Інформаційна культура – генезис і динаміка явища

На жаль, сам термін «інформаційна культура» на сьогодні не є загальновизнаним, оскільки має різноаспектні тлумачення, виходячи з різниці методологічних підходів до опанування явища. Так, аналіз публікацій останніх років свідчить про те, що інформаційна культура, знаходиться в центрі досліджень як фахівців в галузі інформатики, кібернетики, педагогіки, психології, так і в галузі філософії та культурології. Означене становище є закономірним, оскільки інформаційна культура – це суспільне інтегроване явище, становлення якого обумовлено пошуком найбільш оптимальних форм регламентації інформаційної взаємодії, включаючи світоглядні, морально-етичні, когнітивні та психологічні аспекти поширення інформації в суспільстві та особливості її використання індивідом [1]. В цьому сенсі зацікавленість фахівців є наочним підтвердженням тези про провідну роль інформації в сучасному світі.

Водночас, не зовсім коректно розглядати інформаційну культуру як породження революційних змін останнього часу, позаяк культура (в сенсі опанування досвідом) завжди має інформаційний потенціал і виконує кумулятивну функцію. В цьому аспекті не викликає заперечень, що генезис інформаційної культури слід шукати ще в часи становлення людства. Так, підвищення інтенсивності обміну інформацією в культурі давніх цивілізацій, обумовленої появою писемності, вже породжує розуміння значущості доступу до інформаційних ресурсів як головного важеля в управлінні суспільними процесами. Доступ до інформації і, як наслідок, володіння нею – доля небагатьох обраних, які апріорі вміють її використовувати, оскільки наділені божественною мудрістю. Показовим в цьому сенсі є вислів китайського воєначальника Сунь-Цзи, який в трактаті «Мистецтво війни» запорукою успішних дій вважав обізнаність, саме тому величезну роль відводив пошуку й систематизації інформації:«Освічені правителі і мудрі полководці рухалися і перемагали, здійснювали подвиги, перевершуючи всіх інших, тому, що все знали наперед» [3].

Інформація була величезною цінністю. Не випадково подвиг марафонця 13 вересня 490 р. до н.е., що ціною власного життя сповістив Афіни про перемогу над персами, не тільки закарбований в історичних легендах, а й став символом жертовності заради виконання обов’язку. Водночас, поінформованість може стати й величезним тягарем, розширюючи горизонти сприйняття і підвищуючи рівень особистої відповідальності. «Хто примножує пізнання, примножує скорботу», зазначається в Книзі Екклесіаста [2].

Подвійність в розумінні значення інформації закономірно породжує і різноспрямовані тенденції в розвиткові явища, що супроводжується неодноразовими кризами, умовно названими «інформаційними революціями». Подолання кризових явищ супроводжується досягненнями в галузі інформаційних технологій (поява писемності, винахід друкарського верстату, поява електрики, запровадження персональних комп’ютерів), і, як наслідок, усвідомленням нової ролі інформації і нових викликів, які в результаті постають перед людством. Не випадково, що на кожному з етапів еволюції, розкриваються нові сенси в розумінні інформаційного впливу.

Показовим в цьому плані є культурологічний аналіз відомого вислову «Хто володіє інформацією, той володіє світом». Потужність інформаційного потенціалу, як засобу політичного та економічного впливу, неодноразово підкреслювалася провідним лідерами європейської культури Нового часу, яким приписували авторство цієї тези. Контекстний аналіз схожих висловів переконує, що всі вони є варіацією відомого ствердження Ф.Бекона «Knowledge itself is a Power» (знання – сила), де Knowledge -  знання взагалі, а не суто наукове, а, Power   не тільки сила, але й політична влада.3 огляду на це, вислів Н.М. Ротшильда популяризований У.Черчиллем є лише конкретизацією сфер впливу, на які поширюється володіння інформацією. І якщо в європейській культурі Нового часу ключовим словом у розумінні вислову було володіння, тобто доступ до інформації, що забезпечувався оперативністю її надходження, то сьогодні означену тезу треба було б тлумачити дещо інакше. Не просто володіння інформацією, а вміння маніпулювати нею, не доступ до інформації взагалі, а до достовірної, оперативної,   ось нові вимоги до інформаційного ресурсу, здатного підвищити роль того чи інформаційного суб’єкта в суспільно-політичному сенсі. Не випадково, що на сьогодні сенс означеного вислову пов’язують з ефективним управлінням, виходячи з тлумачення К.Шенноном інформації як чинника, здатного знизити рівень невизначеності , отже й скоротити ентропію на етапі прийняття рішення.

