М. А. С. Макаренка

У 1942 р. Індонезію окупували японські війська. Незважа­ючи на переслідування й терор, у країні розгорнувся широкий антйяпонський рух, що переріс у збройні виступи. В кінці Дру­гої світової війни японське командування розпочало маневри по створенню в Індонезії маріонеткової держави. Організувався Дослідницький комітет з підготовки незалежності (1945). До його роботи залучались відомі політичні діячі, які використали свою участь у ньому в інтересах індонезійського народу.

На пленарному засіданні комітету 1 червня 1945 р. з вели­кою промовою виступив Сукарно. Він оголосив документ «Пан-ча шила» («П'ять принципів»). Були висунуті 5 основних принципів організації і діяльності індонезійської держави в та­кому трактуванні: 1) націоналізм - об'єднання всіх народно­стей архіпелагу в єдину націю; 2) інтернаціоналізм - встанов­лення рівноправного співробітництва з народами світу; 3) демократія - введення демократичних прав і свобод для грома­дян, представницьких інститутів у державі; 4) соціальне благо­денство - рівноправність у розподілі суспільного продукту, ство­рення Справедливого і процвітаючого суспільства; 5) віра в єди­ного бога - віротерпимість, рівноправність усіх релігій. «Панча шила» стали ідеологією антиколоніальної буржуазно-демокра­тичної революції.

17 серпня 1945 р. була проголошена незалежність Індонезії. Голландія за допомогою великих імперіалістичних держав організувала колоніальну війну, яка завершилась перемогою індонезійського народу.

Народ Індонезії відстояв свою незалежність і свою респуб­ліку, проголошену 17 серпня 1945 р. Набрала чинності консти­туція 1945 р. Відповідно до її положень президент наділявся великими повноваженнями - він був главою держави, прем'єр-міністром і головнокомандувачем збройних сил. Президентом став лідер національно-визвольного руху Сукарно.

Обстановка в країні характеризувалась політичною нестабіль­ністю, часто змінювалися уряди. В кінці 50-х років почав склада­тися режим особистої влади президента Сукарно. Він висунув кон­цепцію «керованої демократії», суть якої полягала в розширенні функцій виконавчої влади і безпосередньо глави держави. Сукар­но заявив, що самобутнє специфічне індонезійське суспільство у світовій історії йде своїм шляхом, а основою його розвитку є фун­кціональні групи - &рмія, профспілки, селянські, жіночі, молодіжні та інші громадські організації.

В 1960 р. Сукарно призупинив дію конституції, розпустив парла­мент і ввів одноосібне президентське правління. Діяльність політич­них партій була поставлена під контроль держави. Створювався На­ціональний фронт, очолюваний президентом. Його програмою став Політичний маніфест, в Якому декларувалися 5 принципів розвитку Індонезії: конституція 1945 р., індонезійський соціалізм, керована демократія, керована економіка, індонезійська самобутність. Кінце­вою метою проголошувалась побудова «індонезійського соціалізму» на основі класового миру, соціальної справедливості і національної єдності. Основою нового політичного режиму президент назвав «союз трьох найважливіших сил країни - націоналізму, релігії і комуніз­му» , що відповідало реальному співвідношенню сил у суспільстві.

Важливою складовою частиною «керованої демократії», її своє­рідним втіленням у господарській сфері стала «керована економі­ка» . Вона передбачала обмеження іноземного капіталу, створення сильного державного сектора, проведення аграрної реформи. Дер­жавний сектор економіки; формувався, в основному, не внаслідок будівництва підприємств», створення нових і модернізації існую­чих галузей, а шляхом націоналізації іноземної власності. За 1958-1965 рр. було націоналізовано або поставлено під контроль дер­жави 70% іноземного капіталу. В 1960 Р. були прийняті закон про розподіл урожаю і основний .аграрний закон. Вони встанов­лювали максимум орендної плати, обмежували поміщицьке зем­леволодіння, передбачали передачу земельних лишків селянам. Створювався державний сектор у сільському господарстві, на на­ціоналізованих плантаціях організовувались держгоспи. В обста­новці політичної нестабільності державний сектор Індонезії фун­кціонував неефективно і сприяв розвалу господарства. «Керована економіка» перетворилась у некеровану.

