Клуб сімейного дозвілля


Гаразд, але я не там, — уточнила Тесс. — Я на перехрес­ті, десь за півмилі від



бет17/36
Дата11.07.2016
өлшемі2.24 Mb.
#191299
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   36

Гаразд, але я не там, — уточнила Тесс. — Я на перехрес­ті, десь за півмилі від...

  • Так, мем, я зрозуміла, — перебила її Ендрія. — Це «Заправ­ся & мчи». Іноді ми також возимо й звідти. Люди часто воліють прогулятися трохи пішки, коли трохи забагато вип’ють, а по­тім вже телефонують до нас. Це забере приблизно хвилин со­рок п’ять, можливо, годину.

  • Добре, — погодилася Тесс. Сльози знову заструменіли по її обличчю. Цього разу сльози вдячності, хоча вона наказува­ла собі не розслаблятися, бо надії героїнь подібних до її істо­рій часто виявляються фальшивими. — Це дуже добре. Я бу­ду за рогом тієї стіни, де телефони-автомати. Я виглядатиму.

    «Зараз вона спитає в мене, чи не випила я забагато зайво­го. Бо, мабуть, голос у мене якраз той самий».

    Але Ендрія лише захотіла взнати, платитиме вона готівкою чи кредиткою.

    • «Амерікен Експрес», я мушу бути у вашому комп’ютері.

    а

    Так, мем, ви тут є. Дякую за дзвінок до «Роял Лімузин», де до кожного клієнта ставляться, як до особи королівського роду.



    Ендрія відімкнулася раніше, ніж Тесе встигла промовити свої слова подяки.

    Вона почала відвертатися від телефону, і тут раптом якийсь чоловік — він, це він — вибіг з-за рогу крамниці, прямуючи просто на неї. Цього разу ніяких шансів закричати вона не ма­ла; її паралізувало жахом.

    То був один з тих підлітків. Він проминув Тесе, навіть не по­глянувши на неї, і рвонув ліворуч, до чоловічого туалету. Бах­нули двері. За мить вона почула оптимістичний, ледь не коня­чий звук, юнак почав полегшувати свій надзвичайно здоровий сечовий міхур.

    - Тесе пройшла повз стіну будівлі, завернула за ріг. Там вона й стала біля смердючого сміттєвого контейнера («Ні, — поду­мала вона, — я не стою тут, я чатую»), чекаю, поки юнак за­кінчить і піде геть. Коли він пішов, вона повернулася до теле­фонів, щоб звідти спостерігати за дорогою. Незважаючи на чимало болючих місць на її тілі, шлунок у неї бурчав від голо­ду. Обід і вечерю вона пропустила, була надто зайнята, поки її ґвалтували і мало не вбили, де там було їй щось їсти. Вона б зараз зраділа будь-яким наїдкам з тих, що їх продають у за­кладах на кшталт цього — навіть ті підозрілі, дикого жовтого кольору крекери з арахісовим маслом ковтала б, як смаколи­ки, — але не мала грошей. Та хоч би й мала, вона б туди не уві­йшла. Знає вона, яке освітлення там, у цих придорожніх «За­прався & мчи», оті їхні безсердечні флуоресцентні лампи, що навіть здоровим людям надають такого вигляду, ніби вони страждають на рак підшлункової залози. Людина з-за прилав­ка погляне на її щоки в саднах і лоб, на її зламаний ніс і напух­лі губи, і не скаже нічого, але Тесе побачить, як розширяться очі того продавця або продавчині. І можливо, його чи її ко­роткий, швидко вгамований пересмик губ. Тому що, будьмо чесними, людям побита жінка часто здається смішною. Особ­ливо у п’ятничний вечір.

    б



    «Хто це наїхав на вас, леді, що ви такого зробили, щоб на таке заслужити? Чи ви наштовхнулись на щось після того, як котрийсь парубок марно витратив на вас свій час?»

    Це привело їй на пам’ять старий анекдот, який вона десь колись чула: «Чому в Америці щороку нараховують триста тисяч побитих жінок? Бо вони... курей... неслухняні».

    Не зважаймо, — прошепотіла вона. — Поїм чогось, коли вже потраплю додому. Салату з тунця, мабуть.



