Міністерство освіти І науки україни
ОСОБЛИВОСТІ ФУНКЦІОНУВАННЯ МУЗЕЇВ УКРАЇНИ
жүктеу/скачать 7.65 Mb.
|
- Бұл бет үшін навигация:
- Рис. 1.. Кількість державних музеїв, що мають сайт за областями України
- В. О. Кудлай / м. Маріуполь/
- Н. С. Махавкіна /м. Маріуполь/ ЗАСОБИ ПІДВИЩЕННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ НАУКОВОЇ КОМУНІКАЦІЇ В УМОВАХ ІНФОРМАТИЗАЦІЇ
ОСОБЛИВОСТІ ФУНКЦІОНУВАННЯ МУЗЕЇВ УКРАЇНИ В УМОВАХ ГЛОБАЛЬНОЇ ІНФОРМАТИЗАЦІЇ Сучасне суспільство знаходиться в стані постійних змін, які впливають на всі сфери життя людини. І не для кого не є таємницею, що людство йде шляхом глобальної інформатизації та технологізації, коли інформація стає головним ресурсом суспільства, а техніка – невід’ємною частиною усіх процесів людської діяльності. Оскільки в період глобальної інформатизації актуальною є проблема доступності світового культурного надбання для усіх верств населення, постає питання активного впровадження в музейні установи України сучасних інформаційних технологій, здатних підняти рівень функціонування музеїв на нову сходинку. Проблемою інформатизації музеїв опікувалися велика кількість вчених та видатних діячів культури, серед яких Є. Ковальчук, Є. Кокоріна, О. Лебєдєв, Л. Ноль, М. Нікішин та ін. Але, слід зазначити, що в даній сфері все ще залишається багато проблемних аспектів, наявність яких обумовлює актуальність даного дослідження та визначає добір теми. Історично відомо, що перші кроки на шляху до інформатизації музейної діяльності були зроблені в 1960-70-х рр. в США, які супроводжувалися потужною хвилею комп’ютеризації американських музеїв. Незабаром аналгічна роботи проводиться в Канаді під контролем Канадськой Інформаційної мережі з Национальної Спадщини (Canadian Heritage Information Network CHIN), а також у Великобританії - під керівництвом Асоціації Музейної Документації (Museum Documentation Association MDA) [2, с. 62]. Усвідомлення необхідності змін в роботі музеїв отримали певне закріплення в Декларації, прийнятій в 1984 році на міжнародній музейній конференції у Квебеку. У цьому документі зазначалося, що: «У сучасному світі, який прагне використовувати для свого розвитку всі засоби. Музеї повинні вийти за межі традиційних задач і функцій: ідентифікації, консервації та просвітництва і перейти до здійснення більш широких програм, які дозволять їм активніше брати участь у житті суспільства і повніше інтегруватися в навколишнє середовище. Щоб досягти цього і залучити відвідувачів в свою діяльність, музеї все частіше звертаються до принципу міждисциплінарності, до застосування в культурно-просвітницької діяльності новітніх методів комунікації і сучасних форм роботи з населенням» [1, с. 72]. Таким чином, була усвідомлена важливість модернізації музеїв у відповідності з часом, з метою їх подальшого розвитку та ефективності функціонування, що призвело до виникнення нових методів, форм та підходів до їхньої діяльності. Так, виникла необхідність знайти рішення, яке б базувалося на використанні нових інформаційних технологій: публікувати та представляти широкій публіці дані про культурну спадщину, в тому числі – і про музейні колекції, в електронному вигляді. Для чого потрібно було врахувати ряд важливих умов, серед яких [2, с. 62]:
Таким чином, сьогодні одним з найбільш поширених засобів відображення культурної спадщини музеїв є створення сайтів, які відображають сутність музею, тобто його «обличчя», звернене в відкритий інформаційний простір. Можна відмітити, що представництво музею в Інтернет дає такі додаткові переваги, як: • підвищення популярності музею в країні і в усьому світі; • утворення маси контактів з колегами та зацікавленими людьми; • полегшення процесу організації виставок; • зростання освітньої ролі музею; • привертання уваги спонсорів, інвесторів. На сучасному етапі в Україні діє доволі розгалужена система музеїв та музейних установ, діяльність яких регулюється Законом України «Про музеї і музейну справу» від 29 червня 1995 pоку. Згідно цьому Закону музеї поділяються за різними критеріями: за своїм профілем (історичні, археологічні, краєзнавчі, природничі, літературні, мистецькі, етнографічні, технічні, галузеві тощо); на основі ансамблю, комплексів пам’яток та окремих пам’яток природи, історії, культур та територій, що становлять особливу історичну, наукову і культурну цінність, (історико-культурні заповідники, музеї-заповідники, музеї