Ліберальні реформи 90-х років XX ст

Під безпосереднім впливом радянської перебудови, «окса­митових революцій» у Східній Європі в 1990 р. в Монголії відбу­лася мирна демократична революція. Свою роль відіграли і внутрішні суперечності, які накопичились за час «будівництва соціалізму». ^

В 1990 р. в країні була введена багатопартійність. МНРП залишилась однією з найбільш впливових партій. Вона реорга­нізувалась і задекларувала такі нові засади своєї діяльності:

«МНРП із партії теоретичного догматизму, що застиг в рамках однобокого мислення, зробила крок до перетворення у творчо мислячу організацію, яка підтримує плюралізм; від державної надцентралізованої партії, яка спиралась на адміністративні ме­тоди керівництва, вона переходить до основ істинно демократич­ної партії». Виникли нові партії - Монгольська національно-демократична партія. Монгольська соціал-демократична партія, Монгольська нова соціал-демократична партія. Монгольська партія громадянської мужності та інші. Соціал-демократи підкреслюють, що саме їхні ідеї найповніше відповідають пси­хології кочового народу.

Прийнята нова конституція країни (1992), яка проголосила Монголію суверенною незалежною республікою, що ставить своєю метою побудову гуманного громадянського демократичного су­спільства. Держава підтримує всі форми суспільної і приватної власності і здійснює регулювання економіки, забезпечує наці­ональну безпеку і соціальний захист. У конституції Монголії окремо зазначено, що худоба є національним багатством країни і знаходиться під її захистом. Введена приватна власність на землю, винятком є пасовища, землі спільного користування і землі спеціального державного призначення. Іноземці не мають права придбавати землю у приватну власність, а можуть лише оренду­вати її на термін до 100 років. МНРП програла парламентські вибори 1996 р. і перейшла в опозицію, а при владі в 1996-2000 рр. знаходився блок нових партій - національно-демократичної і соціал-демократичної. На виборах до Великого державного ху­ралу 2000 р. МНРП здобула переконливу перемогу, діставши 72 місця з 76. Нині вона знову одноосібне управляє країною.

Перехід до ринкових відносин викликав поглиблення еко­номічної кризи, падіння виробництва, інфляцію, безробіття, зниження життєвого рівня народу. У важкому становищі опи­нилося сільське господарство, особливо рослинництво. Були лібералізовані ціни, розпочалась приватизація державної і ко­оперативної власності. На 2000 р. було роздержавлено близь­ко 90% нерухомості, 95% малих і середніх підприємств і 70% - великих. У приватному секторі працює 480 тис. чол., або

60% економічно активного населення. В сільському госпо­дарстві кооперативи розпускались, худоба переходила до при­ватних господарів. За 1990-1999 рр. поголів'я худоби зросло з 25,9 млн. голів до 33,6 млн. голів, тобто майже на 30% . Однак взимку 2000 р. в країні загинуло близько 3 млн. голів худоби, а збитки досягли 80 млн. тугриків (8 млн. дол.), бо не вдалося заготовити потрібну кількість кормів. Виробництво м'яса на душу населення залишилось попереднім - 120 кг, виробницт­во молока збільшилось на 30% і досягло 200 л. В той же час вирощування зерна зменшилось у 5 разів, картоплі - в 2,5 рази, овочів - на 20%.

Активну допомогу Монголії в реформуванні господарства надають іноземні інвестори. В 1991 р. за ініціативою Японії був створений міжнародний рух на підтримку монгольських реформ. За 10 років (1991-2000) країни-учасниці і міжнародні органі­зації надали їй субсидій і пільгових позик на суму 1,7 млрд. дол. За участю іноземного капіталу із 60-ти країн, головним чином Китаю, Японії, Росії, СІЛА, створюється 1 200 підприємств.

Монгольський народ стійко переживає соціальні наслідки перетворень. За 1990-2000 рр. ціни зросли в 90 разів. Нині мінімальна зарплата працівників бюджетної сфери становить 36 тис. тугриків (36 дол.) на місяць, мінімальна пенсія - 16 тис. тугриків (16 дол.). Кожен третій монгол живе за офіційною ме­жею бідності, яка становить 13-17 тис. тугриків (13-17 дол.). На даний момент в Монголії зареєстрований лише один хворий на СНЩ, але це не означає, що такою е реальна ситуація.