Підвалини теорії інформаційного суспільства були закладені Д. Беллом, З. Бжезинським, Е. Тоффлером. Саме останній сформулював концепцію «третьої хвилі» як нового типу цивілізації, високотехнологічної і водночас антиіндустріальної, перехід до якої супроводжується формуванням нової парадигми [4]. Нове розуміння ролі інформації як системостворюючого чинника в культурі ІІ пол. ХХ ст. актуалізує вимоги до наявності навичок роботи з нею, оскільки їх відсутність здатна призвести до викривлення, часткової втрати, отже і неможливості побудови стратегії діяльності на будь-якому рівні. Поява системи Інтернет, як інформаційної мережі, розширює доступ до інформації кожному з користувачів обох півкуль, водночас і підвищує рівень невизначеності в зв’язку з відсутністю її експертної оцінки. Тлумачення інформації як «гіпертексту» (Т.Нільсон) обумовило необхідність вдосконалення технологій інформаційного пошуку. Не випадково, що саме в цей час активізуються дослідження, спрямовані на системне вивчення культури інформаційного суспільства, як явища, що має ознаки фрагментарності, «кліповості» (Е.Тоффлер).

Становлення культурологічної парадигми, з одного боку, і значне підвищення обсягів інформації, з іншого, спричинили нове ставлення до тлумачення терміну, який з 70-х років 20 ст. розуміється як самостійний різновид культури. Одразу ж починається активне опанування нової дефініції. Не стільки доступ до інформації в умовах її астрономічного збільшення стає проблемою, скільки її експертна оцінка. Не випадково з’являється нове визначення – «комп’ютерна грамотність». Означене поняття було введено в науковий обіг у 1977 році завдяки діяльності Американської бібліотечної асоціації (ALA) та Міжнародної асоціації бібліотечних асоціацій та установ(IFLA). Ініційовані означеними організаціями питання інформаційної обізнаності стали основою концепції ОНЕСКО щодо вирішення проблем інформаційної грамотност, згідно з якою наявність комплексу знань і умінь для правильної ідентифікації інформації, необхідної для здійснення конкретної дії, є запорукою подолання системної кризи. На жаль, суто технологічний підхід не вирішував спектру завдань на світоглядному рівні, оскільки інформаційне суспільство спровокувало і можливість використання інформації в негативному сенсі (інформаційні війни). В цій ситуації поява дефініції «інформаційна культура» стало ознакою нового рівня розуміння підходів до вирішення проблеми, оскільки культурологічний дискурс дозволяв тлумачити новий термін як сукупність інформаційного світогляду і системи знань та вмінь, що забезпечують цілеспрямовану самостійну діяльність, метою якої є оптимальне забезпечення інформаційних потреб, що дозволить подолати в інформаційному суспільстві конфронтації двох полярних культур технократичної і гуманітарної.

Піонерами у використанні терміну «інформаційна культура» були фахівці бібліотечної галузі, але з плином часу концепція інформаційної культури збагатилася здобутками багатьох наук: теорії інформації, кібернетики, інформатики, семіотики, філософії, лінгвістики, культурології. На сучасному етапі, вже не викликає сумнівів, що інформаційна культура   це важлива складова загальної культури людини, це своєрідний синтез інформаційного світогляду та інформаційної обізнаності. Саме таке розуміння інформаційної культури дозволяє забезпечити необхідний рівень якості життя у високорозвиненому інформаційному середовищі.

