Марина та Сергій Дяченки Мідний король

– Усе! Стоп! Тут… Ну, Імператор помагай, братця. Раз, два, три!

Вухань вистрілив із рогачки. Змахнувши рукавами, безголове опудало з ганчір’я злетіло в повітря, окреслило дугу й бебехнулось на лід. За ним тяглася, наче хвіст, вірьовка.

Усі завмерли. Розвіяр затамував дихання.

– Вибирай, – пошепки скомандував ватаг, і Вухань повільно потяг мотузку на себе. Він тяг, перебираючи руками, із рота його виривалася пара, а оперезане мотузкою опудало повзло по льоду, розметавши «руки» та «ноги». Стрільці підвели арбалети, списники напружилися за мить до кидка, а опудало повзло, повзло, дісталось до берега й вибралось на сухе. Вухань так само перебирав руками, опудало доповзло спершу до рогачки, а тоді аж до його ніг.

Була довга пауза. Потім ватаг, покректуючи, підвівся – він сидів навпочіпки.

– Не взяла, – сказав крізь зуби. – А піти ж не могла, ми-бо помітили б… От погань.

– Може, чує? – припустив наймолодший артільник, той, що спершу злякався Лукса.

– Нічого вона не чує! – гаркнув ватаг. – Це все дурниці, усеїд її кишку, що Смерті розумні бувають. Нема в неї мозку, у неї лише кості, шкіра, жир та світило! Сита, мабуть, або лінива, або підмерзла. Давай опудальце прилаштуємо та й спробуємо ще раз!

Усе повторилось. Вухань вистрілив, опудало, обтяжене набитим у черево камінням, полетіло й упало на лід. Арбалетники напружилися, завмерли списарі, а опудало повзло по льоду, то підбираючись до берега, то зупиняючись, і ватаг пошепки командував:

– Притримай… Пішов. Притримай… Пішов. Притримай!

І знову нічого не сталось. Опудало вибралось на береговий пруг і зачепилося за камінь. Вухань усе смикав і смикав мотузку, але опудало застрягло, і камінь не хотів одпускати. Ватаг залаявся.

– Усеїд її кишку! Ах ти… Та що ж ти за шмаркля, витягти не можеш!

Арбалетники перезирались, хтось нервово посміювався. Лукс, що стояв найближче за всіх до берега, недбало підняв свій спис і сунувся до опудала, явно наміряючись посунути його з мертвої точки.

– А може, вона здо… – почав молодий артільник.

У цю мить лід вибухнув, розлітаючись білими скалками. За декілька кроків од Лукса, біля самого берега знялося з води біле, з величезною головою, з роззявленою пащею чудовисько.

Розвіяр ніби вмерз у холодне повітря. Подумки десять разів кинувся, подолав відстань між ними, підскочив до цього йолопа з недбало скинутим списом…

Закричали люди далеко позаду – глядачі. Тонкими голосами заверещали жінки. Ватаг чи то завив, чи то засварився, молодий артільник завищав, а Лукс, не розмахуючись, всадив свій спис у глибінь роззявленої пащеки над своєю головою, і враз майнув убік, а там, де він щойно стояв, устромились у крижану кірку зуби…

І тільки тоді полетіли стріли, списи й один зазубрений гарпун, що його кинув ватаг.

* * *

Коли Смерть витягли на берег, цікавих довелось відганяти мало не палками. Розвіяр не став дивитись – відійшов трохи далі, сів просто на промерзлу землю й обійняв плечі руками, мимохіть наслідуючи Лукса.

Але, коли радість минула й артільники заходились патрати й розбирати тушу, Лукс таки підійшов до Розвіяра, що сидів самотою.

– Ну, ти чого?

– Нічого, – Розвіяр закинув руки за голову.

– Оце, принаймні, схоже на чоловічу роботу. – Лукс потягнувся. – В’юки тягати я їм більше не буду.

– Не тягай.

– Ну, що ти такий кислий? Ревнуєш?

Визволена вода в Старигані темніла, погойдувались плавучі білі острівці.

– Ти бачив, яка тварюка? – тоном нижче спитав Лукс.

– Бачив.

– А наші перекупникам світило продають, а ті везуть просто до Столиці, – сказав Лукс, і Розвіяр завважив, як той назвав артільників: «наші». – От якби самим до Столиці дістатись і продати якомусь магу…

– Було б непогано. – Розвіяр піднявся. – Чудовий удар, насправді. Молодець.

* * *

Навіщо він туди йшов?

Йому хотілося сісти на узбіччя, але було холодно, і він продовжував іти. Ніколи в свідомому житті Розвіяр не прагнув до будь-чого – він або тікав від чогось, або просто жив, як дерево, радіючи дощу, а в сонячну погоду кидаючи тінь. І ось тепер він усвідомив, як ніколи, марність будь-яких зусиль; треба б повернутись і піти назад. Треба дістатися до центру Імперії, а коли пощастить – до Столиці, і знайти собі кінець кінцем місце переписувача. Уступити до гільдії, носити перо за вухом, як колись хазяїн Агль. А може, вдасться розшукати самого Агля – чому ні? Переписувач – фігура примітна. Нехай майнове право хазяїн утратив, скинувши раба за борт «Крилами» – він радо візьме Розвіяра за писарчука. А Розвіярові однаково доведеться з кимось ділитись прибутком від нових копій, то чому не зі старим хазяїном, який колись був до нього добрий?!

Він тонув у цих думках, мов у поганому сні.

Інакше – що? Усе життя драїти казани по харчівнях? Йому доводилось командувати людьми й вогнянками, убивати, щадити, рятувати. Можливо, володар зробив би його своїм спадкоємцем і Розвіяр постарів би в камінному замку з мерцем у підземеллі, нічого не потребуючи, посилаючи вартівників полювати й убивати, викликаючи до себе в покої жінок – щоразу нових… А тепер він бродяга, голодранець, «молодший громадянин» без права носити на поясі навіть ножичок. Лукс має рацію: теперішнє життя Розвіяра гідне раба, він знов повернувся до рабського стану, але рабів хоча б годують…

Розвіяр подумав про Лукса, і йому стало ще гірше. Що знає звіруїн – щеня, чужинець – у законах незнайомого йому світу? Це не «матінку Воф» шанувати, яка завагітніла від водоспаду. Він думає, артільники йому будуть шкуру вичісувати срібними гребінцями. «Не буду більше в’юки тягати»… Куди він пнеться, дуринда, нав’ючать його, умовлять або змусять. І буде він ходити з артіллю, і ночувати в смердючому наметі, і тягати його на спині, поки одного разу якась Смерть не відкусить його кудлату голову…

Розвіяр зупинився. Виходячи з селища, він певно знав, що Лукс просто знайшов собі нових, кращих вершників. Тепер йому заболіло серце: він уявив, як безголовий Лукс лежить на березі, а поряд артільники спокійнісінько вибирають світило з туші дохлої Смерті. Нещасний син проклятих нагорів; можливо, Ранок-Без-Похибки знав і його долю також. Він знав долю всіх своїх одноплемінців, точніше, він готував цю долю, коли правив своє прокляття. Можливо, він знав, що Розвіяр кине Лукса, коли той стане тягарем.

Він озирнувся через плече. Піднімалося сонце, на дорогу падала ламана тінь снігового насипу при узбіччі. Поселення вже не було видно, зате попереду, за сто кроків, темнів указівник на роздоріжжі.

А що Розвіяр може дати Луксові, гордому нагору Місячному-До-Речі? Другий кінець колоди, яку треба перевантажити з хури на стіс колод? Чи перемазане чорнилом перо? Звіруїн навіть читати не вміє…

Повільно, крок за кроком, Розвіяр знов рушив уперед. Ярмарковий балаган – от де звіруїн привітає свою старість. Розвіяр побачив, ніби наяву: товста жінка з бородою балансує на кулі, й виходить з-за подертої завіси сивий, скулений, утомлений Лукс зі слідами батога на смугастій шкірі. І дурненькі діти аплодують…

Він довго стояв на перехресті. Одна дорога вела просто на південний захід, друга завертала на північ. Не знаючи навіщо, Розвіяр повернув і скоро дістався до людського житла – маленького селища на березі озера, де біля пристані самотньо стояло, вмерзнувши в кригу, рибальське суденце.

