Марина та Сергій Дяченки Мідний король

Він підійшов до Яски й обійняв її:

– Ти не слабша за свого ворога.

– Він справжній маг. Його забрали з дому, коли він був ще малям, і навчали, навчали… Навчали премудростей, вливали йому в голову знання, а в руки владу.

– Тебе, а не його, вибрав Ранок-Без-Похибки. Тобі, а не йому, дістався перстень. Ти, а не він, володієш цим замком. І я на твоїм боці, Яско, а не на його.

Вона слабко всміхнулась, розглядаючи перстень у себе на пальці.

– Я відчуваю, як багато в цьому замку сили. Камінної. Начебто скельні черв’яки досі тут. І була битва, коли прийшла друга сила… Розвіяре, скажи мені ще раз, що ти на моїм боці.

– Я на твоєму боці. Завжди.

– Це добре, – промовила вона серйозно. – Бо я ні за що не хотіла б виявитися твоїм ворогом.

– Яско, що ти кажеш?!

Вона не слухала, жадібно нюхаючи повітря.

– Скажи, як загинув маг, якого привели з собою звіруїни? У дні облоги? Коли був живий попередній володар?

Розвіяр поглянув на далекі гори за ущелиною. Майнула тінь крилами в розриві хмар.

– Його вбив ти. – Голос у Яски звучав урочисто. – Тому тобі скорився замок. Він простив тобі… те, що ти зробив потім.

Розвіяр утомлено заплющив очі. Побачив темряву – і світло, що пробивалося згори. Прекрасне, тьмяне світло.

– Тобі не холодно, Яско? Може, принести ще води? Або вина, чи поїсти?

– Не тепер. – Вона відвела волосся з лоба, яскраво блиснув перстень. – Іди, у тебе багато справ.

* * *

Він спустився в залу варти. Сотник Бран спав чи вдавав сон. Розвіяр довго ходив з кута в кут, ворушачи губами.

А тим часом Хап запідозрить недобре. У нього напевно є шпигуни в Кипучці. Хап молодший і рішучіший за Новка; у світі нічних баронів перемога дістається не задарма, не випадково й не кожному.

Розвіяр стиснув кулаки. Він відчував себе сліпим; йому потрібен розвідувач, спроможний розповісти, що відбувається у Фер. Йому потрібні вісті, бодай якісь, із Нагір’я: що відбувається? Які клани продовжують боротьбу, які скорились? Де збудували вежу? Хто в ній сидить? Скільки вартівників служить наміснику Імператора в Нагір’ї, скільки в них крилам?

Голіруч не вичерпати колодязя. Розвіяр може скільки завгодно тасувати людей, але їх замало. Замало, і кругом вороги, і війна може початися сьогодні, завтра… зараз.

– Розвіяре.

Він спинився. Сотник Бран глядів на нього знизу вгору – запаленими очима:

– Мідний король… я чув ці слова. Він… володар… казав, ніби сам із собою… Я якось запитав, що це значить. Він засміявся й відповів… що це дитяча лічилка. Я зрозумів, що не слід більше питати.

Розвіяр помовчав.

– Мідний король – невідоме божество, якому приносять жертви, – сказав він нарешті. – Поклавши на вівтар щось дороге, людина дістає подарунок. Це не можна помацати, це не ззовні. Це всередині.

– Володар…

– Я був йому по-справжньому дорогий. Він вирішив принести в жертву – мене.

Сотник Бран поворушився.

– Звідки ти знаєш? – прошелестів ледь чутний голос. – Про… це?

– Вичитав… в одній книзі, – збрехав Розвіяр.

– У книзі, – сотник повторив слова, ніби зважуючи їх на язиці. – А ти…

– Що?

– Не треба… не треба цього робити. Це магія давня, страшна… нелюдська. Це чужа магія…

– Я знаю.

– Цього не можна робити, це губить…

– Я знаю.

– Це згубило… його теж.

– Це його звеличило.

– І згубило.

– А хто безсмертний?

Після цього дуже довго в залі варти не було вимовлено ні слова. Розвіяр ходив і ходив, і протоптав доріжку на пилявій підлозі. Завивав вітер у віконних отворах. У тиші замку, глибоко внизу, працювала кузня.