Реформовано систему освіти. Дещо зросла кількість загаль­ноосвітніх шкіл, однак тільки 80% дітей шкільного віку вчить­ся, а кількість учителів зменшилась з 20,6 тис. до 18,5 тис. Найбільші зміни сталися у сфері професійно-технічної і вищої освіти. Відкриваються приватні школи і вузи. Нині в країні працюють 8 державних університетів - національний, техніч­ний, педагогічний, сільськогосподарський, музичний, культури і мистецтва та ін. Навчання у всіх вищих навчальних закладах платне. Діє державний фонд освіти, який надає студентам пільгові кредити з їх подальшим поверненням. Держава щорічно виді­ляє 2 млрд. тугриків (2 млн. дол.) на підготовку магістрів і док­торів наук в Японії, СІЛА, Великобританії, Німеччині, Росії та інших країнах.

Монголія відмовилась від односторонньої орієнтації на якусь країну і проводить «багатовекторну» зовнішню політику. Відпо­відно до Концепції зовнішньої політики (1994) пріоритетними є відносини з двома великими сусідами - Росією і Китаєм, а та­кож з іншими впливовими державами світу, такими, як СІЛА, Японія, Німеччина та ін. Нині вона має дипломатичні відносини

зі 140 країнами і є членом 48 міжнародних організацій. В еко­номіці Монголії помітно ослабли зв'язки з Росією і посилились позиції Китаю. Росія зараз зберігає провідні позиції в монгольсь­кому імпорті (29,2%), але 58% необхідних товарів Монголія вво­зить з Китаю. З КНР досягнута домовленість про вихід до моря через порт Тяньцзин. Монголія розвиває міжнародні гуманітарні зв'язки. В 1998 р. під егідою ЮНЕСКО в Улан-Баторі відкрито Міжнародний інститут по вивченню кочових цивілізацій. Міжна­родні археологічні експедиції продовжують пошук легендарної могили Чингізхана.

В результаті анексії Кореї японським імперіалізмом (1910) в країні встановився режим національного гноблення і військово-поліцейського терору, так званий «шабельний режим». Законо­давча, виконавча і судова влада належала японському генерал-губернатору, який призначався з числа найбільш впливового генералітету. Колоніальний порядок забезпечували дві дивізії регулярних військ, ескадри бойових кораблів, понад 1,5 тис. жандармсько-поліцейських установ. Корейці не мали права зай­матися будь-якою громадською діяльністю, крім релігійної. За­боронялось вивчення корейської мови, літератури, історії. Поси­лено насаджувались ідеї покірного служіння і відданості «великій Японії». Корейські патріоти створювали підпільні організації, партизанські загони, боролись проти японського мілітаризму за межами країни.

На останньому етапі Другої світової війни в серпні 1945 р. Радянська Армія звільнила Корею від японського панування. Відповідно до постанов Ялтинської (лютий 1945 р.) і Потсдамсь-;

кої (липень-серпень 1945 р.) конференцій великих держав Корея ^ була поділена по 38-й паралелі на зони відповідальності СРСР і | США. На Московській нарада міністрів закордонних справ СРСР, І СІЛА і Великобританії в грудні 1945 р. було прийнято рішення' про встановлення опіки над Кореєю на 5 років і сприяння полі­тичним силам країни у створенні єдиної демократичної неза­лежної держави. Втілення цих постанов у життя покладалось на комісію з представників радянського і американського команду­вання, яка працювала в 1946-1947 рр. Одночасно створювалась Тимчасова комісія 00Н по Кореї, якій доручався контроль за:

веденням вільних демократичних виборів у обох зонах.

104

І радянська, і американська військові адміністрації прово­дили у своїх частинах Кореї перетворення в дусі своєї ідеології і моделі розвитку, шукали союзників серед різних прошарків корейського суспільства. Формувалися органи місцевої влади, сили правопорядку, збройні загони. Спроби радянської сторони домовитися з місцевими націоналістичними угрупованнями, що вийшли з підпілля, зазнали невдачі. Їх лідер Чо Ман Сик заявив, що він не бачить різниці між радянською і японською окупа­цією, яка заважає корейцям взяти власну долю у свої руки. Ко­рейські комуністи, які в період Другої світової війни воювали проти японців у збройних формуваннях КПК, теж здавалися ненадійними і занадто самостійними. Вибір радянського керів­ництва для просування на пост лідера Кореї впав на командира партизанського загону в Маньчжурії, пізніше капітана Радянсь­кої Армії Кім Ір Сена і ту групу комуністів, яка жила в емі­грації в СРСР. Американські власті активно залучали до співро­бітництва військових. Вони зробили ставку на Лі Син Мана, який багато років прожив у США і навіть створив «уряд Кореї в емі­грації». Початок «холодної війни» і суперництво наддержав за­вадили демократичному об'єднанню Кореї. США і СРСР пере­йшли до сепаратних дій у своїх зонах відповідальності.

