М. А. С. Макаренка

Внутрішня обстановка в Лаосі після підписання Женевсь­ких угод характеризувалась політичною нестабільністю, трива­лим розмежуванням сил. Суспільна конфронтація привела до громадянської в^йни (1960-1975), в якій перемогли комуністи на чолі з Народно-революційною партією Лаосу (НРПЛ). Конгрес народних сил, в якому брали участь представники всіх політич­них угруповань країни, прийняв відречення від престолу короля Сисаваиваттхани без права передачі влади наступнику.

2 грудня 1975 р. була проголошена Лаоська Народно-демо­кратична республіка. Під впливом в'єтнамської і радянської пропаганди нова керівна партія взяла курс на некапіталістич-ний розвиток, маючи намір перейти від раннього феодалізму і общинно-родового ладу до соціалізму.

Лаос був відсталою аграрною країною, в якій не існувало промисловості і налічувалось лише кілька десятків кустарних підприємств. Усі промислові товари, в тому числі й товари ши­рокого вжитку, завозилися з-за кордону. В таких умовах кому­ністична влада почала типові перетворення. На селі створюва­лись групи взаємодопомоги, кооперативи, держгоспи. Увага при­ділялась вирощенню експортних культур - арахісу, сої, квасолі, цукрової тростини, бавовни. Держава націоналізувала підприєм­ства, власники яких виїхали за кордон. Був створений держав­ний і державно-приватний сектор. Дрібні власники одержали пільги. Створювалась легка, і переробна промисловість, велось активне будівництво шляхів. У середині 80-х років промисловість давала 10% національного доходу.

3 1989 р. слідом за В'єтнамом Лаоська Народно-революційна партія розпочала економічні реформи. В її документах зазнача­лось, що відтепер стратегічною метою партії і держави до 2002 р. є перехід із групи слаборозвинених країн у групу аграрно-індуст­ріальних, перебудова напівнатурального господарства в товарне,

123

піднесення життєвого рівня народу; побудова демократичної правової держави. Був прийнятий блок економічних законів, що регулювали порядок користування землею, водними і лісо­вими ресурсами, діяльність банків, державних, змітаних і при­ватних підприємств. За державою залишилась монополія на ввіз і вивіз стратегічних товарів (рис, нафтопродукти, олов'яний кон­центрат, деревина цінних порід, дорогоцінні метали, зброя, нарко­тичні медичні препарати та деякі інші). Найбільшими торгови­ми партнерами Лаосу є Таїланд, Сінгапур, Японія, Китай, США. Новим джерелом валютних надходжень став екологічний і мо­лодіжний туризм, який у середині 90-х років давав 70-75 млн.

дол. прибутку на рік.

Основою економіки Лаосу, як і раніше, залишається сільське

господарство. В країні нараховувалось близько 620 тис. селянсь­ких дворів, з яких 34% виробляли продукцію лише для своїх потреб, 18% обмінювали частину продукції на іншу в сусідів, 44% частину продукції реалізували на ринку. В 1991 р. була прийня­та програма розвитку сільських районів, у першу чергу гірських. Селяни півночі країни до цього часу займаються підсічно-вогне­вим землеробством: випалюють ділянки лісів, використовують звільнену площу два-три сезони, а потім кидають через втрату родючості і переходять на нове місце. В 1976 р. такі покинуті ділянки займали площу 200 тис. га, в 1999 р. - 125 тис. га. Дер­жава поступово переводить селян гірських районів на поливне землеробство в долинах. Паралельно скорочується кількість посівів

опіумного маку і виготовлення опіуму-сирцю. \

Лаос повинен перебудувати своє напівнатуральне господар- , ство в товарне. Для цього всім секторам господарства надають­ся рівні права в їх економічній діяльності, передбачається залу­чити внутрішні і зовнішні джерела фінансування, іноземні інве- і стиції. В сільському господарстві введено сімейний підряд, але ;| кооперативи не розпущено. Вони почали виконувати ті функції, | які не під силу селянському двору. Це будівництво гребель, ка- , налів, доріг, купівля техніки, організація постачання і збуту, перерозподіл землі, утримання шкіл і лікарень, турбота про ста-1 рих та інвалідів. Селянські господарства платять державі нату­ральний податок в розмірі 50% урожаю і 15% урожаю вносять у фонд кооперативу. Такий підхід стимулює сільськогосподарсь­ке виробництво. • ' У 1999 р. Лаос уперше за післявоєнні роки повністю забев?

