Лекція Політичне розмежування земель Південно-Західної Русі в кінці ХІІІ-ХIV ст. Монголи І політична трансформація Русі. 4 год
жүктеу/скачать 0.84 Mb.
|
- Бұл бет үшін навигация:
- 2.ГАЛИЦЬКА ЗЕМЛЯ
- ВОЛИНСЬКА ЗЕМЛЯ
| Наявність на монетах тамги (чи, за літописами, «орльшского знамення») виразно унаочнює обмеженість литовської влади на Київщині в останній третині XIV ст. Окрім цієї татарської «плетінки», існує ще кілька типів зображень на зворотному боці київських монет; на аверсі ж усі вони мають так званий княжий знак, аналогічний із зображеннями, вирізьбленими на печатках синів Володимира Ольгердовича. Це наводить на припущення, що згаданий знак був гербом київського князя, в якому, коли тлумачити його як схематичне зображення церкви, відбилося значення Києва як релігійного центру Русі. Що ж до самого факту карбування монети Володимиром Ольгердовичем, то він засвідчує з одного боку, економічні можливості Київського князівства, а з другого − політичні амбіції його «Божою ласкою» володаря.
Амбіціями київського князя було завдано нищівного удару на початку 1390-х рр. Цей період ознаменувався територіальним переділом між литовськими князями, спричиненим умовами Острівської й Белзької угод (1392 р.), згідно з якими до Вітовта переходили всі батьківські володіння. Тож у Ягайлового брата Іоанна-Скиргайла було відібрано Троцький уділ, втрату якого Вітовт пообіцяв компенсувати рівноцінним наданням. Такою компенсацією стали Кременецька волость на Волині й Київська земля, яку новий «господар» заприсягав відібрати у Володимира Ольгердовича; при цьому усунення з уділу саме Володимира було спричинене як престижністю київського княжіння, так і особистими рахунками з київським князем, котрий охоче допомагав Ягайлові у боротьбі з Вітовтом. У літописній оповіді винуватцем конфлікту зображено Володимира Ольгердовича, який нібито «не хотел покоритися князю Витовту»; тож останній покарав його, відібравши спочатку Житомир і Овруч, а потім − і решту Київської землі (1394 р.). Князь Володимир марно сподівався на допомогу великого князя московського (за словами літописця, «бегал на Москву и тем пробегал отчизну свою Киев») і був змушений скінчити життя в невеликому Копильському уділі (близько 1398р.). " Та місцем вічного спочинку князя став Києво-Печерський монастир, про що є згадка у заповіті його сина, Андрія Володимировича, який у 1446 р. «приездил в Киев со своею женою и с своими детками, и были есмо в дому Пречистыя (Богородицы) и поклонилися есмы пресвятому образу ея, и преподобним отцам Антонию и Феодосию, и прочим преподобним и богоносным отцам печерским, и поклонихомся отца своего гробу, князя Владимира Ольгердовича, и дядь своих гробом, и всех святых старцев гробом в печере. и размыслих на своем сердне: «Колико то гробов, а все тне жили на сем свете, а пошли все к Богу». И помыслил есмь: «Помале и нам тамо пойти, где отцы и братия наша». На території Печерського монастиря, крім Володимира, були поховані й інші князі Ольгердовичі; достеменно відомо, що одним із них був його зведений брат Скиргайло, володарювання якого в Києві обірвала раптова смерть (24 грудня 1394 р.). Скиргайло, охрещений за православним обрядом і «нареченный в святом хрещений Иоанн», записаний у пом'янику Печерського монастиря поряд із «великим князем Владимером (Ольгердовичем) Киевским», хоча не виключено, що саме останній доклав рук до смерті свого молодшого брата, використавши як знаряддя помсти митрополичого намісника. Не слід забувати, що Володимир був авторитетною особою у клерикальних колах і брав активну участь у церковних справах. Загибель Скиргаила, здавалося, відкривала Володимирові Ольгердовичу зворотну дорогу на Київ. Однак події склались інакше. Після Скиргайлової смерті Вітовт відрядив до Києва свого соратника − князя Івана Гольшанського. Його нащадки князювали у Києві до середини 1430-х років фактично в цей період їхня влада стала спадковою і сформувалася литовська за походженням київська династія. Одначе з приходом до влади Казимира Ягелончика тут утвердився старший син Володимира Ольгердовича – Олелько (Олександр). Він був одружений з донькою великого князя московського Василія І Дмитровича Анастасією і мав синів Семена та Михайла. Правління Володимировича тривало майже 15 літ − до 1455 р. На жаль, цей період дуже бідно репрезентований у джерелах, і ми не маємо даних для його більш-менш докладної характеристики. Зазначимо лише, що на перші роки Олелькового князювання припав візит до Києва митрополита Ісидора. На соборі Ісидор, представляючи єдину на той час митрополію Київську і всієї Русі, разом з іншими вищими ієрархами православної церкви визнав католицькі догмати про супрематію римського папи, чистилище та ін. і був висвячений на кардинала. Повертаючись з Італії до Москви, він на початку 1441 р. завітав до Києва, де князь Олелько, не задаючи собі справи з того, на яких засадах «сталось одиначество с латиною», підтвердив Ісидору права на митрополичі маєтності. Що ж до князя Олелька, то сучасники високо ставили його політичний авторитет і християнські чесноти. Зокрема, звертаючись до Олелька, митрополит Іона писав: «От многих про тебя, про великого человека, слышу, яко же еси ... заступник всему православному християнству и тоя державы, Литовской земли, всем христианам тутошним и похвала, и поможение...; во всяко время ты еси начальник всему добру». На схилі віку Олелько постригся в ченці під ім'ям Олексія і скінчив своє життя у Києво-Печерському монастирі, де й був похований. Наступником Олелька на київському столі став його старший син Семен, якому на той час було близько 35 років (збереглися відомості про його охрещення митрополитом Фотієм 1420 р.). У родинній традиції це тлумачилось як наслідок розподілу («дела») батьківських володінь між Олельковими синами: «князь Семен и князь Михайло Александровичи промеж себе дел имели, (и) князь Семен взял Киев со всеми пригородки и волостьми Киевского повета». Інакше оповідає про ці події літопис: «Преста-вился князь Александр Володимерович Киевский, прорекомьій Олелько, и зоставит по собе двух сьгаов, князя Семена и князя Михайла. И король по смерти отца их не дал в дел межи них Києва, але даст (его) от себе держати князю Семену, а князь Михайло сел на отчизне своей, на Копыли». Отже, великий князь литовський і польський король Казимир не визнавав «отчизньїх» (спадкових) прав Олельковичів на Київ, які начебто «пробегал» їхній дід Володимир Ольгердович, подавшись у 1394 р. до Москви. Утім, і за цих умов Казимир не втручався у внутрішнє життя Київської землі. Зі свого боку, Семен Олелькович вважав себе «князем великого князства своего Киевского», а його сусід, молдавський воєвода Стефан III, котрий 1464 р. одружився з сестрою Семена Євдокією, навіть називав його «київським царем» (з таким титулом він згадується в місцевих літописах). Це й не дивно − з огляду на масштаби його володінь, які простягалися від Мозиря на півночі до Чорноморського узбережжя на півдні. Намісник Семена Олельковича Свиридов, «который от него Черкаси держал», так окреслив цей південний кордон: річкою Мурафою до Дністра, потім униз Дністром, повз Тягиню (сучасні Бендери), «аж где Днестр упал в море; а оттоль, с устья Днестрова, лиманом пошла граница мимо Очакова аж до устья Днепрова... а от устья Днепрова до Таваня» − перевозу на нижньому Дніпрі, який становив спільну власність володарів Литви та Криму; далі кордон з Кримським ханством пролягав по річках Овечій Воді, Самарі, Сіверському Дінцю й Тихій Сосні. Вигідне географічне положення київського князівства