просто неба, меморіальні музеї-садиби); за статусом( загальнодержавні – засновниками яких є центральні органи виконавчої державної влади; республіканські (Автономної Республіки Крим) – засновниками яких є органи державної виконавчої влади АР Крим; місцеві – засновниками яких є відповідні місцеві органи державної виконавчої влади або органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації, громадяни) [4]. Але, нажаль, не дивлячись на те, що при такій значній кількості музеїв та музейних установ України, з 606 державних музеїв, перелік яких надається в Постанові «Про затвердження переліку музеїв, в яких зберігаються музейні колекції та музейні предмети, що є державною власністю і належать до державної частини Музейного фонду України» [3], лише 20% мають власний web-сайт, тобто всього 120 музеїв від загальної кількості. Серед яких найбільша кількість таких музеїв зосереджена в Київі (21 музей), а також Львівській (вісім музеїв), Київській (сім музеїв) та Волинській (сім музеїв) областях. Найменша кількість державних музеїв, що ведуть свій сайт, відмічена в Севастополі, Донецькій та Харківській областях. А в середньому, за даними підрахунків, кількість державних музеїв, що позиціонують себе в глобальному інформаційному просторі шляхом ведення сайту, складає чотири-п’ять музеїв на область України (Дані представлені у вигляді діаграми на рис. 1). 
Рис. 1.. Кількість державних музеїв, що мають сайт за областями України При цьому, слід відмітити, що музеї, які мають власний web-сайт ведуть його на різному професійному рівні, що проявляється в зручності користування, функціональності тощо. Тому до основних критеріїв ефективності ведення сайту можна віднести наповнюваність; зручність та функціональність, а саме, наявність пошуку, мапи сайту, функція автоматичного підйому та сповзаючого меню; зміну мови користування; можливість ознайомлення з існуючими виставками та експозиціями; наявність віртуального туру по музею. За цими критеріями, лідером серед державних українських музеїв можна назвати Національному музеї історії України. Таким чином, можна побачити, що серед усіх державних музеїв України лише незначна частина (20%) є інтегрованою у web-середовище, усі інші ж не мають власного сайту і позиціонують себе в мережі Інтернет шляхом розміщення коротких відомостей про себе на інших порталах. Все це призводить до того, що музейна діяльність як частина культури української нації поки що не в змозі задовольнити потреби сучасного суспільства, що тягне за собою такі наслідки, як зниження її популярності та значущості серед населення країни, а отже й поступову втрату української культурної спадщини. А отже й потребує якнайшвидшого вирішення даної проблеми, яке перш за все закладається в підвищенні рівня державного управління у сфері охорони та збереження культурних об’єктів, а також покращення фінансового та технологічного стану музеїв та музейних установ України. Література
УДК 651.5:004.38(043) В. О. Кудлай /м. Маріуполь/ СИСТЕМИ ЕЛЕКТРОННОГО ДОКУМЕНТООБІГУ ПІДПРИЄМСТВ: ІСТОРІЯ ТА СУЧАСНИЙ СТАН З 90-х років ХХ ст. і донині системи електронного документообігу (надалі СЕД) вважались інноваційними, а паперові – традиційними. Проте, із стрімким розвитком інформаційних технологій, зростанням вимог сучасного бізнесу, традиційні системи документообігу перестали задовольняти потреби установ, які в сучасних умовах глобального ринку намагаються відповідати положенням міжнародних стандартів з керування документаційними процесами. Вже більше 10 років в нашій державі діє закон, що визначає електронний документообіг як сукупність процесів створення, оброблення, відправлення, передавання, одержання, зберігання, використання та знищення електронних документів, які виконуються із застосуванням перевірки цілісності та у разі необхідності з підтвердженням факту одержання таких документів [1]. Електронний документообіг запроваджує та використовує більшість успішних установ, оскільки впровадження нового покоління СЕД забезпечує конкурентну перевагу, що пояснюється комплексністю програмного забезпечення: програмний продукт автоматизує як роботу з усіма системами документації установи, так і з бізнес-процесами. СЕД постійно розвиваються. На підприємствах, що оперують великими обсягами інформації, впроваджують вже не просто автоматизовані системи електронного документообігу, а системи