печив себе рисом. Було зібрано 2 млн. т цієї культури, або ЯК 400 кг на душу населення при середній нормі споживання 36 кг. Цього вдалось досягти внаслідок розширення посівних плов підвищення врожайності, збирання з деяких ділянок 2-х уі1(&' жаїв на рік. ^Щ

Лаос знаходиться на початковій стадії реформ, результати яких проявляться в недалекому майбутньому.

Відповідно до рішень Женевської конференції щодо Індоки­таю в 1955 р. в Камбоджі відбулися загальні вибори. Король Но-родом Сіанук відрікся від престолу на користь свого батька і став прем'єр-міністром. Його політичною опорою була Народно-соціа­лістична спілка (Сангкум) - масова організація з представників різних суспільних верств. Вона висунула націоналістичну теорію «кхмерського буддійського королівського соціалізму», яка на прак­тиці означала побудову в Камбоджі буржуазної держави. Очолю­ючи уряд у 1955-1970 рр., Нородом Сіанук провів серію соціаль­но-економічних реформ, спрямованих на подолання важкої коло­ніальної спадщини і відсталості. Створювались сприятливі умо­ви для діяльності державного, приватного і змішаного секторів. Розвиток господарства будувався на плановій основі. Була здійсне­на «деколонізація» економіки - обмежені привілеї іноземних монополій, викуплені державою акції ряду зарубіжних компаній. Нородом Сіанук зміг одержати значні безповоротні кредити від СІЛА, Франції, Японії. Їх загальна сума в 1955-1963 рр. досягла 400 млн. дол. За ці роки було збудовано близько 3 000 приватних національних підприємств. Здійснювалась обмежена аграрна ре­форма, в ході якої 80% селян стали дрібними землевласниками. На селі розвивалась кооперація в різних формах,

У своїй політиці Нородом Сіанук керувався принципом балансу політичних сил у країні і компромісу як найкращого засобу вирішення будь-яких проблем, навіть найскладніших. За такий підхід його постійно критикували і праві, і ліві. В 1970 р. група реакційних військових на чолі з генералом Лон Нолом здійснила державний переворот і захопила владу. Їх політика мала антинаціональний, пррамериканський характер. Народ Камбоджі виступив проти військового режиму. В 1975 р. він був скинутий. Скориставшись народним рухом, до влади при­йшло лівоекстремістське маоїстське угруповання «червоних кхмерів» під керівництвом Пол Нота. В Камбоджі встанови­лась жорстока комуністична диктатура.

Пол Нот заявив, що в країщ на практиці здійснюється «сто­процентна повна соціалістична революція», «перманентна швидка істинно соціалістична революція», «революція великого стриб­ка». Майбутню Камбоджу полпотівпі бачили самоізольованою селянською країною, в якій не мало бути ні найменшого зовніш­нього впливу. Для цього потрібно знищити міста і всі міські соціальні групи (підприємці, інтелігенція, студенти, службовці,

торговці, пролетаріат та ін.). Досягнення науки і техніки, маши­ни, устаткування, знаряддя праці теж знищувались з тієї ж при- і чини. Зв'язки із зовнішнім світом припинялись, відносини

підтримувались тільки з комуністичним Китаєм.

Спираючись на апарат насильства, полпотівці почали прово­дити свою «революційну» програму в життя. Населення приму­сово виселялось із міст і сіл і зосереджувалось у так званих комунах, які були фактично концтаборами з нелюдськими умо­вами життя і праці. Робочий день на рисових полях, будівель­них та іригаційних роботах тривав 12 годин. Двічі на добу вида­валась чашка рису. Тих, хто намагався протестувати, фізично і знищували. Терор, репресії, страти, голод, відсутність медичної допомоги призвели до нечуваних жертв. З млн. населення (близь- • ко 40%) було вбито або загинуло від голоду, знущань, примусо- | вої праці. У грудні 1978 р. В'єтнам увів у Камбоджу свої війська. 7 січня 1979 р. була проголошена Народна Республіка Кампу- | чія, в якій встановився пров'єтнамський комуністичний режим і на чолі з Хун Сеном. «Червоні кхмери» зазнали поразки у відкри- і тих сутичках із в'єтнамськими військами, відступили в джунглі \ на кордоні з Таїландом і розпочали партизанські дії. Камбоджу | охопила тривала громадянська війна, в якій жодна з сторін не і змогла перемогти. В 1989 р. В'єтнам вивів свої війська з Кам­боджі. Перебуваючи в еміграції, Нородом Сіанук організував центристську опозицію офіційному режиму і «червоним кхме­рам», закликаючи ворогуючі сторони виходити з інтересів наро- і