давало змогу Семену Олельковичу контролювати значну частину торговельного шляху, що проходив по Дніпру та з'єднував Північно-Східну Русь з Кримом і країнами Сходу. Київ посідав важливе місце в системі тогочасних економічних зв'язків. Як зазначав у своєму щоденнику венеціанець Амброджіо Контаріні, «сюди зі'жджається чимало купців із хутрами з Верхньої Русі; об’єднавшись у каравани, вони прямують до Кафи (щоправда, часто, наче вівці потрапляють в дорозі до рук татар)». Київський князь охоче користувався вигодами цієї транзитної торгівлі, і навіть через два десятиріччя після його смерті московські купці згадували про збільшення митних зборів у Києві за часів князя Семена. Однак не цим запам'ятався Семен Олелькович нащадкам, а тим, що відновив Успенську церкву Києво-Печерського монастиря, «разоренную и в запустении бывшую от нашествия злочестиваго Батыя»; обдарував її «златом, и сребром, и сосуды церковними» та «в неи же и сам погребен бысть в гробнице, юже сам созда». Власне, як зазначено в його епітафії, сама церква Успіння стала величним надгробком Семену Олельковичу − останньому київському князю, після смерті якого 1470 р. «на Киеве князи престаша бити, а вместо князей воеводы насташа». Так сталося з волі Казимира, який на звістку про смерть Семена Олельковича прислав до Києва свого намісника − Мартіна Гаштольда, швагра (брата дружини) покійного князя. Однак Семен мав прямих спадкоємців − сина Василя і брата Михайла, на той час намісника в Новгороді. Саме його кандидатура найбільше імпонувала киянам, котрі рішуче відмовилися прийняти до себе Гаштольда, як іновірця і головне людину некнязівського походження. За словами польського історіографа Яна Длугоша, кияни двічі не впустили Гаштольда до міста, «кажучи, що або всі до одного накладуть головами, або (коли Казимир не поставить у них князем Михайла Олелькови-ча) іншого собі князя добудуть», якщо не «грецької, то латинської віри». Така завзятість красномовно свідчить про безперервність традиції князівського правління на Київщині у XV ст. Однак у 1471 р. їй було покладено край, коли кияни під загрозою воєнної виправи проти свого міста таки визнали владу Гаштольда. Отже, великий князь Казимир домігся свого і «царственный град Киев и княжение его в воєводство перемени». Однак у суспільній свідомості Київ залишився «столицею славетного колись князівства Київського» (так, зокрема, характеризував його наприкінці XVI ст. місцевий бискуп Иосиф Верещинський). Збереження традиційних життєвих засад забезпечив киянам привілей Казимира, відомий нам у підтвердженнях його наступників. Крім цього, навіть після утвердження на Київщині режиму воєводського правління скасування її удільності не розглядалось як остаточне. Вже по смерті Казимира, котрий на смертному одрі поділив Литовсько-Польську державу навпіл між синами Олександром і Яном-Альбрехтом, виник план передачі «Києва и иных городов» їхньому «обділеному долею» братові Сигізмунду з перетворенням його на співправителя Олександра у межах Великого князівства Литовського (1495−1496 рр.); по суті, йшлося про перспективу модифікації дуалістичної держави Ягеллонів у тріалістичну. Зрозуміло, що цей план так і не було реалізовано (Сигізмунд задовольнився грошовою компенсацією), однак дискусія навколо цього питання виразно засвідчує той неабиякий політичний потенціал, що його містила в собі ідея київського княжіння. У фаховій літературі побутує думка, що 1508 р. князівський стіл у Києві прагнув поновити й Михайло Глинський − всесильний фаворит Олександра Казимировича, несправедливо покривджений його наступником Сигізмундом. Джерелом таких уявлень є «Хроніка» Стрийковського, де стверджується, що брат Михайла, Василь Глинський, закликав мешканців київських «пригородків» приєднуватися до повстанців під гаслом перенесення столиці Литовської держави на Русь і відтворення «Київської монархії», чим «звабив багатьох бояр київських, що з них деякі йому присягнули». Водночас сам Михайло Глинський нібито облягав Слуцьк, щоб примусити одружитися з ним княгиню Анастасію (удову Семена Михайловича Слуцького − сина Михайла Олельковича), і таким чином отримати спадкові права на Київ. Однак здійснений нещодавно аналіз синхронних повстанню джерел продемонстрував, що звістка Стрийковського про облогу Слуцька Глинським є легендарною (можливо, вона запозичена з родинних переказів Слуцьких, із якими був особисто знайомий хроніст). Водночас не виключено, що у версії Стрийковського відбились і реальні події – намагання кримського хана Менглі-Гірея залучити Глинських до себе на службу обіцянкою «посадити на Киеве и на всех пригородках киевских и беречь их от короля». У будь-якому разі оповідь «Хроніки» фіксує не факти, а київські ремінісценції її автора, котрі, з огляду на їхній вплив на українське літописання ХVІІ ст., становлять самостійний науковий інтерес. Що ж до часів перебування Київщини у складі Литовської держави, то навіть у часи свого політичного занепаду Київ зберігав харизматичний статус «першого з-поміж усіх міст і країв» (так у середині ХVІ ст. характеризував його Михалон Литвин). Зокрема, у XVI ст. твердження, що Київ є, як і раніше, столицею всієї Русі, стало одним з ключових компонентів так званої реституційної теорії, якою було обґрунтоване «возз'єднання» руських воєводств Литовської держави з Короною Польською на Люблінському сеймі 1569 р. Упродовж 1470−1569 рр. Київ перебував під контролем воєвод. Вони резидували в замку на горі, відомій як Замкова, Флорівська (Фролівська) чи Киселівська (ця назва повстала у середині XVII ст., коли тут мешкав воєвода Адам Кисіль); замок поєднувався мостом із укріпленнями на Андріївській горі, чи Уздихальниці. Обидві названі гори й нині височіють над Подолом, який у XIV−XVII ст., власне, й ототожнювався з Києвом: після Батиєвої навали розташоване на Старокиївській горі верхнє місто цілком занепало. У 1474 р. у замку побував венеціанський посол Амброджіо Контаріні, котрий, прямуючи до Персії, проїхав від Любліна до Кафи. У своєму щоденнику він зауважив, що київський замок − «суцільно дерев'яний». Від воєводи Мартіна Гаштольда Контаріні отримав харч і помешкання − яке, щоправда, назвав у своїх нотатках «жалюгідним − як і всі інші тамтешні оселі»; розмірковуючи над цим прикрим для киян висновком, слід, безумовно, зважити на рівень довершеності архітектурних споруд, з якими посол звик стикатись у себе на батьківщині. У 1482 р. цей звичний плин нехитрого міського життя був обірваний спустошливим нападом кримського хана Менглі-Гірея. Він стався 1 вересня, на Семенів день, з якого в ті часи розпочинався відлік нового року. Один із літописців − найвірогідніше, очевидець − зазначив, що київський воєвода Іван Ходкевич отримав звістку про наближення ворога за чотири дні до появи татар на околицях міста. Цих кількох днів було, звісно, замало, аби як слід організувати його оборону. «Во град», під захист міських укріплень, «збегошася многие люди». У київському замку сховався печерський ігумен із усіма монастирськими старцями та скарбницею. «И прийде царь (Менглі-Гірей) под град на день Семена Летопроводца, в первьій час дни, изряди полки и приступи ко граду, и обступи град вокруг. И Божиим гневом, нима-ло не побився, град зажже, и погореша люди все и казньї. И мало [было] тех, кой из града выбегоша, [но] и тех поимаша; а посад пожгоша и ближние села». Після цього життя у Києві на довгий час занепало. У 1517 р. про місто згадав у своєму «Трактаті про дві Сарматії» краківський канонік Матвій Мєховський. Він знав, що у давні часи тут було понад триста церков − і «деякі з них гне й досі височіють, запустілі, серед терну й чагарника, як притулок для диких звірів». Лише на Михайлівському та Успенському соборах, за твердженням Мєховського, уціліли рештки позолоти. Над Подолом, одначе, знову постав «замок литовського воєводи, зроблений з дубових колод» − що було наслідком надзвичайної за своїм характером і масштабами акції по відбудові міських укріплень, здійсненої віленським урядом. Після того, як «под паном Йваном Ходкевичем царь Менгли-Гирей Пере-копский Киев сжег», Казимир відрядив на «работу киевскую» троцького воєводу Богдана Саковича «со всем Великим княжеством Литовским; тогда с паном Богданом в Києве были князь Мстиславский и князь Одоевский, и князь Воротьшский, и князь Вяземский, и князь Трубецкой, и князь Козельский, и князь Друцкий, и вся земля Смоленская. ты вся земля Витебская, и вся земля Полоцкая, и все новгородць: с Литвы (мешканці Новогрудка), и все беляне (жителі м. Біла поблизу Вязьми), и все дорогобужане, и все брестьяне, и князь Каширский, и вся земля Вольшская, и подоляне, князь Можайский, князь Шемячич тогда бьіли со всей землей Северской в Києве. Всего того войска конного тогда с паном Богданом в Києве было больше сорока тысяч». Піл цією надійною охороною й розгорнулося будівництво київського замку, яке здійснювалося силами 20 тисяч «топоров» − робітників із подніпровських, задвінських і торопецьких волостей, з Великих Лук і Ржеви. Та навіть цих сил не вистачило для того, щоб «оправить» Київ так, «яко бьі мело бьіть». Вже «после пана Богдановой работьі», за воєводства Юрія Пацевича (1486-1489 рр.), Казимир «теми ж волостями Киев вьіше поднес и добре заробил». Втім, дерев'яні укріплення міста були недовговічними й мали поновлюватися кожні десять років. Наприкінці XVI ст. замок бачив Мартін Груневег: він був «великий, але поганої будови, з дерева, обмазаного глиною». Замок проіснував до 1651 р., коли його спалили козаки. За спогадами Груневега, забудова Києва в цей період була досить хаотичною. «Тут, у Києві, − писав він, − йдеш між дерев'яними будівлями і парканами, неначе у багатолюдному селі, покрученими, нерегулярними вулицями. Кожен двір має власний великий садок, город і багато будівель для худоби та людей. Все це розкидане тут і там, неначе гониться одно за другим. Кожен дім має свою лазню ... розміром як мала кімната. Вони палять у них майже щодня... Паркани пр. будинках гарно збиті зі стоячих дощок. І все місто, хоч і дерев'яне, добре збудоване. Лише зрідка трапляються прміщення з кахлевими грубками. Будинки криті гонтами, що удвічі більші, ніж гонти у Польщі, − слушніше було б назвати їх дошками». За Груневегом, нижнє місто, що «лежить у глибокій долині», має форму трикутника і не оточено муром − з двох боків воно захищене горами, а з третього, вздовж Дніпра, «має замість муру паркани городів». У нижньому місті розташовані ринок, крамнині, гостиний двіт для купців. «На ринку стоїть Богородична церква (Богородиці Пирогощі), мурована, але мала й стара, до того ж у кількох місцях пошкоджена (мабуть, під час пожежі).Вона крита гонтами і має посередині баню з дощок, грецького зразка. Її дзвіниця також дерев'яна». Груневег піднімався на Старокиївську гору. 3 розташованих тут будівель найбільше враження справив на нього Софійський собор − символ колишньої величі Києва. У порівнянні з докладним описом Софійського собору, дані Груневега про інші споруди верхнього міста досить скупі, а часом − і легендарні. Все ж із його записок ми дізнаємося про те, що наприкінці XVI ст. поруч із Св. Софією можна було побачити рештки п'яти церков; «Золоті Ворота ще стоять» і, попри руйнацію, над ними збереглась надбрамна церква. Вціліла й позолота бані Михайлівського собору − хоча «краї даху навколо свинцеві». Побував Груневег і в Печерському монастирі. Як свідчать його нотатки, просторова організація монастиря майже не відрізнялася від сучасної: «Від брами, яка змурована під каплицею (тобто від Троїцької надбрамної церкви), ми зійшли з коней і повели їх за вуздечки. Відразу за брамою йде довга вулиця, при якій з обох боків ченці мають келії. І в кожного свій окремий будиночок та город. Всі будівлі гарно споруджені з дерева. Коли пройти цю вулицю, опиняєшся на великій площі, де ліворуч стоїть велика мурована церква Пречистої (тут: Успенський собор) ...Дзвіниця дерев’яна, а на ній годинник, що в тому краю вже дивина. Близько при ній стоїть ще одна велика мурована церква, але дуже спустошена і знищена». Груневег із супутником відвідав Успенський собор, побачивши там мармуровий надгробок Костянтина Острозького, і підземні печери. Опис нижнього (чи «нинішнього») міста у щоденнику Лясоти багато в чому подібний до опису Груневега. За Лясотою, воно «досить просторе, бо майже біля кожного будинку є сад. У ньому багато руських церков, майже всі дерев'яні, лише одна на площі мурована з каменю (йдеться про церкву Богородиці Пирогощі). Є тут також католицький кафедральний костел і вірменські церкви − усі дерев'яні, як і замок, що височіє над Подолом». «Там, де видно руїни і де колись стояло старе місто, − занотовує Лясота, − будинків тепер або зовсім немає, або залишилося мало». Серед архітектурних споруд верхнього міста він відзначає Михайлівський Золотоверхий собор і Золоті Ворота, але найбільше враження на нього справив «гарний і пишний храм, званий Святою Софією, настільки великий і просторий, що рівного йому не може бути, збудований царем Володимиром за зразком храму Святої Софії у Константинополі. Нині він ще якось стоїть Опис Лясоти доповнюється твором його сучасника та знайомця, київського біскупа Йосифа Верещинського — «Спосіб осадження Нового Києва» (1595 р.). Описуючи «розкішно збудований» і «безцінний» храм Святої Софії, він, зокрема, відзначає: «Вгорі він увінчаний дванадцятьма банями, а тринадцята баня, на зразок ліхтаря, височіє над серединою церкви. З середини ця остання баня прикрашена витонченими мозаїчними зображеннями чотирьох євангелістів та інших апостолів і чудово освітлює майже всю церкву». Верещинський із захопленням описує настінні мозаїки, «зроблені: такою тонкою майстерністю, що зображені на них святі можуть здатися живими людьми». Однак через недбалість київських митрополитів це «чудо світу», храм, якому немає рівних у Європі «за коштовністю і витонченістю оздоблення», занепадає і стає пристановищем звірів. Цікаво, що Верещинський висунув план відродження життя в старому місті, яке він вважав замком Кия: «Повинно бути влаштоване поселення на місці колишнього князівського двору, на тому розкішному пагорбі, де київський князь, званий Києм, мав свої пишні хороми». Одночасно слід бути осадити місто на горі Щекавиця, де, як вважав Верещинський, раніше стояв замок Щека. Обидва нагірні міста мали користуватися тими ж привілеями, що й «Києво-Поділ», і отримати власні герби − паралельно із зміною герба останнього, лука зі стрілою. Щоправда, питання про київську міську символіку XVI−XVII ст. й досі доволі дискусійне; однак на користь гіпотези про «кушу» як київську муніципальну емблему свідчить ще одне джерело, котре порівняно недавно привернуло увагу києвознавців. Це медаль, викарбувана з нагоди здобуття міста польськими військами у 1651 р., на якій поразку киян символізують луки та сагайдаки, розкидані перед тріумфуючим переможцем – королем Яном-Казимиром (надпис пояснює, що «київські зламані луки та бунтівні сагайдаки» передав своєму монархові польний гетьман Януш Радзивіл); водночас на медалі фігурує гербовий щит із зображенням натягнутого лука, котрий, вочевидь, мав правити за «опізнавальний знак» Києва, як і викарбувані поряд Золоті Ворота. Отже, є вагомі підстави вважати, що в добу пізнього середньовіччя лук (самостріл) був міським символом Києва. Припускають, що цей знак указував на небезпечне «окраїнне» положення міста, символізуючи боротьбу городян із зовнішньою небезпекою. Герб, що постав на київських теренах із наданням місту магдебурзького права (кінець XV ст.), звався «кушею». Польською мовою «куша» означає самостріл − тобто різновид лука, вправленого у дерев'яну соху; з давньоруських часів самостріли використовувалися для метання стріл або каміння − причому не так воїнами-професіоналами, як, передусім, городянами при захисті від ворогів міст і фортець. 