    Звучало гарно, але в ній жевріла певність, що її дні поїдан­ня тунцевих салатів — чи, скажімо, навіть підозрілих креке­рів з арахісовим маслом у таких ось крамничках — минули­ся назавжди. Сама думка про те, що по неї приїде лімузин і вивезе з цього кошмару, тепер здавалася їй божевільним мі­ражем.

    Звідкись зліва до Тесе долітали звуки машин, котрі мчали по 1-84 — трасі, якою б їхала й сама Тесе, аби не спокусилася радісно на запропонований їй коротший шлях додому. Там, на тій трасі, люди, котрих ніколи не було зґвалтовано й за­штовхано до труби, їхали у своїх напрямах. Тесс подумалось, що безжурний шелест цих автомобілів — це найсумніші зву­ки з усіх, які вона будь-коли чула в своєму житті.

    16



    Лімузин приїхав. «Лінкольн Таун Кар»'. Шофер вийшов і озир­нувся навкруги. Тесе уважно за ним стежила з-за рогу крам­ниці. Одягнений у темний костюм. Маленький чоловічок в окулярах, не схожий на ґвалтівника... авжеж, не всі велетні ґвалтівники і не всі ґвалтівники велетні. Але ж вона мусить йому довіритися. Якщо їй треба швидше додому, нагодувати Фрітці, іншого вибору нема. Отже, скинувши з себе тимчасо-

    «Lincoln Town Саг» — автомобіль класу люкс, різні моделі якого з 1951 ро­ку випускаються компанією «Форд».







    вий брудний палантин біля того телефону, що так був їй до­поміг, вона повільно, проте невідворотно вирушила в бік машини. Світло, яке лилося з вікон крамниці, здавалося їй сліпуче-яскравим після темряви по інший бік будівлі, вона ро­зуміла, як виглядає в ньому її обличчя.

    «Він спитає, що зі мною сталося, а наступним його запи­танням буде, чи не бажаю я поїхати до шпиталю».

    Проте Мануель (котрий, напевно, бачив і дещо гірше, що тут неможливого) просто відкрив перед нею двері і промовив:


    • Вітаю, мем, «Роял Лімузин» до ваших послуг.

    Він мав м’який іспанський акцент, що гармонійно доповню­вав його оливкову шкіру й темні очі.

    • І до мене ставитимуться, як до особи королівського ро­ду, — відгукнулася Тесс. Вона хотіла посміхнутися. Але стало боляче її розпухлим губам.

    • Так, мем.

    І більше ні слова. Благослови Господи, Мануеля, котрий, ли­бонь, бачив і дещо гірше — можливо, там, далеко, звідки він сюди переїхав, а можливо, тут, на задньому сидінні саме цьо­го автомобіля. Хтозна, які секрети доводиться зберігати шо­ферам лімузинів. Це те питання, в якому могла таїтися гарна книжка. Не того штибу, які вона пише, звісно... хоча хтозна, якого штибу книжки вона зможе писати після всього цього? А чи й зможе вона взагалі хоч щось знову написати? Сього­днішня пригода може відвернути її від цієї одинокої радості на якийсь час. А може, й назавжди. Зараз ще неможливо це точно знати.

    Вона залізла на заднє сидіння машини, рухаючись, немов старенька бабця з прогресуючим остеопорозом. Уже всівшись, вже після того, як шофер зачинив за нею двері, вона вхопила­ся пальцями за їх ручку й уважно дивилася, чи дійсно там Ма­нуель сідає за кермо, а не той велетень у робочому комбінезо­ні. У «Кошмарі Ста//-роуд-2» сідати мусив би велетень: ще один оберт викрутки перед фінальними титрами. «Стався до цього з іронією, це тобі корисно для крові».

    л



    Але до машини сів Мануель. Звісно, що він. Вона розсла­билася.

    • Я отримав адресу: номер 19 на Примроз-лейн, у Сток- иіліджі. Вона правильна?

    Якусь мить пам’ять у Тесе не діяла; номер своєї телефонної картки вона перед тим набрала автоматично, без пауз, а от із иласною адресою її заціпило.

    «Розслабся, — наказала вона собі. — Усе позаду. Це не фільм жахів, це твоє реальне життя. Ти пережила жахливий випа­док, але тепер усе вже минулося. Отже, розслабся».

    • Так, Мануеле, правильна.

    • Ви хочете ще кудись заїхати, чи ми поїдемо без зупинок прямо до вашого дому?

