На правах рукопису
Страх смерті в структурі життєвого досвіду особистості
жүктеу/скачать 1.46 Mb.
|
| 1.4. Страх смерті в структурі життєвого досвіду особистості
Життєва мудрість людини полягає в тому, що усвідомивши повною мірою власну смертність, вона осягає саму смерть не в лінійній дихотомії добра і зла, а як необхідний компонент життєвого досвіду. Яке ж місце у структурі життєвого досвіду особистості можна відвести страху смерті як потенційно ймовірнісному елементу трансформацій та переінтерпретацій життєвих цінностей, смислів, значень у системі координат досвіду? У науковій літературі поняття "досвіду" використовується досить широко в працях А. Адлера, О.М. Лактіонова, К. Левіна, Н.Мартіна, Я. Морено, Ф. Перлза, К. Роджерса, Т.М. Титаренко, В. Франкла, З. Фрейда, Н.В.Чепелєвої, Ю.М.Швалба тощо. Термін переважно вживається для позначення «самостійної і незалежної структурної одиниці психічного, яка функціонує за принципами системи, що саморозвивається» [139], «психологічної інстанції, яка забезпечує відтворення вдалих дій в закономірно повторюваних ситуаціях» [114], «перетвореної форми життєдіяльності» [62], «осмислення та впорядкування поточних подій, які зароджуються в тих чи інших життєвих ситуаціях» [130], «особистісної концептуалізації»[103], «реального змісту життя» [68] тощо. Більшість трактовок життєвого досвіду підкреслює його цілісність, структурованість, осмисленість, пропущеність через себе, а найголовніше те, що досвід формується, а не наперед задається; що утворюється у взаємодії особистості зі світом, а не в бездіяльністній ізоляції; що розвивається, піддається перетворенню, трансформації, а не залишається статичним. Однією з важливих умов, що впливає на формування життєвого досвіду, його організацію, трансформацію, на наш погляд, є страх смерті. Як слушно зауважує А.Адлер, неправильно говорити, що у людини є досвід, досвід і є людина, яка виступає носієм власного минулого, суб’єктом проживання актуального теперішнього та творцем свого майбутнього. Життєвий досвід особистості наповнений різними адаптивними програмами та сценаріями, які дозволяють людині пристосуватися до величезної кількості переживань, ситуацій, подій, випробувань, починаючи з найперших днів її життя. Увесь цей комплекс знань, умінь і навичок добре зафіксований у численних файлах пам'яті, в якій закарбувалися ситуації і відповідні способи справлятися із ними. Такого роду особистісні програми впорядковують і організовують життя відповідно до накопиченого досвіду. Однак, зіткнення зі смертю може легко вивести усталену систему досвіду з рівноваги. Адже ситуація зіткнення зі смертю зіштовхує людину з глибоко вкоріненою у її природу танатичною тривогою (страхом смерті), яка знімає полуду самовпевненої безпечності і розкриває внутрішній зміст людини. Надання переваги певній формі поведінки базується на особливостях ідентичності, сформаної на основі індивідуальних особливостей, попереднього досвіду, культурих впливів тощо. Життєвий досвід, – за Т.М. Титаренко, – «це особистісна концептуалізація, осмислення життєвих епізодів, зустрічей, подій відповідною мовою, з точки зору певної позиції» [103]. Маючи певну позицію щодо смерті, що впливає на бачення проблеми (особистісні концептуалізовані смислові конструкції), переживаючи ситуації зіткнення зі смертю, що забезпечує відповідний емоційний супровід, людина вибудовує у своєму досвіді специфічні патерни обробки інформації і способи поведінки, які за умови їх конструктивності постійно відтворюються в її житті, житті наступних поколінь, поступово стаючи взірцевими, наслідуваними. Організація життєвого досвіду – це безперервна взаємодія людини і світу, складний, впорядкований механізм, де зміна одних елементів механізму невідворотно провокує зміни у інших її елементах (частинах). Так, одна ситуація зіткнення зі смертю може спровокувати зміни у цілій життєвій системі людини. Чим помітнішою є динаміка змін в культурному середовищі, тим швидше вона відіб’ється на змістовній наповненості життєвого досвіду особистості. Людський досвід можна розділити на складові: особистість з її вміннями, поглядами, реакціями, саморозумінням зустрічається з подією (об’єктивно нейтральною), яка зумовлює первинну уявну реакцію (сприймання, інтерпретацію, минулі програми), первинний емоційний відгук (позитивний або негативний), вторинну уявну реакцію, вторинний емоційний відгук, поведінку (гнучку, звичну, усвідомлену), має певні наслідки (для себе, оточення, ситуації) та можливий розвиток. Ця схема, запропонована Н. Мартіном, вказує на ймовірнісну тенденцію реагування особистості: засвоєння чи відкидання нового досвіду [90]. Схема має не лінійний, а циклічний характер, де засвоєння нового досвіду відбувається не одномоментно, а по спіралі [27, с. 112]. Тобто, одна й та сама подія (ситуація зіткнення зі смертю) на різних етапах формування особистості залежно від особливостей контексту може трактуватися, описуватися, переживатися по-різному. Так, наприклад, любителі екстриму, заграючи зі смертю, можуть різко відмовитися від свого захоплення, коли у них з’являються діти. І тут можна вже опиратися не лише на соціо-культурні зміни середовища, а й на інтелектуальні, емоційні, духовні ресурси людини, за допомогою яких вона структурує життєвий досвід з позиції розуміння та інтерпретації тих чи інших «ситуацій смерті». Кожна наступна зустріч зі смертю, – а їх протягом життя може бути чимало, у різних вимірах зіткнення з нею (фізичний, соціальний, психологічний) нашаровує свій відбиток на розуміння та пояснення світу, інтегруючи їх у простір життєвого досвіду. Залежно від особливостей зіткнення зі смертю, від специфіки сприймання та пояснення складається оцінка події (емоційна, інтелектуальна), що впливає на усвідомленість ситуації та визначеність варіантів можливого розвитку. Розуміння смерті не можна прямо виводити зі знання про смерть, з фактів і досліджень, узагальнених у відповідній літературі. Д.О. Леонтьєв зазначає, що всі ми на рівні знання (значень) маємо уявлення про те, що таке феномен смерті, але це знання не дуже сильно впливає на наше життя [66]. Щоб поняття смерті, а разом з ним життя, набуло особистісного сенсу, повинно відбутися щось ще, що не може відбутися механічно, автоматично, просто через накопичення знань. Такий розрив у процесі розуміння описував М. К. Мамардашвілі, який визначав справжнє розуміння не просто як механічне перенесення знань з одного джерела на інше, а як якесь диво, що саме по собі чисто за причинними механізмами відбутися не може, потребуючи певної специфічної активності свідомості [76]. Тому розуміння смерті, яке включає в себе усвідомлення її сенсу, не виводиться з наукового знання про смерть. Це явище не можна розкласти на складові і осягнути раціональними способами. Це завжди певне суб’єктивне переживання смерті у індивідуальному досвіді людини: смерть у кожного своя, і про розуміння смерті можна говорити тільки тоді, коли настає усвідомлення реальності «моєї особистої» смерті. Отже можна сказати, що переживши певний досвід зіткнення зі смертю, інтегрувавши його у свій життєвий досвід, людина отримує потужний внутрішній ресурс (інструмент впливу) на розбудову свого життя, на можливість корекції та переструктурування життєвого простору. жүктеу/скачать 1.46 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|