Міністерство освіти І науки україни маріупольський державний університет рада з науково-дослідної роботи студентів, аспирантів, молодих вчених дебют збірник тез доповідей студентів

1. 
   История зарубежной литературы XVII-XVIII веков: курс лекций / авт.-сост. И.Ю. Вераксич. – Мозырь: УО «МГПУ им. И. П. Шамякина», 2010. – 176 с.
   
2. 
   Кухалашвили В.К. Ф.С. Фицджеральд и американский литературный процесс 20-30 годов XX в. / В.К. Кухалашвили. – Киев: «Наукова думка», 1983. – 237 с.
   
3. 
   Fitzgerald F.S. This Side of Paradise / F.S. Fitzgerald. – СПб.: КАРО, 2009. – 384 с.
   
4. 
   Salinger J.D. The Cather in the Rye / J.D. Salinger. – СПб.: КАРО, 2009. – 288 с.
   

УДК 821.111Шек(043) Тимофеева Евгения Витальевна

В поздних комедиях Шекспира, появившихся на рубеже шестнадцатого и в начале нового семнадцатого столетия (их называют серьезными, драматическими, проблемными) накапливающиеся изменения по отношению к развитию комедийного конфликта становятся очевидны. Счастливый конец, подразумеваемый жанром комедии, перестает убеждать в том, что гармония восстановлена, ибо теперь неслучайны нарушения гармонического миропорядка. Конфликт вошел в характеры, обстоятельства. Разлад стал неотъемлемой чертой мира, в котором живут герои.

В поздних комедиях действие развивается в двух планах: реальном и фантастическом, поскольку в события вторгаются элементы чудесного, а в финальных сценах Шекспир предлагает две развязки — сначала показывает реальный исход событий, а затем воображаемый, вызванный вмешательством чудесных случайностей. Две развязки можно обнаружить в пьесах «Мера за меру» и «Все хорошо, что хорошо кончается».

«Мера за меру» — наиболее сложная из комедий. Шекспир поставил в ней проблему столкновения высших принципов: веры, честности, добродетели и сильнейших страстей: чувственного вожделения, родственных привязанностей, любви к жизни.

Если воспринимать конфликт между страстным стремлением Клавдио к жизни и стремлением Изабеллы сохранить женскую честь и чистоту только как частный случай, то позиция Изабеллы кажется действительно слишком жестокой. Но Шекспир ставит более общую проблему: что ценнее для человека — честь или жизнь, можно ли оправдать измену вере, принципам, долгу ради сохранения жизни. Изабелла готова пожертвовать жизнью, но не честью. Клавдио, напротив, выбирает жизнь. Дальнейшее развитие событий в реальном плане, без вмешательства неправдоподобных переодеваний показывает, что жертва честью и компромисс с подлостью не приводят к спасению жизни.

В драме две развязки — реальная и сказочная. Если исключить мотив переодеваний, то реальная развязка заключалась бы в уступке Изабеллы ради спасения жизни брата, в казни Клавдио и в тщетности обращения Изабеллы к возвратившемуся герцогу. Вторая развязка — счастливая. Выясняется, что никто не казнен, герцог убеждается в благородстве и человечности Изабеллы и просит ее руки, он прощает даже Анджело и Луцио.

Исследователи потратили немало усилий, чтобы определить авторское отношение к поступку Елены, героини комедии «Все хорошо, что хорошо кончается». Главным аргументом в ее защиту является, по мнению критиков, святость законных уз брака — Елена берет «свое», принадлежащее ей «по праву», поэтому ее обман освящен законом. Этой идеи в тексте драмы нет, напротив, есть намеки на опасность обмана в любовных делах. Даже в самом заглавии пьесы заключено предостережение «Все хорошо, что хорошо кончается», следовательно, дела могли кончиться плохо — об этом же говорит и двойная развязка. Вся история с пребыванием Елены во Флоренции могла кончиться трагически — ее гибелью, в которой по стечению обстоятельств мог быть обвинен Бертрам, если бы Диана оказалась бесчестной, способной на преступление. Поэтому первая развязка трагична: предполагаемая смерть Елены и разоблачение Бертрама. Однако она сменяется счастливым концом, раскаянием Бертрама, победой Елены.

