На правах рукопису
Розкриття феномену смерті у психологічному дискурсі
жүктеу/скачать 1.46 Mb.
|
| 1.2.Розкриття феномену смерті у психологічному дискурсі
Смерть, традиційно будучи більше категорією філософських міркувань, у психологічній площині представлена переважно через такі категорії як страх, тривога, горе, переживання смерті. Танатична тривога у психологічному дискурсі має ряд синонімічних понять (аутомортальна тривога, танатичний страх, екзистенційна тривога, страх смерті, жах, страх анігіляції тощо), які деякі дослідники ототожнюють, а деякі розмежовують за особливістю специфікації проявлення [1, 10, 35, 36, 121, 129, 146]. Так, Ясперс говорив про страх смерті у контексті усвідомлення «швидкоплинності буття», Кьєркегор про жах «не-буття», Хайдегер про «неможливість подальшої можливості», Тілліх про онтологічну тривогу, Фрейд про тяжіння до смерті (інстинкт смерті). Така варіативність трактувань страху смерті вказує на те, що цей психологічний феномен, незважаючи на властиву йому, з першого погляду, однорідність (одновимірність), є явищем зі складною організацією і може розглядатися як з точки зору спрямованості, функціональності, так і з позиції його змістовних компонентів. Комплексний, системний підхід до страху смерті, побудований на історико-філософському аналізі Д.Н. Баринова, пропонує А.А. Баканова, виділяючи ряд аспектів, що характеризують розуміння страху смерті у психології. 1. Антропологічний аспект може бути представлений у всьому різноманітті проявів страху смерті в нормі та патології протягом історії людства і життя окремої людини. 2. Гносеологічний аспект страху смерті може бути розкритий через його біологічну або соціальну детермінацію та дослідження усвідомлених і неусвідомлюваних компонентів. 3. Аксіологічний аспект страху смерті може бути розглянутий через його спрямованість і змістовні компоненти, що відображають базові цінності особистості. 4. Праксеологічний аспект може відображати різні способи боротьби зі страхом смерті. 5. Онтологічний аспект може бути розглянутий як інтегральний, що характеризує значення страху смерті для розвитку людини і становлення її як особистості. [10]. Кожен із цих аспектів в тій чи іншій мірі буде представлений у нашій роботі: антролопологічний аспект через висвітлення культурно-історичних особливостей концептуалізації смерті, гносеологічний через виміри (біологічний, соціальний, духовний) взаємодії (зіткнення) особистості зі страхом смерті, аксіологічний через ціннісно-смислові трансформації під впливом страху смерті, праксеологічний через індивідуальні стратегії подолання танатичної тривоги у структурі реального життєвого досвіду особистості. Однак, особливо цікавим і важливим у контексті нашого дослідження є онтологічний аспект вивчення страху смерті, адже він торкається сфери, пов’язаної зі значенням страху смерті у житті людини, розкриває специфіку впливу страху смерті на процес життєконструювання особистості, піднімає важливі питання розвитку і духовного становлення особистості через усвідомлення власної мортальної природи [Вонг, Мєй, Франкл, Бюдженталь, Леонтьєв, Анциферова]. Таким чином, страх смерті в онтологічному підході розлядається як психологічний інструмент, який відіграє важливу роль як у загальному процесі світопобудови (людства, суспільства, культури, групи), так і у процесі життєпобудови (організації життєвого досвіду) окремої особистості. У психологічній площині до сфери вивчення онтологічного аспекту страху смерті найбільше долучилися представники психоаналітичного, екзистенційно-гуманістичного і трансперсонального підходів, серйозні танатологічні доробки яких переважно формувалися на базі клінічних спостережень і психотерапії (Дж. Грінберг, Т. Пижинскі, Ш. Соломон; С. Гроф, Р. Кастенбаум, Е. Кюблер-Росс, Р. Мэй, Р. Моуди, К. Осис, Ф. Перлз, П. Тілліх, Г. Фейфел, В. Франкл, З. Фрейд, Е. Фромм, К.Г. Юнг, І. Ялом та інші). Психоналіз спершу не надавав особливого значення страху смерті, сприймаючи його як явище, пов’язане з проблемами садизму, мазохізму, едипових комплексів, з тривожністю, спричиненою розлукою, страхом кастрації, тяжінням до влади [121, 143]. Згодом, у результаті клінічних спостережень, погляди на смерть піддались трансформації. Одним із центральних концептів у психоаналітичній теорії особистості постає потяг до смерті, що з часом був переозначений як інстинкт смерті (Танатос), який розкривається представниками психоаналітичного підходу у цілому комплексі психологічних явищ: прагнення до руйнування (саморуйнування), знищення інших, агресивність, внутрішня деструктивність, аутоагресія (бажання померти, суїцидальні схильності, суїцид), інстинкт самозбереження (З. Фрейд, Штекель, К. Лоренц, М. Кляйн, М.Балінт, Е.Еріксон, О.Ф. Кернберг, К. Хорні). На противагу прихилькам концепту Танатосу виникає серйозна критика підходу [17, 65, 109, 144], що суперечить самій природі людини, її біологічному існуванню (бажанню вижити будь-яким чином і за будь-яку ціну). Так, К.Юнг відносить подібну дихотомію протилежностей (Ерос/Танатос) до властивостей свідомості, але аж ніяк не до рушійних сил несвідомого, в царині якого діють архетипні структури, що містять в собі стиснений життєвий досвід цілого людства [144]. Неоціненний внесок швейцарського вченого у танатологічну науку полягає у відродженні (воскресінні) символічних варіацій (праобразів) теми смерті (архетипів смерті), в реанімуванні їх значення у житті людини. Природа архетипів і сьогодні служить потужним мотиватором дій, вчинків, життєвих виборів людей і впливає (часто неусвідомлено) на організацію ними свого життєвого простору. Вчений вслід за платонівськими ідеями, випереджаючи час, гуманізує смерть, наділяє її властивістю і статусом блага: «смерть не є злом, вона лише впливає на нашу психіку і не є безвихідністю: вона є радісною подією, немов весілля. У такому разі, душа ніби віднаходить свою втрачену половину, вона досягає повноти" [17, cт. 123]. Однак до середини ХХ століття, коли смерть пройшла світом чорною смугою двох світових війн (за різними оцінками приблизно від 50-70 мільйонів загиблих), двох голодоморів (Україна, від 5 до 10 мільйонів померлих), залишивши по собі довгий шлейф із покалічених, травмованих, зневірених і спустошених людей, світова спільнота потребувала потужних змін, перебудови, переосмислення історії і ролі людини у цій історії. Не маючи на це в арсеналі достатніх методологічно-інструментальних ресурсів, провідні психологічні школи того періоду (психоаналіз, біхевіоризм) поступаються місцем гуманістично-екзистенційному підходу, який виникає як гідна їм альтернатива. На актуальний запит щодо утворення нових інтерпретацій та смислових категорій екзистенціалізм запропонував своє унікальне бачення світу і людини в ньому. Через активне інструментальне застосування категорії смерті і включення її у життєву матрицю смислопороджувальних значень екзистенціальна психологія, не ховаючись за обіцянками про вічне безсмертя, наділяє смислом те, що, здається, не має жодного сенсу. Вона актуалізує внутрішнього суб’єкта, наділяє його функцією діяча, присуджує авторство за свій власний життєвий сценарій самій людині. Таким чином, зменшуючи роль соціального простору, якому відводиться вторинне значення по відношенню до людини, екзистенціальна традиція наділяє особистість активною функцією творення власного життєвого світу, огортаючи його певним смисловим полем, де істинне буття людини проявляється у найкритичніші періоди її життя на фоні усвідомлення нею власної смерті і абсурдності існування. Концептуалізація основних понять екзистенційної психології, зокрема поняття смерті та страху перед нею, відбувається на основі досягнень таких напрямків як філософський ірраціоналізм, який розглядає смерть як фон, на якому життя людини набуває особливого значення, усвідомлення, яскравого і непересічного проживання (А.