управління інформаційними ресурсами підприємства (enterprise content management system). Інтенсифікація прогресу технологій документообігу, як за якістю виконуваних функцій, так і за їх кількісним різноманіттям, висуває вимоги щодо адекватного вибору програмного забезпечення, що допомагає ефективно вирішити проблеми конкретного підприємства. Моніторинг тенденцій розвитку ринку інформаційних технологій, а також розуміння ризиків та переваг, що дає впровадження новітніх СЕД допомагає ефективно здійснювати управлінську діяльність: скоротити трудовитрати, підвищити виконавську дисципліну, покращити якість виробництва тощо. Все це зумовило мету дослідження – проаналізувати основні досягнення у процесі розвитку систем електронного документообігу підприємств. Теоретичне підґрунтя для дослідження сучасного стану керування документаційними процесами та перспектив запровадження у ньому модерних інформаційних технологій формують передусім праці таких американських та європейських авторів як М. Саттона, Д. Ессіна, У. Кампффмейера, Р. Маґуаєр. Активне вивчення проблем розвитку сучасного документообігу спостерігається в українській науці, в якій прогресивними є напрацювання Г.Г. Асєєва, Ж.В. Кудрицької, О.В. Матвієнко, Г.В. Охріменко, А.І. Семенченка, Л.Я. Філіпової. Порівнюючи зміст дискурсу зарубіжних та вітчизняних вчених можна стверджувати, що спільним є інтерес до принципів організації СЕД, технології та методології їх побудови та впровадження, проте спостерігається відмінність у дослідженні суб’єктів господарювання: в студіюваннях англо-американської наукової школи головна увага приділяється приватному бізнесу, а вітчизняна теорія орієнтована на розробку проблем організації діловодства в державних установах, що мають спільний апарат та джерело фінансування. Втім діяльність приватних підприємств має специфічні механізми, комунікаційні канали та джерела фінансування, отже імплементація СЕД у них потребує окремих підходів. Розгляд процесів розвитку систем електронного документообігу підприємств дає підстави стверджувати, що вони тяжіють до розширення свого предметного поля та збільшення кола завдань, які ними виконуються. Це пояснюється новими тенденціями у галузі менеджменту, зокрема, не останню роль в цьому грають методологічні засади, що сформувалися в межах менеджменту знань (knowledge management). Так, відомий автор праці «Компанія - створювач знання» Ікудзіро Нонака наголошує на важливості обліку не лише формалізованих, а й латентних, навіть підсвідомих знань, використання яких стає стратегічним ноу-хау для створення конкурентоспроможності компанії. Найбільш впливовими для розвитку СЕД виявилися менеджмент якості та процесний підхід до керування, що стали домінуючими у організації бізнесу з середини ХХ століття. На сучасному етапі розвиток СЕД невід’ємно пов’язаний з оптимізацією технологій автоматизованих корпоративних систем (MRP, MRP II, ERP, ERP II), в яких керування документаційними процесами (records management) позначає не всю їхню функціональність, а тільки деяку частину, тісно інтегровану з рештою функцій системи [3]. Таким чином, еволюцію документообігу можна представити у вигляді ланцюга: традиційний (паперовий) – СЕД, що вирішує окремі завдання – ECM (Enterprise Content Management systems, тобто система управління інформаційними ресурсами підприємства) – ERP (Enterprise Resource Planning, тобто корпоративне планування ресурсів підприємства) - e-commerce (електронна комерція передбачає єдність електронного обміну інформацією та документацією, електронного руху капіталу, електронної торгівлі, електронних грошей, електронного маркетингу, електронного банкінгу та електронних страхових послуг) [2]. Втім, треба зазначити, що представлена схема розвитку є умовною, оскільки, як зауважив В. Сенкевич, ERP нездатна замінити СЕД, але вони мають доповнювати та тісно інтегруватися один з одним [3]. СЕД забезпечує потрібну первинну інформаційну базу для компонентів ERP, тому впроваджується раніше. Вважаємо слушним спостереження авторів огляду сучасних СЕД про те, що вітчизняні розробники в основному пропонують готові програмні продукти для конкретних установ або сфер господарської діяльності, тоді як західні виступають в якості постачальників платформ, на базі яких впроваджуються проектні рішення. Автори пояснюють це тим, що в країнах колишнього СРСР донині зберіглась специфіка роботи