші. Тоді я не зміг би розпо- иісти вам, де була його схованка, але з роками я з’ясував її міс­цезнаходження і навіть побував там: проста халабуда при дорозі з вицвілою, намальованою фарбами рекламою коли «Ко­ролівська Корона»1. Вона містилася за кілька миль від західної межі Омахи, і звідти було видно Бойз-Таун2, котрий почав

' «Royal Crown Cola» — напій, що випускається з 1905 року; бренд зараз належить кільком транснаціональним компаніям.

«Boys Town» («Хлопчаче містечко») — побудований 1921 року католиць­ким священиком отцем Фланагеном притулок для бездомних дітей, який діє й тепер у передмісті Омахи, маючи філії в інших штатах.







працювати за рік до того. Одна кімнатка, єдине віконце без скла, і нема пічки. Він замаскував велосипед бадиллям та сіном і по чав розробляти план. Тоді, приблизно через тиждень після то го як пограбував «Перший сільськогосподарський банк», — на той час цікавість поліції до вельми дрібного пограбування муси ла вщухнути, — він почав наїжджати велосипедом до Омахи.

Тупий хлопець відразу ж попрямував би до католицького пансіону Святої Евсебії, де й потрапив би в розставлену омась кими копами пастку (Шериф Джоне, безсумнівно, сподівався, що він так і зробить), але Генрі Фрімен Джеймс був занадто ро­зумним для їхньої схеми. Він розвідав, де знаходиться пансіон, але до нього не наближався. Натомість він пошукав найближ­чу до нього цукерню, де подавали содову. Він правильно при­пустив, що дівчата вчащають туди завжди, коли мають нагоду (це траплялося, коли котрась своєю поведінкою заслуговувала на вільну прогулянку після уроків і мала хоч скількись грошей у сумочці), і хоча від дівчат Святої Евсебії не вимагалося обов’язкове носіння уніформи, їх доволі легко було відрізнити завдяки старомодним сукням, опущеним додолу очам та їхній поведінці — кокетливій і разом з тим боязкій. Ті, що не мали обручок на пальцях, але з великими черевами, найбільше впа­дали в очі.

Тупий хлопець спробував би зав’язати розмову з якоюсь із цих нещасних дочок Єви просто там, біля стійки з содовою, та­ким чином привернувши до себе увагу. Генрі натомість вибрав собі позицію надворі, в гирлі провулка між цукернею та сусід­ньою з нею галантерейною крамничкою, де він сидів собі на ящику, читав газету, а його велосипед стояв поряд, приставле­ний до цегляної стіни. Він чекав на дівчину, авантюрнішу за ін­ших дівчат, чиї задоволення обмежувалися лише тим, щоб з’їсти морозива, посьорбати содової і поспіхом повернутись назад до сестер. Це значило — дівчину, котра палить. На третій день йо­го висиджування в провулку така дівчина з’явилася.

Після того я її розшукав і побалакав з нею. Це не потребува­ло надто складної детективної роботи. Я певен, для Генрі і Шен-

нон Омаха виглядала метрополісом, але 1922 року вона насправ­ді була лише трохи більшою за середнє містечко на Середньому Чаході, хоча й із претензіями на великий центр. Вікторія Галлет тепер поважна заміжня жінка з трьома дітьми, проте восени 1922 року вона була ще Вікторією Стівенсон: юною, незалежною духом дівчиною на шостому місяці вагітності, котра вельми по­любляла «Духмяні махорочні»1. Вона радо відгукнулася на про­позицію пригоститися із запропонованої їй Генрі пачки.

  • Візьми собі ще пару на потім, — запропонував він.

Вона засміялася.

  • Дурна дурепа була б я, аби взяла! Сестри нишпорять у на­ших сумочках і вивертають нам кишені, коли ми повертаємось. Мені, щоби прибрати з віддиху запах однієї цієї труїлки, треба буде зжувати три пластинки «Блек Джек»1. — Вона з веселою за- дирикуватістю поплескала себе по випнутому череву. — Яв тя­жі, якщо ти цього ще не помітив. Погана дівчинка! А мій любчик під мене втік. Поганий хлопчик, але світу на це начхати! Тож то­ді дяпан запроторив мене у темницю з пінгвінами на сторожі...