ду і сісти за стіл переговорів. , У 1990 р. в Парижі відбулася міжнародна конференція по |

Камбоджі, яка запропонувала свій план урегулювання конфлік- і ту, з яким погодилися всі камбоджійські політичні сили. Відпо­відно до прийнятих рішень у 1993 р. в країні під егідою 00Н ^!' відбулися загальні вибори, на яких більшість здобули Народна партія Камбоджі (лідер Хун Сен) і Єдиний національний фронт і за суверенну, незалежну, нейтральну і співпрацюючу Камбоджу | (ФУНСИНПЕК), головою якої є принц Нородом Ранарит. Обідви | партії сформували коаліційний уряд. Була прийнята нова кон- | ституція (1993). Відновлювалась конституційна монархія, дер- | жава стала називатись Королівство Камбоджа. Її політичний лад визначався як «багатопартійний, ліберально-демократичний». Вищий законодавчий орган - Національна асамблея, складаєть­ся з 122 чол. обирається терміном на 5 років. Главою держави е | король, який вступає на трон за згодою Ради корони, що скла-;

дається з глав парламенту, уряду і вищого духівництва. 24 ве<^? ресня 1993 р. Нородом Сіанук знову став королем Камбоджі. ,'| Своїм завданням новий режим вважав досягнення внут-'.І рішньої стабільності і подолання тяжких наслідків багаторічної |

126

громадянської війни. В 1995 р. Паризький клуб кредиторів списав 67% камбоджійських боргів і надав пільги при сплаті тієї частини, що залишилась. У країні гостро стоїть проблема охорони здоров'я. Камбоджа займає перше місце в Південно-Східній Азії за рівнем захворювань на СНІД (близько 120 тис. ВІЛ-інфікованих); її територією пролягають шляхи транзиту наркотиків.

Політична ситуація залишалась нестабільною, тривала бороть­ба за владу. Народна партія Камбоджі і ФУНСИНПБК вели пос­тійне суперництво. В 1995 р. нелегально була створена Партія Сам Ренсі (Кхмерська нація), вплив якої швидко посилювався. В липні 1997 р. в Пномпені відбулися збройні сутички між при­хильниками НПК і ФУНСИНПЕК. Виникла гостра політична криза, яка мала негативні наслідки і в міжнародному плані. Кам­боджа була позбавлена права брати участь у засіданнях 00Н. Було відкладено її прийом в АСЕАН. Свій внесок у дестабілізацію об­становки вніс і рух «червоних кхмерів». Проте він вичерпав себе як військова і політична сила. В 1996 р. капітулював один із найближчих сподвижників Пол Пота Ієнг Сарі, винний у гено­циді. Він був амністований режимом і призначений губернато­ром особливого району Пайлин. Пол Пот помер в еміграції в ніч з 16 на 17 квітая^:1998 р., так і не відповівшиза свої злочини.

На парламентських виборах 1998 р. НПК одержала 64 місця, ФУНСИНПЕК — 43і ПСР - 15. Колишні прокомуністичні сили знову прийшли до влади. Нині вони заявляють про бажання вести перетворення в інтересах усього суспільства.

Бірма була втяіснута у Другу світову війну як англійська колонія. У національно-визвольному русі стався розкол. Одна його частина, як і раніше, сподівалася на поступки від Англії і створила Блок свободи, висунувши головною вимогою проголо­шення незалежності. Інша частина переорієнтувалась на Япо­нію, розраховуючи, що вбна допоможе звільнитись від англійсь­ких колонізаторів. У 1941 р. Японія окупувала Бірму. Багато впливових лідерів національно-визвольного руху вважали, що для захисту національних іі.втересів підходять будь-які методи, і почали співробітничати з окупаційною владою. З дозволу японців була організована Армія незалежності Бірми під командуван­ням генерала Аун Сана. В 1943 р. Японія проголосила неза­лежність Бірми і створила національний уряд. Але на цей час

стали зрозумілими справжні наміри японської сторони, яка праг­нула замінити англійський колоніальний режим своїм. Розпо­чався масовий народний рух проти окупантів. У 1944 р. виник­ла Антифашистська ліга народної свободи на чолі з Аун Саном. У березні 1945 р. вона підняла антияпонське повстання, в травні 1945 р. було визволено столицю - Рангун. Передбачалося скли­кати Установчі збори і остаточно вирішити питання про неза­лежність. Однак після закінчення Другої світової війни в Бірму повернулися англійські колонізатори, які збиралися відновлю­вати старі порядки.