Робітників у трактирі не потребували. Оповідки слухати теж ніхто не жадав – ні про далекі краї, ні про корабель жінок, ні навіть про ситуху, яка забажала стати криламою. Трактирниця, молода й дуже нечемна жінка, спершу вилаяла Розвіяра брудно й дзвінко, а потім сказала крізь зуби:

– А втім, вогонь розклади. Хтозна… Запали вогнище, погрійся й забирайся на всі чотири вітри.

Розвіяр не сперечаючись увійшов у дім, просторий, з ледь вловним запахом кислятини, що просякнув дерев’яні стіни й столи. Хлопчик-робітник з наказу хазяйки пригасив уже розкладений вогонь – усім своїм виглядом показуючи, що не розуміє, для чого ці дурниці. Розвіяру тільки й залишалося, що сунути в димне вугілля кілька сухих трісок і притиснути згори вже обгорілим полінцем. Вогонь знову загорівся; Розвіяр стояв на колінах, простягши до нього замерзлі руки. Повертатись назад, думав він. Шукати ловців Смерті. Перепрошувати в Лукса за те, що пішов. Вухокрутці голови не треба, їй ніг досить – так казали пригірці про нерозумну, але діяльну людину. Так казали пригірці, з’юрмившись у домі, розсівшись по лавках, а батько сміявся, сидячи за важким дерев’яним столом: вухокрутці голови не треба…

Розвіяр розгледів у пічці, серед попелу, шматок паперу з химерними літерами. Думав, привиділось: хто ж топитиме папером?!

Уривок спалахнув й обернувся на попіл. Розвіяр перевів очі: поряд із пічкою, у розсохлому барильці, зберігалися тріски, скіпочки й деревне сміття на розпал. Наполовину засипана крученими стружками, лежала книга без оправи – просто стосик скуйовджених подертих сторінок.

– Як?!

Розвіяр висмикнув книжку з барильця. Розсипалася тирса, хлопчисько-робітник уперся руками в боки, ніби йому від обурення навіть мову забрало. Розвіяр стряхнув сміття, розгорнув сторінку: «…ахи, що ширяли над водою, бували перехоплені нею й тонули. Страшний вітер дме в цей час на березі. В один день зникають безодні, западаються зубчасті скелі – усе ховається під водою, і протока Осиний Ніс стає суднохі…»

І капітан заборонив палити вогонь у трюмі «Крилами». Хазяїн Агль сказав: «Добре, перепишеш завтра». Назавтра був порт Мірте, місто в повітрі, митниця, солона вода, і Розвіяр, ідучи на дно, ще навіть шкодував про так і не закінчену «Подорож».

Він гарячково гортав сторінки. Сто п’ятнадцять, сто шістнадцять. Ось вона, друга частина «Подорожі на Осиний Ніс», книга обірвана точно посередині, майже на тому ж місці, де Розвіяр кинув переписувати її.

– А це що?

Стала трактирниця. У пічці горів вогонь, Розвіяр стояв на колінах, у світлі полум’я гортаючи уривок книжки.

– Навіщо взяв? Поклади!

– Це коштовна річ, – сказав Розвіяр із жалем. – Була коштовна, поки не порвали, але й тепер чогось варта.

– Правда? – трактирниця осміхнулась. – А ти поцупити вирішив?

Розвіяр підвівся. На стіні навпроти висіло темне дзеркало, яке не знати звідки взялося в обідній залі сільського трактиру. Розвіяр побачив себе: худющий, блідий чоловік зі зламаним носом, із дуже темними очима й дивно вигнутими бровами. Поруч стояла трактирниця; на її білому, з запалими щоками лиці ніби назавжди застиг підозріливий, сварливий вираз. Розвіяр придивився.

– Таж ви теж наполовину гекса, – сказав він уголос, несподівано для себе.

Він бачив у дзеркалі, як змінилось її обличчя – біла шкіра взялася червоним, ніс загорівся багряно, відкопилилась нижня губа. Трактирниця розмахнулася, щоб дати Розвіяру потиличника, але він перехопив її руку. Потягнув на себе й несподівано міцно обійняв.

Обурено залементував хлопчисько.

– Пусти, – трактирниця ривком випручалась. Подивилась на Розвіяра, ніби збираючись зжерти його очима. Повернулась до робітника:

– Чого став! Ану на кухню, іди-іди! Жерти йому принеси, чого не шкода… Каші вчорашньої принеси!

* * *

– Та ти ж зовсім щеня. Ти мені в сини годишся.

Вони провели ніч на широкому матраці, набитому пташиним пір’ям. Пір’я пробивалось крізь полотнину й кололось, наче голки, але трактирниці було однаково – її тіло не відчувало болю.

– Ось тільки коли язика прикусити – боляче. А так – уже скільки разів я й обпекла себе випадково, і палець мало не відпанахала. Нема болю… Тільки чоловіка відчуваю. Не всякого. Тебе… так. Ану, не спи, хлопчисько!

Вона не була схожа на жодну жінку з тих, що Розвіяр знав раніше. Ті були рабині, ця – сама собі пані. Важка, гаряча, вона спершу знітила Розвіяра безцеремонністю й натиском – але дуже скоро він оговтався, і почалася війна.

Пір’їнки з матрацу втикались у коліна, в стегна, в спину, ніби маленькі списи. Розв’язалася поворозка, що збирала її волосся, і воно впало Розвіяру на обличчя – із запахом трав і деревного диму. Він намотав його на кулак; жилавий і сильний, і дуже молодий, він провів без любощів багато днів, і тепер, в цій грі-війні, з простого бійця потроху перетворювався на вожака.

Вони засинали й знову прокидались. Над ранок трактирниця, бліда й змарніла, лежала головою на його плечі, а пір’я з матрацу кружляло по кімнаті, підкидуване протягом.

– То ти ж зовсім щеня, – повторила насмішкувато. – Ану-бо, вщипни мене. Ого… Відчуваю.

Прокидався будинок. Унизу топилася пічка. На даху гуляв вітер, і в кімнаті було так холодно, що здійняте під стелю пір’я здавалося снігом.

* * *

Розірвана навпіл книжка лежала там само, в барильці для трісок, і декількох сторінок бракувало. Хлопчак-робітник – середній син трактирниці – похмуро возився з казанами й відрами, грів воду.

– Теж кохала, – сказала трактирниця, помітивши погляд Розвіяра. – Багатьох, так. Не від усіх діти повелися. Від тебе вийде?

Розвіяр засоромився.

– Їж… Ось я не з кохання народилась. Ішли вони валом, розбиті, від Золотих бігли. От скажи: ледве від смерті втекли, і смерть на плечах сидить, поганяє, а все те саме. Та й хтиві, гекса, навіть більше за печірок. Матусю мою й злапали десь. Не її одну… У нас тут по хатах напівкровок наплодилося штук двадцять, потім хто помер, хто пішов, кого продали. А ти звідки?

– Із пригірців.

– Пригірці? – Вона посмутніла. – Ті, що на березі? Що буревієм знесло торік?

– Ні. Я з інших пригірців. Таке плем’я.

– Та невже? – Трактирниця недовірливо всміхнулась. Розвіяр не пам’ятав, щоб вона всміхалась, біле обличчя з запалими щоками змінилось до невпізнанності. – Дурила тобі голову твоя мамка, щоб правди не сказати.

– У мене мамка була гекса.

– Спра-авді? – Жінка сперлась кулаками в стіл, широко розставила лікті, наче ворота. – Не брешеш?

– Ні.

– Чого тільки Імператор не створить. – Вона раптом потяглась уперед і неуважливо провела долонею по його щоці. – Пригірці, чула я колись від пожильця… Точно. А жили вони в Чорній Бучі. Далеко звідси, за Камінною Стрілкою, за Череватим Бором… Край світу, далі нічого нема. Далі самі болота, та й на болотах – гекса голодні…

Слова нічого не значили. За ними не стояла карта, не маячіли дороговкази – але трактирниця виявилась першою людиною на шляху Розвіяра, яка певно знала, що землі його предків – не вигадка.

– Так, це мені пожилець розповідав. – Трактирниця задоволено осміхалась. – Багато чого знав, сердега. Однаково помер, та й усього лишив по собі, що книжку. Мотлох це, нічого не вартий, я в людей тямущих питала… Ось тільки горить добре.

– Горить?! – не витримав Розвіяр. – Самий тільки папір коштує реал за десять аркушів, а слова…

– Міркує, купець! – Трактирниця зненацька розлютилась. – Це за чистий папір стільки платять, а не за списаний, подертий і зацвілий! Гадаєш, я геть дурна? Чогось варта твоя книжка, тільки коли тямущій людині у великому місті продати. А до міста дістатись? А повернутись назад? А жерти-пити в дорозі, удома справи покинути? Дорожче виходить, хай краще вже на розпал!

Вона замовкла. Перевірила враження, справлене цією промовою на Розвіяра; той сидів над прихололою кашею, уп’явшись у стіл.

– То бери її собі, коли хочеш, – сказала тоном нижче. – Бери, дарую. А історії… Послухаємо історії твої – увечері, коли гості розійдуться. У ліжечку вмостимось, там і розповіси.

– Я…

* * *

Рядки проступали на м’ятому і подертому папері, вибиралися з плям, мов перехожі з калюж, назавжди лишались у пам’яті. У Розвіяра чесалися пальці правої руки – здається, там затиснуто перо, здається, на столі розгорнуто чисту оправу, тільки й лишилося, що перенести літери, що стоять перед внутрішнім зором, на біле.

«…попутний вітер, але не приніс радості. Капітан велів забрати всі вітрила, але було пізно; зі страшною силою корабель тягло в протоку, туди, де…»

Розвіяр стояв на колінах біля вогнища, тримаючи книжку обіруч. Його морозило. Жінка – він чув – вийшла на кухню, і звідти долинав її низький, владний голос.

«…мов у киплячому казані. Раптом закричав матрос, що стояв біля борту, – чорна багатопала рука, схожа на клубок змій, вирвалася з води, схопила нещасного, і матрос назавжди…»

Що сталося далі? Хто, окрім автора, вижив? І як йому, хто написав цю книгу, вдалось урятуватись? Здавалося, літери танцюють, узявшись за руки.

«…що все скінчено, і впали у відчай, аж раптом…»

Розвіяр замружився. Рядок урвався: він бачив усе, що встиг прочитати. Чого не встиг – не бачив. «Раптом…»

Це як життя, подумалось йому. Бачу – до цієї миті, до «раптом», знаю, що зі мною було. А що буде потім? Завтра? За хвилину? Оселюся в трактирі, стану хазяйці і чоловіком, і сином, і слугою. Вона покрикуватиме на мене, як тепер кричить на робітників, і митиме теплою водою з коряка. Чи не цього я хотів? Чого я взагалі хотів відтоді, як перестав бути рабом?

А Лукс – він так і не з’явився. Розвіяр, виявляється, у глибині душі чекав, що звіруїн його наздожене. З якого дива?

«…що все скінчено, і впали у відчай, аж раптом…»

Тоді він сказав якнайшвидше – щоб не передумати: – Мідний королю, Мідний королю! Візьми, що ціную. Подай, що потребую.

– Дуриндо! Ти її всю спалив, чи що?

Розвіяр досі стояв на колінах перед вогнищем. Полум’я зводило до чорного пічного неба міста та замки, склепіння, мости, і все це щезало в коротку мить, розсипалось і тануло.

Він бачив усе так чітко й виразно. Він розумів так багато. Невиразне бажання, що так довго мучило його, таки здійснилось, і настав крихкий спокій; Мідний король прийняв його офіру. Вона була недостатня; уривок книжки, нехай яка вона люба, замала цінність проти кусня хліба для голодного, з недогарком свічки для приреченого на темряву.

І все-таки Мідний король прийняв жертву.