з документами, що базується на вітчизняних традиціях управління та суто управлінському підході до тлумачення змісту понять «документ» та «інформація» [4]. Проведений огляд теоретичних підходів до розуміння проблем організації СЕД дає підстави вважати, що еволюція цих систем зумовлюється не тільки економічними потребами суспільства, вимогами сучасного підприємництва та поширенням інформаційних технологій, але також інноваційними напрямки менеджменту такими, як knowledge management, total quality management і, головним чином, оформленням на початку другої декади XXI століття нового самостійного напрямку менеджменту – системи керування документаційними процесами на базі міжнародних стандартів ISO серії 30300. ЛІТЕРАТУРА
УДК 130.2:316.774:159.923-053.4(043) Н. В. Литинская /г. Одесса/ АУДИОВИЗУАЛЬНОСТЬ И СОЦИАЛЬНЫЙ ИНТЕЛЛЕКТ РЕБЕНКА Главной отличительной чертой нашей эпохи является определяющая роль информационных технологий во всех сферах жизни современного человека. Новые коммуникативные технологии принесли с собой другой, современный язык общения. Сегодня перед личностью встают сложные проблемы, для которых не существует готовых решений. В связи с этими вопросы развития адаптивных и творческих способностей человека представляют особый интерес. Таким инструментом человека, реализующим его адаптивные и творческие способности, осуществляющим поиск путей самореализации личности в условиях современного сложно организованного мира, является социальный интеллект. Особую актуальность в настоящее время представляет развитие социального интеллекта ребенка, так как, во-первых, его становление проходит в условиях постоянно изменяющейся, труднодоступной для однозначного описания и прогнозирования среды, для которой характерны феномены «социального дисбаланса», «функциональной неграмотности» и проблема речевого развития. Во-вторых, психическое развитие ребенка характеризуется качественно отличными процессами, когда наверстать упущенное в этот период в дальнейшем практически невозможно. Многие исследователи и специалисты утверждают, что причиной этой ситуации является безудержный рост экранных медиа и бесконтрольное потребление, особенно детьми, аудиовизуальной продукции, и прежде всего телевидения. В основу исследования положены результаты психолингвистического анализа, касающиеся общих и возрастных особенностей социального интеллекта дошкольников, изложенные в работе Е. Михайловой «Социальный интеллект: концепции, модели, диагностика». Социальный интеллект, как взрослого, так и ребенка, представляет собой сложный интегральный феномен. В его структуру входит три компонента: перцептивный (свойства социального восприятия); вербальный (словесно-логический уровень понимания социальных ситуаций); невербальный (невербальная экспрессия, кинетика и тактика в процессе социального познания). Особенностью развития перцептивного компонента социального интеллекта дошкольников является его шестикратный прирост за первые 7 лет жизни. И вместе с этим социальное мышление ребенка остается синкретичным и соответствует дооперациональной стадии развития общего интеллекта. Главная задача этого периода – информация должна соответствовать возрасту ребенка. Проблемой современной коммуникационной среды является бесконтрольное потребление детьми телевидения («исчезновение детства», проблемы детского телеконтакта). Особенностью становления вербального компонента социального интеллекта дошкольника является бурный скачок в его развитии к 7 годам. В связи с этим особенно важным в этот период развития социального интеллекта ребенка становится живое его общение с компетентными взрослыми и другими детьми (чтение сказок с пересказом и фантазированием, посещение музеев, спектаклей в сопровождении взрослых с обязательным общением по теме). Проблема этого периода – нарушение речевого развития (глобальный масштаб). Наблюдения ученых выявили закономерности – нарушение развития речи связаны с бесконтрольным потреблением экранных медиа (телевизор, компьютер). Причиной нарушения развития стало растущее «молчание» в семьях, отсутствие адресной речи при телепросмотре и невозможность собственной мыслительной активности ребенка, что тормозит развитие не только его речевых, но и творческих способностей. Особенностью развития невербального компонента социального интеллекта ребенка в дошкольный период являются его множественные качественные и количественные изменения. Подвижность детей, что проявляется в ходе их познавательной деятельности, это естественное сопровождение сложной мыслительной деятельности. Ребенок как целостное существо мыслит всем телом. Проблемой развития невербального компонента является длительное снижение двигательной активности ребенка в процессе контакта с экранными медиа, нехватка многообразия раздражителей. Общая моторика тела тесно связана с моторикой произношения речи и формированием функций головного мозга. В результате давления илюзорной среды (без запахов, вибраций, определенного климата) у современного ребенка растет тактильная депривация, нарушающая процесс его адекватного мироощущения и полноценного развития его социального интеллекта. В итоге можно сделать вывод: социальный интеллект ребенка развивается только через полноценное проживание им всех возрастных периодов в коммуникативной среде – в процессе общения со сверстниками и взрослыми. И проблемы этой среды, имеющие общемировой характер, предъявляют значимость социального интеллекта как самого важного из всех видов интеллекта, позволяющего ребенку сформироваться в современного человека, способного адекватно мыслить и действовать в неопределенных и противоречивых условиях современного сложно организованного мира и находиться в гармонии с самим собой, другими людьми и окружающей средой. УДК 001:061.68(100)(043) Н. С. Махавкіна
Наукометричні, бібліометричні методи та індекс цитування - це нові механізми для структуризації наукової інформації, її аналізу та оцінки наукових публікацій. Ці методи дозволяють проводити статистичне дослідження структури та динаміки наукової інформації; відстежувати продуктивність діяльності вчених, виявляти їхній внесок в світовий інформаційний масив, а також для з’ясування недоліків, які можуть вплинути на підвищення ефективності наукової діяльності. Розглядаючи можливості підвищення наукової комунікації, слід сказати про найбільш ефективний шлях – вихід наукової комунікації на міжнародний рівень, тобто за межі країни, а це можливо завдяки міжнародним конференціям, міжнародним наукометричним базам даних, онлайн-конференціям. Інтеграція України у світове наукове товариство - завдання сьогодення та важливий крок на шляху подальшого розвитку наукової діяльності України, а також ще один ефективний засіб для її підвищення. З розвитком комп’ютерних технологій, каналів комунікації та мережі Інтернет можливості вільного дистанційного обміну науковими ідеями збільшуються, цифрове представлення інформації дозволило розширити можливості фіксації, обробки, передачі та зберігання інформації. Наукові публікації стали доступними в електронному форматі (у вигляді електронних версій журналів, статей, монографій, тощо), на певних сайтах можна знайти ці публікації, а також поспілкуватися в режимі онлайн, або електронною поштою. Також в науковому співтоваристві важливими стають онлайн-конференції, які забезпечують швидке інтерактивне спілкування в режимі реального часу і дозволяють вченим певної країни виходити на міжнародний рівень[2]. Розвиток таких технологій обумовив появу і міжнародних баз даних, які також розглядаються як засіб для підвищення наукової комунікації. Вони дозволяють відстежувати цитованість статей, відбирати публікації за певними критеріями, легко і швидко знаходити необхідні статті, та розміщувати нові матеріали, які будуть доступними для країн всього світу. Все це, безперечно, є великою перевагою та дуже вдалим засобом для підвищення наукової комунікації, подальшим ефективним розвитком наукової діяльності в цілому. Наукометрична база даних - це бібліографічна і реферативна база даних з інструментами для відстеження цитованості статей, опублікованих у наукових виданнях[4]. Найбільш атворитетні і повні бази даних - Scopus та Web of Science. Scopus - бібліографічна і реферативна база даних та інструмент для відстеження цитування статей, опублікованих у наукових виданнях. Вона індексує 18 000 назв наукових видань з технічних, медичних та гуманітарних наук від 5 000 видавців. База даних індексує наукові журнали, матеріали конференцій та серіальні книжкові видання. Розробником та власником SciVerse Scopus є найбільша у світі видавнича корпорація Elsevier. База даних доступна на умовах передплати через веб-інтерфейс[3]. Класифікаційна система SciVerse Scopus включає 24 тематичні розділи. Тематичне охоплення і розподіляється так: Фізичні науки (32%); Медичні науки (31%); Науки про життя (20%); Соціогуманітарні науки (17%). SciVerse Scopus індексує наукові джерела, які видаються різними мовами, за умови наявності у них англомовних версій рефератів. Для авторів, які опублікували більше однієї статті, у Scopus створюються індивідуальні облікові записи – профілі авторів з унікальними ідентифікаторами авторів (Author ID). Ці профілі надають таку інформацію, як варіанти імені автора, перелік місць його роботи, кількість публікацій, роки публікаційної активності, галузі досліджень, посилання на основних співавторів, загальна кількість цитувань на публікації автора, загальна кількість джерел, на які посилається автор, індекс Гірша автора тощо[1]. Система Web of Science (WoS) являє собою сукупність різноманітних баз даних, які функціонують на платформі ISI Web of Knowledge і розробляються Інститутом наукової інформації США (Institute of Scientific Information, Філадельфія; власник – компанія Thomson Reuters). WoS надає дослідникам і фахівцям інформацію по всіх галузях знань серед них понад 12 000 журналів і 120 000 матеріалів конференцій, більш 4 400 сайтів. Представлена база даних містить необхідні елементи бібліографічного опису: інформацію про автора, назву документу та джерела, а також повні авторські реферати. Пошук здійснюється в галузях природничих, суспільних, гуманітарних наук та мистецтва і дозволяє отримати найбільш відповідні дані по заданому пошуку. В рамках WoS у користувача є можливість проведення традиційного тематичного пошуку, пошуку по автору документу, а також отримання знайдених записів з повним бібліографічним описом. У базі даних WoS користувач може знайти особу, яка цитувала конкретного автора, книгу, статтю чи патент. Визначення індексу цитування організації здійснюється у два етапи: спочатку здійснюється пошук публікацій даної організації, потім визначається їх цитованість. Оскільки у WoS відображено переважніо журнальні публікації, то й індекс цитування організації істотно обмежується саме ними[1]. Слід сказати про те, що за кордоном інформація про науку України відображена також в цих універсальних базах. Тематика бази Scopus більше ніж Web of Science збігається з проблематикою наукових досліджень українських університетів. У рейтинговій таблиці, яка розміщена на сайті Osvita.ua вищі навчальні заклади України ранжовані за індексом Гірша - кількісним показником, що базується на кількості наукових публікацій і кількості цитувань цих публікацій. За підсумками другого кварталу 2013 року до бази даних Scopus потрапили 112 вищих навчальних закладів України, що на 8 вишів більше ніж у липні минулого року. Найвищий індекс Гірша серед вузів України мають Київський національний університет ім. Шевченка – 64, Харківський національний університет ім. Каразіна – 47 та Львівський національний університет ім. Франка – 39. Четверту та п’яту позицію посідають Одеський національний університет ім. Мечникова та Національний технічний університет України «Київський політехнічний інститут»[5]. Як бачимо, Україна має досить не високі показники цитованості в міжнародних наукометричних базах даних, про це свідчить недостатня інформованість про українські дослідження. Ця проблема полягає в недостатньому рівні знання іноземної мови, бо світова мова науки на протязі вже багатьох років - англійська. Публікація результатів досліджень будь-якою іншою мовою не забезпечить широкого обговорення отриманих результатів. Отже, необхідною умовою є введення англійської мови як другої обов’язкової, як для наукових проектів так і для наукових публікацій, - це дасть змогу бути українським вченим та публікаціям відомими за кордоном. Окрім мовних аспектів існують ще організаційні та фінансові. Найбільш складною мабуть є фінансова проблема, бо коли на наукову діяльність, дослідження, в тому числі друк наукових публікацій будуть виділятися більші фінанси – можуть бути вирішені і організаційні моменти. Так само вирішення мовної та фінансової проблеми вплине і на подальший розвиток міжнародних наукових конференцій, які проводяться на Україні, а отже рівень наукової комунікації значно збільшиться. Окрім цього потрібно покращити ділові стосунки з іншими державами шляхом підписання угод у галузі виробництва нової наукової думки. жүктеу/скачать 7.65 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|