10 травня 1948 р. під патронатом американської військової адміністрації в Південній Кореї відбулися вибори в Національні збори. 15 серпня 1948 р. в Сеулі була проголошена Республіка Корея. Залежний від США режим очолив Лі Син Ман. 9 верес­ня 1948 р. була створена Корейська Народне-Демократична Рес­публіка із столицею в Пхеньяні. Главою її комуністичного уря­ду став Кім Ір Сен.

Наприкінці 1948 р. СРСР вивів війська з Кореї. В 1949 р. американські збройні сили теж залишили Південну Корею, про­те залишились військові бази США.

Обидва корейські режими, спираючись на підтримку над­держав-покровителів, проголосили курс на об'єднання країни і її подальший розвиток «правильним шляхом». У районі 38-ї паралелі сторони провокували численні прикордонні сутички.

25 червня 1950 р. північнокорейська армія вторглась на те­риторію Корейської Республіки і розгорнула успішний наступ на південь. Вже на 3-й день вона зайняла Сеул. Війна розпоча­лась з ініціативи Кім Ір Сена за підтримки Й.В. Сталіна і мала за мету об'єднання Кореї під комуністичною владою. В перебіг подій втрутилися США та їх союзники. Використавши відсутність радянського представника в Раді Безпеки 00Н, який міг би на­класти вето, 27 червня 1950 р. США провели резолюцію, що

105

засуджувала КНДР як агресора. 7 липня 1950 р. Рада Безпеки 00Н постановила ввести в Корею війська 00Н. Вони на 90% формувались із американських частин. Невеликі контингенти направили ще 17 держав. Головнокомандувачем був призначе­ний американський генерал Д. Макартур.

На кінець серпня 1950 р. північнокорейська армія контро­лювала 95% території півострова. Збройні сили Південної Ко­реї воювали неохоче і невміло. Режим Лі Син Мана перебував на грані падіння. Американські частини висадились в тилу військ КНДР і розгромили їх. Далі вони перетнули 38-му паралель, захопили Пхеньян і вийшли до кордонів КНР.

25 жовтня 1950 р. в бойові дії на боці Північної Кореї вступили китайські війська («китайські народні добровольці») під командуванням Пен Дехуая. Радянський Союз підтримував китайсько-корейські сили зброєю, боєприпасами, транспортом, пальним, продовольством, медикаментами. Його авіаз'єднання прикривали важливі об'єкти в Північно-Східному Китаї і Північній Кореї. На їх території перебували радянські військові радники. СРСР у разі погіршення ситуації збирався ввести в Корею п'ять дивізій.

ЗО листопада 1950 р. президент СІЛА Г. Трумен заявив про можливість застосування в Кореї атомної зброї. Д. Макартур пропонував скинути 30-50 атомних бомб на військово-повітряні бази і тилові об'єкти КНР і КНДР. Він наполягав також на введенні в Корею 500-тисячної армії Чан Кайші. Головним фак­тором, який завадив виконанню цих планів, був страх перед адек­ватними діями СРСР.

Після тривалих і жорстоких боїв «китайські народні добро­вольці» відтіснили сили 00Н до 38-ої паралелі. Північнокорейсь­ка армія діяла на другорядних ділянках фронту, забезпечувала охорону тилу. Війна набула характеру американсько-китайсь­кого конфлікту на корейській території. Жодна із сторін не змог­ла досягти повної перемоги.

27 липня 1953 р. в Пханмунджомі між китайсько-корейсь­кими представниками і командуванням сил 00Н була підписа­на угода про перемир'я. Бойові дії припинялись. Встановлюва­лась демаркаційна лінія по 38-й паралелі з невеликими відхи­леннями відповідно до фактичного розташування військ. По обидві сторони від цієї лінії вводилась двокілометрова деміліта­ризована зона. Узгоджувався порядок обміну полоненими. Ство-;

рювалась комісія з перемир'я з представників сторін і спосте­режна комісія щодо виконання умов із представників Польщі, Чехословаччини, Швеції і Швейцарії. Передбачалось через три місяці скликати політичну конференцію з проблеми об'єднання Кореї і виведення з її території іноземних військ. (

У ході корейської війни 1950-1953 рр. загинуло близько 935 тис. корейців, 900 тис. китайців, 330 тис. американців. Війна завдала величезних матеріальних збитків і відволікла від вирі­шення першочергових економічних і соціальних проблем вели­чезні кошти. Було зруйновано 8 700 підприємств, 600 тис. жит­лових будинків, десятки тисяч закладів освіти, культури, охоро­ни здоров'я. Поділ Кореї на дві держави призвів до розриву господарських зв'язків, сформованих у попередній період. На­явні галузі промисловості - видобувна, хімічна, металургійна -розвивались на Півночі, південні райони спеціалізувались на ви­робництві сільськогосподарської продукції. Загалом Північ і Південь Кореї мали приблизно однакові умови для відбудови і подальшого розвитку економіки. Тяжкими були гуманітарні наслідки поділу. Десятки тисяч сімей виявилися розділеними. Між КНДР і РК розпочалась непримиренна ідеологічна кон­фронтація і військове протистояння.

Лідери Корейської Народно-Демократичної Республіки об­рали шлях будівництва соціалістичного суспільства за радянсь­кою моделлю і за допомогою СРСР. До середини 50-х років ви­значальну роль у житті країни відігравали радянські політичні і військові радники. Так, навіть всі призначення офіцерів на посади вище командира полку обов'язково узгоджувались з ра­дянським посольством. Трудова партія Кореї орієнтувалась на радянську схему індустріалізації, кооперування сільського гос­подарства, культурної революції за «керівної і спрямовуючої ролі марксистсько-ленінської партії». Відновлювалось зруйно­ване в ході війни господарство. Здійснювалась аграрна реформа на користь селянства, націоналізація засобів виробництва, ліквіда­ція приватного сектора, в т.ч. і дрібнотоварного. В 1953-1958 рр. відбулось кооперування сільського господарства. Основна увага керівництва країни зосереджувалась на індустріалізації, розвит­ку важкої промисловості і технічній реконструкції наявних підприємств. За 1953-1960 рр. КНДР було надано субсидій і без­відплатної допомоги з боку соціалістичних країн на суму 750 млн. руб., в т.ч. Радянським Союзом - на 292 млн. руб. Соціалістичні країни безоплатно відбудували і побудували 50 великих підприємств. За 1961-1967 рр. в дію буловведено 2,7 тис. про­мислових об'єктів. ,

В суспільно-політичній сфері формувався тоталітарний ко­муністичний режим і культ особи Кім Ір Сена, які утверджува­лись у боротьбі з опозицією. В північнокорейській політичній еліті існувало чотири угруповання: радянські корейці, направлені

107

на роботу в державні, партійні і військові органи радянськими властями; колишні підпільники, які діяли на території Кореї в умовах японського панування; «яньаньці», або корейські кому­ністи, що перебували в районах, контрольованих КПК; парти­занське угруповання - учасники партизанського руху 30-х років у Маньчжурії, до якого належав сам Кім Ір Сен. Він послідов­но під різними приводами знищив або відтіснив від влади всі фракції, крім партизанської. Використавши погіршення ра­дянсько-китайських відносин наприкінці 50-х років. Кім Ір Сен позбувся радянського диктату і усунув з високих постів «ра­дянських корейців», частково їх репресувавши, частково при­мусивши емігрувати.

В 1958 р. Кім Ір Сен увів поділ усього населення на три класи за рівнем відданості режиму: основний; той, що хитається;

ворожий. Статус конкретної людини в північнокорейському суспільстві залежав від особистої твердої віри в комуністичні іде­али, можливості використати її на певних посадах; класового по­ходження до третього покоління; місця народження (Північ чи Південь Кореї, СРСР, Китай та ін.). Основний клас складався з трьох підгруп. Вища включала в себе Кім Ір Сена, його сина і наступника Кім Чен Іра, їх сімей і родичів. До другої підгрупи були віднесені керівники високого рангу, до третьої - «вірні по­слідовники» . Половина населення країни, «ті, що хиталися», з точки зору режиму мали щось «порочне» в біографії, що ставило під сумнів їхню цілковиту відданість правлячій еліті. Члени ворожо­го класу чи їх найближчі родичі і друзі або раніше перебували в опозиції, або мали зв'язки на Півдні чи за кордоном, або ж нале­жали до «скинутих класів». Для «перевиховання» підозрюваних в нелояльності існували центри по виправленню, трудові табори, в'язниці. Практикувалась і смертна кара за «ворожі погляди».

Діяла добре продумана система ідеологічного перевиховання населення в потрібному напрямку і система виховання наступ­них поколінь. Велась пропаганда ідей чучхе - самодостатності і самозабезпеченосїі (чучхе - сам господар) північнокорейського народу. Заохочувались колективні форми роботи і дозвілля. Для різних категорій населення вводилась форма. Так, школярі носи­ли синій одяг, студенти - блакитний, будівельники - зелений і т.д. Всі діти, підлітки і молодь були зобов'язані після навчання або роботи знайти собі корисне заняття І не тинятись без діла.

V з'їзд ТПК (1970) констатував, що в результаті проведених економічних і суспільно-політичних перетворень КНДР пере­творилась у соціалістичну індустріальну державу. Підсумки да­ного періоду закріплялись у новій конституції Північної Кореї (1972). Розпочалось будівництво «розвинутого соціалістичного суспільства».

' В КНДР склалася система господарства мобілізаційного типу. економіка розвивалась по екстенсивному шляху постійного роз-гйирення виробництва, а не його модернізації, універсального самозабезпечення, створення нових галузей і підприємств. Пере­ваги надавались капітальному будівництву. В 1978-1984 рр. було збудовано 17,8 тис. нових господарських об'єктів: гідроелект­ростанцій, рудників і шахт, металургійних заводів і цехів, підприємств машинобудівної і хімічної галузей, іригаційних споруд. За допомогою СРСР було споруджено 64 об'єкти.

В рамках третьої семирічки (1987-1993) ставилась мета до­сягти «10 висот соціалістичного будівництва» за трьома програ­мами - енергосировинною, транспортною, «харчування, одягу і жит­ла». Намічалось щорічно виробляти 10 млрд. кВт-год електро­енергії, 120 млн. т вугілля, понад 10 млн. т сталі, 1,7 млн. т кольоро­вих металів, 22 млн. т цементу, 7 млн. т добрив, 1,5 млрд. м тка­нин, 15 млн. т зерна, 11 млн. т морепродуктів. Планувалось на 25% збільшити площу оброблюваних земель за рахунок терасу­вання схилів сопок, осушення боліт і введення в обіг солончаків тощо. Для роботи на будівництві всіх цих об'єктів здійснювались трудові мобілізації. В КНДР будували «всією країною, всім наро­дом, всією армією» - до участі в будівництві широко залучалась Корейська народна армія, діяли також постійні молодіжні будза-гони. Матеріальні стимули до праці практично не застосовува­лись, зате величезна увага надавалась моральним стимулам.

З 1972 р. почала набувати небаченого розмаху кампанія вих­валяння Кім Ір Сена, який зусиллями північнокорейської про­паганди перетворився на найбільш возвеличуваного лідера сучасності. Всі повнолітні громадяни були зобов'язані носити значки із зображенням Кім Ір Сена. Його день народження (15 квітня) став головним державним святом КНДР, кожен ко­реєць цього дня повинен був покласти квіти особисто від себе до підніжжя одного з численних пам'ятників вождю. Вихованці дитсадків перед обідом мали хором дякувати Кім Ір Сену за своє щасливе дитинство. В 1980 р. на VI з'їзді ТПК син Кім Ір Сена Кім Чен Ір був проголошений «великим наступником все­світньої чучхейської революційної справи», а засоби масової інформації почали вихваляти його надприродну мудрість і ве­лич з тією ж силою, їно й подвиги його батька. У 80-х роках почали споруджуватись «грандіозні монументальні будівлі» -архітектурно-меморіальнйіінсамблі, присвячені діяльності ТПК і її лідерів: Тріумфальні ворота, монумент ідей чучхе, Виставка міжнародної дружби, кладовище революціонерів тощо.

