Міністерство освіти І науки україни маріупольський державний університет рада з науково-дослідної роботи студентів, аспирантів, молодих вчених дебют збірник тез доповідей студентів



бет22/37
Дата21.06.2016
өлшемі2.95 Mb.
#150966
түріПротокол
1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   ...   37

Література

  1. Грибанов Б. Э.Хемингуэй. / Б. Грибанов. – М.: Художественная литература,1972. – 670 с.

  2. Зарубіжні письменники: Енциклоредичний довідник : У 2-х т. Тернопіль : Навчальна книга-Богдан. 2005. Т. 2 : Л Я / За ред. Н.Михальська, Б. Щавуоський. 2006. 864 с.

  3. Лидский Ю.Я. Творчество Э. Хемингуэя / Ю. Я. Лидский. - 2-е изд., перераб. – К.: Наукова Думка, 1973. 433 c. 

УДК 821.111Шек(043) Ковальова Ангеліна Павлівна



«ЗИМОВА КАЗКА» ТА «БУРЯ» ЯК ПІДСУМОК ДРАМАТИЧНОЇ ТВОРЧОСТІ ШЕКСПІРА

За 20 років творчого життя Шекспір створив те, що залишається актуальним протягом п'яти століть. Його сонети, трагедії і комедії стали класикою. Завдяки Шекспіру в літературі з'явилися нові ідеї, новий погляд на життя. У театрі на сцені героями стали живі люди, а не носії суворо певних ідей, як це було властиво драматургії того часу. Шекспір брав за основу поширені сюжети, і привносив у них передові ідеї свого часу - епохи Відродження. Драматургія Шекспіра не скована ніякими жорсткими рамками. П'єса зображує не одну подію, а ланцюг подій, глядач бачить зародження, розвиток, ускладнення і розв'язку з безліччю всяких подробиць. Часом перед ним проходить все життя людини. А поруч із долею головного героя і героїні показані і долі інших учасників подій. Після смерті Шекспіра, дослідники його творчості створили її періодизацію. Так, датський літературовед Г. Брандес та видавець російського повного зібрання творів Шекспіра С. А. Венгеров спираючись на хронологію творів, представили його духовну еволюцію від «бадьорого настрою», віри в торжество справедливості, гуманістичні ідеали на початку шляху до розчарування і знищення будь-яких ілюзій в кінці. У 1930 році шекспірознавцем Е. К. Чемберсом була запропонована інша хронологія творчості Шекспіра, а саме: за жанровими ознаками. Весь творчий шлях Шекспіра - проміжок з 1590 по 1612 рр.. зазвичай поділяють на три або чотири періоди. Перший період (1590 - 1600 рр.) називають оптимістичним, адже він визначається радісним сприйняттям життя у всій його розмаїтості, вірою в перемогу розумного і доброго. У цей період Шекспір ​​здебільшого пише комедії, основною темою яких є кохання, його виникнення і розвиток, опір і інтриги оточуючих і перемога світлого почуття любові. У цей же період Шекспір ​​пише ряд історичних хронік. Кожна з яких охоплює один з періодів англійської історії. Тут, по суті, він теж звертається до ідеалів гармонії - але гармонії саме державної, яку бачить у перемозі монархії над середньовічної феодальної усобицею. У фіналі п'єс торжествує добро. В цей період створені і трагедії «Ромео і Джульєтта» (1596), а в 1599 – «Юлій Цезар». Але в перший період творчості Шекспіра на різних рівнях - особистісному і державному - трактується головна ренесансна ідея: досягнення гармонії і гуманістичних ідеалів. Другий період (1601 – 1607 рр.) вважається трагічним періодом творчості Шекспіра, коли з’явилися його великі трагедії. Конфлікт у трагедіях полягає не тільки в зіткненні особистості і суспільства, а й у внутрішніх протиріччях в душі героя. Проблема виводиться на загальний філософський рівень, характери залишаються надзвичайно багатогранними і психологічно об'ємними. При цьому дуже важливо, що в великих трагедіях Шекспіра повністю відсутня фаталістичне відношення до року.