    Таким чином він найближче торкнувся натяком того, що відкрилося йому у вітринному світлі крамнички «Заправся & мчи», коли вона йшла до лімузина.

    їй просто пощастило, що вона все ще приймає ті оральні контрацептивні пігулки — це її удача і, либонь, оптимізм, бо за останні три роки вона мала всього один разовий сексуаль­ний контакт, якщо не рахувати сьогоднішнього вечора, — проте щастя тепер взагалі перебуває в дефіциті, тож вона бу­ла йому вдячна вже й за таку куцу ласку. Вона не мала сумнівів, що Мануелю було б не складно знайти цілодобово працюючу аптеку десь по дорозі, шофери лімузинів, схоже, знають усі та­кі заклади, але не вважала себе спроможною на те, щоб увійти туди й попрохати собі якихось ліків від похмілля. Усе надто очевидно написано на її обличчі, ясно, навіщо їй ті пігулки. До того ж залишалася проблема з грошима.

    • Ніяких зупинок, відвезіть мене прямо додому, будь ласка.

    Невдовзі вони вже мчали трасою 1-84 з її, як воно й годить­ся у вечір п’ятниці, жвавим автомобільним рухом. Стаґґ-роуд і та покинута крамниця залишилися позаду. Попереду її че­кав власний будинок з системою безпеки і замками на всіх две­рях. І це було гарно.

    Усе відбулося саме так, як вона собі уявляла: прибуття, додані до карткового рахунку чайові, прохід крізь квітник доріжкою (Тесе попрохала Мануеля постояти, посвітити їй фарами, поки вона зайде всередину), нявчання Фрітці, поки вона відхиляла поштову скриньку, дістаючи з гачка запасний ключ. А тоді вже вона і всередині опинилася, і Фрітці увивався їй між ніг, волі­ючи, щоби його взяли на руки й погладили, жадаючи, щоби йо­го нагодували. Все це Тесе виконала, але спершу замкнула за собою передні двері і вперше за багато місяців увімкнула охо­ронну сигналізацію. Тільки побачивши, як на зеленому екран- чику над клавіатурою спалахнули літери НА ВАРТІ, вона на­решті почала дійсно відчувати себе бодай трохи самою собою. Кинула погляд на кухонний годинник і здивувалася, що зараз усього лише чверть на дванадцяту.

    Поки Фрітці займався своїм «Вишуканим бенкетом», вона перевірила двері, що виходили на задній двір, і ті, що вели до бічного патіо, пересвідчившись, що обоє замкнені. Потім вікна. Припускалося, що охоронна система мусить повідомля­ти, якщо десь щось відчинене, але вона не довіряла автомати­ці. Нарешті впевнившись, що все безпечно, вона пішла до стін­ної шафи у передньому коридорі й дістала коробку, котра простояла там на верхній полиці так довго, що аж припала зверху щільним шаром пилу.

    П’ять років тому північним Коннектикутом і південним Мас­сачусетсом прокотилася хвиля пограбувань і вламувань до до­мівок. Поганці здебільшого були наркоманами, присадженими на вісімдесятки, як називають у Новій Англії оксиконтин1 чи­мало його фанатів. Мешканців закликали до обережності, ре­комендувалося «вдатися до розумних заходів безпеки». Тесе

    ' Oxycontin — болетамівний засіб на основі синтетичних опіоїдів, який продається в США строго за рецептами; «наркотик для селюків», вулич­на ціна однієї 80-міліграмової пігулки сягає $50.



    не мала чітких переконань — «за» вона чи «проти» приватної иогнепальної зброї, і не те щоб її надто лякала перспектива про­никнення до неї в дім серед ночі якихось незнайомців (тоді ні), але револьвер здавався їй тим знаряддям, яке підпадало під означення «розумні заходи», та й все одно вона збиралася про­світити себе щодо револьверів перед написанням наступної книжки про Вербовий Гай. Тодішня тривога у зв’язку з погра­буваннями здалася їй для цього чудовою нагодою.