2.ГАЛИЦЬКА ЗЕМЛЯ Початок XIV ст. не провіщав для Галицько-Волинської держави драматичних змін, що сталися в наступні десятиліття. За Юрія Львовича (1301−1308) Львів став столицею об'єднаного Галицько-Волинського королівства. Скориставшись з внутрішніх усобиць у Золотій Орді, Юрій І, який титулував себе королем Русі й князем Володимирії, розпочав експансію на південь, поширив територію королівства на нижню течію Дністра й Бога (Південний Буг). На прохання Лева Даниловича та його сина Юрія І константинопольський патріарх і візантійський імператор 1303 р. дали дозвіл на існування окремої Галицької митрополії, вилучивши її з-під влади київського митрополита. До неї входило 6 єпархій − Володимирська, Галицька, Луцька, Перемишлянська, Турово-Пинська й Холмська. Першим галицьким митрополитом був грек Ніфонт, а після нього Петро Ратенський з Волині, який згодом виїхав до Владимира на Клязьмі. Утворення Галицької митрополії сприяло розвиткові культури й продовженню місцевих традицій, консолідації населення і захистові політичної незалежності держави. Спадкоємці могутнього князя Романа й королів Данила та Юрія І − князі Андрій і Лев Юрійовичі (1308−1323) − підтримували добрі стосунки з польським королем Владиславом Локетком, своїм дядьком по материнській лінії. 1316 року обидва брати Юрійовичі уклали союз з Тевтонським орденом, однією з умов якого було зобов'язанню галицько-волинських князів захищати рицарів-хрестоносців від будь-яких ворогів. Можливо, що тут йшлося про молоде Литовське князівство, яке саме тоді посилило тиск на північні кордони держави Романовичів. Литва мала для цього юридичні підстави, адже молодший син короля Данила Шварно (1230−1269). одружений 1253 р. з донькою великого литовського князя Міндовга, отримав як уділ Чорну Русь у горішній течії Німану (1255−1258 рр. нею правив його брат Роман). Після смерті батька 1264 р. Шварно володів також Галицьким, Холмським і Дорогичинським князівствами. Поза тим, з 1263 р. Шварно був співправителем Литви разом із Войшелком Міндовговичем, а з 1267 р. навіть великим князем литовським. В силу цього Литва вважала себе повноправним спадкоємцем галицько-волинських земель. Андрій і Лев Юрійовичі 1316 р. гарантували Тевтонському орденові воєнний захист від нападів Золотої Орди, хоча формально Галицько-Волинська держава визнавала зверхність Орди. Очевидно, саме це спонукало польського короля називати цих князів «непоборним щитом проти жорстокого племені татар». Однак, будучи цим «щитом», Галицько-Волинське королівство частіше, аніж сусіди, ставало жертвою спустошливих нападів ординців, зазнавало постійних людських і матеріальних втрат і знекровлювалося у постійній боротьбі. За Андрія і Лева II під впливом Галицько-Волинського королівства певний час перебувало й Закарпаття. 1315 р. тут почалося повстання місцевих феодалів (можливо, підтримане й селянами) проти короля Угорщини Карла-Роберта, засновника Анжуйської династії. Повстання очолили наджупан Земплинського й Ужанського комітатів Петро й палатин Копас. В цей час Петро їздив до Галицької землі, щоб запросити одного співправителів Галицько-Волинської держави на престол Угорщини. Зовнішньополітична ситуація не дозволила руським князям реалізувати цей план. Повстання в Закарпатті, з підйомами і спадами, тривало до 1322 р. Саме тоді Галицько-Волинська держава остаточно втратила ці землі. На початок XIV ст. Львів, заснований, ще перед навалою Батия, стає одним з найбільших міст середньовічної Східної Європи, новою столицею Галицько-Волинського королівства. Швидкий економічний розвиток і піднесення міста були зумовлені його вдалим розташуванням на перехресті давніх торговельних шляхів з Центральної Європи до Причорномор'я та з балтійських країв на Балкани. В іспанській «Книзі знань» та на каталонській карті XIV ст. називається Львовом Великим, важливим центром міжнародної торгівлі для каталонців. Сюди, як і до Володимира, Сянока, Галича, масово переселяються чужоземні колоністи − німці, сілезці, богемці, вірмени, угри, сарацини. Їх заохочують до цього володарі держави, надаючи їм різноманітні пільги й привілеї. Ще князь Лев надав львівському війтові Бертольду Штехеру млин Сільський Кут і землі у Винниках. Війтом у Львові був і син Бертольда Матеус. На початку XIV ст. у Львові, як і у Володимирі, Сяноку та інших містах країни, крім руського, вже функціонувало й магдебурзьке право, існували органи місцевого самоврядування, що базувалися на європейських юридичних засадах. Андрій і Лев II загинули одночасно близько 1323 р., захищаючи Підляшшя від зовнішніх ворогів. Одні дослідники вважають, що в цей час вони воювали з монголо-татарами, інші − що з Литвою. Після смерті обох Юрійовичів обірвалася пряма гілка нащадків Романа Мстиславича. Тому бояри врешті-решт погодилися мати на галицько-волинському престолі Болеслава Тройденовича, сина мазовецького князя Тройдена II і доньки Юрія I Марії, якого запропонував польський король Владислав Локетек. Вступаючи на престол, 14-річний мазовецький княжич прийняв православну віру й отримав ім'я Юрія II Болеслава. У 1331 р., вже повернувшись до католицизму, він одружився з донькою великого литовського князя Гедиміна. Певний час Болеслав Юрій, лавіруючи між двома своїми могутніми протекторами − Польщею і Литвою − продовжував політичну лінію своїх попередників − аби протистояти натиску Угорщини й Польщі, підтримував союзні стосунки з Тевтонським орденом і Литвою, намагався повернути Люблінщину, захоплену Польщею 1303 р. Як і його попередники, вів боротьбу з боярами, опираючись на городян. Запрошував й підтримував німецьких та інших європейських колоністів. Невдоволені його політикою місцеві бояри 1340 року організували змову проти князя і отруїли його у Володимирі. Смертю останнього представника правлячої династії скористалися сусідні монархи Польщі й Угорщини, які, в силу династичних шлюбів, вважали себе спадкоємцями галицько-волинського престолу. Польський король Казимир III навесні 1340 р. здійснив невеликими силами швидкий похід з Кракова на Львів і після короткочасної облоги здобув захоплене зненацька місто. Він пообіцяв залишити його мешканців при давній вірі й обрядах, але, наштовхнувшись на зростаючий опір львів'ян, змушений був відступити. За словами польського хроніста Яна Длуґоша, у львівських замках король захопив «два золоті хрести..., дві корони величезне, вартості, оздоблені коштовними каменями й перлами, а також мантію і розкішний трон, всі в золоті і каміннях – і забрав до своєї скарбниці». Розуміючи, що не втримається у місті, Казимир спалив Високий і Низький замки й повернувся до Кракова. Упродовж наступного десятиліття (1340−1349) Львів і Галицько-Волинське королівство визнавали своїм сюзереном волинського князя Любарта-Дмитра Гедиміновича (1340−1384). Його намісником був боярин з Перемишля Дмитро Дедько. З цього періоду у Львові збереглася унікальна пам'ятка ливарного мистецтва − дзвін собору св. Юра 1341 р. Але після успішного походу військ Казимира ІІІ у 1349 р. Любарт володів лише Волинською, Холмською і Белзькою землями. У 1350−1378 роках князь вів тривалу боротьбу за землі Галицько-Волинської держави з Польщею і Угорщиною. Одним із головних опорних пунктів боротьби проти Польщі тривалий час був Одеський замок. 1370−1377 й 1382−1432 рр. тут перебувала залога литовсько-руських князів Дмитра-Любарта й Свидригайла. Намісником Свидригайла в Одеську був князь Богданко Рогатинський. Лише після тривалої облоги замок 1432 р. здобули польські війська. Упродовж XIV ст. половина території колишньої Київської держави мирним шляхом перейшла під владу Литви. Ця молода й динамічна держава поступово засвоювала високу культуру Русі, переймала форми державної організації, мову, православну віру. Місцеве населення прихильно ставилося до литвинів, адже військові сили Литви давали можливість протистояти Золотій Орді. Тим більше, що литовські князі декларували збереження місцевих установ і звичаїв, гарантували провідну роль місцевих князів і бояр. З іншого боку, Литва, як і Галицько-Волинська держава, суттєво відрізнялися своїм ладом від Київської Русі. Адже вся повнота влади належала великому князеві, а місцеві князівства зовсім не мали такої автономії, як у Русі в період роздробленості. З часом їх очолили не місцеві князі, а литовські намісники. Система землеволодіння ВЛК була схожа на західноєвропейський розвинутий феодалізм і тісно пов'язувалася з військовою службою. Це дозволяло володареві утримувати потужні збройні сили й розпоряджатися всіма матеріальними ресурсами держави. Восени 1363 року (за М. Грушевським) князь Ольгерд витіснив монголо-татар з Поділля, його племінники князі Коріатовичі подбали про зміцнення оборони краю. Проте, великому князю литовському Вітовту довелося заново відвойовувати у ординців степи Причорномор'я. Використавши період міжусобиць у Золотій Орді, він поширив свою владу навіть на Крим. Але після його смерті (1430) південна політика Литви занепала. Це було зумовлено укладеною ще 1385 р. Кревською унією з Польщею, за якою великий литовський князь Ягайло, одружившись із польською королевою Ядвіґою, став польським королем. Як Литву, так і Польщу, штовхали до об'єднання зовнішні обставини. Кревська унія виявилася нетривкою: литовські пани (особливо українські й білоруські) швидко усвідомили, що в єдиній державі вони можуть втратити більше, ніж здобути, й виступили проти «ганебної неволі», обравши великим литовським князем Вітовта. Однак, його військова могутність була підірвана поразкою від ординців на Ворсклі 1399 р. Вітовт був змушений визнати Ягайла своїм сюзереном. Православні пани, у свою чергу, розчарувалися у політиці Вітовта, який спирався виключно на литовську знать, і мусили шукати іншого вождя. Ним став брат Ягайла Свидригайло (1355−1452), добрий воїн, однак не найкращий політик, надто пристрасний і запальний. Останній змолоду боровся і з Ягайлом, і з Вітовтом, спираючись на підтримку то Тевтонського ордену, то московитів. За це Ягайло на 10 років заслав його до Крем'янця. Там Свидригайло близько зійшовся з українськими панами, які в подальшому підтримували князя аж до його смерті. Після смерті Вітовта 1430 р. Свидригайло став великим князем і зажадав Польщі повернути Литві Поділля (його поляки захопили, щойно почувши про смерть могутнього Вітовта). Коли та. відмовилася, він при підтримці українських князів Федька Несвізького, Богданка Рогатинського та ін. розпочав війну. Свидригайло оточив Смотрич, здобув Збараж, Олесько, Крем'янець. Натомість Ягайло 1431 р. напав на Волинь, здобув Володимир і почав облогу Луцька. Свидригайло в цей час успішно воював. у Галичині й Холмщині. Врешті Литва й Польща уклали перемир'я, за яким західне Поділля (Кам'янець, Бакота, Скала, Червоногород) відійшло до Польщі, а східне − з Вінницею і Брацлавом. як і Волинь, − до Литви. 1432 р., внаслідок змови польських і литовських панів, Свидригайла усунули з престолу, а на його місце обрали Сигизмунда Кейстутовича. Свидригайло, підтриманий руською, а частково й литовською знаттю, продовжив боротьбу, але 1435 р. зазнав поразки у битві під Вількомиром. Однак руська знать організувала змову проти Сигизмунда й 1440 р. той загинув у Троцькому замку (Тракай). Після цього Свидригайло з 1440 р. й аж до смерті в 1452 р. володів Волинню і зберігав титул великого князя. Польща остаточно захопила Галичину 1387 р., однак тільки 1434 р. тут запровадили польське право й адміністративно-територіальний поділ. В Галичині створили три воєводства: Руське (з Львівської, Галицької, Перемиської, Сяноцької, а трохи згодом Холмської земель), Белзьке (Белзька і Буська землі) та Подільське (Кам'янецький, Летичівський, Червоногородський повіти). У столицях воєводств, земель і повітів створили гродські й земські суди. Перші розглядали судові справи шляхти міст і найближчої околиці, а другі − шляхти повіту чи землі. Попри формальну приналежність Галичини до Польщі, ще 1445 р. Свидригайлго надав с. Ричагів у Львівській землі братам Жукам, зобов'язуючи їх «служити нам и нашим намістком двема стрілцема». Литовська доба в історії Галичини була багатою на війни, ворожі напади. Тому як влала, так і місцеві феодали мусили постійно дбати про будівництво фортець, замків та інших укріплень. Міста, особливо адміністративно-політичні центри укріплювали ровами, валами, мурами, вежами. Особливу роль в обороні відігравали брами. Оборонними були й костели, церкви, синагоги. На превеликий жаль, пам'яток XIV−XVI ст. в Галичині береглося не так багато. Причиною цього були численні війни, татарські напади, згодом козацькі повстання, а також пожежі та інші стихійні лиха. ВОЛИНСЬКА ЗЕМЛЯ Романовичі розраховували на допомогу литовців і 1229 р. під час невдалого походу в Польщу, щоб підтримати мазовецького князя Конрада. Але в литовські землі вторглися мечоносці під командою магістра фон Волквіна, який на р. Іммері завдав поразки війську литовських князів. В бою загинуло близько 2 тис. воїнів. Тісні й різнобічні союзні стосунки Литви з Галицько-Волинською державою розпочалися у XIII ст. одразу, як тільки литовські князівства почали відігравати помітну роль у політичному житті Центрально-Східної Європи. У 1219 р. під час напруженої боротьби за повернення спадщини князя Романа Мстиславича, його вдова Анна із синами Данилом і Васильком уклала угоду з литовськими князями проти поляків. З допомогою литовців волинські війська відібрали у поляків Берестя, Угровеск, Вереіпин, Стовп'є, Комов і все прикордоння. Весною 1220 р. польське військо виступило на Побужжя, але було розгромлене воєводами Гаврилом Душиловичем, Семеном Олуйовичем і Васильком Гавриловичем в битві на р. Суха Дорогва. Відступаючих поляків переслідували до р. Вепр. Одночасно союзне литовське військо вторглося у польські землі. Літописець з цього приводу занотував: «Ляхом же не престающимъ пакостящимъ и приведе [Даниил] на ня Литвоу. И воеваша Ляхы и много оубиства створиша в нихъ». В 1245 р. під час наступу Ростислава Михайловича − претендента на галицький престол, якого підтримали угорські та польські війська, литовці також виступили на допомогу Романовичам, але не встигли до вирішальної битви під Ярославом (17.08.1245) До 1252 р. союз з Литвою було скріплено шлюбом галицько-волинського князя Данила Романовича з донькою старшого з литовських князів Довспрунка, племінницею Міндовга. Навіть, коли Данило Романович підтримав синів Довспрунка Товтивіла та Едивіла, вигнаних з Литви Міндовгом, це не привело до розриву. Союз було підтверджено знову в 1255 р. шлюбом Шварна Даниловича з донькою Міндовга. Після прийняття Данилом Романовичем титулу «короля Русі», який означав розрив васальної залежності від Золотої Орди і спробу відновлення суверенітету Галицько-Волинської Русі, литовці залишалися найбільш надійним союзником держави Романовичів. Весною 1256 р. під час війни з ординцями, очоленими еміром Куремсою, король Міндовг готовий був підтримати похід короля Данила на Київ: «Пришлю к тобя Романа и Новгородця а бы пошелъ ко Возвяглю ятоуда и къ Кыевоу и срече срокъ во Възъвягля». Перед цим син правителя Галицько-Волинської держави Роман отримав від Міндовга Новогрудок, , Слонім і Волковиськ на васальному праві". Незалежності Галицько-Волинської держави від Орди поклав край прихід великого військового темника Бурундая, 1258 р.посланого з цією метою ханом Берке. Бурундай змусив Романовичів зруйнувати укріплення найбільших міст і виступити разом з ординським військом проти їх основного союзника. Розрахована в Сараї воєнно-політична акція змінила волинсько-литовський союз на волинсько-литовську конфронтацію, в ході якої загинув князь Роман Данилович. Невдовзі холмський князь Шварно Данилович відновив волинсько-литовський союз, а після загибелі короля Міндовга і литовської усобиці він навіть став великим князем литовським (1264-1269) за наполяганням сина Міндовга − Войшелка, який, упорядкувавши Литву, повернувся до чернецтва. Проте, ця коротка литовсько-волинська унія раптово обірвалася через вбивство Левом Даниловичем Войшелка Міндовговича на дворі у володимирського патриція Маркольта. По смерті Шварна Даниловича почалася тривала волинсько-литовська конфронтація, що особливо напруженою була за панування великого князя Тройдена (бл.1270 − 1282/1289), чотири брати якого загинули у боях проти військ Лева Даниловича і Ногая. Загибель Андрія та Лева Юрійовичів (яка сталася до 21.05.1323 р., коли польський король Владислав Локєток сповістив про цю подію папу Іоанна XXIII, одночасно прохаючи оголосити хрестовий похід проти ординців, щоб запобігти окупації земель Романовичів) була організована ординцями або князі загинули безпосередньо на війні з останніми . Причиною цього могло бути і волинсько-литовське зближення після довгої конфронтації, яке Орду не влаштовувало. Після того як відпали сумніви в існуванні київського князя Станіслава (крім білорусько-литовських літописів сам князь під таким нехарактерним для Рюриковичів іменем записаний у переліку «ктиторів і опікунів монастиря Печерського» А. Кальнофойського, а його син Іван Станіславович − Любенькому пом'янику; подібні потрійні збіги просто виключені), можна не сумніватися в участі луцького князя Лева Юрійовича в битві на р. Ірпені на стороні київського князя проти Гедиміна. Сам похід Гедиміна і битву можна датувати зимою 1323 р. Зимою 1323 р. під Берестям стояло литовське військо. Це, очевидно, було наслідком союзу волинського князя з київським. Мир, укладений після цієї війни (а Гедимінові, який, посадивши свого васала в Києві, мав тепер могутнього ворога в особі золотоординського хана Узбека, вигідно було швидко помиритися з галицько-волинськими князями і навіть вступити з ними в союз), було скріплено шлюбом дочки Лева Юрійовича з Любартом-Дмитром Гедиміновичем. Дочку Лева Юрійовича звали Агрипиною. Що княжим іменем її могло бути Богуслава, так як її мати вірогідно була сестрою глоговських князів Генріха II та Яна, претензії яких на спадщину Романовичів пізніше визнав папа. М. Андрусяк пропонував вважати дружину Любарта внучкою степанського князя Володимира Івановича або дочкою острозького князя Данила Васильковича. Останнє доводив також Г. Граля, вважаючи, що саме на честь тестя Любарт прийняв хресне ім'я. З певними застереженнями цю версію прийняв Я. Тенговський, зазначивши, що Любарт не міг мати дружину з більшими правами на спадщину Романовичів ніж Болеслав Тройденович, що, звичайно, не може бути прийнятим. Литва спізнилася підтримати претензії Любарта, хоча восени 1323 р. її військо виступило на Волинь і зимувало біля Берестя. Складні переговори між угорською, польською і мазовецькою сторонами (які претендували на спадщину Романовичів) з одного боку та Литвою з другого боку боку, за участі хана Узбека і згодою місцевого боярства привели до влади онука короля Юрія – Болеслава Юрія Тройденовича. Остаточно польсько-литовське порозуміння було скріплено шлюбом дочки Гедиміна Альдони-Анни з сином і спадкоємцем Владислава Локєтка – Казимиром (16.10.1325). Але хрестилася дочкаГедиміна ще 30.04.1325 р., отже домовленості досягли раніше. Перша грамота Болеслава-Юрія, яка дійшла до нас датована 1325 р., схоже восени, текст грамоти вказує на початок правління. Появі Болеслава-Юрія передувала, очевидно, низка угод,в одній з яких було передано Любарту Гедиміновичу східну частину Волині з Болоховим, де він тримав свою столицю, відновивши місто як Любартів (Любар) Старші брати Любарта − Кейстут та Євнут Ге-диміновичі отримали від нього відповідно Берестейське та Дорогичинське князівства, що давало їм підстави для участі в цій війні. Також молодші Гедиміновичі отримали дрібні уділи на Волині, зокрема Юрій Наримунтович спочатку Крем'янець (бл.1350 − до 1352), а потім Белз (1352-1377, 1383-1387), його брат Семен − Белз (1350-1352), Олександр Коріатович − Теребовлю (бл.1341 - бл.1380), його брат Дмитро − Боброк (після 1352 - 1366?). Невдовзі у 1331 р. відновлення волинсько-литовського союзу було скріплено шлюбом Болеслава-Юрія з Офкою-Євфимією Гедимінівною, сестрою Любарта-Дмитра. За угодою 1352 р. Берестейська земля залишалася частиною Волині. Після смерті Болеслава-Юрія Тройденовича у 1340 р. Дмитро-Любарт Гедимінович був визнаний спадкоємцем волинською елітою. Визнало його і галицьке боярство, добившись при цьому певних умов: їх лідер Дмитро Детько в ранзі «старости руської землі» очолив правління галицької частини королівства Русі. Любарт-Дмитро Гедимінович не тільки зберіг під своїм правлінням Волинську землю (1340-1383), але і в умовах боротьби з потужним польсько-угорським союзом намагався відстояти і Галицьку землю (1340-1349,1353-1354,1376-1377). Були періоди, коли польсько-угорські війська займали навіть Володимир та Луцьк. У цих умовах князь Любарт-Дмитро мусив звертатися по допомогу до Литви. яка була його єдиним природним союзником. Але, послідовно борючись за відновлення Галицько-Волинської держави, Любарт-Дмитро не міг просто стати литовським васалом. Через це і Литва офіційно не воювала з Польщею та Угорщиною. До смерті Любарта-Дмитра, який титулувався великим князем, Волинь залишалася незалежною державою, хоча її тісне зближення з Литвою та поява ряду удільних князівств, престоли яких займали Гедиміновичі, вела до інкорпорації до складу великого князівства. Вже наступний великий князь волинський Федір Любартович (1384-1390) став литовським васалом. У серпні 1384 р. великий князь литовський Ягайло Ольгердович повернув Вітовтові Кейстутовичу волинські володіння його батька (Волковиськ, Мельник, Сурож, Берестя. Дорогичин і Кам'янець). Це означає, що Федір Любартович вже не розпоряджався цими землями. Після Кревської унії (1385 р.) для Литви відпала необхідність в існуванні навіть формально незалежної Волині. Галицька частина королівства Русі була включена до складу Польщі у 1387 р., ще зберігаючи автономний статус. Разом з нею туди ввійшло і Холмське князівство. Белзьке князівство отримав колишній суперник Ягайла Ольгердовича − мазовецький князь Земовит Земовитович (1388-1426). З