Третій період (1608 – 1612 рр.) вважається романтичним. Напротязі цього часу були написані такі твори як: «Цимбелін», «Зимова казка», «Буря». Це - поетичні казки, що ведуть від реальності у світ мрії. Повністю усвідомлена відмова від реалізму і відхід в романтичну фантазію закономірно трактується шекспірознавцями як розчарування драматурга в гуманістичних ідеалах, визнання неможливості досягнення гармонії. Цей шлях - від переможно-радісної віри в гармонію до втомленого розчарування. Сюжети п'єс, мови дійових осіб містять достатню кількість вказівок на те, що Шекспір ​​бачить різні форми прояву соціальної несправедливості і досить непримиренний стосовно них. Тепер його увагу приваблює не стільки завдання соціальної критики, скільки пошуки позитивного вирішення протиріч життя. Цікавий той факт, що Шекспір ​​як би повертається до тем із сюжетним мотивами, які вже отримали у нього драматичну розробку, але тепер вирішуються інакше. Так, в "Зимовій казці ", запалившись без дійсних підстав ревнощами, Леонт, король Сицилії, підвергає свою дружину Герміону суду. Згодом, ми дізнаємося, що Герміона і її спільний з королем син Мамілій померли, і бачимо Леонта, який розкаюється у своїх необґрунтованих ревнощах. Тим часом дочка Леонта і Герміони, викинута за наказом батька з дому, була підібрана і вихована пастухами в Богемії , де в неї закохався наслідний принц. Друга частина п'єси, дія якої відбувається через шістнадцять років після її початку , зображує поступове розплутування драматичних вузлів і завершується появою Герміони, яка, виявляється, не померла, її примиренням з Леонтієм, весіллям їх дочки і богемського принца. Дія в п’єсі розвивається спочатку в бік наростання напружених драматичних мотивів, що межують з трагізмом, але потім відбувається несподіваний поворот долі, що приводить благородних героїв до щасливої ​​розв'язки. Відбувається це не в силу логіки подій, не як результат закономірного розвитку їх, а внаслідок випадковості. Найбільш значний твір третього періоду – «Буря». У цій п'єсі дуже сильні елементи фантастики, поряд з реальними людьми в ній діють духи, вчиняється чаклунство. Поєднується реальність з фантастикою, що надає всьому твору символічний характер. Філософська ідея п'єси полягає в тому, що чарівник Просперо, уособлює розум і науку, підпорядковує Калібана - символ грубого тваринного початку, і звільняє Аріеля - символ духовного начала. Просперо, який перемагає зло і силою своєї магії влаштовує долі всіх оточуючих людей, звертає злих в добрих, знищує ворожнечу і злобу, стверджує любов, дружбу і згоду між людьми. Підводячи підсумки третього періоду драматургічної діяльності Шекспіра, слід зазначити, що твори цих років менш реалістичні, ніж більшість драм двох попередніх періодів. Бажаючи затвердити свої позитивні ідеали і не знаходячи для цього грунту в сучасній для нього дійсності , Шекспір ​​в кінці своєї творчості став схилятися від реалізму до романтики. По суті, всі його п'єси останнього періоду характеризуються своєрідним утопізмом. Просліджується надія Шекспіра на те, що молоде покоління буде жити інакше, ніж старше покоління. Недарма в п'єсах цих років питання про долі дітей відіграє таку значну роль. Творчість Шекспіра була і залишається однією з найбільших зразків всеосяжної широти, незвичайної глибини осягнення життя і людини. Вона є зразком художньої правди, високої поетичної натхненності й всеперемагаючої творчої сміливості. Це – мистецтво, що можна порівняти з самим життям.

Література

  1. http://www.w-shakespeare.ru/

  2. http://poct1.ru/dramaticheskie_proizvedenij_shekspira-2.html

УДК 821.111(73)-311.6.Мит(043) Курган Ірина



«ПІВДЕННИЙ МІФ» У РОМАНІ М. МІТЧЕЛЛ «ВІДНЕСЕНІ ВІТРОМ»

Регіональна відчуженість та відокремленість Півдня на певному етапі (особливо у період посилення впливу школи «місцевого колориту») призвела до регіоналізації та провінціалізації південної літератури, але саме ця відокремленість сприяла збереженню та особливому ставленню до традицій та історії. Після Першої світової війни розпочався період надзвичайного піднесення літератури американського Півдня, який тривав до кінця Другої світової війни і отримав у літературній критиці назву Південного Ренесансу. Письменники Півдня висвітлювали ряд специфічних тем: історія й особливості Південної цивілізації (плантаторська система, рабство, Громадянська війна); ідеалізація минулого (Південний міф, «магнолієвий» міф); ідеалізація патріархального суспільства, опір індустріалізації; негритянське питання; занепад родини як символ занепаду південного суспільства; тема «громади» як невід’ємної складової Південної цивілізації; тема релігії.

Початок інтелектуального та духовного відродження Півдня пов’язують із літературно-критичною діяльністю групи нешвіллських літераторів Вандербілдського університету, які об’єдналися навколо журналу «Втікач» (Fugitive) (1922-1925). Осередок руху становили такі прозаїки і поети як Джон Кроу Ренсом, Меріл Мур, Дональд Девідсон, Рідлі та Джессі Вілси, Ален Тейт, Стенлі Джонсон, Роберт Пенн Уоррен, Елек Брок Стівенсон, Ендрю Літл, Рендел Джерел, Каролін Гордон, Джессі Стюарт та Клінс Брукс. У середині 20-х років погляди ф’юджитивістів значно трансформуються. Новий рух отримує назву «південних аграріїв», не відкидаючи основних положень ідейно-естетичної теорії ф’юджитивістів, займає позицію захисту ідеології старого Півдня. 

Аграрії знову відтворюють «магнолієвий міф», породжений Громадянською війною та післявоєнним періодом Реконструкції, який полягає у переконанні, що надзвичайно жорстока війна призвела до стрімкого руйнування «південної цивілізації», яка значно перевершувала цивілізацію Півночі у культурному та духовному відношенні. Неприйняття моральних цінностей індустріальної Півночі в аграріїв виражалося у прагненні відродити старі традиції «батьків». Головною темою творчості аграріїв, таким чином, стає художнє переосмислення теми Громадянської війни.

Фольклор Громадянської війни та повоєнного часу певним чином вплинув на художню прозу. Найбільш продуктивним виявився шар сімейних переказів, легенд про героїчних особистостей, чудесні рятування у бойовій обстановці.

Л. Пасько у своєму дослідженні [5, с. 121] виділяє наявність символічного оповідного шару в усіх творах представників «Південного Ренесансу». Вони узагальнюють свої уявлення про минуле та крізь нього інтерпретують сучасність. З’являється особливий тип роману, соціальна хроніка (термін Л. Пасько). До таких творів належать «Пітер Ешлі» Дюбоза Хейдорда (1932), «Червона троянда» Старка Янга (1934), «Віднесені вітром» Маргарет Мітчелл (1936), «Батьки» Алена Тейта (1938), «Авесалом, Авесалом!» (1936) та «Непереможні» (1938) Уільяма Фолкнера. Відмінність цих соціальних хронік від типового історичного роману полягає в тому, що центром оповіді стає не конкретна історична подія (або історична особистість) у своєму взаємозв’язку з долею народу, а спосіб життя локалізованого у часі та просторі замкненого кола південного суспільства (фолкнерівська Йокнапатофа, наприклад, була спеціально створена письменником як апокрифічний замкнений простір, простір власне «його» Півдня).

Пам’ять про Громадянську війну та Реконструкцію відгукнулася у світовому бестселері, єдиному романі Маргарет Мітчелл «Віднесені вітром» («Звіяні вітром»», 1936). Книга була написана в добротній реалістичній манері, серед рельєфно виписаних живих характерів виділяється неповторна Скарлет О’Хара. Захоплював сюжет – конкретне відтворення історичної епохи, яка змінила долю країни. В романі були присутні та героїка і романтика, яких бракувало літературі 30-х років ХХ ст. Ідеологи «Південного Ренесансу» ідеалізували життя на старому, довоєнному Півдні. Громада розглядалася як вища цінність, як те, що зберігає зв´язок людей між собою. Південне суспільство на час Ренесансу було гомогенним, аграрним та релігійним, схильним сприймати життя та історію радше образно, аніж згідно з якоюсь абстрактною теорією. Громадянська війна для південців суперечила американській міфології тривалого національного успіху. Сполучені Штати в цілому виграли у цьому конфлікті, але Південь програв, США зазнали розквіту, а Південь страждав від економічних негараздів під час та після Реконструкції, оскільки як поле битви зазнав відповідного спустошення.

З літературної точки зору, «південний міф» - це міф про ідеалізоване минуле, пам´ять про героїзм південців та несправедливість янкі та мрії про те, що було б, якби Південь виграв війну. 

«Південний міф» спирається багато в чому на літературну та культурну історію міфів та цивілізацій, з яких власне і була змодельована цивілізація довоєнного Півдня: Трої, Спарти, Римської республики та середньовічної Європи (лицарський кодекс), сакралізує минуле. Подальше вивчення специфіки міфотворчості письменників Південного Ренесансу видається перспективним як на матеріалі окремих творів, так і усього їхнього творчого доробку.

Література


  1. Анастасьев Н.А. Американцы. Роман. / Н.А. Анастасьев. – М.: Флинта, 2002. – 432 с.

  2. Денисова Т. Н. Роман і романісти США ХХ століття / Т.Н. Денисова. – К.: Просвіта, 1990. – 323 с.

  3. Пасько Л. В. Идейно-художественная эволюция темы Гражданской войны в американском романе / Л.В. Пасько. – Автореферат дисертації на здобуття вченого ступеня канд. філол. наук: 10.01.04. − К.: 1990. − 229 с.

УДК 821.111(73)-31(043) Мартынова Мария Алексеевна



АВТОРСКОЕ ВИДЕНИЕ «ЭПОХИ ДЖАЗА» В РОМАНАХ «ВЕЛИКИЙ ГЭТСБИ» Ф.С. ФИЦДЖЕРАЛЬДА И «АМЕРИКАНСКАЯ ТРАГЕДИЯ» Т. ДРАЙЗЕРА

В любой эпохе есть периоды, характеризующиеся кардинальными изменениями, которые меняют старые устои и устанавливают новые, революционные порядки. Так, даже в многоликом двадцатом столетии «бурные двадцатые», так называемый «Век Джаза», вызывают особое внимание. Это век «золотой лихорадки», век «Американской мечты», «…век чудес, искусства, век крайностей и великой сатиры» [1]. Временными рамками этой эпохи были 1919-1929 годы, период от окончания Первой Мировой Войны и увенчавшийся Великой Депрессией. Вернувшееся с войны «потерянное поколение» было разочаровано, узнав, что они так и не стали героями своей страны: «События 1919 года внушили нам скорее цинизм, чем революционные стремления» [1]. Век Джаза ознаменовался отсутствием всякого интереса к политике. Война, ослабившая Европу, укрепила самоуверенность американского народа, который поверил в свою силу, более того, она подарила США могущество и возможность диктовать условия всему миру. Джазовая музыка, служившая фоном событий «бурных двадцатых», стала неотъемлемой частью этой эпохи. Популярность этой музыки сводилась к необходимости преодолеть сковывающее влияние цивилизации; джаз давал возможность израсходовать накопленное во время войны нервное напряжение [2]. Обращение к культуре джаза – разрешение ранее недозволенного, в том числе тех удовольствий, который ранее считались примитивными. Эпоха модерна хорошо подходила для смены культурной парадигмы: отрицание традиционного понимания классики, формирование новой классики, культуры наоборот, игровое, биологическое понимание классики, плоскость примитива, каждое мгновение способно переживаться как нечто, обладающее высокой эстетикой [3,58].



Фрэнсис Скотт Фицджеральд – певец Века Джаза, и отец этого понятия. Этот век – период его молодости, перевернувший его жизнь и подаривший ему многое. И первый роман, «ода Веку Джаза» – «Великий Гэтсби», роман о надежде и вере, сумевших выжить во время, лишенное возвышенных идеалов. Согласно эссе Фолкнера «О частной жизни», каждому человеку дано «право личного достоинства и свободы». И от поколения к поколению передавался этот идеал осуществленного равенства («для любого человека земли здесь найдется место, для бездомного, угнетенного, обезличенного»). Говоря словами Фолкнера, «нам даже не дано было принять или отвергнуть мечту, ибо мечта уже обладала и владела нами с момента рождения» [4,18]. Так же неосознанно владеет она Джеем Гэтсби, героем романа. Правила, которые он с юности для себя установил, — это в своем роде законченный кодекс поведения для всякого верующего в «мечту» и твердо вознамерившегося старанием, бережливостью, трезвым расчетом и упорным трудом пробить себе путь в жизни, собственным примером доказать, что шансы равны для всех и решают только качества самого человека. Именно Американская мечта, а точнее – её крах стал основной идеей этого романа. В 20-е годы впервые сама «мечта» начала осознаваться как трагическая иллюзия. Поэтому вера в мечту, жившую в Джее Гетсби, ошеломляла окружающих и предоставляла его обществу как объект обсуждений и осуждений. Но только главному герою было дано увидеть тот «огонек надежды», не покидавшей Гэтсби до самой смерти: «Эта способность к мгновенному отклику не имела ничего общего с дряблой впечатлительностью, пышно именуемой «артистическим темпераментом», — это был редкостный дар надежды, романтический запал, какого я ни в ком больше не встречал и, наверно, не встречу» [5,7]. Гэтсби, окруженный богатством, мишурой, бриллиантами, сумел сохранить в себе ту отчаянную веру в любовь, сберечь её в невинной и чистой. Писатель делает акцент на разнице между идеалами возвышенными и идеалами, опошленными «Веком Джаза». Гэтсби гибнет, его губит его мечта и гибнет вместе с ним, знаменуя крах былых благородных человеческих стремлений. Фицджеральд помещает его в то состояние психического напряжения, в котором пребывало общество, и словами повествователя возвышает его, как человека, принадлежащего к «вымирающему виду», своеобразную диковину. Однако же стремительность и «вера в момент», характеризующие его время, губят Гэтсби, и вместе с ним губят его мечту.

«Золотая молодежь» стала центром внимания для Теодора Драйзера в его романе «Американская трагедия». Клайд Гриффитс, честолюбивый юноша из бедной семьи, всеми силами пытается пробить себе дорогу наверх, в круг богачей, но его «Американская мечта» рушится так же, как и разрушилась мечта Джея Гэтсби. Основной идеей, так же как и в романе «Великий Гэтсби», в «Американской трагедии» Драйзер видит власть денег. «Как тяжко быть бедняком, без денег, без положения в обществе и не иметь возможности жить так, как хочешь…» [6,5]. Золотая лихорадка, безумное стремление каждого разбогатеть превратилось во что-то ненормальное, похожее на паранойю. Такое чувство охватило и Клайда, всю жизнь мечтавшего и достижении высот, на которых находилась вся «золотая молодежь», в их жизни он видел идеал существования, простоту, легкость отношения к бытию. Эта паранойя всё овладевала им, пока, наконец, ослепленный своими блестящими планами на будущее, он не утопил девушку, горячо его любившую и носившую его ребенка. Трусость, страх перед ответственностью, нашептываемые ему мечтой, в результате погубили его. В чем же скрытый изъян мечты Гэтсби и Клайда, приведший их к краху и гибели? Сначала бросается в глаза контраст: Клайд ради проникновения в мир «очень богатых» совершил преступление, а Гэтсби бросил завоеванное им богатство к ногам своей любимой. Но потом видно глубинное сходство: оба они верят в богатство как единственную возможность достижения своих целей и желаний. И оба готовы использовать любые средства, которые окажутся под рукой. И оба гибнут: Гриффитс — потому что мелок и слаб, Гэтсби — потому что слишком «велик», слишком романтик и идеалист, чтобы ужиться в холодном, циничном и расчетливом мире, в котором всему проставлена цена и даже в голосе любимой «звенят деньги».

Таким образом, говоря о Веке Джаза, отображенном в романах Фицджеральда и Драйзера, несмотря на всё величие и грандиозность этого периода, мы видим скрывающиеся за этой маской обнищавшие души людей, потерявших веру. Результатом этого стала Великая Депрессия, состояние нервного истощения, усталости от богатства и бесконечного веселья. Оба писателя делают акцент на том, насколько жалким стало общество, насколько пошлыми стали его идеалы. Гэтсби и Клайд, жившие одной мечтой, которая в другое время, несомненно, оправдала себя, стали жертвами своего времени, отказавшегося от мечты, как отказывалось от старых моральных устоев и канонов. В головах общества звенели монеты и звуки джаза, перед глазами разворачивался мир полный откровенного и ранее запрещенного, состояние эйфории занимало все мысли, погоня за богатством занимала все время, но вся эта скорость и движение все же не оправдали себя, уступив всё тем же старым идеалам, долгое отсутствие которых погубило «мечтателей».

Литература

  1. Фицджеральд Ф.С. Отзвуки века джаза [Электронный ресурс]: http://www.lib.ru/INPROZ/FITSDZHERALD/jazz_age.txt

  2. Аллен Ф.Л. Только вчера: Неформальная история 1920-х [Электронный ресурс]: http://xroads.virginia.edu/~hyper/allen/ch1.html

  3. Аллен Ф. Традиция и мечта / Ф. Аллен . М. : Просвещение, 1970. – С. 58

  4. Мендельсон М. «Второе зрение» Скотта Фицджеральда. / М. Мендельсон // Вопросы литературы. – 2000. – №3. – С. 18

  5. Фицджеральд Ф.С. Великий Гэтсби / Ф.С. Фицджеральд. М. : АСТ, 2012. – С. 7

  6. Драйзер Т. Американская трагедия / Т. Драйзер. СПб. : Эксмо, 2010. – С. 5

УДК 821.11(73)091(043) Рыба Илона Игоревна



Мотив становления личности в романах «По эту сторону рая» Ф.С. Фицджеральда и «Над пропастью во ржи»

Дж.Д. Селинджера

Актуальность данного исследования заключается в том, что проблема становления личности на протяжении уже многих веков является одной из самых важных в мировой литературе. Выбор данных авторов обусловлен тем, что их творчество относится к ХХ веку, периоду, когда вследствие значительных социальных изменений была полностью пересмотрена концепция личности человека, а, следовательно, и проблема ее становления.

Цель: рассмотреть особенности раскрытия проблемы становления личности в вышеуказанных романах.

«Романтический эгоист становится личностью» - этой фразой можно охарактеризовать весь жизненный путь протагониста романа «По эту сторону рая», который автор условно разделяет на два этапа – жизнь Эмори до и после войны. Слово «легкость» становится лейтмотивом первой части романа, ведь на этом этапе герой еще не осознает необходимости самому строить свою судьбу, он просто плывет по течению. Семейное воспитание, обучение в элитной школе, университете постепенно формируют представление Эмори об окружающем мире, его предпочтения, интересы, особенности характера. «Внутреннее развитие образа Эмори Блейна, по-существу, начинается в принстонский период его жизни. Именно здесь он впервые ставит под сомнение истинность ценностей мира, которому всецело принадлежит Беатриса, обнаруживает, что порядок вещей и равновесие, в которые его убеждали свято верить, безвозвратно исчезли» [2, 37]. Метания Эмори между различными жизненными ролями прерывает война, с которой начинается второй этап его жизни, этап испытаний. Смерть многих близких людей, резкое изменение социального статуса и первая настоящая любовь наконец приводят протагониста к пониманию самого себя.

Если Эмори читатель видит течение более чем двадцати лет его жизни, то Холдену автор для самораскрытия отводит всего три дня, и только многочисленные ретроспекции помогают обрисовать полную картину его становления. Другое же отличие между героями можно увидеть уже на первых страницах романа – Холден не может подобно Эмори плыть по течению, все, что с ним случается, юноша осмысливает критически. Неискренность окружающих людей, невозможность найти среди них того, кто бы понял его, становятся для Холдена серьезным препятствием на пути к самопознанию, мешают ему двигаться вперед, поэтому в романе появляется образ пропасти, в виде которой герой представляет взрослую жизнь. Три дня, проведенные в Нью-Йорке – это возможность для Холдена остановиться, вспомнить свой ​​предыдущий путь, подумать и в конце найти в себе силы сделать первый шаг вперед, а не вниз, в пропасть.

Анализ образов Эмори Блейна и Холдена Колфилда позволил выявить общие и отличительные черты их развития.

Рассматривая общие черты, прежде всего отметим, что оба героя занимают высокое положение в обществе и происходят из достаточно богатых и известных семей. Однако они воспринимают этот факт по-разному: для Эмори крайне важно то, что он принадлежит к общественной элите, хотя по-настоящему осознает он это, только потеряв этот статус, Холден же не любит говорить о своей семье и крайне негативно воспринимает тех, кто хвастается своим достатком.

Кроме того, как Фицджеральд, так и Сэлинджер делают акцент на том, что внутренние проблемы обоих героев были во многом обусловлены неправильным воспитанием. Так, именно «богемное» воспитание Беатрисы делает Эмори эгоистом, что же касается Холдена, то «родители любят его, но понять сына не могут. На их взгляд, дети должны быть сыты, хорошо одеты и получить достойное образование, и этому они посвятили свою жизнь. Но этого недостаточно» [1, 182].

Во многом схоже и эмоциональное состояние героев. Находясь в поисках своего места в жизни, Эмори и Холден испытывают грусть, растерянность, и в какой-то мере скуку. Оба неуверенны в себе, хотя и пытаются скрыть это от окружающих.

Как у Эмори, так и у Холдена душевная нестабильность проявляется через поведение. Метания Холдена из одного конца Нью-Йорка в другой можно сравнить с попытками Эмори примерить на себя различные социальные роли – писателя, футболиста, актера, солдата.

Оба героя общительны, постоянно нуждаются в обществе других людей, критически осмысливая мир, они жаждут поделиться с окружающими своими рассуждениями. При этом они чувствуют фальшивость в окружающих. Для Эмори эта фальшивость почти становится нормой жизни, ведь этому способствует время, в которое он живет - в «эпоху джаза» люди привыкли скрывать истинные чувства. Для Холдена же неискренность людей представляет большую проблему, которая становится основой его внутреннего конфликта.

Закономерным этапом поисков себя для обоих героев является обращение к вопросам религии, которая, однако, на данном этапе их жизни, не может стать поддержкой и опорой на пути их становления. Например, Эмори комментирует свое отношение к принятию религии следующим образом: «…any acceptance was, for the present, impossible. He wanted time and the absence of ulterior pressure. He wanted to keep the tree without ornaments, realize fully the direction and momentum of this new start» [3, 353]. Подобную мысль высказывает и Холден: «I’m sort of an atheist. I like Jesus and all, but I don’t care too much for most of the other stuff in the Bible» [4, 210].

В становлении каждого из героев есть переломные моменты – жизненные испытания, через которые им приходится пройти и которые существенным образом влияют на дальнейшее развитие их характеров. В становлении Холдена можем выделить только два таких момента – смерть его младшего брата, которую герой очень тяжело переживает, и лечение в санатории, в течение которого он переосмысливает события дней, проведенных на улицах Нью-Йорка, делает для себя выводы, даже несколько меняет свое отношение к жизни. Что касается Эмори, то в его жизни таких моментов гораздо больше – встреча с призраком Дика Хамберда, война и гибель в ней многих друзей, смерть родителей, потеря единственной настоящей любви и, наконец, бедность – Эмори не так уязвим, как Холден, следовательно, чтобы кардинально измениться, ему нужен гораздо более сильный «толчок».

Пожалуй, наиболее значительное различие между Эмори и Холденом кроется в их отношении к окружающему миру. Эмори не слишком внимателен к событиям вокруг него, предпочитает отмежеваться от реальной жизни. Холден, в свою очередь, очень уязвим, любая мелочь оказывает на него влияние, вызывает сильный эмоциональный отклик, кроме того его чувства часто проявляются внешне.

О другом важном различии можно судить по тому, какие люди становятся близкими для героев. Эмори, как уже не раз было сказано, - эгоист, и поэтому может сблизиться только с точной своей копией (монсеньор Дарси), для Холдена же важна искренность в отношениях, которую он находит только в общении с детьми – своими младшими братом и сестрой.

Таким образом, можем сказать, что, хотя каждый из исследуемых авторов интерпретирует проблему становления личности по-своему, в историях Эмори Блейна и Холдена Колфилда все же можно найти и общие черты, что позволяет говорить о существовании определенных этапов становления личности, характерных для всех современных людей.




Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   ...   37




©dereksiz.org 2024
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет