Марина та Сергій Дяченки Мідний король

– А чого нам тепер боятись? – Розвіяр провів криламу очима. – Навпаки… Ці, що літають, мають багато знати. Тобі не цікаво, що тепер у Нагір’ї? У чиїх руках замок, хто верховодить у порту Фер?

– Так вони тобі й сказали. – Лукс сплюнув. Із тріщини піднялася зміїна голова, одразу за нею друга, і виявилося, що обидві належать одній товстій змії з візерунком-сіточкою на зеленкуватій шкірі. Звіруїн, майже не дивлячись, змахнув важкою лапою, змія втратила одну голову й хутко сховалась між камінням.

– Жерти хочеться, – сказав Лукс.

– Ми снідали.

– А я хочу обідати! Пошукаймо гнізда, зберімо яйця…

– Ходімо. – Розвіяр торкнув п’ятами його боки. – Хто ж у таку пору яйця чиркунів збирає? Вони всі вилупилися давно й на крило стали, тільки стрілою можна збити!

Хвилі набігали на Стрілку з боку відкритого моря. Галера вже зайшла далеко і здавалася комахою, що повзе по воді: наче лапки, злітали й спускались тонкі весла. З боку затоки вода була спокійна, крізь неї виднілись водорості на дні і де-не-де – іржаве залізо.

– Подивімось, – сказав Розвіяр.

Лукс обережно спустився до води. На дні, за кілька кроків од берега, валявся іржавий шолом, із тих, що нашвидку кують ополченці. Навіть крізь водорості, що його вкрили, було видно глибоку вм’ятину.

– Ото ще, – сказав Лукс.

Уздовж Стрілки з боку затоки валялись іржаві наконечники списів, погнуті вила, уламки поганих, недбало виготовлених обладунків. Перебираючись із каменя на камінь уздовж гряди, Лукс і Розвіяр дісталися нарешті до берега. Там, під старими деревами, каміння лежало пірамідою: хтось зносив його зі Стрілки і складав один на один. На верхівці піраміди стояв ще один стовп, і до нього було прибито грамоту.

Розвіяр зліз зі звіруїнової спини і, хоч і не дуже хотілось, підійшов прочитати. Це не був ні надгробний напис, ні, як він боявся, смертний вирок. «Імператор тужить за кожним своїм підданцем»: усього шість слів і яскрава печатка, що міниться на сонці.

– Лицеміри, – сказав Лукс.

– Ми не знаємо, що тут було.

– Авжеж, звідки нам знати? Ми ж ніколи не бували в Нагір’ї, нікого не вбивали перед нашими очима, ніяких старійшин…

Лукс казав ніби неумисне, дивився поверх голови Розвіяра і неуважливо всміхався. На боках у нього висіли, приторочені м’яким ременем, дорожні торби з водою й одягом. В одній, ретельно сховані, лежали два непоганих кинджали: вдалось купити при нагоді. Чорна комаха всілась Луксові на спину; звіруїн, не обертаючись, ударив хвостом, і літун упав мертвий на траву.

– І хай там як, нам туди. – Розвіяр указав на стежку, що вела від берега. Що далі, то щільніше змикались дерева, приземкуваті, з широкими кронами.

– Це вже твій ліс?

– Ні. – Розвіяр прислухався до своїх спогадів. – Я не пам’ятаю цих місць.

* * *

На місці руїн старого міста виросло селище, де кожний дім був змурований з давніх уламків. У стіну маленької, непоказної будівлі на околиці було вмуровано камінне обличчя – голову статуї поклали в мурівку, ніби звичайну цеглину, але, навіть повалений і принижений, невідомий герой продовжував дивитися на світ із гідністю. А перед домом, на дні сухого фонтану, ридала жінка, намагаючись вирвати з рук сивого чоловіка хлопчака років п’яти. Хлопчисько ревів так, що сльози розлітались віялом, і рвався до матері.

– Вгамуйся! – Чоловік підвищив голос, і від цього владного покрику і жінка, і дитина примовкли. – Кажуть тобі – не на смерть забираємо і не в рабство, а для служби Імператору! Для могутності! Дикуни… – Він повернувся до двох вартівників у сріблистих панцерах. – Розженіть їх, чого дивитесь! Улаштували тут балаган…

У цю мить хлопчисько укусив його за палець, прикрашений золотим перснем із яскраво-жовтим сяйливим каменем. Сивий чоловік вилаявся, струснув хлопчиська, легко закинув собі на плече.