    Вона поїхала до збройової крамниці у Гартфорді, бо та ма­ла найкращий рейтинг в інтернеті, і там клерк порекоменду­вав їй «Сміт & Вессон» 38-го калібру, чи як він його назвав — «Лимоночавильник». Його вона й купила, і головним чином саме через те, що їй сподобалася ця назва. Продавець також розповів їй про гарне стрільбище біля Сток-віліджа. Тесе слух­няно почала їздити туди зі своїм револьвером, щойно минув­ся сорокавосьмигодинний контрольний період, після якого вона вже могла легально тримати зброю в руках1. Вона від­стріляла близько чотирьохсот набоїв упродовж тижневого курсу, спершу насолоджуючись збудженням, яке дарувала їй стрільба, та швидко знудилась. З того часу револьвер так і ле­жав у шафі, захований у коробці разом з п’ятдесятьма набоя­ми і її дозволом на його носіння.

    Тесе його зарядила, відчуваючи себе краще — безпечніше — з кожним вставленим набоєм. Поклала його на кухонний робо­чий стіл, а потім перевірила автовідповідач. Там було єдине по­відомлення. Від Петсі Макклейн, її сусідки: «Я не побачила ніякого світла сьогодні ввечері, тож гадаю, ти вирішила заночу­вати у Чикапі. А може, поїхала до Бостона? Ну, хай там як, а я діс­тала ключ з-за поштової скриньки і нагодувала Фрітці. Ага, твою пошту я поклала на столик у холі. Вибач, там самі лиш рекламні буклети. Зателефонуй мені вранці, якщо повернешся, перш ніж я піду на роботу. Просто хочу знати, що ти безпечно доїхала».

    Агов, Фрітці, — погукала Тесе, нахиляючись погладити кота. — Я так розумію, ти отримав подвійну порцію цього ве­чора. Ти в мене розумне...



    Сірі крила затулили їй поле зору, і якби Тесе не вхопилася за край стола, то напевне розпласталася б на лінолеумі. Вона видала здивований скрик, що прозвучав десь далеко, ледь чут­но. Фрітці прищулив вуха, подарував їй оцінюючий погляд примружених очей, а потім, вирішивши, що вона не збираєть­ся беркицьнутись (принаймні не на нього), знов повернувся до своєї другої вечері.

    Тесе випросталась повільно, все ще тримаючись за стіл про всяк випадок, а потім відкрила холодильник. Тунцевого салату там не було, але лежав м’який сир з полуничним джемом. Вона жадібно його з’їла і вишкребла ложкою пластикову коробочку до останньої крихти. Прохолодний, м’який сир добре пішов крізь її поранене горло. Вона аж ніяк не була певна, що змогла б з’їсти бодай шматочок м’яса. Навіть тунця з бляшанки.

    Яблучний сік вона випила просто з пляшки, відригнула, а потім важко попленталася до ванни на нижньому поверсі. Револьвер взяла з собою, обхопивши вказівним пальцем спус­кову скобу, як її колись були навчали.

    На полиці над умивальником стояло овальне збільшуваль­не дзеркало, різдвяний подарунок від її брата з Нью-Мексико. Згори по дзеркалу йшов напис золоченою в’яззю: ГАРНЕНЬ­КА Я. Колишня Тесе зазвичай користувалася цим дзеркалом, коли вищипувала собі брови або нашвидкуруч поправляла макіяж. Тепер уже Нова Тесе роздивлялася в ньому свої очі. Звісно, заплилі кров’ю, але зіниці начебто були однакового розміру. Вона вимкнула у ванній світло, порахувала до два­дцяти, а тоді знову ввімкнула світло і дивилася, як звужують­ся в неї зіниці. І з цим також все було наче гаразд. Отже, ні­яких серйозних уражень черепа, мабуть, нема. Можливо, струс, всього лише легкий струс, але...

    «Ніби я на цьому розуміюся. У мене диплом бакалавра мис­тецтв університету штату Коннектикут і вчений ступінь з науки про літніх леді-детективів, котрі щонайменше полови­ну кожної книжки обмінюються рецептами, які я визбирую з ін- тернету, а потім трішки змінюю, аби не отримати судових позовів за плагіат. Я можу запасти в кому або померти від кро­вовиливу в мозок уночі. Мене знайде Петсі, коли прийде наступ­ного разу погодувати кота. Ти мусиш зробити візит до лікаря, Тессо Джин. Ти сама це чудово знаєш».