В 90-ті роки в Північній Кореї почалися серйозні труднощі. Далися взнаки технічна і технологічна відсталість промисло­вості і сільського господарства; обмеженість розвитку на базі

109

жорсткого централізованого планування; економічна ізоляція;)' неврожайні роки (1995-1997). Розпад СРСР і соціалістичної си-/ стеми позбавив КНДР значної допомоги. За оцінками 00Н і міжнародних фінансово-економічних організацій, виробництва валового національного продукту в Північній Кореї скоротилось з 20,8 млрд. дол. в 1992 р. до 14 млрд. дол. в 1998 р. Дохід н^і душу населення знизився за цей час з 1 005 дол. до 429 дол. В 1997-1998 рр. ВНП КНДР складав близько 5% цього показника для сусідньої Республіки Кореї. В порівнянні з 1989-1990 рр. в країні вдвічі скоротився видобуток корисних копалин і вироб­ництво електроенергії. Різко зменшились закупки нафти у Росії і Китаю. При річній потребі в 4 млн. т Північна Корея ввозить близько 1 млн. т. Це призвело до помітного скорочення вироб­ництва. Найбільш важке становище склалося в сільському гос­подарстві. Руйнівні повені 1995-1996 рр. завдали збитків на 17 млрд. дол., знищили врожай, вивели з обороту земельні угіддя. Збори сільськогосподарської продукції зменшились у 2,5 рази (з 4,6 млрд. дол. в 1992 р. до 1,6 млрд. дол. в 1996 р. і до 1,9 млрд. дол. в 1997 р.). З 1995 р. продовольчу допомогу КНДР почали надавати Міжнародний Червоний Хрест, ЮНІСЕФ, Півден­на Корея, СІЛА, КНР, Японія, країни Західної Європи. Після усу­нення найбільш тяжких наслідків стихійних лих сільське гос­подарство Північної Кореї зможе виробляти лише 34-35% про­довольства від потреби. Ситуація в економічній сфері вимагає проведення радикальних реформ.

Після розколу в Республіці Корея встановився військовий режим Лі Син Мана (1948-1960), який орієнтувався на СІЛА. 1 жовтня 1953 р. дві країни підписали Договір про спільну обо­рону, що надавав американській стороні право мати на південно-корейській території військові бази і розміщувати війська. Де­мократичний рух режимом придушувався, опозиційна діяльність заборонялась. Проводились репресії проти лівих сил. В 1960 р. Лі Син Мав був усунутий від влади в результаті народного по­встання. Незабаром управління країною перейшло до рук чер­гового диктатора Пак Чжон Хі (1961-1979). Саме він при анти­демократичній внутрішній політиці організував успішні еко­номічні реформи, що вивели Південну Корею в групу «нових індустріальних держав».

На рубежі 50-60-х рр., Республіка.Корея була надзвичайно бідною і відсталою країною, ВНП якої складав усього 87 дол. на душу населення. Економічне відродження здійснювалось під жорстким контролем держави і було спрямоване на форму­вання і розширення ринкових відносин, завоювання зовнішніх

110

ринків. Накопичення капіталів розпочалося зі створення тек­стильної промисловості з експортною орієнтацією. Зароблені на зовнішніх операціях кошти південнокорейські бізнесмени під наглядом держави вкладали в машинобудування, суднобу-д звання, сталеливарну, електронну, хімічну промисловість. Ре-»иму і приватним підприємцям вдалося добитися підтримки іі оземних інвесторів, широко залучити у пріоритетні вироб-н: їцтва кредити і передові технології. Держава підтримувала і з: охочувала національне підприємництво через систему суб­сидій і податків, контроль за цінами і шляхом прямого втру­чання в економічні процеси. В південнокорейській економіці виникло близько 100 фінансово-промислових груп, найбільш впливовими з яких були «Х'юнде», «Самсунг», «ЕлДжі», «Деу», «ЕсКей». На світовий ринок почала поставлятися дешева і якіс­на високотехнологічна продукція. Розпочавши вивіз автомобілів лише у 80-ті роки, південнокорейські фірми в 1987 р. продали за кордон 300 тис. автомашин, в т.ч. майже половину - в США. Почалося вкладення капіталів у видобувну промисловість країн Південно-Східної Азії, Латинської Америки, Австралії. Однією з причин економічних успіхів Республіки Корея була вкрай низька зарплата. Протягом майже 25-ти років вона штучно утримувалась на рівні в 9-10 разів нижчому, ніж у СЩА, і в 4-5 разів нижчому, ніж в Японії. Так, робітнику в промисловості в середньому платили 1,55 дол. на годину (в Японії - 9,5 дол., в США - 13,1 дол.). Навіть інженер у Південній Кореї отриму­вав у 5 разів менше, ніж спеціаліст такого рівня у США. Робо­чий тиждень тривав 54,4 години при 11-годинному робочому дні і двох вихідних на місяць.

В ході економічних перетворень зміцнювались позиції ве­ликої буржуазії і середнього класу, які прагнули брати участь в управлінні державою. Змін вимагала наймана робоча сила. Відсутністю демократичних свобод була незадоволена інтелі­генція. Найбільшу політичну активність проявляло студент­ство, яке неодноразово проводило антиурядові мітинги і демон­страції, йшло на сутички з силами правопорядку. В кінці 70-х — на початку 80-х років нові суспільні сили почали створювати опозиційні партії, які спочатку заборонялися, а потім почали діяти напівлегальне. Після вбивства Пак Чжон Хі (1979) вла­ду захопило чергове військове угруповавия, очолюване Чон Ду Хваном. В умовах наростання виступів опозиції його адміністра­ція пішла на поступки, ,

У грудні 1987 р. відбулися прямі президентські вибори, на яких переміг відставний генерал Ро Де У. На парламентських виборах більшість депутатських мандатів здобула опозиція. У 1988 р. набрала чинності нова конституція Республіки Корея,

яка розширила права парламенту, обмежила повноваження { президента, зокрема, скоротила термін його перебування на цьому) посту з семи до п'яти років, закріпила демократичні свободи, в конституцію включений пункт про небажаність участі армії х політиці. В 1992 р. пост президента вперше зайняв не колишнії і або нинішній військовий, а дисидент Кім Єн Сам. Південнокс-рейське суспільство вступило в період демократичних перетвс -рень. Після парламентських виборів 2000 р. правлячою партіє» стала Демократична партія нового тисячоліття, а її лідер Кін Де Чжун є президентом Республіки Корея з 1997 р. ;

У результаті економічного ривка Південна Корея перетво­рилась у «нову індустріальну країну» з розвинутою промисло­вістю і могутнім експортним потенціалом. На середину 90-х років вона займала друге місце у світі в будівництві суден; третє - напівпровідників; п'яте - продукції електроніки, нафтохімії і текстилю; шосте - автомобілів і продукції металургії. Середні темпи економічного зростання за 1962-1996 рр. складали 7,4% на рік, в окремі періоди вони досягали до 10-11%. Вартість екс­порту виросла з 14 млн. дол. до 130 млрд. дол. (в 3 170 разів). Головною проблемою південнокорейської економіки є її висока залежність від кон'юнктури зовнішніх ринків і курсів валют.

Помітно зріс життєвий рівень південнокорейців. На почат­ку 90-х років купити автомобіль міг собі дозволити кожен 23-й громадянин країни, а в 1997 р. - кожен п'ятий. В середині 90-х років у користуванні мешканців Південної Кореї знаходилось 10 млн. автомашин при населенні в 45,7 млн. чол. Нові моделі побутової техніки жителі країни прагнули швидко обміняти на новітні. Середній американець купував собі автомобіль раз на 7-8 років, південнокореєць - раз на 3-4 роки. Період користу­вання холодильником в Республіці Корея становив 7 років, праль­ної машини - 6 років, кольорового телевізора - 7 років (у США

- відповідно 15,13,11 років).

В 1997-1998 рр. господарство країни зазнало негативного

впливу кризи в Південно-Східній Азії. Внутрішній валовий про­дукт на душу населення знизився з 10 548 дол. в 1996 р. до 9 511 дол. в 1997 р. і 6 664 дол. в 1998 р. За роки кризи збанк­рутувало 4 640 підприємств, а також відомі концерни «Хамбо», «Кіа», «Халла», один з лідерів «великої п'ятірки» концерн «Деу». Національна валюта була девальвована більш ніж на 50%. По­над 1 млн. чоловік втратили роботу. Для подолання кризи про­водилась реформа діяльності фінансово-промислових груп і банків, розширялись права дрібних акціонерів, змінювався поря­док найму робочої сили. МВФ виділив Південній Кореї стабілі­заційний кредит у сумі 57 млрд. дол., а також переніс на більш пізні терміни виплату позик на суму 22 млрд. дол.

112