По сюжету эти две пьесы резко отличаются от романтических комедий. В них можно наблюдать две темы — любовь и закон. С обеими темами соприкасается вопрос о нравственной чистоте и, особенно, о милосердии.

По композиции и составным элементам проблемные комедии не отличаются от романтических. И здесь, и там малоправдоподобные сюжеты, тот же тип персонажей, та же схема движения фабулы; переодевания, внезапные повороты судьбы от несчастья к счастью, налет сказочности на всем происходящем.

Ни один из персонажей комедий не воспринимается позднейшими временами иначе. Изменилась лишь степень суровости оценок в отношении Бертрама и Анджело. Морализирующие критики XIX века считали, что их следовало бы наказать. Критики XX века, стремящиеся найти у Шекспира религиозные мотивы, видят в прощении Бертрама и Анджело проявление Шекспиром духа христианского милосердия.

Надо также сказать, что Шекспир, по-видимому, и сам видел некоторое несоответствие между ходом действия и его завершением. Само название комедии «Все хорошо, что кончается хорошо» достаточно выразительно подчеркивает соотношение между драматическим конфликтом и характером его решения.

Литература

1. Оден У. Х. Лекции о Шекспире. / Х. У. Оден. / Пер. с англ. М. Дадяна. – М. : Изд-во Ольги Морозовой, 2008. – 576 с.

2. Шекспир У. Комедии. / У. Шекпир. // Вступит. ст. О. Постнова. – М.: ЭКСМО, 2008. – 747 с.

3. Шекспир в меняющемся мире. / Сборник статей; перевод с англ. – М. : Прогресс, 1966. – 382 с.
УДК 821.111- 31(043) Хачик Юлія Іванівна КЛЕРИКАЛЬНА ТЕМА У РОМАНІ Е. ТРОЛЛОПА «БАРЧЕСТЕРСЬКІ БАШТИ»

У період вікторіанства Англія набуває статус великої колоніальної держави, формує національну ідею та ідентичність. Саме письменники своєю літературою довели неминуще значення духовних цінностей у формуванні національного менталітету і визначенні місця індивідуума в історії та цивілізації. У ряду цих письменників стоїть і Е. Троллоп.

Ентоні Троллоп (англ. Anthony Trollope 24 квітня 1815, Лондон, Англія - 6 грудня 1882 Лондон) – англійський письменник, один з найбільш успішних і талановитих романістів вікторіанської епохи [3].

Він показав особливості соціального та політичного розвитку Англії з усіма складнощами і суперечностями, відкриттями і прорахунками [2, с.149].

Останній з вікторіанських «класиків», Троллоп був «голосом епохи», «виразником всієї вікторіанської ери»; і найбільш точним літописцем повсякденного життя і моралі», на думку Д. Сесіла [1, с.414].

Троллопу належить 47 романів, кілька збірок оповідань, книги подорожніх написів, біографії великих людей. Письменнику вдалося створити реалістичну картину моралі своєї епохи, художньо осмислити моральний уклад життя вікторіанської Англії періоду Розквіту, проникнувши як в основи суспільних звичаїв, так і в суспільні відносини.

Одним із таких творів є роман «Барчестерські башти»(1857). Дії в романі відбуваються у вигаданому графстві Барчестер. Діючи особи комедії моралі - провінційне дворянство всіх мастей, духівництво всіх рангів, адвокати, клерки, лікарі. Викриваючи пороки, Троллоп іронізує над людськими слабостями. Сюжет роману будується на суперництві та інтригах в боротьбі за владу.

Саме духівництво стало предметом уваги Троллопа. У всіх хроніках Троллоп зіставляє земні, світські інтереси духівництва із їхніми духовними прагненнями та інтересами. Над першими він гостро сміється. Сатира гаситься часто гумором.