Великобританія пішла на переговори з керівниками наці­онально-визвольного руху, але всіляко їх затягувала, бо розрахо­вувала відділити від майбутньої незалежної держави національні окраїни. В Бірмі проживало 135 народностей, які зосереджува­лись на окраїнах у важкодоступних місцевостях, жили за своїми законами і не переймалися питаннями загальнодержавної ваги. Їх лідери не хотіли незрозумілих змін, прагнули зберегти владу і вплив. У січні 1947 р. генерал Аун Сан і прем'єр-міністр Вели­кобританії К. Еттлі підписали угоду про надання Бірмі неза­лежності без територіальних змін. У лютому 1947 р. в м. Пан-лон відбулася конференція представників народів, що населяли Бірму, яка висловилась за створення союзної держави, де націо­нальні меншини матимуть широке самоврядування. Це поло­ження підтвердила конституція 1947 р., надавши деяким на­родностям право виходу з її складу.

19 липня 1947 р. генерал Аун Сан і шість його сподвиж­ників були вбиті бойовиками одного з Політичних противників. 4 січня 1948 р. була проголошена незалежна держава Бірмансь­кий Союз. Її першим прем'єр-міністром став У Ну.

Економіка Бірми знаходилась у надзвичайно тяжкому стані. Колонізатори перетворили її в монокультурного виробника рису. За роки японської окупації було знищено 50% національного багатства, зруйновано і без того слабку промисловість, шляхи, іригаційні системи. Японці підірвали всі діючі нафтові свердло­вини. Після здобуття незалежності відновленню господарства заважали бойові дії, відсутність коштів і конструктивної про­грами відродження.

В березні 1948 р. в Бірмі розпочалась громадянська війна.

Проти центрального уряду зі зброєю в руках боролись військові формування комуністичної партії і сепаратистськи настроєних організацій національних меншин. Весною 1949 р. каренські бойовики взяли в облогу столицю. Режиму вдалося перемогти в громадянській війні перш за все завдяки відсутності єдності у його противників. Заколотники були відкинуті в окраїнні райо­ни, але не розбиті. Виникла проблема сепаратизму. Усі провідні

128

етнічні групи Бірми - шани, карени, качини, ва, палауни та ін., створили повстанські збройні загони. Комуністична партія влаш­тувала опорні бази у важкодоступних районах. Вона орієнтува­лась на ідеологію КПК і отримувала допомогу з Китаю.

У політичній сфері Бірми утвердилась парламентська де­мократія. Проте правляча Антифашистська ліга народної сво­боди не змогла забезпечити стабільності в країні. Нездатність демократичного режиму позитивно вирішувати нагальні пробле­ми призвела до його падіння.

«Бірманський соціалізм»

2 березня 1962 р. в Бірмі відбувся військовий переворот. Вся повнота влади перейшла до рук Революційної Ради на чолі з Не Віном. Конституція 1947 р. відмінялась. Нове військове керівництво обрало цілях соціалістичної орієнтації. Революцій­на Рада оприлюднила декларацію «Бірманський шлях до соці­алізму». Була створена Партія бірманської соціалістичної про­грами. її завданкябули сформульовані у філософському доку­менті «Система взаємовідносин людини і довкілля». Наголос робився на специфіку розвитку і побудову соціалізму «бірмансь­ким шляхом». У кр(йні була проведена непродумана націоналі­зація іноземного ^англійського, індійського, китайського) і місце­вого капіталу, здр призвело до дезорганізації господарського життя, товарного дефіциту. Країну покинуло близько 100 тис. кваліфікованих спеціалістів. Налагодити ефективне виробницт­во в рамках командно-адміністративної системи не вдалось. У 70-ті роки режим піщов ца поступове відновлення діяльності приватного сектори у сфері послуг, торгівлі, виробництва товарів масового споживання, 'Влада не змогла організувати видобуток нафти навіть для власних потреб, нафтопродукти довелося імпор­тувати. За оцінкою Всесвітнього банку щорічний обсяг контра­банди товарів досяг 3 м^ірд. дол. і в 5 разів перевищував обсяг офіційної зовнішньої торгівлі Бірми.

У сільському господарстві було проведено націоналізацію землі, ліквідовано поміпіїйЩ^ке землеволодіння, передано землю селянам. Проте спроби кооперування сільського господарства виявилися невдалими. Й і)їасщтабі країни утворилося всього близько 100 кооперативів, які,,давали 5% продукції аграрного сектора. Взаємовідносини військової влади і сільського насе­лення будувались на принципі продрозкладок - кампаній з на­сильницького вилучення продукції.

Під контроль держави було поставлене суспільне життя. Закон про національну єдність (1964) забороняв діяльність усіх політичних партій, крім ПБСЇЇ. Незважаючи на значну чи­сельність (2,5 млн. чол.), соціальна база партії була дуже вузькою.

В ЦК Партії Бірманської соціалістичної програми, в парламент, в центральні і місцеві владні структури ве потрапляли робітни­ки, селяни, інтелігенція, молодь. Генерали та офіцери після 1962 р. займали всі більш-менш важливі посади від менеджерів фабрик до дипломатичних представників.

В 1974 р. набрала чинності нова конституція. Революційна Рада припинила своє існування. Відбулися вибори в парламент - Народні збори. Формально на зміну військовому режиму при­йшло громадянське суспільство. Однак вищі пости в державі і партії продовжували займати ті самі діячі на чолі з Не Віном, які просто пішли у відставку. За партійно-бюрократичним фа­садом, як і раніше, стояло армійське командування.

Конституція 1974 р. зняла принцип самовизначення народ­ностей і фактично закріпила інший, унітарний, характер держа­ви. Бірма стала поділятися на 7 адміністративних і 7 наці­ональних областей. Боротьба з повстанським рухом здійснюва­лась силовими методами і вимагала великих зусиль і значних коштів. На бойові дії проти заколотників у окремі періоди ви­трачалось до 40% державного бюджету. Вдалося ліквідувати бази компартії в центральних районах країни. Прикордонні тери­торії й надалі залишались під контролем різних угруповань бойовиків. Багато з них включились у прибуткову контрабанду наркотиків у знаменитому Золотому трикутнику на кордонах Лаосу, Бірми і Таїланду. Відомим наркобароном став Кхун Са, який створив могутні збройні загони під назвою Шанська об'єд­нана армія. В 1967 р. він провів «опіумну війну» проти залишків колишніх 3 і 5 армій Гоміндану, що були витіснені в Бірму після перемоги китайської революції. Через контрольовані ними ра­йони Кхун Са зумів з бойовими діями провести в Лаос караван із 200 коней, навантажений опіумом-сирцем. Лаоські збройні сили мусили застосувати авіацію, напалм, увести в бій елітні частини регулярної армії, щоб припинити на своїй території війну нар-комафії. На початку 80-х років Кхун Са став основним поста­чальником опіуму Золотого трикутника.

Режим Бірми усвідомлював серйозну соціальну небезпеку незаконного розповсюдження наркотиків. У 1974 р. було прий­нято законодавство, спрямоване на стримування наркомафії. З 1975 р. регулярна армія почала проводити, під кодовою назвою «Мохейн», операції проти повстанських угруповань, що займа­лись виробництвом і контрабандою наркотичних речовин. У 1975-1988 рр. було знищено близько 2 тис. акрів плантацій опі­умного маку, спалено понад 9 т опіуму, героїну і морфіну, зруйно­вано 15 лабораторій з переробки опіуму.

Зовнішня політика Бірми значною мірою визначалась її гео-політичним становищем на межі з сусідами-гігантами - Індією

і Китаєм. Бірманське керівництво відмовилось увійти в Бри­танську співдружність націй. В умовах «холодної війни» воно проводило курс на нейтралітет, неприєднання, «рівновіддаленість» від обох наддержав - СРСР і США та очолюваних ними блоків. У 1961 р. представник Бірми У Тан був обраний Генеральним секретарем 00Н.