– Розвіяре…

Він знову спинився.

– Я не хотів тобі казати… У замку є «солодке молоко». У схованках.

Розвіяр здригнувся. Не відповідаючи, він знову почав ходити назад-уперед перед порожнім погаслим каміном.

– Це не отрута, – прошепотів сотник. – Воно лікує душі. Можна забути своє життя й почати нове… Я хотів би забути про той похід. Тільки про нього.

– Бране, – сказав Розвіяр. – Розкажи мені докладно, що там було. Хвилина за хвилиною. Я маю знати точно.

На високому, з залисинами, лобі вартівника виступив піт.

* * *

– Доженемо, – сказав Розвіяр. – В усякому разі, голод нам не загрожує.

Кривуля заглянув у кузню, пройшовся по землях навколо замку, застав за роботою ремісників, найманців і рабів. Похмуре обличчя його трохи проясніло:

– Як тобі це вдалось?

Розвіяр мовчки поглянув на нього, і Кривуля, затнувшись, низько вклонився.

* * *

Книга «Хроніки звіруїнів», що її колись переписав Розвіяр із пам’яті, лежала відкрита на краю столу. Розвіяр ходив по залу варти, слухаючи свої кроки, ворушачи губами. Він згадував руїни свого будинку й руїни селища, де колись мешкала Яска. Руїни, попелища, безутішність, руїни; дивно, що нагори досі опираються владі Імператора. Дуже мужній народ. Інші давно б здалися.

Опівночі він узяв смолоскип і пішов униз, у в’язничні коридори. З ями, де були замкнені горлорізи, віяв нестерпний сморід; зачувши кроки, побачивши світло смолоскипа, бранці подали голоси:

– Гей, хто там!

– Дай пожерти!

– Дай води!

– У нас тут трупи…

– Паскуди! Заждіть, дістане вас Хап…

– Дістане! Кишки випустить!

– Тихо, – сказав Розвіяр.

І в ямі запала тиша.

Він пройшов над ними, далеко обходячи ґрати в підлозі, затамувавши віддих. Відсунув засув, підняв люк над маленькою підземною камерою, де колись томився сам.

– Виходь.

Парубок, що проломив голову ґвалтівнику, насилу піднявся по спущеній драбині. Зіщулився, прикриваючи очі рукою, – світло смолоскипа здавалось йому нестерпно яскравим. Розвіяр вивів його з в’язничного коридора на одну з зовнішніх галерей.

Був присмерк. Парубок сперся об парапет і важко задихав, хапаючи свіже повітря.

– Як тебе звати?

– Глен… Гленір.

– Чому в рабстві?

– За борги. – Голос у парубка зірвався.

– Сам звідки?

– З Фер.

– Родина лишилась?

– Сестра й мати.

– Ремесло знаєш?

– Учився на лікаря, – сказав парубок тихо. – Давніше.

– Довго?

– Хто тобі ця дівка? За яку ти теслю вбив?

– Ніхто. – Обличчя хлопцеві сіпнулось чи то з болю, чи то з ненависті.

– Хочеш послужити мені службу?

– Я хочу жити.

– Ми хочемо того самого. Ходімо, в мене є до тебе розмова.

Кімната, де Розвіяр уперше зустрівся з володарем і де вбив його, була чисто прибрана. Басейн до половини наповнився водою. Розвіяр сів у старе крісло, занадто просторе й м’яке для нього.

– Хочеш вина, Глене?

– Ні. Води, будь ласка.

– Пий. – Розвіяр указав на басейн.

Хлопець напився з пригорщей. Дивлячись, як він п’є, Розвіяр і сам відчув спрагу.

– Ти чув, про що вони розмовляли, ці люди у великій ямі?

– Вони… спершу з’ясовували, хто служив Новкові, хто Хапові і хто кого зрадив. Бились. Когось убили. Але я чув тільки найгучніші крики, я ж сидів за стіною…

– Хочеш посидіти з ними?

– Ні. Будь ласка!