  • Я щось тебе не розумію.

  • Та хай йому чорт! Дяпан — це мій татусь! А пінгвінами ми називаємо сестер! — вона засміялася. — Ти, видко, звідкись із села чувачок! Авжеж! До речі, темниця, де я мотаю строк, нази­вається...

  • Святої Евсебії.

  • О, ось тепер ти газуєш наввипередки, Джексоне, — вона пихнула сигаретою і примружилась. — Слухай-но, їй-бо, я вже знаю, хто ти, ти — дружок Шен Коттері.

  • Тобі приз за надзвичайну здогадливість.

  • Ага, я б не радила тобі підходити ближче, ніж на два квар­тали до нашого пансіону. Копи мають опис тебе, — вона щиро


і
і.

розреготалася. — Тебе, та плюс іще з півдюжини Осамотілих Ідальго, проте жоден з них не зеленоокий селюк, як ти, і жоден не мав і зблизька такої гарної дівчини, як Шеннон! Вона справ жня суперзірка! Йо!

  • А чому, ти думаєш, я сиджу тут, а не ошиваюся там?

  • Ну, от питаюся — чому ти тут?

  • Я бажаю з нею побачитися, але, щоб мене схопили під час побачення, не бажаю. Я дам тобі два бакси за те, що пере даси їй записку.

Очі Вікторії широко розчахнулися.

  • Друже, за двійку доларів я з сурмою під пахвою достав­лю послання Гарсіа1. В отакому я безгрошів’ї. Давай записку!

  • І ще два долари, якщо про це діло ти триматимеш рота на замку. Зараз і потім.

  • За це тобі не треба переплачувати, — сказала вона. — Ме­ні приємно буде наставити носа нашим святішим за Всевиш­нього сучкам. Ага, вони тебе ляскають по руці, коли захочеш взяти за обідом другу булочку! Неначе в часи Гулпівера Твістаї

Він віддав їй записку, а Вікторія передала її Шеннон. Запис­ка так і лежала в її маленькій сумочці, коли поліція врешті за­попала її з Генрі в Елко2 у штаті Невада, і я бачив фотографію тієї записки, зроблену поліцейським фотографом. Але Арлетт розказала мені, що там було написано задовго до того, і її розпо­відь зійшлася слово в слово з тим, що було в знайденій записці.

«Я чекатиму від півночі до світанку позаду твого пансіону кожної ночі впродовж 2 тижнів, — ішлося в записці. — Якщо ти не з’явишся, я зрозумію, що між нами все скінчено & повер­нуся назад у Гемінгфорд & і ніколи більше тебе не турбувати-


мг, хоч і кохатиму тебе довічно. Ми молоді, але ми могли б прибрехати собі віку & розпочати хороше життя в іншому м/< /(/' (Каліфорнії). Я маю трохи грошей &знаю, як добути ще. Пік інорія знає, як мене знайти, якщо ти захочеш послати ме­ні чіписку, але тільки одну. Більше небезпечно».

Я гадаю, саму записку могли віддати Гарлену й Саллі Котте-

  1. ч. Я кщо так, вони бачили, що мій син обвів свій підпис сердеч- м>м. Я гадаю, можливо, саме це переконало Шеннон. Я загаду- ккя, чи потребувала вона взагалі якихось умовлянь. Цілком можливо, що все, чого вона бажала на землі, було зберегти (і узаконити) ту її дитину, яку вона вже встигла душевно полю- інп и. Цього питання моторошний шепіт Арлетт так і не тор­кався. Можливо, їй самій це було нецікавим так чи інакше.

Після того знайомства Генрі повертався до провулку щодня. Я певен, він розумів, що замість Вікторії там можуть з’явитися копи, але вважав, що не має іншого вибору. На третій день йо- и> чергування вона прийшла.

- Шен написала тобі відповідь одразу ж, але я раніше не мо- і л.і ніяк вибратися, — пояснила вона. — Якийсь косяк із тра­вою знайшовся в тому хліві, що вони його називають музич­ною кімнатою, і пінгвіни відтоді на стежині війни.

Генрі простягнув руку по записку, котру Вікторія віддала йому в обмін на «Духмяну махорочну». У записці було тільки чотири слова: «Завтра вранці. 2 година».

Генрі вхопив в обійми Вікторію і розцілував. Вона розсмі­шися від задоволення, очі засяяли.

От чорт. Є ж дівчата, котрим дістається суцільне щастя. Явісно, є такі дівчата. Але якщо ви візьмете до уваги, що Вік-



  1. ірії дістався чоловік, троє дітей і гарний будинок на Кленовій мул иці в найкращому районі Омахи, а Шеннон Коттері не пере- ж нла того року... кому, як ви вважаєте, дісталося щастя?

••>/ маю трохи грошей & знаю, як добути ще», — писав Генрі, і гак воно й було. Всього лише через кілька годин після того,

1.

як він розцілував життєрадісну Вікторію (котра повернулася до Шеннон із відповіддю: «Він сказав, що чекатиме при по внім параді»), юнак у натягнутому низько на очі кашкеті та і і зав’язаними банданою ротом і носом пограбував «Перший на ціональний банк» Омахи. Цього разу грабіжник здобув 800 до ларів, що було гарним уловом. Але тутешній охоронець буй молодшим і більш завзятим щодо власних обов’язків, що гар ним аж ніяк не було. Злодію довелося вистрелити йому в стег но, аби розчистити собі дорогу до втечі і, хоч Чарлз Ґрайнер вижив, причепилася якась інфекція (тут я йому співчуваю) і ногу він втратив. Коли я познайомився з ним у будинку йо го батьків навесні 1925 року, Ґрайнер міркував філософськи.

«Я щасливий, що взагалі залишився живим, — сказав він. — Коли мені врешті почали накладати джгут, я лежав у калюжі крові, мабуть, не менш як дюйм завглибшки. Ли­бонь, знадобилася ціла коробка «Дрефта»', щоби змити всю ту брудоту.

Коли я почав вибачатися за свого сина, він відмахнувся.

Не треба було мені до нього чіплятися. Кашкет був на­тягнутий низько, бандана пов’язана високо, але ж очі його я добре бачив. Я мусив би второпати, що його не зупинити ні­як, хіба що застрелити, а в мене не було жодного шансу встиг­нути дістати зброю. Все ясно читалося в його очах, розуміє­те? Але ж я сам був юний тоді. Тепер я постаршав. На стільки постаршав, на скільки ніколи не стати старшим вашому сино­ві. Я співчуваю вам через вашу втрату.



Після цього діла Генрі мав більш ніж достатньо грошей, щоб купити собі машину — гарного легковика, — але він був ро­зумніший. (Пишучи це, я знову відчуваю ту саму гордість: не­гідну, проте невідхильну.) Хлопчак, котрий мав вигляд тако­го, що лише кілька тижнів тому почав голитися, і раптом розмахує пачкою готівки, достатньої на придбання майже но-

«Dreft» — перший синтетичний мийний засіб компанії «Procter & Gamble».



ного «Олдса»'? Це, безперечно, викликало б увагу до нього по- ліціянтів.

Отже, замість того щоб купувати собі машину, він її вкрав. І звісно ж, не якийсь там спортивний легковик; він задоволь­нився доладним, непримітним «Фордом-купе». Саме в цьому .нітомобілі він чекав позаду Святої Евсебії, і саме до нього сіла ІІІеннон — після того, як потай вийшла зі своєї кімнати, про­кралася вниз сходами з валізкою в руці і протиснулася крізь вікно сусідньої з кухнею мийні. Часу в них вистачило тільки на і ідин поцілунок — Арлетт цього не розповідала, я поки ще маю власну уяву, — і відразу ж Генрі спрямував «Форд» на захід. Ще до настання світанку вони вже мчали по шосе Омаха — Лінкольн. Вони мусили проїжджати неподалік від його рідного дому (і її) близько третьої дня. Вони мусили подивитися утім напрямку, але я сумніваюся, щоб Генрі пригальмував; йому не випадало зупинятися на ніч в місцевості, де його могли впізнати.


Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   36




©dereksiz.org 2024
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет