На правах рукопису
Особливості китайської традиції концептуалізації страху смерті
жүктеу/скачать 1.46 Mb.
|
| 1.3.2. Особливості китайської традиції концептуалізації страху смерті
Унікальність традиційного Китаю, на відміну від християнського Заходу, – у його особливому сприйманні світу, у філософії і традиціях, які унікально відмінні від західної ментальності. Основоположними у формуванні китайської культури є три філософсько-релігійних вчення, які сформували особливий для цієї культури ціннісно-смисловий вимір життя – конфуціанство, даосизм і буддизм [73]. Розглянемо насамперед ставлення до смерті у конфуціанстві. Ця визначна етико-філософська школа виходить за межі релігії чи філософського вчення, стаючи загальним принципом, суспільним законом, мораллю і духовністю всього китайського способу життя, що формує специфіку психологічних особливостей мислення китайців [24]. Онтологічні питання життя-смерті, містифікація та надприродне не були об’єктами зацікавлень чи предметом для роздумів у вченні Конфуція, який відводив смерті незначну роль, зосереджуючись на питаннях реального життя, зокрема його цінності, моральності, добропорядності тощо [40]. Незважаючи на те, що Конфуцій підкреслював необхідність розмежовувати духовність та релігійність, все ж він був стурбований питаннями, пов’язані із вмиранням і смертю, припускаючи, що якість і комфорт умираючих потрібно поліпшувати за допомогою сім'ї та друзів, щоб завершити їх земний шлях без страждань. У вченні Конфуція турбота про вмираючих і смертельнохворих містить в собі такі три компоненти: фізичний догляд, емоційна допомога та духовна допомога [203]. Концентрування китайців на питаннях життя і тенденція до уникнення тем, пов’язаних зі смертю, призвели до надмірного фокусування на аспектах матеріального життя, його реальності, тіленосності: процес життя заради самого життя і його гідного (відповідного нормам і принципам моралі) проживання без намагання «заробити» чи заслужити собі гідне місце у іншому світі, без прив’язки до потойбіччя, іншого виміру або небесного суду. Таким чином, страх смерті у традиціях конфуціанства не був детермінований страхом покарання вищими силами: китаєць перш за все відповідав за свої вчинки і дії перед суспільством, спільнотою, правителем, перед своїм родом і перед самим собою, а не перед богами. Тому релігійність у китайській культурі мала відмінний у порівнянні з західним розумінням етичний характер: теперішнє життя повинно було проживатися з опорою на традиції, усталені норми, правила та повагу до свого роду [22]. Характерна для Китаю общинність, міцний зв'язок з родом, зі спільнотою пом’якшують негативний аспект індивідуальної смерті, мінімізуючи його значення і значення індивідуального життя на фоні домінування колективного суспільного над індивідуально-особистісним. Конфуціанство називають іноді етикою ритуалу [23], що на рівні буденної свідомості пов’язується із китайськими церемоніями (300 основних і ще 3000 додаткових церемоній), які стали, свого роду, візитівкою на рівні міжкультурних комунікацій [56]. Проте чітка унормованість цих ритуалів не зводиться лише до побажань чи рекомендацій, а має жорсткі і обов’язкові регламенти, умови дотримання. Подія смерті не є виключенням і відбувається згідно з ритуалом, за усталеною нормою і не сприймається як рок або фатальність [82]. Що ж стосується похоронних церемоній Китаю, то про них відомо вкрай мало. «У старому Китаї, - пише С.Рязанцев, - ховали померлих на родовому цвинтарі або на ділянці землі, яка належала родині. Якщо людина вмирала далеко від дому, то її тіло в масивній і надзвичайно щільній дерев'яній труні везли в рідні місця і там ховали. Найбільш сприятливий час та місце для поховання визначалися спеціальними гадателями-геомантами на основі астрологічних та інших обчислень. У заможних китайських сім’ях у похоронній процесії могли брати участь артисти, які зображали різних духів, що розганяють нечисть» [86, c. 229]. Поділ душ на чистих і нечистих у китайській міфології є частково подібним до слов’янсько-української типологізації смерті, проявляючись у тенденції розділяти смерть на хорошу (природну смерть від старості) і погану (самогубства, насильницька смерть), після якої душі померлих ставали безпритульними і вважалися загрозливими, мстивими [86]. Ще одним аналогом української поминальної обрядовості у китайській традиції є ритуал вшанування голодних духів, який полягав у відвідуванні могил померлих родичів, принесенні на могили всіляких частувань (іжа, яку полюбляв померлий) та речей, зроблених із паперу (одяг, гроші, улюблені речі небіжчика). Культ предків у китайській культурі розкрився максимально широко і яскраво. Якщо в українців душа після смерті за віруваннями переходила до іншого виміру, то за віруваннями китайців смерть фіксувала лише перехід людини у інший стан, а душа померлого залишалася співіснувати зі світом живих у тому ж вимірі, але у іншій формі (репрезентації). Через можливість постійного підтримання зв’язку з померлими родичами (сімейні вівтарі, встановлення у домі дощечки з ім’ям покійника) смерть не трактувалася як велика трагедія чи неминуче горе. Таке розуміння смерті через поєднання, ототожнення протилежностей сформувалося на основі даоського вчення. Для Лао Дзи величезне значення мала концепція "урівнювання сущого" (ци у), згідно з якою світ є абсолютною єдністю всього з усім [105]. Межа між життям і смертю є умовною, відносною, не має чітких кордонів між сутностями – все злито воєдино, все присутнє у всьому [29]. Такий підхід не передбачав жодного розділення, поляризації явищ чи наділення їх «особливим» статусом (добро-зло, життя-смерть, чорне-біле, прекрасне-потворне, велике-мале), а підкреслював їх найтісніший внутрішній зв'язок, взаємопереплетення і взаємообумовленість. Важливою особливістю даосизму, яка відіграла чималу роль у розумінні смерті, стало його тяжіння до надприродної досконалості як ідеальної форми цілісності і завершеності, що стало підгрунттям для формування вчення про безсмертя і способи його здобуття. Однак безсмертя у традиційній китайській культурі носило натуралістичній, тілесний характер і пов’язувалося з природною цілісністю (органічною єдністю, енергією ци), яка після смерті тіла розчинялася у природі [105]. Таким чином тіло ставало зв’язуючим елементом між енергією природи і людиною. У момент смерті тіла відбувалося роз'єднання і душі гинули [56]. Не бажаючи помирати (адже їх не чекало «привабливе» потойбічне життя), китайці шукають спосіб відтермінувати момент смерті, намагаючись призупинити процес старіння через продовження життя шляхом тренування, оздоровлення, зміцнення і увіковічення тіла (даоські практики, китайська медицина, комплекс тренувальних традиційних вправ (цигун)) [110, 203]. У Китаї формується культ довголіття та здоров’я, який стає однією з найважливіших цінностей культури та успішним способом подолання (зниження) танатичної тривоги. Тренуючи тіло, загартовуючи його міць у даоських практиках, людина піддає трансформації і свою свідомість, яка у процесі медитаційних вправ переживає єднання з усім сущим. До таких духовних перероджень і осянь більше апелює буддизм, що трактує смерть як перехідний елемент у безперервному ланцюгу перероджень (життя-смерті), у постійному потоці перевтілень (вмирання-народження). Лише остаточна смерть (досягнення нірвани, погашення вогню життя, не-буття, тотальне нежадання), яка є вищою метою у буддизмі, здатна розірвати цей ланцюг перероджень і подарувати людині безсмерття. Таким чином, смерть постає і як елемент переходу між формами перевтілення (існування) і як можливість звільнення людини від страждань, від безглуздості постійних перероджень, шляхом безсмертя і вищого життя [110]. Таким чином, традиції конфуціанської етики і моралі акцентували увагу людини більше на питаннях життя, а не смерті; даоське вчення формувало культ довголіття та здоров’я, а китаєзований буддизм спрямовував на загартування духу людини. Кожне з розглянутих філософсько-релігійних вчень посилювало вплив притаманного китайській свідомості раціоналізму на подолання страху смерті, відтіснячи його на периферію суспільної та особистостіної свідомості. У всіх зазначених ціннісно-смислових вимірах підкреслювалося, що життя і смерть – поняття відносні і тому доцільніше зосереджуватися способах організації життя, уникаючи деталізації питань смерті. жүктеу/скачать 1.46 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|