– Що з тобою? – трактирниця підійшла й ласкаво поклала руки йому на плечі. – Заморився? А нема коли відпочивати – тепер по воду підете з середнім моїм…

– Дякую. – Він підвівся. – Я піду.

Вона уступилася, зазирнувши йому в обличчя. Він похитав головою, зарані відкидаючи питання, і озирнув кімнату, шукаючи своєї заплічної сумки.

– Сволота ти, – незвично тихо сказала трактирниця.

– Ні. – Він поглянув їй просто в очі. – Я твій боржник. Колись віддячу.

Вона важко задихала, але не сказала більше ні слова. Розвіяр знайшов свою сумку і за кілька хвилин, одягнений у свою стару одіж, вийшов на пронизувану вітром вулицю.

Сходило сонце. Розвіяру здавалось, що й він здіймається над землею, що на ці бліді зимові промені можна обіпертись. Від суденця, що застрягло біля пристані в кризі, падала гостра тінь. Розвіяр ішов із селища назад до роздоріжжя.

Попереду почувся тупіт – точніше, шурхіт землі під лапами в гоні. Розвіяр примружився; назустріч вилетів Лукс, гарячий, спітнілий. Пара клубочіла над його спиною.

Побачивши Розвіяра, звіруїн припав до землі на всіх чотирьох лапах. Дихав важко, вії побіліли від інею. Зустрівши погляд Розвіяра, звузив очі. Хотів щось сказати, але тільки вилаявся по-звіруїнськи.

– Я не туди повернув, – сказав хрипко, безнадійно. – Усю ніч… Ех.

Розвіяр підійшов. Поклав йому руку на плече, ривком притяг до себе. Лобом уперся в мокрий, прохолодний лоб:

– Дурницю я зробив. Вибач.

І скочив Луксові на спину.

Розділ восьмий

Чи не Розвіяр обіцяв собі ніколи більше, ніколи-ніколи не приносити жертв Мідному королю?

За кілька днів, коли ослабло почуття оновлення, свободи, надзвичайної ясності, він відчув щось на кшталт провини. Ніби насправді зламав присягу. І ще: ночами згадувався закрадливий голос володаря, і був у цих спогадах такий нестерпний жах, що Розвіяр прокидався і не міг заснути до ранку.

Інколи снилась трактирниця. Це були сни, нестерпні по-своєму, але Розвіяр не боявся їх. Інколи ці сни влізали у видіння про дитинство й дім: Розвіяр скреготів зубами, коли вві сні входив до рідної оселі, а замість матері за столом сиділа, спершись на стільницю широко розставленими руками, трактирниця. Він намагався прокинутись і не міг, колов трактирницю пером, витягненим з-за вуха, а вона сміялася, не відчуваючи болю.

У середині літа маленька галера без назви висадила їх із Луксом на Камінній Стрілці – косі, що загороджує море від затоки. По Стрілці треба було дістатись до берега, а вже на березі, вище за течією двох маленьких рік, відшукати Чорну Бучу.

* * *

Камінна Стрілка, кажуть, колись була складена руками мільйонів рабів. У прадавні часи тут стояло місто, і Стрілка обороняла його, не пускаючи в затоку ворожі флоти. З тих часів проминули століття, від міста лишились порослі лісом руїни, а Стрілка, хоч і осіла, досі височіла над водою, і серед каміння гніздились чиркуни.

Приблизно на середині Стрілки стирчав із каміння стовп із прибитою до нього імперською райдужною грамотою. Документ казав, що ці землі «від обрію до обрію» приєднані до Імперії і користуються всіма імператорськими ласками, виконуючи при цьому всі належні обов’язки. Папір, не захищений від сонця й негоди нічим, окрім магії, мав вигляд новий і дуже яскравий.

Лукс і Розвіяр перезирнулись.

– Може, і Буча тепер користується ласками? – припустив звіруїн. – Нам же легше – дороги, постоялі двори…

– Патрулі, – сказав Розвіяр.

Лукс підняв голову: високо в небі йшла одинока біла крилама. Змах її крил затулив від подорожніх сонце. Лукс припав до землі.