– Усе, виставу закінчено. Розходьтесь!

Вартівники з підкреслено-байдужими обличчями насунулись на ріденький натовп – кільцем навколо висохлого водограю стояли переважно старі та підлітки, і цікавили їх не стільки вересклива дитина та його мати, скільки величезна крилама, що переступала з однієї перетинчастої лапи на другу. Птах дивився погордливо. На спині в нього були три сідла – два прості й одне м’яке, з поруччям і високою спинкою.

Сивий чоловік ніс дитину до крилами, на потрісканий мармур падали краплі крові з прокушеного пальця, ніби темні монетки. Жінка-мати кинулася слідом, вартівник перегородив їй дорогу списом. Підбіг молодий чоловік, майже підліток, схопив жінку за плечі. Вони були схожі: мабуть, брат і сестра.

– Зажди, – бурмотів брат. – Зажди… Усе вже… Це така річ… Вони кажуть…

Лукс із Розвіяром на спині підійшли непомітно. Поява звіруїна сама собою новина, але мешканці селища були надто захоплені – і вражені – сценою, що розігралась на дні стародавнього фонтана.

Розвіяр одразу зрозумів, що відбувається, і стиснув плечі Лукса. Той нервово озирнувся:

– Слухай… Може, нам…

– Це імперський маг, – ледь чутно шепнув йому Розвіяр. – І хлопчисько – теж маг. Вони їх забирають маленькими… до Столиці… Навчають… Забирають у батьків…

Лукс закусив губу:

– А ми…

Лукс поточився.

– Політаємо на криламі. – Сивий розмовляв із хлопчиськом терпляче й холодно. – Ось, дивись. Гарне сідло?

Хлопчисько тонко скрикнув. Аж раптом на сивого налетіла хмара мошви, кинулася в обличчя. Той щось швидко сказав, і мошва розлетілась, мовби віднесена поривом вітру.

– Он як… Їдьмо, – уривисто кинув маг. – Гей, допоможіть мені взяти його на сідло!

Вартівники, що стримували натовп, відступили до крилами. У цю мить дівчина років п’ятнадцяти виринула з-поза чужих спин і прослизнула під схрещеними списами. Крилама зашипіла, широко роззявляючи дзьоб.

– Роззяви, – утомлено сказав маг. – Простого діла зробити не дадуть… Забирайся, – кинув він дівчині.

– Не займай його. – Та говорила тихо, але Розвіяр, стоячи осторонь, чув кожне слово. – Або вмреш.

Сивий підняв брови:

– Дурепа. Дикунка. Прощаю.

– Зате я тобі не прощаю!

Сивий вдивився їй в обличчя й раптом насупився:

– То ти…

Дівчина завищала й скинула руки. Маленька біла блискавка зірвалася з кінчиків її пальців і вдарила сивому в лоб.

Сивий хитнувся. Обличчя в нього перекривилося від люті, здавалося, тепер він відкине дитину й одним ляпасом зріже мерзотниці половину обличчя…

І він справді випустив хлопчика – вронив. Потім закотив очі, спустився на коліна й упав на бік.

Натовп закричав чи то від жаху, чи то від радості. Мати підхопила дитину й кинулась бігти, розпихаючи односельців. Вартівники, ошелешені, стали плечем до плеча і наставили на дівчину списи.

Та, приголомшена подіями не менше за всіх свідків, відступила на декілька кроків. Подивилася на свої руки, тоді на простертого на мармурі мага. Підняла очі на вартівників:

– Забирайтесь… Або…

Як і раніше плечем до плеча, вони посунулись до неї, і вона відступила. Наблизившись до мага, що впав, один з вартівників перевернув його горілиць. Очі мага закотилися під верхні повіки, рот розтулився, з кутика тяглася ниточка слини. На переніссі червоніла вм’ятина, наче від сильного удару.

Натовп стрімко рідшав. Хтось тікав чимдуж. Хтось, навпаки, присувався ближче. Розвіяр стиснув плечі Лукса:

– Вона…

– Тікайте всі! – закричав він, перекриваючи викрики та бурмотіння. – Біжіть!

Люди кинулись урозтіч, тільки дівчина стояла, не скидаючи ока з вартівників, готова битись і з ними, і з криламою, і з цілим світом.

– Луксе!

І Розвіяр, і Лукс чудово знали, як стріляють вартівники на криламах. Стріли протнули повітря в двох місцях на рівні погляду – арбалетники, не змовляючись, цілили в очі. Але дівчина на мить раніше покотилася по мармуру, і Розвіяр, стиснувши колінами Луксову спину, схопив її – за руку й за волосся, і кинув поперек волохатої спини. Кинулися з дороги налякані люди. Розвіяр відчував, як струменить під ним тіло напівлюдини, як перекочуються м’язи під м’якою шкірою, чув вітер, що стогнав у вухах. Незахищена спина здавалася широкою, немовби міська брама.

Скреготячи кігтями по камінню, Лукс завернув за ріг. Потім іще завернув. Поселення збудували без усякого плану, тут не було вулиць, тільки благородні руїни – і прилиплі до них недоладні халупи, і зовсім близько був ліс, широкі крони, що надійно прикривають згори…

Дівчина стала м’якою в руках Розвіяра – знепритомніла.

* * *

«У палаці й у хаті, і в триногій оселі ремісника на Безземеллі – усюди, де є камін або піч, може з’явитися на світ маг. Він може літати без крил і наказувати каменю, може вбивати вогнем або зцілювати смертельно хворих, але головне його покликання – нести в цей світ те, чого перше не було…»

Дівчина сиділа, трусячись, обхопивши коліна руками. На лобі в неї кровоточило садно, у голосі проривалися сльози.

– Я нічого такого… ніколи… Відпустіть мене! Я нічого не вмію! Я не маг, це вийшло випадково!

Лукс сидів оддалік, жував цілющий лист жовтого трилисника, що дивом знайшовся на цій галявині. Готувати відвар не було на чому. Лукс жував квіти і прикладав до розбитих подушечок лап. Це твоє рішення, казав Лукс усім своїм відчуженим виглядом. Рішення вершника, виконане його братом. Ти захотів – я зробив.

– Чого ти ревеш, – сказав Розвіяр, стримуючи роздратування. – Ти мага здолала! Імперського мага! Ти всемогутня, можливо, то чого ти ревеш?!

Він лютився все більше і все сильніше нервувався. Рятуючи дівчисько, він не подумав про те, що буде, коли на нього й на Лукса оголосять полювання – в Імперії та її межах. Вистежити звіруїна – що простішого!

Мага оглушено. Вартівники відлетіли, нікого не вбивши, виявивши залізну витримку; тим гірше. Вони повернуться з підмогою, можливо з новим магом, і який принесуть наказ – Імператор відає. А Розвіяр і Лукс неждано-негадано виявились підпомагачами бунтівної чарівниці, яка сиділа тепер, умиваючись сльозами і розмазуючи по виду кров із садна на лобі.

– Я… просто хотіла… я…

Утікачі не зайшли далеко. Широкі крони прикривали їх від неба, але мешканці селища легко вистежили чужинців, що занесли дівчину. Явились троє парубків, грозили ломаччям, випитували, хто такі прибульці і що думають робити далі. Старались бути грізними, але самі боялись і в душі дивувалися: що за день такий, усі біди, як із-під ринви?! Зі слів парубків виходило, що вартівники покинули землю за кілька хвилин по тому, як Розвіяр і Лукс зі своєю ношею сховалися в лісі. Маг так і не прийшов до тями, але був, за загальною думкою, живий.

– Коли він оклигає, як ти гадаєш? – спитав Розвіяр у зарюмсаної дівчини. Та похитала головою, укотре зрікаюись учиненого. Пізно, подумав Розвіяр. Забагато свідків.

– Хто він тобі? Цей хлопчисько?

– Племінник. Син сестри, – дівчина витерла сльози рукавом і враз, не втримавшись, знову заплакала. Лукс поморщився, виплюнув на долоню цілющу кашку. Вивернувшись, дотягся долонею до задньої лапи. Розвіяр помітив, що Лукс делікатно повертається до дівчини боком, ніби чогось соромлячись.

– Ніколи не бачив чарівників так близько, – зізнався Розвіяр, розглядаючи її. – Живих. І навіть шмаркатих.

Дівчина закусила губу, стримуючи сльози. Її кирпатий ніс зробився малиновим від плачу, садно на лобі кровоточило. Вона була жалюгідна, ця дівчина; на тому й схибив імперський маг, подумав Розвіяр.

* * *

Селище зібралось на сходини – не на дні висохлого фонтана, де скипілась на мармурі кров імператорського мага. Місцеві мешканці розводили кричайок, дійних птахів, чиї пір’я та м’ясо коштували не менше, ніж молоко. У затоці, загородженій Камінною Стрілкою, плавали цілі зграї, на березі рядами стояли загони, і ось перед ними, на піщаному пляжику, у тутешніх мешканців було щось схоже на ринковий майдан.

– І що тепер?! Усіх порішать! Переб’ють, як наших перебили на Косі! – кричав старий. – Що, іншого не народить? Сказано: в палаці жити! А тепер через неї – як?!

– А ніяк! – горлав молодий. – Вона того мага не чіпала й пальцем! А що ревіла – так заборониш, чи що, бабі ревти?! Прилетять іще раз – віддамо малого, а що робити… І чим хоч вона завинила?

– Завинила Яска, – сказав хтось. – Ось вона!

Усі разом озирнулись: на берег вийшли Лукс із Розвіяром на спині і все така ж нещасна, заплакана дівчина.

Діти й підлітки, та й жінки витріщились на напівлюдину, раптом позабувши, навіщо зібрались і що їм загрожує. Розвіяр сидів, дуже прямий, стиснувши п’ятами боки звіруїна. Дівчина йшла, дивлячись у землю.

У натовпі дедалі гучніше гучали голоси:

– З’явилась… чарівниця…

– А це хто такі?

– Мамо, звіруїнець! Із хвостом!

– Тихо, – сказав Розвіяр.

Вдивляючись в обличчя незнайомих, чужих людей, він бачив малюнок зморщок на лобах, чорні крапки пор на носах із широкими ніздрями, краплі поту над верхньою губою. Солом’яні капелюхи й білі каптури, хустки й стрічки, блискучі очі з вузькими на сонці зіницями. Старші хвилювались. Молодші раділи переміні в одноманітному нудному житті. Жоден із них не знав і не бачив того, що було ясно Розвіяру, як це сонце.

– Тихо, – повторив він уривисто. І під його поглядом раптом змовкли розмови й зробився виразним шурхіт найдрібнішої хвилі. Люди витріщились на нього майже так само здивовано, як оце дивились на звіруїна. Їм не було зрозуміло, чому цей молодий, обірваний, нікому не знайомий чужинець говорить із ними, буцімто має владу – але вони замовкли, здивовані, і тим самим визнали його право порядкувати.

– Хочете жити – слухайте мене, – сказав він уривисто. – Там, біля коси, стоїть стовп… «Імператор тужить за кожним своїм підданцем». Хто з вас уміє читати?

Піднялось кілька невпевнених рук.

– Візьміть райдужний папірець. Держіть у руках, коли вони прилетять. Це єдине, що може вас захистити, вони не стріляють, коли бачать цю райдугу. Вони почнуть вас винуватити, ви закликайте в свідки Імператора. А дитина…

Він хотів сказати, що дитину однаково доведеться віддати, але затнувся. Подивився в обличчя нещасній жінці і зрозумів, що вона вже зламана, уже готова розлучитись із маленьким, який далеко від дому стане великим магом. Зазнав миттєвого розчарування; що таке життя всього селища проти життя єдиного – свого – дитяти?!

– Дитину віддамо, – сказав старійшина, уголос висловлюючи загальне рішення. – Хто ти такий, не знаю і знати не бажаю, може, теж посланець від Імператора, а може, шмаркля перелітна! Наші справи тебе не стосуються. Нащо дівку забрав? Її теж віддати доведеться, хай самі судять!

Загула юрба. Тепер гляділи на дівчину, і вона прикрила обличчя від цих поглядів – соромилася сліз своїх і крові.

Розвіяр сів пряміше, хоч це, здавалось, було неможливо. Люди кричали, шепотіли, бідкались, лютились, але більше боялись; людям, звісно ж, легко було віддати одну людину в обмін на благополуччя – чи бодай на життя – багатьох. Тільки молодий чоловік, брат, знову вискочив на середину, стиснувши кулаки:

– Яску не віддам! Хай тікає! Вона ж, вона нас усіх може… Як того мага! Взагалі селище спалити! Ми її не втримаємо…

І він благально глянув на сестру, ніби сподіваючись, що вона почне палити селище просто зараз. Люди притихли й злякано позадкували.

– Ти ж знав про мене? – тихо спитала дівчина.

Брат відвернувся:

– Ну…

– І мовчав, – гаркнув старий. – Напитали лиха!

– Яска хоча б заховалась, – завважив інший голос. – А ця, з дитям своїм, розбазікала на всю околицю, що в неї малий-чарівник… Ось тобі й маєш!

– Зажди! – крикнули з натовпу. – Якщо вона чарівниця, то хай закриє селище! Накине на нього такі чари, щоб не знайти!

Пропозицію зустрінуто захоплено. Люди дивились на дівчину, не помічаючи розпухлого носа і сліз на її лиці:

– Давай!

– Яско, ну, постарайся!

– Учини вихори над морем. Зроби шторм, нехай вони не долетять!

– Зробиш? – тихо спитала її сестра.

Дівчина мовчки стиснула пальці. Ковтнула, скинула поглядом на обличчя односельців. Ледь помітно похитала головою:

– Я… не можу. Не вмію. Мене ніхто не вчив… Я сама не хотіла! Я не можу!

Зробилось тихо.

– А не хотіла, треба було тихо сидіти, – сказали в натовпі.

– Чого ти вилізла, якщо не вмієш?

– Тепер усіх уб’ють через тебе!

– «Чарівниця», ага!

– Чого ти вискочила? Більше за всіх треба?!

Тепер вони лютились. Надія розтанула, усьому селищу лишалось чекати відплати й дивитись у небо.

– Тікай і ховайся, – швидко промовив брат. – Тікай.

– Куди вона втече? Викажемо її! Що з нас узяти ще?

– А чи вона не дасться – громами закидає?! – хтось істерично засміявся.

– Однаково її знайдуть! А так хоч попуст буде і їй, і нам…

Серед цього хвилювання, крику, сварки, сміху Розвіяр сидів нерухомо, здавивши п’ятами Луксові боки, стиснувши пальці на його плечах. Звіруїн ледь повернув голову, покосився, мовби чогось чекаючи.

Коли вершник у сідлі – його слово перше. Такий етикет, поставлений за закон. Коли ти йдеш пішки поруч із братом – ви розмовляєте, як рівні. Але скоро вершник сяде верхи, ролі міняються: він вершник. Тільки він може почати розмову.

– Що? – пошепки спитав Розвіяр.

– Ми могли б узяти її з собою. У Чорну Бучу.

– «Маги можуть за запахом чути людей, – сказав Розвіяр крізь зуби, – і знати їхні помисли, й бажання, і страхи. Умілий маг уміє йти за слідом людини, вистежувати її на відстані, підкорювати її волю». Вистежувати на відстані, зрозумів?

– А чи нам не байдуже, – сказав простодушний Лукс. – Після того як ти відняв дівчисько у вартівників…

Розвіяр стиснув зуби. Усе правда: він прийняв рішення, він, Розвіяр, став між Імператором і бунтівною чарівницею. «Я», а не «ми».

– Нам би забратись якнайшвидше, – прошепотів Лукс, – а не слухати їхнього мекання. Нас запам’ятали. Ми теж бунтівники.

Розвіяр роззирнувся. Розмови йшли по колу, усе вже вирішили: і дитину, і дівчину, яка насмілилась її захистити, виставлено на заплату за безпеку селища. Ці люди багато пережили за свого віку, втратили близьких, упали у відчай і знов знайшли надію; вони не були бунтівниками. Скоріше за все, їх помилують: варто тільки покаятись і смиренно видати Імператору п’ятирічного хлопчика і дівчинку п’ятнадцяти років…

– Мені вирішувати? – пошепки спитав Розвіяр.

Лукс смиренно опустив очі.

– Давай, – сказав Розвіяр.

* * *

Розвіяр сидів, одною рукою притиснувши до себе Яску, другою вчепившись у плече звіруїна. Дівчина завмерла, ніби знов знепритомнівши. Спершу, коли він несподівано схопив її, вона пручалась так відчайдушно, що Розвіяр злякався: що коли станеться, як із магом. Раптом страх і злість підкажуть сільському дівчиську, як оглушувати й убивати за допомогою своєї волі?

Потім вона зомліла. Можливо, відчула страх погоні за спиною – поганий, липкий страх. А може, знемоглася.

– Відірвалися, – сказав Лукс і збавив біг. – А в горах – умить би… Ех.

– Зажди, – сказав Розвіяр.

Він спішився. Яска зіслизнула зі звіруїнської спини, упала накарачки. Лукс нервово почесав бік правою задньою лапою.

– Треба швидко йти, – сказав Розвіяр дівчині. – Якщо хочеш жити, звісно.

Вона зацьковано поглянула знизу вгору, але нічого не сказала.

– Якщо попадеш до рук вартівникам – швидко не вмреш, – пообіцяв Лукс. – Довго мучитимуть. Так і знай.

Дівчина здригнулася. Розвіяр ривком поставив її на ноги.

– Вперед, – сказав холодно. – Переставляй ноги!

І вона пішла.

* * *

Стара покинута дорога в лісі вела в потрібному напрямі, трохи відхиляючись на захід. Колись тут гуркотіли колеса, ревіли рогачі, повзли величні екіпажі на саможерках. Їхали в місто біля моря – торгувати й глядіти на дивовижі. Їхали назад – додому, у різні землі й у Чорну Бучу, везли подарунки, везли новини. Але вже в ті дні, коли Розвіяр бродив у росі під склепінням рідного лісу, – уже тоді місто було зруйноване. Невідомий герой, вирізьблений із каменю, уже загубив свою голову, і, можливо, голова його вже лягла в муровання нової стіни, але Розвіяр ще нічого не знав про свою долю – валявся у траві й рахував світлячків, поки батько його бігав на ходулях, охороняючи колоскове поле…

– Будемо спати, – сказав Розвіяр. – Завтра знову дорога.

– Звідки ти все знаєш? – меланхолійно спитав Лукс.

– Що?

– Ні в якій. Я просто… відчуваю.

– Дивно. Чому я не відчуваю? І що за почуття таке – не можна стріляти в печатки?

Розвіяр утомився так, що ледве ворушились губи.

– Ти мені не віриш?

– Та ні, вірю. – Лукс потягнувся, Розвіяр почув, як хруснули гілки. – Вірю, у тому й річ… Послухай. Може, ти теж маг?

– Давай спати. Сил нема.

– Так маг чи ні?

– Ні!

– А звідки знаєш про печатки?

– Річ у тому, – пробурмотів він, западаючи в дрімоту, – що коли потроху дізнаєшся… там слово, там два… Там книга, тінь від крилами в польоті… Потім раптом усе це складається… як поблиск на воді. Давай спати…

– Їх уб’ють через мене чи ні?

Розвіяр глибоко зітхнув; дрімота щезла. Дівчина заговорила вперше за весь час прямування; у неї був хрипкий і ламкий, мов у хлопчиська, голос.

– Їх уб’ють? Усіх? Через мене?!

– Не думаю, – обережно сказав Розвіяр. – Тепер у них є виправдання – двоє чужинців, які тебе викрали. Ті самі двоє, що не дозволили вартівникам тебе убити. Скоріше за все, їх помилують. Тим більше що хлопчика вони віддадуть покірливо…

Він мить помовчав. Потім сказав зміненим, шорстким голосом:

– Вони одягнуть його в найкращі шати. Можливо, пов’яжуть стрічкою, дадуть у руки хліб… або чим там звичайно зустрічають дорогих гостей? Вони приготують цю дитину, як найкращу жертву, й віддадуть – із любов’ю. Візьми, що ціную…

Він затнувся.

– Що ти кажеш? – занепокоєно спитав Лукс. – Спиш чи мариш?

– Сплю… Щодо печаток, Луксе. Розумієш, я не можу дати руку свою відтяти, що жоден вартівник не стане стріляти в імператорську печатку. Але я певен, що печатка може допомогти.

– Тоді чому б нам не обвішатись цими печатями з ніг до голови?

– У тебе була одна, але ти плюнув на неї й викинув.