– Послухай, що я тобі скажу, і виріши, чи згоден ти. Коли не згоден – нічого не буде, залишишся працювати при замку. А коли згоден… і коли зможеш мені допомогти – тоді я дам тобі зброю, Гленіре. Тоді я визволю з Фер твоїх матір і сестру, і вони до кінця днів своїх будуть у безпеці й достатку.

Хлопець мигнув.

– Пане, ви так говорите… ви маг?

– Ні. Але я знаю що роблю, не турбуйся.

* * *

– Пропусти їх. Так, щоб було правдоподібно – вони прорвались. Так, щоб із твоїх людей ніхто не загинув. І щоб ніхто, жодна душа, не здогадався.

– Але як я зможу…

– Як хочеш.

Уночі з замку втекли п’ятеро горлорізів і Глен, колишній раб. Троє з утікачів були в змові з Розвіяром, але ніхто не знав про інших – кожен вважав себе єдиним шпигуном. Розвіяр витратив довгий день на цю неприємну, брудну роботу: витягнути з ями за допомогою вартівників. Допитати. Зрозуміти. Прийняти рішення: вербунок чи «солодке молоко».

Горлорізи, яким Розвіяр не міг довіряти, забули про все своє попереднє життя й тепер тягали колоди разом з рабами. Не можна сказати, щоб вони виділялися з натовпу: половина живого товару, проданого на ринку у Фер, була позбавлена пам’яті з допомогою солодкого напою рабовласників.

З перевалу прийшов Самар, молодий вартівник, що служив під проводом Тарі-Колеса. Обличчя в нього було сіре:

– Повелителю… Ми їх упустили.

– Ти поранений?

У вісника було сильно порізане вухо. Розвіяр сидів із ним, відпоюючи вином, розпитуючи, як було діло на перевалі. Утікачі були озброєні тільки короткими ножами, але захопили патрульних розполохом.

– Було дуже темно… Згустилися хмари… Ми всі дуже втомились… Тарі дозволив відпочити, інакше ми не достояли б до ранку… Ми стріляли, але було темно… Хотіли переслідувати по дорозі на Кипучку, але в такій темряві…

– Тарі заборонив, – вирвалось у Розвіяра.

Самар поглянув страдницьки: Тарі-Колесо був його другом і начальником.

– Повелителю, ми всі винні…

– Коли ви будете винні, я скажу, – озвався Розвіяр майже весело. – Спи.

Удень, коли загін Тарі змінився з перевалу, Розвіяр гучно й при всіх висловив йому своє невдоволення. Пізніше, наодинці, обійняв.

– Навіщо тобі це треба? – пошепки спитав Колесо.

– Мовчи. Я потім розповім.

* * *

Він повернувся до зали варти, упав на шкуру й проспав мертвим сном декілька годин. Уві сні йому ставало все холодніше. Він скрючився, притискаючи коліна до живота. Довкола була крижана вода й вогні міста Мірте, далекі, байдужі. Він знову був хлопчиськом, якого викинули за борт пишного корабля. Руки й ноги судомило, Розвіяр бився, намагаючись зігрітися, намагаючись вижити.

– Холодно? Хочеш, запалимо камін?

– Я велів топити тільки пічку з вогнянками. – Розвіяр ковтнув.

– У нас цілий караван з деревиною.

– Не можна палити. Потім не стане… однієї вуглинки для горна, однієї колоди для балки, і все завалиться.

– Тобі снилося щось страшне?

– Дурниці. – Розвіяр потягнувся. – Що ти там ховаєш, під плащем?

– Я приніс тобі подарунок.

Лукс розгорнув пакунок і поклав на шкуру печірки два клинки – світлі, неширокі, плавко зігнуті. Їхні лінії нагадали Розвіяру примхливе написання заголовної букви «Ешт». Уздовж клинків тяглась дрібна в’язь, а в руків’я було вставлено коштовне каміння – це не була ница розкіш. Невідомі зброярі прагнули досягти досконалості: насправді смертоносна зброя має бути красива.

– Для парного бою. – Лукс мружився з задоволення. Його лице було вимазане сажею, шкіряна безрукавка розкрилась на грудях, від звіруїна пахло димом і потом. – Найкраще, що ми знайшли в тутешній зброярні, і перековувати не довелось, тільки нагострили. Ти візьми їх!

Розвіяр узявся за руків’я. Ступив по залі, змахнув, приміряючись. Клинки здавалися продовженням рук.

– Дякую… Я спав?

– Тобі треба було відпочити… Не хвилюйся, новин немає.

– Будуть. – Розвіяр закрутив клинками обіруч, слухаючи, як вони ріжуть на шмаття злежане задушливе повітря. – Новини будуть… На нас насядуть і звіруїни, й Імператор, і Хап, і вони не стануть чекати, коли ми відновимо замок, коли наберемо людей в оборону… У нас півтора десятка бійців, решта – раби та ремісники, баби, старі діди…

– У нас є маг.

– У них теж є маг, Луксе.

– У нас є ти!

Розвіяр опустив руки. Клинки торкнулись підлоги, ще лунко дзвякнули об камінні плити.

– Ти завжди перемагаєш, Розвіяре. – Лукс чи то стверджував, чи то запитував. – Ти домагаєшся всього, хоч би що захотів! Вийде й цього разу, правда ж?

* * *

Розвіяр виписував клинками сталеві літери, що повисали, здавалося, в повітрі. Усі їхні спроби парного бою, весь Луксів вишкіл склався, нарешті, в єдине ціле, ніби частини механізму, і відсутньою ланкою були нові клинки. Вершник верхи на чотириногому братові був невразливим: так, в усякому разі, здалось Розвіяру. Вічний рух без єдиної паузи – простіше прицілитись у метелика в леті. Стіна клинків – чотири руки, що діють злагоджено, чотири могутні пазуристі лапи. Розвіяр пригадав, як боялися в замку звіруїнів, і тільки вогнянки могли з ними впоратись – нечесний хват. Моторошна безмозка тварюка проти непереможних у відкритому бою воїнів.

І враз він пригадав, як імперські вартівники розстрілювали з повітря вождів із клану Рівнодення. Одна стріла – одна смерть, і тільки старигань-звіруїн дістав дві стріли.

Він озирнувся на замок. Підіймались дими, працювала кузня, топилася піч із двома останніми яйцями вогнянки; ця тварюка ще молода, сказав сотник Бран. Несеться мало й рідко. Треба чекати, коли подорослішає…

Лукс скакав униз по схилу, перелітаючи з каменя на камінь. Розвіяр злився з сідлом, ухопившись за шкіряний ремінь-портупею. Йому здавалося, що це його лапи відштовхуються від землі, у його тілі перекочуються пружні, текучі, як вода, Луксові м’язи, і його ж очима дивиться на світ звіруїн. Вершник і його брат – єдина істота; Розвіяр сповна відчув це й святкуючи закричав на всю силу легенів.

Вітер перемінився.

* * *

– Мідний королю, Мідний королю…

– Візьми, що ціную. Подай, що потребую.

У його житті було не так багато зброї, особливо такої, до якої варто було прив’язуватись. Свій темний меч гекса він цінував, але ніколи не любив. А ці, майже живі, зі своїм норовом, ніби перейняли характер Лукса, який знайшов їх і вибрав для свого вершника…

Він мимоволі потягся, бажаючи схопити меч за тепле руків’я, зловити й стримати. Рука наткнулась на камінь.

Він мигнув. Очі сльозились од вітру й утоми. На краю басейну нічого не було; Розвіяр провів по гладкому каменю кінчиками пальців, ніби не розуміючи, що сталось, не вміючи звикнути до цього, знову розгубившись…

А потім його залило світлою й теплою хвилею. Вагота останніх днів перетворилась на білий пух. Клоччя застигло в повітрі, зливаючись із проблисками на воді; тріснули невидимі обручі, що стягали голову й груди.

Він став навколішки. Ліг щокою на холодний камінь.

Засміявся.

* * *

Він ходив із кута в кут, і Яска уважно стежила за ним очима. Ніби не могла зрозуміти: чому він так часто всміхається?!

Лукс нервувався. Його смугаста шерсть стояла сторч, він знай погладжував долонями боки й говорив не вмовкаючи, лив слова, як воду. Розвіяр слухав його – і не слухав.

– Ніхто не стане з тобою розмовляти. Немає такої сили, щоб їх примусити. Ти знаєш нагорів… ні, ти не знаєш нагорів! У нас… тобто в них – зовсім інша ціна життю. Як щось є традицією – буде виконано за будь-яку ціну, розплатяться кров’ю свої, чужі… Раби, вершники, жінки, діти… Як вода, яка завжди тече вниз. Остроги в боки… Я іноді розумію Ранка-Без-Похибки. Так ненавидіти можна тільки нагорів, і тільки тому, хто серед них виріс!

– Що ж тоді робити? – спитав Розвіяр, діждавши, поки Лукс на мить замовкне. Він не чекав відповіді: усередині в нього йшла невидима робота. Приходили думки, на перший погляд безумні. Снувались ниточки розуміння, тонкі терези зважували «за» й «проти». Слова Лукса та Яски лягали на ці терези – піщинками, пилинками чи вагомими гирями.

– Треба йти, – сказала Яска. – Тільки взяти з собою вогнянку. Тоді їм доведеться вислухати тебе.

Лукс випустив кігті на передніх лапах:

– Вогнянка слухається три дні й три ночі. Нагір’я – не тарілка… Якщо вони не схочуть із тобою зустрічатись – ти їх не зустрінеш, ходитимеш і місяць, і рік по порожній землі. Нічого не дізнаєшся. А личинка пропаде. У нас їх усього дві…

Яска сиділа, кутаючись у плащ, і здавалася дуже блідою:

– Я зможу знаходити їх за запахом. Я зможу розуміти, брешуть вони чи не брешуть. Я запущу вітер чи смерч, щоб вони упевнились. Магів бояться, Луксе.

– Добре! Чудово! А якщо ти натрапиш на імперського мага?

– Я почую…

– Яка ти могутня! Може, взагалі підеш сама? Гола і з перснем на пальці?!

– Йолопе, – сказала Яска. – Ти просто тремтиш. Ти не хочеш туди йти, тому вигадуєш відмовки.

– Так, тремчу! – Шкура Лукса смикнулась, ніби від укусу пекучої комахи. – Тому що я знаю нагорів і Нагір’я, а ви – ні. Може…

Він затнувся. Раптом зашарівся. Від припливу крові його смагляве лице стало темно-бронзовим. Яскравіше виступили білі, вигорілі волоски над верхньою губою та на підборідді. Розвіяр міг тільки гадати, які слова були готові зірватися з Луксового язика; пригадались колючі кущі, хмари метеликів-кровників, приречене лице звіруїна при смерті. «Якщо вмирає вершник у бою або на полюванні, слідом за ним має померти його брат. Якщо вмирає дружина, то вершник може взяти за себе другу дружину. Якщо жінка не може народити чотирьох, її приносять у жертву озеру Плодючості»…

– Як такий народ міг визнати владу Імператора? – уголос спитав Розвіяр.

– Він і не визнав, – нагадала Яска.

– Заради помсти, – пробурмотів Лукс. – Вони ненавидять кожний камінь у цьому замку і кожну краплю води в його джерелах. Ти хочеш до них іти? Іди! Добре, якщо тебе дотягнуть до озера Плодючості, щоб як слід провести ритуал очищення. А можуть просто спалити біля дерева – на пам’ять про тих… хто зустрівся з вогнянками.

– Ти їх ненавидиш чи більше все-таки жалієш? – запитала Яска. – Свій народ?

Лукс підвівся. Обтрусився:

– Я не хочу більше говорити про нагорів і не говоритиму. Розвіяре, вирішуй, ти вершник. Я тільки прошу тебе як брата: повір тому, що я сказав.

І Лукс вийшов. Розвіяр і Яска залишилися самі в кімнаті володаря, де наповнювався басейн і горіли свічки вподовж стін. Розвіяр дивився на воду. Його губи ворушились.

«Нагори вірять, що озеро Плодючості вміщує душі всіх, ненароджених і вже померлих, і тому будь-який магічний обряд пов’язаний завжди з цим озером».

«Найбільша шана, яку нагори можуть віддати ворогу, – принести його кров у жертву озеру Плодючості. Уважається, що такі жертви здатні відвернути нещастя… Жертвоприношення провадиться перед очима в народу».

– Залишімо Лукса в замку, – тихо сказала Яска. – Йому справді… не можна туди. Його одного разу вже присудили.

– Два рази, – пробурмотів Розвіяр.

– Тим більше. Підемо з тобою. Візьмемо вартівників, зброю, вогнянку. Опиратимуться – тим гірше для них. Ти володар замку, я твій маг. Ти пан цих земель, то покажи їм!

– Твоя правда, – сказав Розвіяр.

– Ти зробиш, як я кажу? – Вона просяяла, миттєво помолодшавши, – у такий захват кинула її думка, що Розвіяр її слухається.

– Я подумаю, – пообіцяв він. – Тут є про що подумати.

* * *

Він уклав її спати – змучена чергуванням на вежі, вона заснула вмить. Пройшовся по замку, перевірив пости; спустився в залу варти. Біля постелі вартівника Брана поралася дівчина – та сама, що недавно ридала під ногами в юрби на землі, поряд із мертвим ґвалтівником. Побачивши Розвіяра, вона впустила кухлик – по підлозі розсипались глиняні черепки.

– Потім збереш, – сказав їй Розвіяр. – Іди.

Вона метнулась мимо нього до дверей, не сміючи підвести очей. Розвіяр підійшов до сотника. Той лежав на чистому, поряд стояла порожня миска з-під каші.

– Піклується, – сказав Розвіяр.

Він зняв плащ. Через голову стягнув кольчугу. Піддав черепок носаком чобота – той покотився, дзенькнувши на камінній підлозі.

– Послухай, сотнику. Ти ж був на озері Плодючості?

Розвіяр сів на шкуру, схрестивши ноги, й став розповідати. Бран слухав спершу недовірливо, потім напружено, потім очі його заблищали, і він підвівся на лікті:

– Це безумство! Розвіяре… Володарю мій, це божевілля!

– Чому?

– А що як вони вб’ють тебе відразу?

– А якщо вони відріжуть тобі язика?

– Буде дуже прикро, – подумавши, сказав Розвіяр.

– Подумай, скільки ти важиш! Для замку, для… твоєї жінки й твого друга. Якщо ти помреш…

– Бране, подивись криламі в очі. Замок не втримається без союзників. А Імператору чи навіть Хапові я не маю що запропонувати. Не маю чим торгуватись.

Бран сів на своєму ложі:

– Послухай…

– У мене більше немає часу на розмови. Усе, що я сказав тобі, розкажеш їм – але не раніше завтрашнього дня. Ближче до вечора.

Не слухаючи більше старого, Розвіяр підвівся. Перевдягнувся в простий одяг вартівника: шкіряні штани, темна сорочка, тепла куртка зі шкури печірки. Залишив у кімнаті меч гекса разом з оперізкою. Прихопив флягу, мотузку з гачками, ніж. Постояв, роздумуючи.

– Я йду, Бране.

Старий дивився на нього зі священним жахом. Його губи беззвучно ворушились.

* * *

Тепер він точно знав, де знаходиться.

Він спинився, щоб перевести дух, і краєм ока встиг помітити рух. Руки потяглись до меча, якого не було; тієї ж миті йому накинули на голову мішок. Усе відбулося так швидко, що він навіть не роздивився нападників.

Він волів би, щоб його не били, але нападники були швидкі на розправу. Чиїсь кігті шарпнули рукав, чийсь чобіт добряче в’їхав у ребра. Розвіяр злякався, що його заб’ють на місці. Це було б жахливо безглуздо й прикро, він спробував заговорити, але йому заткнули рота.

Припинили бити. Узяли поперек сідла; звіруїн припустився бігом, Розвіяр ледь утримувався на його спині, кожний крок озивався болем у ребрах. Крім того, він став задихатись: зав’язуючи йому рот, вороги перестарались.

Скачка тривала довго. Майже непритомніючи, він схитрився послабити вузол, що перетягнув лице й загнав смердючу тканину глибоко до рота. Нарешті попереду почулись голоси, крізь мішковину зблиснуло світло, і молодий, ламкий голос промовив, ледве стримуючи гордощі:

– Ватагу, ми захопили його. Він із замку, заблукав на кордоні. Ми взяли його!