В умовах тотальної інформатизації змінилася і модель спадкоємності в сенсі передання традицій від одного покоління до іншого, установка на саморозвиток і самоосвіту, знецінення авторитетності знання являють собою реальну загрозу, оскільки сучасна молодь в якості наставника розглядає технічні засоби зв’язку, зневажаючи авторитетність «слова» старшого покоління. Всі ці тенденції дозволяють констатувати, що формування інформаційнох культури на сьогодні все ще відбувається здебільшого стихійно і контекстно ( в сенсі ситуативного вирішення завдань), що не дозволяє вирішити нагальних завдань, окреслених сьогоденням. Саме тому важливим чинником становлення інформаційної культури залишається фахова підготовка в галузі інформаційної освіти, що не тільки забезпечує доступ до інформаційних ресурсів і цінностей, а і формує критичне , експертне ставлення до оцінки інформаційного середовища.

ЛІтература

1. 
   Водопьянова Н. А.. Информационная культура как фактор взаимодействия общественного и индивидуального: Автореф.дис. ...канд. филос. наук : 09.00.13 Ставрополь, 2001 – 17с
   
2. 
   Книги старого заповіту - Книга Екклезіястова.- [ Електронний ресурс].- Режим доступу:http:// bible-lessons.in.ua/old/book21/gl01.html
   
   1. 
      3. Конрад Н. Комментарии к "Искусству войны" Сунь-цзы .-[ Електронний ресурс].- Режим доступу : http://chugreev.ru/st-sun-czi.html
      

4. 
   Тоффлер Є Третья волна .-М, 1999.-277с.
   
5. 
   Шейкин А.Г. Информационная культура // Культурология ХХ век. Энциклопедия.-М., 1998.- 153 с.
   

В государственной системе связи важное место занимает почтовая связь. Это сложный государственный механизм, который функционирует в системе социально-экономического комплекса государства. Почтовая связь – единая государственная сеть, объединяющая все регионы и предоставляющая существующие виды услуг почтовой связи в любой исторический период ее развития.

Особым атрибутом почты является почтовая марка – специальный знак оплаты за услуги по пересылке письменной корреспонденции. Почтовая марка является составляющим элементом монетарной системы государства.

Функции, которые выполняет почтовая марка многогранны:

• 
  технологическая – способ оплаты пересылки письменной корреспонденции (почтовых карточек, писем, бандеролей) – франкирование;
  
• 
  экономическая – указанная на марке стоимость, отражает денежную сумму, на которую будут оказаны услуги почты при покупке или предъявлении почтовой марки;
  
• 
  атрибутивная – изображенные символы государственности – герб, национальная валюта, несут в себе сведения о стране;
  
• 
  рекламно-информационная – как художественная миниатюра, которая содержит декоративные элементы и посвящена определенной тематике (историческому событию, выдающимся деятелям науки и культуры, знаменательным датам и др.).
  

Особое место в истории марок Российской империи занимает две серии, которые получили название почтово-благотворительные выпуски.

Почтово-благотворительные марки – знаки почтовой оплаты с номиналом и дополнительной определенной суммой, предназначающейся для отчисления в фонд организации на благотворительные цели.

Причины выпуска почтово-благотворительных марок обусловлены факторами экономико-социального характера, сложившимися в государстве. С помощью почтово-благотворительных марок организуется сбор средств на определенные социальные нужды в фонды: помощи безработным, больным и инвалидам, на улучшение жизни детей и пенсионеров, пострадавшим от стихийных бедствий (землетрясений, наводнений и т. д.).

На почтово-благотворительных марках, указывается сумма почтового сбора, который может быть оплачен данной маркой, и величина надбавки на благотворительные цели. Вместе с тем, известны выпуски, на которых напечатана лишь одна сумма почтового сбора, а необходимость их продажи по повышенной цене для получения благотворительной надбавки определяется особыми условиями.