Після військового перевороту 1962 р. лідери країни намага­лись обмежити зовнішньополітичний вплив і забезпечити стабільність. Регіональні процеси («культурна революція» в Китаї, війна у В'єтнамі та ін.) вплинули на вибір політики самоізо­ляції. Бірма вийшла з руху неприєднання, ставши єдиною дер­жавою, яка здійснила такий безпрецедентний крок (1979). ..,

У зв'язку з обранням соціалістичної орієнтації були зроб­лені певні кроки щодо налагодження відносин з СРСР. У 1963 р. Рангун відвідав міністр оборони СРСР Р.Я. Малиновський. Го­лова Революційної Ради Не Він під час офіційного візиту до Москви (1965) вів переговори з радянськими керівниками Л.І. Брежнєвим, О.М. Косигіним, А.І. Мікояном. В 1967 р. за допомогою радянської сторони було завершено будівництво ве­ликої іригаційної системи Чемолтау. Майже 200 бірманців отри­мали в 60-ті роки вищу освіту в СРСР. Надалі політика самоізо­ляції була поширена і на стосунки з Радянським Союзом.

У 1976-1988 рр. Бірма співробітничала з Фондом 00Н з контролю над наркотиками, отримувала від нього фінансову до­помогу, яка використовувалась для заміни вирощуваного насе­ленням опіумного маку іншими сільськогосподарськими куль­турами, для лікування наркоманів. Із залученням коштів Фон­ду було відкрито 6 госпіталів, 19 пунктів невідкладної допомоги, де пройшли лікування близько 7 тисяч наркоманів. Після при­пинення співпраці і фінансування боротьба з наркоманією ос­лабла. З Бірми на світовий ринок почало надходити до 2 500 т опіуму на рік.

Переворот 1988 р. Внутрішня і зовнішня політика військового режиму

В середині 80-х роавів у Бірмі загострилися соціальні, полі­тичні, економічні проблеми. В 1987 р. 00Н включила її в спи­сок найменш розвинених країн світу з річним доходом ниж­чим ніж 200 дол. на душу населення. Зовнішній борг Бірми досяг 4 млрд. дол. Виплати процентів поглинали основну части­ну бюджету. Влітку і восени 1988 р. в країні відбулися потужні народні виступи проти правління ПБСП, в яких взяли участь студенти, робітники, торговці, чиновники, інтелігенція, буддійські монахи. Демонстранти вимагали ліквідації режиму ПБСП,

передачі влади тимчасовому уряду, негайного проведення загаль­них виборів на багатопартійній основі. Голова Партії Бірмансь­кої соціалістичної програми Не Він і президент Сан Ю пішли у відставку. Протягом двох місяців змінилось три уряди.

18 вересня 1988 р. командування збройних сил здійсни­ло військовий переворот. Владу взяла у свої руки Рада з відновлення законності і правопорядку на чолі з начальни­ком генерального штабу, міністром оборони старшим гене­ралом Со Маунгом. Конституція 1974 р. припинила свою дію. Бірманський Союз був перейменований у Союз М'янма. Військові оголосили про демократичну реорганізацію суспіль­ства. Була дозволена багатопартійність. За короткий час ут­ворилось 237 партій і організацій. Лідером демократично­го руху стала До Аун Сан Су Чжи - дочка національного героя Бірми Аун Сана, яка організувала партію Національна ліга за демократію. Генерали сподівались привести до влади Партію національної єдності, що складалась переважно з відставних офіцерів. Су Чжи була поміщена дід домашній арешт «за порушення законів надзвичайного стану», який тривав в років (1989-1995), і у виборах участі не брала.

27 травня 1990 р. у М'янмі відбулися вибори в Народні збо­ри. Національна ліга за демократію здобула 80% голосів і 322 місця в парламенті, залишивши далеко позаду всі інші партії. Генерали відмовились передати владу парламенту, заявивши, що це станеться тільки тоді, коли буде вироблена, обговорена і за­тверджена нова конституція. На їх думку, в м'янманському суспільстві, де занадто багато різних суперечностей, лише армія здатна забезпечити стабільність і єдність. Вони запропонували закріпити в конституції положення про особливу роль армії як гаранта стабільності, безпеки і єдності країни. Частина обраних у-парламент депутатів створила так званий «національний ко­аліційний уряд у вигнанні » на чолі з Сейн Віном.

Для розробки Основного закону М'янми скликана Наці­ональна конституційна конференція, яка працює з перервами. Опозиція вимагала негайно розпочати роботу законно обраних Народних зборів. У січні 1991 р. європарламент нагородив Су Чжи як борця за права людини і демократію престижною пре­мією ім. академіка А. Сахарова. Їй була також присуджена Нобелівська премія миру 1991 р. В рішенні Нобелівського ко­мітету підкреслювалось, що діяльність Су Чжи є одним з най-видатніших прикладів; громадянської мужності в Азії за ос­танні десятиріччя. У свою чергу, військові стверджують, що вона, проживши 28 років за кордоном, маючи чоловіка-іноземця, по­гано розбирається в реаліях країни і не має права претендувати на роль національного лідера. В 1995 р. Су Чжи і 600 інших

132

діячів опозиції були звільнені з-під арешту. Представники від Народної ліги за демократію зробили спробу бойкотувати ро­боту конституційної комісії, були виключені з її складу і втра­тили можливість впливати на процес вироблення основного закону країни. Режим звинувачує прихильників Су Чжи в де-структивності і антим'янманській діяльності. Керівництво Ліги створило парламентський представницький комітет (1998), який заявив, що діє від імені всіх обраних у 1990 р. депутатів. У його складі було 10 профільних комісій. Су Чжи підготувала свій проект конституції,

15 листопада 1997 р. Державна Рада з відновлення закон­ності і правопорядку була реорганізована в Державну Раду миру і розвитку. Нині пост голови Держради, а також прем'єр-міністра і міністра оборони займає старший генерал Тан Шве. Уряд скла­дається з 28 офіцерів і 12 цивільних осіб, в основному відстав­них військових. Тримаючи під жорстким контролем політичне життя, військова адміністрація досягла помітних успіхів у вирі­шенні інших гострих проблем суспільства. Припинили бойові дії проти центру ї. підписали угоди 17 із 18-ти повстанських організацій. З останнім - корейським угрупованням - ведуть­ся переговори. Опорні пункти комуністів знищені силою (1989). В 1995 р. властям здалися наркобарон Кхун Са і 14 тис. його бойовиків. Лідери заколотників склали зброю в обмін на га­рантії властей не втручатися в питання місцевого самовряду­вання. Хоча, національна проблема не вирішена, вперше за 50 років на території М'янми припинилась громадянська війна.

Держрада заявляє про неприйнятність для М'янми захід­них пріоритетів і апелює до цінностей традиційної культури, патріотичних почуттів. Особлива увага приділяється зміцнен­ню позицій буддизму. Реставруються старі і будуються нові храми, проводяться релігійні церемонії. Буддизму відводиться і об'єднуюча ролі. В країні налічується понад 47 тис. монас­тирів і 300 тис. ченців, ,

В економіці проір-ррщений принцип відкритості для капі­талів, переходу до ракових відносин. Проводиться приватиза­ція. В 1993-1996 рр. щррічний приріст ВНП складав, за офіцій­ними даними, 8,2%. В,економіку було залучено 3,5 млрд. дол. іноземних інвестицій. ЙахідВіі партнери реалізують близько 170 проектів, пов'язаних із розвідкою і видобутком нафти і газу. Найбільшу зацікавленість виявили Франція, Великобританія,

ФРН, Японія.

Після військового перевороту 1988 р. у зовнішньополітично­му курсі відбулися радикальні зміни і почався перехід від само­ізоляції до політики «відкритих дверей». Головною суперечні­стю сучасності режим вважає глобалізацію, протистояння між

133

Північчю і Півднем, тобто між високорозвиненими країнами і реш­тою світу. Держави Заходу звинувачують власті М'янми у пору­шенні прав людини, придушенні демократії, утисках національ­них меншин, недостатньо ефективній боротьбі з контрабандою наркотиків у Золотому трикутнику. Проти неї приймаються відповідні резолюції 00Н. Керівництво М'янми з цими претензі­ями не згодне і оцінює їх як «необ'єктивні» та «упереджені».

М'янма встановлює тісні зв'язки з КНР,особливо в політичній, військовій, торгово-економічній сфері. Зміцнюються контакти з сусідніми країнами - В'єтнамом, Лаосом, Камбоджею. В 1997 р. М'янма стала членом АСЕАН, незважаючи на спроби Заходу не допустити цього.