цього часу Холмське і Белзьке князівства відпали від Волині. Перше у 1434 р. ввійшло до складу новоутвореного Руського воєводства, а другим мазовецька династія володіла до свого згаснення у 1462 р., після чого воно також було анексоване Польщею. Для волинського боярства та міської верхівки інкорпорація до складу Великого князівства Литовського була природною: Гедиміновичі не чіпали релігії, традицій, системи управління, землеволодіння і мови, а прилучення до сформованого потужного ринку сприяло економічному розвитку. Тому, коли Ягайло Ольгердович у 1388 р. передав Вітовтові Луцьк, який з часів Любарта став столицею Волині, а у 1392 р. запропонував Федору Любартовичу поміняти Волинь на Сіверську землю, останній, позаяк розклад сил був не на користь волинського князя, вже не зміг організувати ніякого опору. По смерті Свидригайла Ольгердовича, інкорпорована до складу Великого князівства Литовського Волинська земля отримала від Казимира Ягеллончика окремий привілей (1452 р.), підтверджений Олександром Казимировичем (1510 р.) та Сигізмундом Старим (1509 р.), який зберігав без змін існуючі стосунки. Управляли цими територіями поперемінно князі Острозькі та Сангушки у ранзі старост луцьких, маршалків Волинської землі та намісників брацлавських. Великокняжий уряд, практично не втручаючись у внутрішні справи, постійно намагався ліквідувати статус удільних князівств. Вже Віденським привілеєм 1447 р. великий князь Казимир Ягеллончик намагався зрівняти «княжат» з рештою шляхти. Але вдалося це значно пізніше. Віденським привілеєм 1492 р. великий князь Олександр Казимирович залишив за собою дипломатичні зносини з іноземними державами, надання і зміщення з урядів та земельні пожалування. Фактично це означало ліквідацію удільних князівств і зрівняння їх з приватними володіннями шляхти. І хоч найвпливовіші з князів (Острозькі, Сангушки, Корецькі, Чорторийські і Вишневецькі) зберегли окреме військо, васалів-клієнтелу і трималися й надалі як окремі володарі, а великокнязівський уряд, при якому вони займали значні посади (особливо Острозькі та Сангушки) не втручався у справи підлеглих їм територій, волинські землі стали відрізнятися від сусідніх литовських земель хіба що присутністю великої кількості князівських родин і наявності їхніх замків та дворів. Після Люблінської унії 1569 р. ніщо вже не заважало утворити на цих землях Волинське і Брацлавське воєводства. ЛУЦЬК Утім, якщо на Волині влада Любарта мала вповні реальний характер (певно, тому, що князь оселився у Луцьку ще за життя Юрія-Болеслава), то Галичина опинилася лише під його номінальною зверхністю. Там сформувався режим боярської олігархії на чолі з «управителем чи старостою Руської землі» Дмитром Дедьком. Цей режим проіснував недовго: претензії на галицько-волинську спадщину пред'явила Польща, об'єднана політичним союзом з Угорщиною. Дізнавшись про смерть Юрія Болеслава, польський король Казимир III, котрий був його швагром (обидва мали за дружин дочок Гедиміна), вирушив у похід на «схизматицький народ руський, який «отруїв князя руського Болеслава, сина католицьких батьків, і немилосердно позабивав інших католиків, прихильних до того князя за його життя». На початку травня король Казимир напав на Львів, пограбував княжий палац і вивіз звідти дорогоцінні реліквії − декілька золотих хрестів, дві княжі корони і трон, оздоблений коштовними матеріалами. За обставин, що склалися, Дмитро Дедько вдався до допомоги хана Узбека (1312-1341 рр.), під чиєю фактичною зверхністю перебували всі землі Південно-Західної Русі. Це змусило польського короля піти на компроміс і на деякий час відмовитися від своїх далекосяжних планів. Та незабаром Дедько зник з політичної арени − а Казимир, вирядившись походом на схід у 1349 р., захопив Львів, Галич, Холм, Белз, Володимир, Берестя. Любарт спромігся відвоювати частину волинських земель вже у 1350 р. Казимир того-таки року уклав новий союз із угорським королем Людовиком і, заручившись його підтримкою, двічі, у 1351 і 1352 рр., виступав походом на Волинь. Обидві кампанії (особливо облога Белза у 1352 р.) показали слабкість угорського короля як союзника; натомість литовські князі вдалися до допомоги татар, які погромили польські землі. Статус-кво у польсько-литовських взаєминах був зафіксований дворічним перемир'ям, укладеним Казимиром із князями Явнутом, Кейстутом, Любартом, Юрієм Наримунтовичем та Юрієм Коріатовичем. Згідно з умовами перемир'я, Галичина залишалась у посіданні Казимира, а Волинь − за Великим князівством Литовським. Виняток становила Кременецька волость, яку литовський князь Юрій Наримунтович мусив тримати «от князей литовских и от короля». Угода 1352 р. не поклала, одначе, край польсько-литовському протистоянню. Найвизначнішою кампанією наступного десятиріччя став волинський похід Казимира у серпні 1366 р. Спираючись на підтримку хрестоносців, король захопив Володимир-Волинський; по тому було укладено угоди з литовськими князями, за якими Любарт і Кейстут утримали за собою тільки Луцьк та Берестя. Лише у 1370 р., скориставшись зі смерті Казимира, литовці повернули собі всю Волинь. І хоч поляки не полишали спроб захопити цю землю, вона залишалась у складі Литви до 1569 р. Центральну роль у житті регіону відігравав Луцьк, який був значно укріплений вже за часів Любарта. Безумовно, сучасники віддавали належне чеснотам волинського князя. Цікаво, що, побувавши у Луцьку невдовзі після його смерті, митрополит Кипріян склав молитву «над гробом княжим Димитриевм». А те, що пам'ять про нього з бігом часу поблякла, до певної міри можна пояснити якимись негараздами, що спіткали Волинь у середині 1380-х років. Натяк на них міститься у тій-таки Луцькій Псалтирі з колекції Медичі: у запису попа Івана йдеться про якісь біди й «напрасные смерти», свідком яких він став. Можливо, йшлося про епідемію, що спричинила масову загибель волинян. Попри величезну роль, яку відіграв князь Любарт у політичних подіях другої половини XIV ст., його смерть пройшла непоміченою тогочасними хроністами. Переписувач книги, піп церкви Св. Катерини Іван, завершуючи свій труд 4 серпня 1384 р., занотував, що зробив це «первего лета» (у перший рік) після смерті Любарта Гедиміновича, якого вын згадує під його хресним іменем − Дмитро. Із запису випливає також, що у цей час на Волині князювали сини Любарта − Федот (знаний також як Федір), Лазар та Семен. Із інших джерел відомі. й те, що Любарта пережила його друга дружина − племінниця московського князя Симеона Гордого Ольга. Час, одначе, не знищив Луцький замок, що був резиденцією Любарта. Його розташовано у місці, де зливаються річки Стир та Малий Глушець. Як нотує у своїй книзі «Замки та монастирі України» О. Лесик, «спочатку його оборонні стіни й вежі були триярусними і закінчувалися зубцями (мерлонами). Сліди закладених зубці і добре збереглися. Пізніше, з розвитком вогнепальної зброї, старі укріплення потребували реконструкції. Орієнтовано в XIV ст. замкові вежі були надбудовані на поверх, оборонні стіни піднімалис на три-чотири метри з новими стрільницями в два-три ряди для вогнепальної зброї і досягли висоти 12 м. Напевне, саме в цей час розпочалися зі спорудження нижнього замку, які продовжувалися до XVI ст. і залишилися незакінченими. Замок у плані вирішений як неправильний трикутник. Три замкові вежі є квадратними в плані і вражають величними розмірами і простою формою. Всередині замку були розміщені княжий палац, палац єпископа та кафедральний собор Іоанна Богослова». Композиційним центром замкового комплексу є 30-метрова В'їзна, чи Воротна, вежа. В її декорі можна побачити чимало цікавих ренесансних деталей, які замінили первинні готичні. У позаминулому столітті вежу укріпили двома потужними контрфорсами, які посилили її зовнішню неприступність і міць. Стирова, чи Свидригайлова, вежа має ту ж висоту, що й В'їзна, але дещо інші пропорції. Владича вежа, що будувалася на кошти єпископа, є найменшою з-поміж усіх і не має зовнішнього декору. Під час реставраційних робіт у минулому столітті її було покрито дахом. Нині ми бачимо замок таким, яким він був у XV ст. Це був бурхливий час в історії Волині. Щоправда, аж до смерті великого князя литовського Вітовта (1430 р.) поляки не піднімали питання про її приналежність. У січні 1429 р. Вітовт зустрівся у Луцьку з польським королем Ягайлом та імператором Сигізмундом Люксембурзьким. У зустрічі брали участь також мазовецькі князі й представники Тевтонського Ордену. На з'їзді розглядалися проблеми тогочасного міжнародного життя: участь Польщі в антитурецькій кампанії, позиція, зайнята в цьому питанні Молдавією, гуситський рух у Чехії, територіальні суперечки тощо. Уперше було офіційно підняте питання про коронацію володаря Литви, з проектом якої Сигізмунд Люксембурзький звернувся до Вітовта ще у 1428 р. Після того, як у Литві Вітовта заступив Свидригайло (1430-1452), тут, як і на Поділлі, спалахнула справжня війна. Поштовхом до відкриття воєнних дій між королем і великим князем литовським стала образа, завдана Свидригайлом Ягайловому послу; роздратований поведінкою брата, король у червні 1431 р. вирушив на Волинь, де 31 липня зіткнувсь зі Свидригайловим військом. По битві, яка відбулася під Луцьком, литовський володар був змушений відступити; місто ж опинилося в облозі, що затяглася на декілька тижнів. Пасивність, яку виявив Свидригайло у перебігу цієї кампанії, певною мірою компенсувалася його зусиллями у справі мобілізації своїх союзників − німців, волохів і татар; їхні напади й змусили польського короля у серпні 1431 р. піти. на дворічне перемир'я зі Свидригайлом на умовах збереження статус-кво. Та справу так і не було доведено до кінця: через рік, у серпні 1432 р., Свидригайло втратив великокняжий стіл, який узурпував молодший брат Вітовта − Сигізмунд Кейстутович. Протистояння цих двох князів стала стрижнем, довкола якого оберталися всі головні історичні події в Литовській державі до початку 40-х років XV ст. Свидригайло був харизматичним лідером литовсько-руської аристократії на противагу Сигізмунду. котрий, як гадають, намагався заручитися підтримкою дрібної шляхти. Відтак, 1430-і роки стали для Луцька часом випробувань. Вірним прибічником Свидригайла був князь Олександр Ніс, який отримав Луцький замок. Утім, і він подеколи був згоден іти на компроміс; це ж стосується і князів та бояр Луцької землі, котрі прямо зверталися до Ягайла з проханням включити її до складу Польської Корони. Можливо, їх вабила перспектива зрівняння в правах із польською шляхтою за буквою Єдлинського привілею, виданого Ягайлом у 1430 р. Зрештою, сам Свидригайло в 1436 р. впустив польські війська на Волинь і передав Луцьк галицьким старостам. Згодом, коли до влади в Литві прийшов Казимир Ягеллончик (1440 р.), він передав Луцьк із Волинню у пожиттєве володіння Свидригайлу. За твердженнями хроністів, Свидригайло присягався, що після його смерті Луцька земля відійде до Корони, однак, щедро обдарований литовцями, зрікся свого рішення. Хоч би як там було насправді, литовські урядові кола завчасно подбали про долю Волині й, коли Свидригайло помер (лютий 1452 р.), утримали місцеві замки в своїх руках. Надалі єдиною зовнішньою загрозою і ля міста були татари, які не раз грабували околиці міста в XV−XVI ст. Це не перешкоджало розвиткові Луцька як осередку міського життя. Від 1432 р. він користувався магдебурзьким правом, був (з 1427 р.) резиденцією католицького єпископа, а в 1565 р. став центром Волинського воєводства. ОСТРОГ Невеличкий Острог здобув славу як родинне гніздо князів Острозьких, котрим він належав упродовж кількох століть. Піднесення цього роду відбувалося паралельно із занепадом нащадків волинського князя Любарта Гедиміновича, який залишив по собі трьох синів − Федора (знаного також як Федот), Лазаря й Семена. Невдовзі згадки про двох останніх зникають із джерел, і Федір Любартович виступає як одноосібний спадкоємець батька. Ймовірно, його становище було послаблене якоюсь кризою, що запанувала на Волині. Причиною могла стати пошесть, котра, заразом, спричинила загибель його братів. Як би там не було, невдовзі король Владислав-Ягайло починає систематично обмежувати права Любартового нащадка. Передовсім, у 1386 р. він виводить з-під його влади найвизначнішого з-поміж васалів − князя Федора Острозького. Потім він відбирає у Федора Любартовича осереддя його володінь − Луцьк, передаючи його в управу тому-таки Федору Острозькому. Згодом син Любарта втрачає й решту батьківських земель − натомість Острозькі швидко ідуть угору. В останній третині XIV ст. Федір Острозький докладає чимало зусиль для укріплення свого родинного гнізда. Будується Острозький замок, уперше згадуваний у документах у 1386 р. У цей час постає так звана Вежа Мурована − циклопічна споруда із могутніми контрфорсами, товстелезними стінами і невеличкими бійницями, яка могла витримати тривалу облогу. Тут зберігалися зброя та запаси харчів − і тут-таки містилася княжа скарбниця. Наприкінці XV ст. будується Богоявленська церква, яка стає естетичною домінантою Острозького замкового комплексу. її абрис упродовж декількох століть був навіть гербом Острога. Церква являє собою хрестовокупольну споруду із п'ятьма банями. Фахівці вбачають у ній як продовження традицій давньоруського зодчества, порівнюючи із П'ятниць кою церквою у Чернігові, так і елементи готичної архітектури (потужні контрфорси, різьблення обрамлень вікон та порталу). Слід також зауважити, що, як і багато інших культових споруд, котрі постали на українських теренах у XV ст., церква мала виразний оборонний характер. У ХV ст. у володіннях Острозьких постають кілька монастирських кмплексів. Серед них особливої уваги заслуговує Троїцький монастир-фортеця у Межирічі, який слушно вважаєтьсяся однією з архітектурних перлин Волинської землі. Він сформувався упродовж кількох віків. У XV ст. тут, на місці спаленого татарами давнього монастиря, постала мурована Троїцька церква, поруч з якою був зведений замок Острозьких. У XVI ст. їх оточили рови й потужні мури із чотирма кутовими баштами, а на початку XVII ст. до церкви були прибудовані корпуси келій із чотирма круглими оборонними вежами. Від XVI ст. до нас дійшли три вежі Острозького замку − Кругла (Нова), Луцька й Татарська. їхній декор уявнює нові тенденції в українському зодчестві − перехід від замків-фортець до замків-палаців. Це, однак, аж ніяк не применшує оборонного потенціалу Острозького замку, котрий залишався однією із найсолідніших волинських твердинь. Під захистом його укріплень спокійно почувалося міське населення − тож не дивно, що у XVI ст. Острог перетворився на потужний економічний осередок і п'яте за розмірами місто на українських теренах. Серед інших споруд, які постали в околицях Острога за часів князювання Острозьких, слід відзначити замок у с. Новомалин (XV ст.) відомий, передусім, колекцією творів мистецтва, накопичених його власниками упродовж століть (частина їх опинилася згодом у фондах історичного музею в Острозі). Замковий комплекс не раз зазнавав перебудов, що з них наймасштабнішу було здійснено у XIX ст. жүктеу/скачать 0.84 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|