Впервые почтовые благотворительные почтовые марки были выпущены в Российской империи в связи с событиями русско-японской войны 1904 – 1905 гг. Выпуск был осуществлен по заказу Императорского женского патриотического общества, действовавшего под «августейшим» покровительством царского двора, учредившей особый фонд в пользу сирот воинов действующей армии благотворительной организации.

Для рисунков на благотворительных марках были отобраны памятники, в наибольшей мере отражающие патриотические чувства русского народа. Так, на марке 3-копеечного достоинства изображен памятник герою севастопольской обороны адмиралу В.А. Корнилову (1806 – 1854 гг.); на 5-копеечной марке помещен памятник Кузьме Минину (конец XVI в. – 1616 г.) и Дмитрию Пожарскому (1578 – 1642 гг.), возглавившим героическую борьбу русского народа против польской и шведской интервенции в начале XVII столетия; всемирно известный «Медный всадник» – памятник Петру I воспроизведен на 7-копеечной благотворительной почтовой марке; наконец, на 10-копеечной марке, завершающей эту серию, изображен общий вид Московского Кремля, всегда олицетворявшего сердце России.

Циркуляром начальника Главного управления почт и телеграфов от 21 ноября 1904 г. было установлено, что «...корреспонденция всякого рода, оплаченная упомянутыми марками, пересылается учреждениями почтово-телеграфного ведомства на тех же основаниях, как и корреспонденция, оплаченная марками, изготовленными почтово-телеграфным ведомством». Далее указывалось, что всем почтовым ведомствам будут высланы как сами марки, так и их образцы. Каждая марка-образец имела надпечатку из одной буквы. Почтовые марки всех четырех достоинств выпускались с тремя разными типами перфорации.

Продажа этих марок началась 29 декабря 1904 г. Журнал «Нива» за январь 1905 г. писал: «На днях поступили в обращение наряду с обыкновенными почтовыми марками особые – большого формата марки, художественно исполненные Экспедицией заготовления государственных бумаг. В продаже каждая такая марка стоит на три копейки дороже, чем соответствующая ей почтовая марка (например, 10-копеечная – 13 копеек), и полученные таким путем с каждой марки излишние три копейки идут на усиление средств особого фонда в пользу сирот воинов действующей армии» [6]. Первый выпуск почтово-благотворительных марок был напечатан общим тиражом 1 021 тыс. ед. [1, с. 15].

События Первой мировой войны (1914 – 1918 гг.) обусловили необходимость введения в почтовое обращение второго выпуска почтово-благотворительных марок. Русские благотворительные организации – Женское патриотическое общество и Скобелевский комитет обратились в Министерство внутренних дел за разрешением на выпуск особых почтовых марок, чтобы часть дохода от их продажи использовать для создания фонда помощи раненым и семьям погибших воинов. 7 сентября 1914 г. ЭЗГБ изготовило образцы-эталоны этих марок, которые были переданы благотворительному обществу на утверждение (за весь 1914 г. ЭЗГБ было напечатано 1920 тыс. марок и 160 тыс. образцов).

18 сентября 1914 г. Главным управлением почт и телеграфов был издан циркуляр почтового ведомства о выпуске благотворительных марок – «патриотических» четырех номиналов – в 1, 3, 7 и 10 копеек. При этом цена реализации каждой благотворительной почтовой марки включала надбавку на 1 копейку. Надо отметить, что покупка этих марок и оплата услуг пересылки писем была исключительно добровольным решением отправителя [5].