    Одне Тесе знала напевне: якщо вона звернеться до свого лі­каря, її нещасна пригода точно стане публічним надбанням. Лі­карі гарантують конфіденційність, це є в їхній клятві, і жінка, яка заробляє собі на життя адвокатурою чи прибиранням, або, скажімо, навіть ріелторка, либонь, можуть на них покладатися. Тесе теж могла б спробувати, дотримання конфіденційності ціл­ком імовірне. Навіть можливе. А з іншого боку, лишень тільки згадати, що трапилося з Фаррою Фосет1: пішла на корм таблої- дам, варто було лишень якійсь працівниці лікарні розпустити свого язика. Тесе сама чула пересуди про психіатричні злигодні одного романіста, котрий зі своїми історіями про геройкуватих здорованів роками займав верхні позиції в списках бестселерів. Наймасніші з цих пліток доповідала Тесе її літагентка за ланчем не далі як два місяці тому... і Тесе зацікавлено слухала.

    «Я тоді не просто слухала, — подумала вона, дивлячись на себе збільшену, побиту. — Я передала ту плітку далі, щойно лиш трапилася нагода».

    Навіть якщо лікар і його персонал мовчатимуть про авторку дамських детективів, котру було побито, зґвалтовано й пограбо­вано по дорозі додому з публічної лекції, що собі уявлятимуть інші пацієнти, котрі можуть побачити її в почекальні? Для де­яких із них вона не просто жінка з лицем у саднах того ґатун­ку, що фактично волають про побиття; її впізнають як місце­

    ву жительку, романістку зі Сток-віліджа; ну, знаєте, ота, за її книжкою про літніх леді-детективів ще зробили телефільм ро ки півтора-два тому, його показували по каналу «Лайфтайм»1,

    1. Боже мій, та ви самі мусили його бачити.

    Ніс принаймні в неї не зламаний. Важко повірити, що щось не зламане може так боліти, але вже як є. Розпухлий (звісно, бід ненький) і вогнем пече, але вона крізь нього може дихати, а в спальні в неї є вікодин, котрий допоможе їй притлумити біль цієї ночі. Але куди діти пару осяйних лампад під очима, подря­пану й опухлу щоку й намисто з синців навкруг горла. Найгір­ше якраз це намисто, воно таке, що люди його сприйматимуть тільки однозначно. Є ще й інші різні садна, синці та подряпи­ни в неї на спині, на сідницях і на стегнах. Але у щільній сукні

    1. в панчохах на ногах ніхто не зауважить весь цей страх.

    «Прекрасно. Я, виявляється, поетка, а сама про це навіть не підозрювала».

    • Шия.... я можу одягти светра з високим коміром «хо­мутом»...

    Беззаперечно. Саме сезон, жовтень. А щодо Петсі, їй вона могла б сказати, ніби впала зі сходів уночі і вдарилася облич­чям. Сказати, що...

    • Що я почула якийсь шум, а Фрітці плутався у мене під ногами, коли я спускалася донизу перевірити.

    Фрітці почув своє ім’я і нявкнув за дверима ванної кімнати.

    • Скажу, що вдарилася своєю дурною головою об баляси­ну в самому низу сходів. Я можу навіть...

    Навіть зробити якусь відмітину на тій балясині, звісно, їй запросто це зробити. Наприклад, молотком для відбивання м’яса, що лежить у якійсь із її кухонних шухляд. Нічого особ­ливо патетичного, один-два удари, лише щоб сколупнути фарбу. Такою історією не надуриш лікаря (чи таку кмітливу

    і



    леді, як Дорін Маркіз, дуаєнку В’язального товариства), але милу сусідоньку Петсі Макклейн, чий чоловік абсолютно ні­коли, жодного разу за всі двадцять років, які вони разом, не підняв на неї руку, надурити можна.

    Зовсім не в тім справа, що я нібито мушу чогось сороми­тись, — прошепотіла вона жінці у дзеркалі. Новій Жінці, кри­воносій, з пухлими губами. — Зовсім не в тім.



    Це було правдою, але публічна увага таки змусила б її соро­митися. Вона почувалась би, мов гола. Гола жертва.

    «А як же щодо тих жінок, Тесе Джин? Тих жінок у трубі?»

    Вона про них подумає, але не сьогодні. Зараз вона така втомлена, їй боляче, вона змучена до глибини душі.

    Глибоко в собі (у глибині своєї душі) вона відчула, як роз­горяється приск люті проти чоловіка, котрий у цьому винен. Чоловіка, котрий призвів її до цього стану. Вона подивилася на револьвер, який лежав поряд з умивальником, і зрозуміла, що якби він опинився тут, вона жодної миті не вагалася б, а зразу використала цей револьвер проти нього. Усвідомлен­ня цього змусило її засоромитися себе. А також змусило її від­чути себе трохи сильнішою.

    18



    Вона дзьобнула балясину м’ясовідбійним молотком, хоча на той момент була вже такою втомленою, що здавалася сама со­бі маренням у голові якоїсь іншої жінки. Придивилася до цят­ки, вирішила, що та виглядає ненатуральною, і ще поцюкала навкруг місця першого удару. Вирішивши, що тепер це вже певною мірою схоже на те, що вона могла зробити власною головою — тим, найдужче ушкодженим боком свого облич­чя, — Тесе повільно піднялася по сходах і вирушила коридо­ром, тримаючи в руці револьвер.

    На мить вона завагалася перед відкритими навстіж дверима власної спальні. А що, як він там? Якщо він забрав її сумочку,

    і»



    значить, має її адресу. Система безпеки не була ввімкнута, аж поки вона не повернулася додому (от таке нехлюйство). Свій старий «Ф-150» він міг поставити неподалік, десь за рогом. Міг виламати замок на дверях, що ведуть знадвору до кухні. Для цього, либонь, вистачило б і стамески.

    «Якби він був тут, я б почула його запах. Той його мужиць­кий піт. І застрелила б його. Ніяких «На підлогу», чи там «Руки вгору, я набираю 911», ні-ні, ніякого того лайна з кіно. Я би в ньо­го зразу вистрелила. Проте знаєте, що я спершу б сказала?»

    Сподобається тобі — сподобаєшся ти, — промовила во­на тим своїм низьким, хрипким голосом. Так. Саме так. Він би не зрозумів, зате вона — цілком.



    Тесе усвідомила, що їй навіть хочеться, аби він зараз опинив­ся в її кімнаті. Напевне, ця Нова Жінка дещо сильніше, ніж про­сто трішечки, навіжена, ну то й що? Якби потім усе й випливло, воно було б того варте. Із ним, підстреленим, її публічне прини­ження було б стерпнішим. А якщо поглянути на яскравий бік ці­єї справи! Напевне, це стимулювало б продажі її книжок!

    «Я би хотіла побачити жах у його очах, коли він зрозуміє, що я дійсно збираюся це зробити. Той виграє, у кого зброя є: така-от справедливість, бодай почасти».

    їй здалося, що минула ціла вічність, поки вона налапала ру­кою в темряві спальні вмикач, і, звісно ж, поки мацала, вона не переставала очікувати, що ось-ось щось вхопить її за паль­ці. Роздягалася вона повільно, видавши тільки один жалюгід­ний, сльозливий схлип, коли розстебнула зіпер і побачила ви­сохлу кров у себе на лобку.

    Воду вона ввімкнула таку гарячу, яку тільки могла витрима­ти, намилюючи ті місцини, миття котрих було стерпним, а решту місць дозволяла просто споліскувати біжучій воді. Чистій, гаря­чій воді. Вона воліла змити з себе його сморід, а також прілий за­пах того килимка. Потім вона присіла на унітаз. Цього разу се­човипускання було менш болючим, натомість різким болем їй прохромило голову, коли вона спробувала — дуже делікатно — виправити собі покривлений ніс, так, що аж вона скрикнула при цім. Ну, то й що? Нелл Гвін ', знаменита актриса Єлизаветинської епохи, мала кривий ніс. Тесе була певна, що читала десь про це.

    Одягнувши фланелеву піжаму, вона посунула до ліжка, де іі вляглася з усім увімкнутим світлом, поклавши біля себе на нічному столику «Лимоночавильник» 38-го калібру, впевне­на, що аж ніяк не засне, гадаючи, що її запалена уява кожен звук з вулиці перетворюватиме на близькі кроки велетня. Але потім на ліжко стрибнув Фрітці, пригорнувся до неї і почав муркотіти. І зразу покращало.

    «Я вдома, — подумала вона. — Я вдома, вдома, вдома».

    19




    Достарыңызбен бөлісу:
  • 1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   36




    ©dereksiz.org 2024
    әкімшілігінің қараңыз

        Басты бет