135

Президент Сукарно прагнув відвернути увагу суспільства від внутрішніх проблем і сконцентрувати її на зовнішній політиці. На початку 60-х років Індонезія вела запеклу боротьбу проти Створення федерації Малайзії з колишніх англійських колоній

— Малайї, Сінгапура, Сабаха, Саравака, Брунея. Свою позицію індо­незійська сторона обґрунтувала тим, що нова держава буде вести ворожу їй політику. Після створення федерації був висунутий лозунг «Знищити Малайзію!». На знак протесту проти вступу нової держави в 00Н Індонезія вийшла з цієї організації. В прикордонних районах відбувалися збройні сутички. В цій си­туації президент Сукарно знайшов підтримку в маоїстського керівництва комуністичного Китаю.

Антималазійська кампанія загострила внутрішні супереч­ності режиму «керованої демократії». Темпи приросту наці­онального доходу були в 1,5 рази нижчі, ніж темпи приросту населення. Основні галузі промисловості працювали на 30-40% своїх потужностей. Зростали інфляція, безробіття. Ціни на това­ри першої необхідності підвищились у 20 разів.

В Індонезії зростало незадоволення авторитарним режимом президента Сукарно. Комуністична партія і армія готувались захопити владу. Посилаючись на зовнішню небезпеку і можли­ву агресію з боку Малайзії, комуністи вимагали від президента створити п'ятий вид збройних сил - народне ополчення (поряд із сухгігіутною армією, авіацією, флотом і поліцією) і розрахову­вали використати його в своїх цілях. КПІ вела активну пропа­ганду в армії, мала особливий орган - Спеціальне бюро по роботі у збройних силах. Комуністи зуміли залучити на свій бік знач­ну частину офіцерства. Був розроблений план збройного повстан­ня, що передбачав зайняття стратегічних об'єктів, фізичне зни­щення генералітету, 'впливових політиків.

ЗО вересня 1965 р. в Індонезії рбзпочався комуністичний зако­лот, який мав успішний початок. Повсталі створили керівний орган

- Революційну раду, захопили, ряд важливих пунктів, розстріляли шість генералів, у тому числі командувача сухопутних військ. Президент Сукарно зайняв нейтральну позицію, уникаючи відкри­тої оцінки подій. Боротьбу проти комуністичного заколоту очолив генерал Сухарто, командувач стратегічного резерву сухопутних військ. Армія взяла ситуацію в країні під свій контроль.

Розпочалися масові акції по знищенню комуністів, КПІ була розгромлена і заборонена. Військове керівництво звинуватило президента Сукарно в злочинній бездіяльності під час комуні­стичного повстання й усунуло його від влади.

136

В 1968 р. генерал Сухарто став президентом Індонезії, його режим спирався на армію. Була офіційно прийнята концепція «подвійної функції» збройних сил, відповідно до якої армія по­ряд зі своїми основними обов'язками також керує всім суспіль­ством і надає йому стабільності. 15 тис. військовослужбовців направлялось для роботи в держапараті, державних компаніях, фірмах. Армія також залучалась до економічної діяльності. Військовим органам належали великі підприємства і фірми в різних галузях господарства. В парламенті країни військовим виділялось спочатку 100, а потім 75 місць.

У політичному житті відбулися певні зміни, головну роль почало відігравати об'єднання функціональних груп - Голкар, до якого ввійшло близько 200 різних громадських організацій і спілок. У 70-х роках організувалися основні опозиційні партії -Партія єдності та розвитку і Демократична партія.