Так, 17 ноября1914 г. в обращение был введен второй общегосударственный выпуск почтово-благотворительных марок «В пользу воинов и их семейств». Серия состояла из четырех марок: «Древнерусский витязь», «Прощание донского казака», «Аллегория: Россия опекает детей воинов», «Георгий Победоносец, поражающий дракона» (художник и гравер Р. Зарриньш). Количество марок по 1000 шт., марки были без зубцов и напечатаны на цветной бумаге. На марках была указана номинальная стоимость 1, 3, 7 и 10 коп., цена реализации превышала номинальную на 1 коп., что составляло дополнительный сбор в фонд помощи воинов действующей армии и их семьям, сиротам [1, с. 17].

В декабре 1914 г. из-за недостатка крашенной бумаги в ЭЗГБ и неудобств, связанных с ее изготовлением, Императорское женское патриотическое общество дало согласие ЭЗГБ на выпуск патриотических марок на белой не крашенной бумаге. Все четыре номинала марок на белой бумаге были утверждены обществом 18 декабря 1914 г. Этот тираж в почтовое обращение был введен 26 февраля 1915 г. Всего за 1915 и 1916 гг. изготовлено ЭЗГБ 9 070 тыс. марок на белой бумаге и 210 тыс. их образцов. В соответствии с распоряжением Министерства почт и телеграфов № 62338 от 19 августа 1917 г. продажу патриотических марок необходимо было прекратить с 19 ноября 1917 г. Однако в обращении эти марки находились еще продолжительное время [5].

Таким образом, в период военных конфликтов общество и власть концентрировали свои усилия с целью оказания благотворительной помощи пострадавшим гражданам. Поддержкой занимались благотворительные организации, которые имели богатый исторический опыт оказания такой помощи, основанные в период с конца XVIII до начала XX вв. Пострадавшие военнослужащие, члены их семей и беженцы получали от благотворительных организаций широкий спектр помощи, в том числе финансовую, продовольственную, жилищную, общеобразовательную, информационную и транспортную, а также по вопросам трудоустройства. Рекламно-информационные мероприятия, которые организовывали и проводили благотворительные общества (печать и распространение плакатов, инициатива введения в почтовое обращение и распространение благотворительных марок и многое другое), побуждали граждан к решению социальных, культурных задач и стали показателем уровня развития моральности и гуманности общества.

Факт введения в почтовое обращение двух выпусков благотворительных марок миллионными тиражами свидетельствует о роли знаков почтовой оплаты как инструмента коммуникации в системе благотворительности, а также о плодотворном сотрудничестве благотворительных обществ со многими государственными структурами, в том числе и Главным управлением почт и телеграфов. И еще, с художественной точки зрения российские марки заслужили высокой оценки и по праву принадлежат к наилучшим образцам мировой графики и филателии ХХ века.

Литература

1. 
   Каталог почтовых марок России 1857 – 1991. России, РСФСР, СССР: каталог-справочник / [издание 3-е, под общ.ред. В.Б Загорского]. – СПб.: Стандарт-Коллекция, 2009. – 520 с.
   
2. 
   Левитас И.Я. Филателия школьникам. – 3–е изд., перераб. и доп. – М.: Радио и связь, 1988. – 216 с.
   
3. 
   Российский государственный исторический архив. – Ф.1289 (Главное управление почт и телеграфов). – Оп. 1. – Д. 1249.
   
4. 
   Стальбаум Б.К. Что надо знать филателисту. – М.: Центральное филателистическое агентство «Союзпечать», 1968. – 112 с.
   
5. 
   http://sckandinav.narod.ru
   

УДК 37.011.32:378.4(477.62-2Мар)(043) Г. І. Руденко

Формування контингенту студентів МДУ здійснюється на підставі чинної ліцензії Серія АЕ № 220163 від 05.06.2013 р. Міністерства освіти і науки України та щорічних обсягів державного замовлення на підготовку фахівців з вищою освітою, затверджених наказом Міністерства освіти і науки України і забезпечується комплексною системою заходів, яка передбачає професійну орієнтацію молоді, довузівську підготовку, організацію вступної кампанії [2].

У МДУ організацією вступної кампанії займається приймальна комісія. Згідно «Примірного положення про приймальну комісію вищого навчального закладу України» від 12 січня 2013 року №21 «приймальна комісія вищого навчального – робочий орган вищого навчального закладу, що утворюється для проведення прийому вступників на навчання» [3]. Приймальна комісія МДУ діє відповідно до законодавства: Закону України «Про вищу освіту»; «Умов прийому до вищих навчальних закладів України» та «Порядку подання та розгляду заяв в електронній формі на участь у конкурсному відборі до вищих навчальних закладів», затверджених у МОН і зареєстрованих у Міністерстві; «Положення про приймальну комісію МДУ», «Правил прийому до МДУ», «Статуту МДУ» та інших нормативно-правових документів.

Формування контингенту студентів МДУ у 2013 році, спеціальності «Документознавство та інформаційна діяльність» ОКР «Бакалавр» відбувалось у відповідності до витягу з рішення акредитаційної комісії України від 27 червня 2013 р. №1726-АК, Міністерства освіти і науки України. Ліцензований обсяг спеціальності 6.020105 «Документознавство та інформаційна діяльність» складає 55 осіб денної та 30 осіб заочної форми навчання.

У 2013 році абітурієнти мали змогу подавати заяву про вступ до ВНЗ як в паперовій, так і електронній (на сайті Єдиної державної електронної бази з питань освіти) формах. Згідно «Правил прийому до МДУ в 2013 році», прийом до МДУ на всі освітньо-кваліфікаційні рівні здійснюється за конкурсом незалежно від джерел фінансування [4, с.2].

До переліку конкурсних предметів у сертифікаті Українського центру оцінювання якості освіти для вступу на спеціальність «Документознавство та інформаційна діяльність» у 2013 році були включені наступні:

- українська мова (профільний); - математика (на вибір);

- історія України; - світова література (на вибір) [4, с.32].

Рейтинговий бал абітурієнта складався з балів сертифікату ЗНО та балів шкільного атестату, середній бал якого переводився за 200-бальною шкалою. У підсумку вступник міг набрати максимум 870 балів: 600 за результатами ЗНО, 200 за атестат, 50 за успіхи у навчанні та 20 - за підготовчі курси при ВНЗ. «Але це досягнення здійсненне хіба що для дуже завбачливого вундеркінда», як стверджує Н. Широкова [5]. Щоб абітурієнт зміг брати участь у рейтинговому конкурсі на вступ, мінімальна кількість балів у його сертифікаті ЗНО з непрофільних для обраної спеціальності предметів повинна дорівнювати позначці 124, з профільних предметів - 140. Можливий виняток, коли за рішенням приймальної комісії ВНЗ все ж може прийняти абітурієнта з показником менше 124 балів з непрофільної дисципліни за умови, якщо кількість балів з профдисциплін не нижче 170.

За час вступної кампанії 2013 р. на спеціальність «Документознавство та інформаційна діяльність» було зареєстровано 179 заяв на денну форму навчання та 12 заяв на заочну форму навчання[6, с.7].

Наступним фактором цьогоріч можна назвати тенденцію відтоку українських вступників: вони оминають українські вищі навчальні заклади і подають документи до європейських. «Вступають туди, бо там немає корупції ні при вступі, ні в процесі навчання, бо там можна отримати безкоштовні гранти на навчання, і бо дипломи таких університетів визнаються всюди в світі, а не тільки на пострадянському просторі, як наші», так пояснює ситуацію голова правління Центру освітнього моніторингу, колишній заступник міністра освіти та науки П. Полянський [8].

Порівнявши особливості підготовки документознавців ВНЗ регіону було виявлено, що з семи вищих східної України документознавців за спеціалізаціями готують тільки два ВНЗ (НАУ ХА, МДУ). У НАУ ХАІ бакалаври можуть навчатися на таких спеціалізаціях, як «Документне забезпечення науково-технічної діяльності», «Документне забезпечення митно-брокерської діяльності», «Документне забезпечення рекламно-інформаційної діяльності». Студенти-бакалаври МДУ можуть обрати спеціалізацію «Документно-інформаціні системи» або «Інформаціно-документне забезпечення управління». Так як абітурієнти насамперед роблять свій вибір орієнтуючись на «гарні назви», на незвичайні спеціальності та спеціалізацій, то можливо це і послужило одною з причин популярності НАУ ХАІ.

Серед ВНЗ, що готують документознавців на сході України, лише один навчальний заклад не знаходиться в обласному центрі, це – МДУ. Порівняння результатів вступної кампанії в МДУ з ситуацією у вишах обласних центрів свідчить, що незважаючи на різницю статусу та не зовсім сприятливі екологічні умови м. Маріуполя, МДУ вдалося заповнити ліцензійний обсяг на 36%, тоді як жодному з ВНЗ Луганщини не вдалося подолати 30% бар’єр, а ХДАК, відома як колиска документознавчої освіти на Україн, теж поступилася МДУ (35%). Важливо, що з 20 першокурсників МДУ половина проживає за межами міста

Анкетування першокурсників переконує, що вони свідомо зробили свій вибір на користь спеціальності «Документознавство та інформаційна діяльність» в МДУ, керуючись інформацією щодо ВНЗ і спеціальності розташованої в Інтернеті (сайт кафедри,рекламний ролик спеціальності). На питання «Чим був обумовлений вибір спеціальності «Документознавство та інформаційна діяльність?» із 20 опитаних 19 студентів зробили свідомий вибір спеціальності, керуючись показниками її престижності (конкурс, відомість – 5 ос. 25%) та зацікавленістю майбутньою професією ( 14 осіб, 70% ). Збільшення кількості респондентів, що обирають майбутню професію згідно до власних уподобань дозволяє прогнозувати зацікавленість в опануванні професійними навичками, що підтверджує тезу про якісний рівень формування контингенту студентів на спеціальності.



Рис. 4. Результати опитування студентів1 курсу спеціальності

«Документознавство та інформаційна діяльність»
Отже можна зробити висновок, процес формування контингенту студентів спеціальності «Документознавство та інформаційна діяльність» на сьогоднішній день стикається з рядом проблем, ключового значення серед яких не втрачає демографічна ситуація України. По-друге, потребує вдосконалення і Єдина державна електронна база з питань освіти. Для вирішення виявлених під час вступної кампанії 2013 проблем директор Центру тестових технологій та моніторингу якості І. Лікорчук, пропонує внести зміни до типових Правил прийому та підвищувати вимоги до абітурієнтів [8]. Тоді за кілька років університети, які не дають належного рівня підготовки і не користуються популярністю в абітурієнтів, самі припинять свою діяльність. Ще один варіант вирішення проблеми рекомендує громадянська мережа ОПОРА – запровадити поняття «пріоритетності заяви», яку подає абітурієнт – у випадку зарахування у першому етапі за пріоритетом №1, вступник автоматично вибуває з рейтингів у інших ВНЗ [12]. Таке нововведення, на думку авторів, сприятиме більш усвідомленому вибору професії та фаху.

Для покращення процесу формування контингенту студентів спеціальності «Документознавство та інформаційна діяльність» в МДУ необхідно налагодити власну модель профорієнтаційної роботи, а саме удосконалити співпрацю з освітніми закладами Донецького регіону в рамках укладених угод про співпрацю, спияти оновлення інформації сайту та створення (на прикладі зарубіжних країн) і розповсюдження інформаційних матеріалів серед випускників шкіл, проведення іміджевих заходів, розширення спектру спеціалізацій, що відповідають вимогам сьогодення і є привабливими для абітурієнтів. Сьогоднішні освітні реалії такі, що вимагають постійного прогнозування та оновлення, тому і процес формування контингенту студентів стає своєрідним індекатором правильності обраного ВНЗ шляху.