Фігура Грентлі, мало приваблива, викликає добродушний сміх, коли письменник розкриває забавні риси характеру архідиякона.

Менш добродушний гумор Троллопа в зображенні іншого князя церкви, Стенхоупа, зніжений володар синекури, який проводить життя більше за кордоном, ніж в єпархії, і безсильний боротися навіть з власними дітьми [1, 428].

Щире лицемірне благочестя, егоїстичні матеріальні інтереси, що переплітаються с духовними, Троллоп показує іронічно, з добродушним гумором. Автор підкреслює, що його герої не ідеальні, але не вважає це великими недоліками. Капелан Слоуп - огидний інтриган, також зображений у іроністичному ключі і викликає сміх, а не обурення. Троллоп знов таки використовує іронію, а не сатиру, демонструючи позитивне ставлення до героїв.

Зображуючи потворні сторони життя духівництва і дрібнопомісного джентрі, Троллоп вдається і до сатири. Сатиричні інтонації звучать у трактуванні сімейства Стенхоуп. У трактуванні образу Грентлі з його підкресленою схильністю до справ земних. Отже, сатиричні мотиви вже намічаються у «Барчестерськіх баштам».чимало сатири в діалогах, якими насичені подальші твори автора. Але ж сатира у творчості Троллопа не превалює [1, 433].

Люди у «Хроніках» зображені Троллопом так, що читачу здається, що він їх бачить, говорить з ними, чує їх голос, інтонації, спостерігає мінливий вираз обличчя, бачить жести і вловлює їх значення [1, 430].

Усі романи письменника «густо населені» персонажами, яких важко сплутати, неповторні у своїй індивідуальності. Неповторна при цьому не тільки місіс Прауді – владна, абсолютно безсоромна господиня єпархії. Неповторні навіть Грейс Кроулі, Лілі Дейл і Мері Торн –героїні «вікторіанських» захоплень майора Грентлі, Джонні Імса і Френка Гретема.

Майстерність у створенні індивідуальних характерів поєднувалася у Троллопа з майстерністю у створенні групових портретів. У відтворенні таких групових портретів, представників соціальних груп, Троллоп не мав собі рівного навіть серед його великих сучасників. Вони здавалися переконливими, ніби характерні для більшості представників даного класу чи соціальної групи [1, 430].

Таким чином, можна зробити висновок, що роман Е. Троллопа «Барчестерські башти» присвячений життю духівництва. Висока художня майстерність, життєвість характерів і побутових деталей, добродушний гумор і лукава іронія по праву здобули «Барчестерським баштам» славу одного з відомих клерикальних романів англійської літератури.

1. 
   Ивашева В. Английский роман ХІХ в. в его современном звучании/ Ивашева В.- М.: Художественная литература, 1974. - 464 с.
   
2. 
   Соловьева Н.А. История зарубежной литературы XIX века: Учебное пособие/ Н.А. Соловьева, В.И. Грешных, А.А.Дружинина и др.; под ред. Н. А. Соловьевой. - М.: Высшая школа, 2011. – 523 с.
   
3. 
   Троллоп Энтони: материалы из Википедии свободной энциклопедии [электронный ресурс]. – Режим доступа: ru.wikipedia.org›wiki/Троллоп,_Энтони
   
4. 
   Энциклопедия Кольера: Троллоп Антони [электронный ресурс]. – Режим доступа: http://enc-dic.com/colier/Trollop-antoni-6515.html
   

УДК 82 – 312.2 (410) Чаленко Юлія Михайлівна

Мистецтво по-новому ставить питання про місце людини у світі, який змінився, і це, безумовно, відбивається в жанрі роману. Пояснення сучасного стану людини і світу тільки соціальними процесами вже не вдовольняє багатьох митців. Найголовнішими є питання моральних та психічних констант людської натури, сенсу історії, ролі інтелекту та віри, абсурду чи сенсу життя, кохання та ненависті, можливості щастя та важкого шляху пізнання людиною самої себе. Особливої актуальності в літературі та літературознавстві набуває питання про одвічні цінності людства, про існування таких культурних констант, що не підлягають негації, витримують усі критичні переглядання і знову доводять необхідність свого існування в людській свідомості. Головні з таких цінностей – здатність людини до осмислення світу й віра, що є одним з фундаментів культури. Ці питання знаходять своє відображення й у філософському романі, а в історії та сучасному існуванні цього жанру – у романі з релігійною проблематикою. Між тим останній не висвітлений у нашій літературознавчій науці як окремий жанровий підвид, досі залишаються не вивченими особливості його семантичної структури, що є вирішальними в процесі жанрооформлення, головні риси поетики. Значущість релігійно-філософської проблематики сучасної літератури довгі роки у нас замовчувалася, і сьогодні висвітлення її далеко не повне [4, 478]. Зокрема це стосується англійського роману 1950-70-х років. Певне “релігійне відродження” після другої світової війни призвело до розквіту роману з релігійно-філософською проблематикою як різновиду філософського роману (Ф.Моріак, І.Во, Г.Грін, М.Спарк, В.Голдінг та ін.).

Усе це визначає актуальність питань, досліджуваних у даній роботі: своєрідність релігійного філософствування англійської романістки М. Спарк, знаходження тих семантичних рівнів, які виявляються шляхом філологічного літературознавчого аналізу самої художньої тканини – сюжету, співвідношенням образів, характерології, мовної поведінки героїв, оповіді автора.

Метою роботи є дослідження специфіки релігійно-філософського проблемного аспекту романів М.Спарк у контексті співвідношення реалізму та модернізму, модернізму та постмодернізму, а також висвітлення цих напрямів у сучасному літературознавстві.

Об’єктом дослідження виступають романи М.Спарк (“The Comforters”, “Memento mori”, “The Ballad of Peckham Rye”, “The Prime of Miss Jean Brodie”, “The Abbess of Crewe”). Предметом дослідження є релігійно-філософська проблематика та особливості її втілення у вищезгаданих романах. Методологічною основою роботи є принципи історико-літературної характеристики твору та загальнотеоретичні висновки сучасного вітчизняного та зарубіжного (здебільшого англійського) літературознавства, зокрема праці з історії філософського роману, притчі, параболи, а також дослідження, присвячені аналізу проблематики творів, такі як роботи С.Д. Павличко (“Філософські романи В.Голдінга”, “Айріс Мердок. В пошуках морального мистецтва”), Н.Ю. Жлуктенко (“Проблеми гуманізму в прозі Джона Фаулза”), Н.П. Міхальської з історії англійської літератури, роботи А.Є. Нямцу, присвячені аналізу релігійних мотивів у літературі.

Перший роман М.Спарк “Ті, що втішають” (1957) виявив усю оригінальність його жанру, що можна визначити як релігійний “комічний” роман, фантазію, іронічний детектив. Наявність у романі таємничого голосу надає твору глибини й навіть містичності. В образі Керолайн Роуз письменниця втілює конфлікт між ідеалом справжньої віри – дійсно віруючими й святенниками, які вірують лише “про людське око”, і навіть щезають, коли на них ніхто не дивиться (це відбувається буквально). Безумовно негативними для Спарк є образи тих, для кого релігія є можливістю тиску на інших, впевнених у своїй моральній вищості тільки тому, що читають Біблію (пані Хог). Спарк створює парадокс: святенниця виступає як зловісний дух, метою якого є відторгнення людей від Бога [2, 115].

Містична атмосфера уміло створена письменницею і в романі “Memento mori” (1959). Героям, людям похилого віку, телефонує якась таємнича постать з нагадуванням, що вони мусять померти. Об’єктом викриття є ті, що сприймають це як прикру новину чи злочин; позитивними героями (Чарміан Колстон, Джин Тейлор, Генрі Мортімер) – ті, що так чи інакше визнають волю Бога і вміють гідно сприйняти її. В образах Чарміан і Джин Тейлор М. Спарк втілює своє розуміння віри. Це не отримання додаткових пільг, а нове відчуття свого місця у світі, коли ти відповідаєш вже не тільки за себе, але й за людей поряд з тобою. Життя згідно з християнською мораллю стає важким тягарем для тих, хто навіть не бажає звільнитися від гріха егоїзму й байдужості.

Про гріх егоїзму й байдужості йдеться і в романі “Балада про Пекєм Рай” (1960). Боротьба з цим гріхом, можливо, і викликає до життя головного героя твору Дугала Дугласа. Зовні Дугал нагадує маленького біса і навіть називає себе одним з них. Якщо він злий дух, то повинен губити людські душі; точніше, вони гинуть за його “допомогою” з інших причин – від лицемірства, жорстокості, фальшивих цінностей. Аналізуючи моральне обличчя передмістя, Дугал доходить висновку, що тільки один відсоток мешканців дотримується християнської моралі, інші створили власну мораль. Дугал викликає заколот у тихому передмісті, але з його від´їздом усе повертається “на круги своя”. Неможливо змінити тих, хто не бажає змінитися. Але останні слова в романі належать Хамфрі, який розмірковує, що на цьому ще не все закінчилося. М.Спарк не тільки пропонує читачам доміркувати все самим, вона наприкінці надає розповіді піднесено-ліричного характеру, надихаючи й читача до нових рішень.

Роман “Розквіт панни Джин Броуді” (1961) позбавлений фантастичності та містики попередніх; це роман виховання, у якому йдеться про становлення моральних принципів молодої людини. Відсутність їх веде до внутрішньої порожнечі; головна героїня Сенді приймає постриг, щоб відшукати те, чого її позбавила панна Броуді: віру й чистоту.

Більш детально життя в монастирі зображене в романі “Абатиса Круська” (1974). Фраза Сенді про існування фашистів у рядах католицької церкви, і навіть менш приємних, ніж Джин Броуді, розгортається в “Абатисі Круській” у цілий сюжет. Головна ідея – зображення певного парадоксу в співвідношенні життя та релігії. Релігія стає лише маскою для тих, хто прагне влади й здатний на все. Письменниця втілює в сюжеті та образах моральну оцінку дій героїв, зіткнення зовнішнього й внутрішнього в людині. Місце дії – монастир – має подвійну семантику. Це місце, що має бути ближчим до Бога, ніж “світ”; і місце, де люди замкнені у своєму егоїзмі. Божий притулок перетворюється на вир цілком земних пристрастей; віра позбавлена любові, статут святого Бенедикту замінюється курсом з електротехніки, мета якого – встановлення апаратури стеження. Виправдовуючи це, абатиса цитує Біблію: “слідкуйте й моліться”. Спарк відстоює християнську віру й мораль мовою іронії й парадоксів. Ще один парадокс – діяльність сестри Гертруди, яка намагається примирити канібалів з вегетаріанцями та об´єднати ритуали шаманів з процедурою меси. М. Спарк торкається суперечок навколо “екуменічної Церкви”, що об´єднує усі релігії; письменниця робить це знову ж таки іронічно, не пропонуючи прямих відповідей. “Комічний роман” Спарк адаптує високу релігійну проблематику, викриваючи контраст між ідеалом віри й життєвою практикою церковних інституцій і парафіян.

1. 
   Анджапаридзе Г. Причудливость вымысла и строгость правды / Г. Анджапаридзе. – М.: Радуга, 1984. – 512 с.
   
2. 
   Киенко И.А. Сатирическая проза Мюриэл Спарк / И.А. Киенко. – К.: Наукова думка, 1987. – 238 с.
   
3. 
   Спарк М. Memento mori. Избранное: Сборник / М. Спарк. − М.: Радуга, 1984. – 512 с.
   
4. 
   Михальська Н.П. Спарк Мюріел / Н. П. Михальська // Зарубіжні письменники. Енциклопедичний довідник. У 2 т. / [За ред. Н. Михальської та Б. Щавурського]. – Тернопіль: Богдан, 2005. - Т. ІІ. – 2005. – 824 с.
   

УДК 821.111-31.09ДИК(043) Шевченко Анастасия Александровна