Новий режим докорінно змінив економічну політику, в ос­нову якої відтепер були покладені ідеї прискореного розвитку приватного сектора, вдосконалення ринкових відносин, створень ня сприятливих умов для національних підприємців та інозем­них корпорацій. У 70-80-х роках головна увага приділялась роз­витку і модернізації нафтовидобувної галузі. Держава змогла ефективно використати в національних інтересах значні іноземні інвестиції. За короткий час Індонезія увійшла в число 15-ти найбільших виробників нафти і нафтопродуктів у світі, закріпи­лася на міжнародних ринках. У 1990-1995 рр. прямі іноземні інвестиції в її економіку становили 35 млрд. дол. Отримані чи­малі кошти вкладалися в гірничовидобувну промисловість, лісо­розробки, інфраструктуру. Помітно зріс життєвий рівень наро­ду. Національний доход у середині 90-х років становив 920 дол. на душу населення. Індонезія відставала у своєму розвитку від передових країн регіону, але мала сприятливі перспективи.

Економічна модернізація не супроводжувалась поступовою демократичною перебудовою політичної системи. Режим особис­тої влади президента ЇЗухартр діяв у незмінному вигляді. Політичні вимоги нових соціальних груп ігнорувались.

Криза кінця 90-х років. Початок демократизації

Фінансово-економічна криза в Південно-Східній Азії 1997-1998 рр. завдала господарству Індонезії тяжкого удару. Збанкру­тувало 70% підприємств. Че^ез зииженяя експорту нафти і газу

впали прибутки держави Ч приватного бізнесу. З країни за короткий термін було вивезено 20 млрд. дол. Зовнішній борг склав 138 млрд. дол., причому більшість позик підлягала поверненню в кінці 1998 р. Кількість безробітних досягла 20 млн. чол., 50% населення опинилося за межею офіційного рівня бідності.

137

Криза різко загострила політичну ситуацію. Сотні тисяч людей вийшли на мітинги і демонстрації, вимагаючи відставки Сухарто.,Головну роль у масових антисухартівських виступах відіграло студентство. В травні 1998 р. режим багаторічного авторитарного лідера впав. Посаду президента обійняв Б. Хабібі. Він оголосив про початок демократичних реформ. Звільнялась велика група політв'язнів. Уряд заявив про надання широкої автономії Східному Тимору - колишній португальській колонії, приєднаній до Індонезії в 1987 р. всупереч рішенням 00Н. Виникло понад 100 нових політичних партій, найбільшими з яких є Партія національного мандату. Партія національного відродження, Національний фронт. Ті кілька партій, що існува­ли раніше під контролем держави, істотно змінили свої про­грамні вимоги.

Депутати Народного консультативного конгресу в листопаді

1998 р. на своїй позачерговій сесії під тиском масових народ­них виступів прийняли рішення провести загальні вибори в

1999 р., розпочати розслідування справи про корупцію Сухарто, скоротити представництво військових у парламенті, обмежити перебування президента на своєму посту двома термінами.

Парламентські вибори в Індонезії відбулися в червні 1999 р. Військовим було надано 38 місць замість 75. Вище командуван­ня заявило про поступовий відхід армії від політики. У жовтні 1999 р. був обраний новий президент - представник опозиції А. Вахід. У 1999-2001 рр. продовжувались зіткнення в різних регіонах на етнічному і релігійному ґрунті. Розроблено програ­му «розширеної автономії», яка передбачає розмежування повно­важень центральних і місцевих органів влади. Центр має повніс­тю контролювати зовнішню політику, оборону, безпеку, фінанси, юриспруденцію, питання релігії.

23 липня 2001 р. Народний консультативний конгрес зму­сив А. Вахіда піти у відставку як діяча, який не зміг досягти стабільності у країні і викликав масове незадоволення своєю політикою. Пост президента зайняла віце-президент Мегаваті Сукарнопутрі, дочка президента Сукарно.

24. РЕСПУБЛІКА ІНДІЯ

Піднесення національно-визвольного руху. Створення Республіки Індія

В .боротьбі проти англійського колоніального панування об'єднались основні верстви населення Індії. Після Другої світо­вої війни індійський національно-визвольний рух рішуче поста-

вив питання про незалежність. Керівну роль відіграла індійська національна буржуазія та її партія Індійський національний конгрес на чолі з Махатмою Ганді. Антианглійські виступи охо­пили різні провінції Індії. В 1946 р. відбулося повстання на військовому флоті, яке було придушене силою зброї.

Британські власті змушені були розпочати переговори з лідерами ІНК і Мусульманської ліги. В 1947 р. єдина Бри­танська Індія розділялась на два домініони - Індію і Пакис­тан. Розподіл територій здійснювався за релігійною ознакою. При цьому не враховувались ні економічні зв'язки між різни­ми регіонами, ні національний склад населення, ні географічні рубежі. Домініон Пакистан складався із західної частини (нині Пакистан) та східної (нині Бангладеш), які віддалені одна від одної більш ніж на тисячу кілометрів. Князівствам надава­лось право самим вирішувати, до якого домініону вони відійдуть. Попередня процедура розділу супроводжувалась рядом політичних конфліктів та індо-мусульманських по­громів. Кількість біженців перевищила 12 млн. чол., близько 1 млн. чол. загинуло. '

В січні 1948 р. Махатма Ганді оголосив безстрокове голоду­вання на знак протесту проти індо-мусульманської різні, закли­каючи релігійні общини до терпимості і примирення. Під час цієї акції він був убитий індусом-екстремістом. Махатма Ганді, який все своє життя боровся проти насильства в будь-якій формі, сам став його жертвою.

26 січня 1950 р. Індія проголосила себе республікою. Була прийнята її конституція. Індія - це федеральна республіка, об'єд­нання штатів і Окремих територій. Законодавча влада нале­жить двопалатному парламенту (Народна палата і Рада штатів), а в штатах - Законодавчим зборам. Виконавча влада знахо­диться в руках загальноіндійської ради міністрів у Делі і урядів штатів на чолі з головними міністрами. Офіційно президент вважається главою виконавчої влади, фактично влада перебу­ває в руках прем'єр-міністра. Проведене чітке розмежування законодавчої, виконавчої і судової влади, функцій центру і місце­вих органів. У конституції закріплені демократичні свободи, проголошується рівність громадян перед законом незалежно від національності, раси, статі, касти, релігії. Індійська консти­туція містить положення про «відсталі класи», які мають зна­ходитись під опікою державій. До них належать зареєстровані касти (колишні недоторкані), зареєстровані племена, інші слабкі класи (нижчі соціальні верстви, жінки). За поправкою 1951 р. до статті 15, пункту 4 держава може «видавати особливі поста­нови, які стосуються розвитку якихось соціальне чи культурно відсталих прошарків громадян».

139

«Курс Неру» (1950-1964)

, ;

Уряд прийняв ряд пільг для дрібних товаровиробників, яким надавались кредити, закріплювалося право на випуск певних то­варів. Стосовно іноземного капіталу проводилась подвійна полі­тика. З одного боку, його діяльність обмежувалась, з іншого - він залучався в економіку на певних умовах, як правило, для створен­ня підприємств важкої індустрії, а також тих, продукція .яких була необхідна в Індії.

Велика увага приділялась сільському господарству. Комісія уряду і комісії штатів з аграрної реформи виробили рекомен­дації щодо проведення аграрних перетворень в інтересах селян­ства. Було проведено ліквідацію системи посередників між влас­никами землі та орендарями, обмежено поміщицьке землеволо­діння. Частина земель забиралась у поміщиків за викуп і пере­давалась селянам. Встановлювався максимум орендної платні, яка не повинна була перевищувати третину врожаю. Селяни, які обробляли свої ділянки п'ять і більше років, дістали право їх викупити. В результаті аграрної реформи кількість дрібних зем­левласників збільшувалась до 70-80% усього селянства. Основ­на частина населення, Індії отримала засоби до існування.

Держава здійснила ряд заходів по створенню сильного рин­кового сектора в сільському господарстві, які дістали назву «зе­леної революції». Передбачалось освоєння цілинних земель і пустищ, будівництво зрошувальних каналів, використання су­часних агротехнічних методів. Створювалися кооперативи і фер­ми, де застосовувалась техніка і наймана праця.

Уряд Дж. Неру провів серію соціально-культурних реформ, спрямованих на ліквідацію пережитків середньовіччя в суспіль­ному житті країни. Було ліквідовано кастову систему, будь-які обмеження за релігійними, національними і расовими ознака­ми. Жінкам надавались рівні права з чоловіками. Здійснювались

140

заходи з подолання неграмот­ності, створення висококваліфі­кованих національних кадрів. В 1956 р. була проведена адмініст­ративно-територіальна реформа з урахуванням національного і мовного факторів. Не всі народи Індії виявилися задоволеними її результатами, що призвело до де­яких нових конфліктів.

Незалежна Індія одразу ж почала відігравати важливу роль в міжнародних відносинах на ос­нові ідей ненасильвицтва, не­приєднання до військових блоків, солідарності народів колишніх колоній і напівколоній в боротьбі за свої права. Дж. Неру висту­пив одним з ініпіаторій скликан­ня Міжнародної конференції країн Азії та Африки в Бандунзі (Індонезія) в 1955 р. В докумен­тах конференції були проголошені 5 принципів мирних взаємо­відносин «Панча шила»: 1) повага суверенітету і територіальної цілісності; 2) взаємний ненапад; 3) невтручання у внутрішні спра­ви; 4) рівноправність; 5) мирне співіснування. Надалі ці принци­пи стали основою взаємовигідних стосунків Індії з іншими краї­нами. В 1961 р. Ійдія відновила суверенітет над португальськими колоніями Гоа.Діу.'Даман на своїй території. Напруженими зали­шалися відносини Індії з Пакистаном з питання про статус шта­ту Кашмір. Прикордонні сутички кілька разів переростали в бойові дії. В 1962 р. Індія зазнала нападу з боку КНР. Індійські війська були розбиті, китайська сторона окупувала ряд гірських районів Індії, які утримує &аараз.

своєї індустріалізації.

В 1964 р. помер видатний державний діяч Індії Дж. Неру. Він проводив курс політичного і соціального компромісу, знахо­див основу для об'єднання'інтересів різних класів, суспільних груп, релігійних общин, народів. Дж. Неру належить заслуга проведення масштабних економічних і політичних перетворень,

141

які зробили Індію країною, що динамічно розвивалась і зайняла;

гідне місце в регіоні і світі. В той же час у країні тривало розмел жування сил, склалася нова ситуація, яку повинен був врахову­вати ІНК у своїй політиці.

Соціально-економічний і політичний розвиток Індії в другій ' половині 60-х — 80-х рр. XX ст. Етнорелігійні конфлікти

Лідером Індійського національного конгресу стала дочка Дж. Неру Індіра Ганді, яка очолювала уряди з 1966 р. по 1984 р. з перервою в 1977-1979 рр».Наприкінці 60-х рр. в ІНК загостри­лася суперечка з питання ййбору шляху розвитку країни, яка привела до виникнення двох угруповань. Більшість на чолі з прем'єр-міністром І. Ганді наполягала на розширенні соціаль­но-економічних реформ. Опоненти виступали проти незмінності «курсу Неру» в економіці, проти обмеження великого капіталу, за скорочення державного сектора і пільг для нього. В 1969 р., незважаючи на опір опозиції, в Індії була проведена націоналі­зація 14 провідних банків і створені спеціальніоргани з інвесту­вання державних галузей. В ІНК відбувся перший розкол. Час­тина керівництва вийшла з неї і створила нову партію Індійський національний конгрес (організація).

На початку 70-х років Індія надала допомогу національно-виз­вольному руху Східної Бенгалії в боротьбі за незалежність і оголо­сила війну Пакистану, в якій здобула перемогу. Виникла нова дер­жава - Бангладеш. Ці події зміцнили позиції уряду І. Ганді.

В 1971-1973 рр. був установлений державний контроль над системою страхування, відмінені пенсії та привілеї князів, на­ціоналізовані виробництво кольорових металів, видобуток вугіл­ля, частина текстильної галузі. Активізувалось проведення «зе­леної революції». Уряд прийняв соціальні програми, спрямовані на поліпшення життя нижчих верств населення. Намічені пла­ни ве були реалізовані через відсутність необхідних коштів і помилки уряду І. Ганді. Політика сприяння державному секто­ру господарства за рахунок приватного привела до уповільнен­ня темпів економічного розвитку. На загальну ситуацію впли­нула одночасна дія таких факторів, як підвищення світових цін на нафту, війна з Пакистаном, необхідність забезпечувати мільйо­ни біженців з Бенгалії, демографічний вибух. Життєвий рівень населення, і без того низький, падав і далі, збільшувалось безро­біття, зростали ціни на продовольство і товари першої необхід­ності. Це викликало масові антиурядові виступи в різних кінцях країни, які використали противники ІНК. Під час передвибор­ної компанії 1977 р. опозиційні партії створили єдиний блок Джаната парті («Народна партія»), який переміг на парламентсь-

жих виборах і сформував уряд на чолі з М. Десаї. Він знахо­дився при владі 28 місяців, але не зміг виробити ефективної політики і оволодіти ситу­ацією. В 1978 р. в ІНК стався другий розкол» Основна части­на підтримала І. Ганді і діста­ла назву ІНК(І). Партія заяви­ла про свою вірність ідеям Ма-хатми Ганді і Дж. Неру. На позачергових парламентських виборах 1980 р. ІНК(І) здобув переконливу перемогу і повер­нувся до влади. І. Ганді знову стала прем'єр-міністром.

На початку 80-х років до попередніх складних внутріш­ніх проблем Індії додалися гострі релігійні, і •національні конфлікти. Розпочалися сутич­ки між мусульманами та індусами в штаті Джамму і Кашмір. Екстремістські ісламські націоналістичні організації висунули гасло віддалення від Індії і приєднання до Пакистану. В штаті Ассам місцеві жителі активно протидіяли розселенню біженців із Бангладеш- Часто сутички на релігійному ґрунті відбувалися в штатах УттартДрадещ, Біхар та ін.

Надзвичайно загострилася ситуація в Пенджабі, де склався рух релігійної общиви: сикхів під керівництвом партії Акалі дал («Партія безсмертних»),-який боровся за широку політичну автономію штату. Найбільш екстремістські елементи висунули лозунг відокремлення від Індії і створення незалежної держави Халістан. Вони провели серію терористичних актів, переважно на транспорті, жертвами яких отали тисячі людей. Уряд І. Ганді робив спроби домовитися а представниками сикхів, та, коли це не дало позитивних наслідків, застосував силу. В 1984 р. екстре­місти захопили найбільшу сикхську святиню - Золотий храм у

місті Амрітсарі, до якого не можна заходити представникам/ інших релігій. І. Ганді проігнорувала це і наказала військам! взяти,храм штурмом. На знак помсти їй було винесено смерт-' ний вирок. 31 жовтня 1984 р. Індіру Ганді розстріляли з авто­матів її особисті охоронці - сикхи. Між індусами і сикхами розпочалися криваві сутички в Пенджабі.

В грудні 1984 р. відбулися вибори до парламенту, на яких ІНК(І) переміг. Уряд очолив син І. Ганді - Раджив Ганді, пред­ставник четвертого покоління сім'ї Неру в політичній еліті Індії. Він вніс помітні зміни в економічний курс держави стосовно приватного та іноземного капіталу. Для їх діяльності створюва­лись сприятливі умови і однакові з державним сектором мож­ливості в ринковій конкуренції. Індія успішно розвивала сучас­ну металургію, енергетичну базу, обробну, харчову, фармацевтич­ну промисловість, необхідну інфраструктуру. Програма уряду передбачала підвищення життєвого рівня народу, боротьбу з без­робіттям, неграмотністю тощо.

Уряд Р. Ганді виступив проти дій сепаратистських і екстре­містських сил. У 1985 р. були підписані угоди з регіональними партіями в штатах Ассам і Пенджаб про нормалізацію станови­ща. Там відбулися вибори в законодавчі збори, в результаті яких до влади прийшли місцеві впливові партії і політики. Однак повної стабілізації в Пенджабі досягти не вдалося. Окремі сепа­ратистські угруповання продовжують свої виступи, неодноразо­во провокуються сутички і хвилі насильства.

У 1987 р. Індія ввела війська в Шрі-Ланку з метою припи­нення громадянської війни між тамілами і сингалами. Ця акція викликала обурення і відкритий опір тамілів у обох державах, осуд індійської громадськості.