Шопенгауера, С.К'єркегор); «філософія життя» Ніцше, де страх смерті не проявляє в повній мірі своєї деструктивної сили за умови наповненості життєвого світу різнорідними смислами; екзистенціалізм, де смерть набуває смислової та перетворювальної функцій (М.Хайдеггер, К.Ясперс, А.Камю); гуманістична психологія (А.Маслоу, Г.Олпорт, К.Роджерс,), що додала позитивних інтерпретацій смерті та її формам прояву у процесі розвитку, становленні та самоідентифікації особистості. Значний внесок у сферу екзистенційної психології та розкриття змісту категорії смерті знаходимо у роботах М. Босса, Є. Мінковскі, Р. Мея, В. Франкла, І.Ялома, Д.О.Леонтьєва тощо. Сам термін «екзистенція» (від лат. «існування») був введений С.К'єркегором, що характеризував неповторне буття людини на фоні усвідомлення своєї скінченності і життєвої мандрівки в ніщо. Без усвідомлення екзистенціалу смерті неможливе глибинне знайомство зі своїм Я : «Людина є дух. Але тоді – що ж таке Я?», задається питанням вчений [58, с.367]. Така постановка питання актуалізує процес пошуку відповідей на генетично закладені самим існуванням сенсожиттєві запити особистості, на потребу її самопізнання та саморозкриття. Таким чином, яким би парадоксальним не було співіснування цих категорій (смерть та самопізнання), але ситуація зіткнення зі смертю має перетворювальний понтенціал з можливістю наблизити людину до її сутнісної природи, а відповідно наблизити її знайомство із самою собою, своїм внутрішнім джерелом активності. Екзистенція страху смерті проблематизує сферу духовності, формуючи у свідомості такі концепти як духовна смерть та страх смерті як хвороба, якої людина боїться як чужорідної сили і бажає швидше знайти способи вилікуватися від неї (знайти смисл) [58]. Ситуація зіткнення зі смертю пробуджує глибинну тривогу в людині, природу якої до кінця зрозуміти не можна. Вона зіштовхує людину з тим, чого вона пояснити не може, з ніщо, яке прагне стати чимось, прагне набути певного значення, смислу, ваги. Фактично смерть є припиненням, зрізом життя, неминучістю і невідворотною кінцевою зупинкою в заданих координатах відведеного людині простору. Проте, коли ідея смерті, її онтологічна суть проникає в свідомість людини, остання, захищаючись, адаптує її під себе, перетворює і наділяє її сенсом, включає в певні правила гри для подальшого співіснування. Про перетворення страху смерті зауважує також і В.А. Роменець, який визначає його як «найсильніше почуття, яке неможливо знищити ніякими переконаннями, ніякою філософією, так як мова йде про припинення існування даного індивіду. Але це відчуття можна перетворювати. Героїзм містить в собі страх смерті як власну силу, що рухає ним. Забрати страх смерті від героїзму – втратити сам героїзм» [87, c.210]. У нашій роботі ми намагатимося висвітлити не лише той момент, коли страх смерті перетворюють у щось інше шляхом спроб подолання, а й зворотній аспект цієї взаємодії – як страх смерті перетворює дійсність, стаючи повноцінним способом організації життєвого простору особистості. Таким чином, ми визначаємо страх смерті як емоційний механізм, що впливає на здатність адаптуватися до середовища, змінюючи мотиваційну сферу. Коли смерть заперечується, заперечується і саме життя. Спростовування смерті на будь-якому рівні є запереченням власної природи, що призводить до все більшого звуження поля свідомості і досвіду, обмежуючи простір для розвитку. І.Ялом звертає особливу увагу на те, що «інтеграція ідеї смерті рятує нас: вона діє не як вирок, а швидше як стимул до переходу до більш справжнього модусу існування, завдяки чому відбувається глибинне усвідомлення себе.» [147]. До схожих результатів прийшов американський дослідник Ф.Дж. Коззоліно, запропонувавши модель дворівневої екзистенційної системи, яка включає в себе різні форми знань (обізнаності) щодо смерті, які полегшують вплив танатичної напруги, відкриваючи справжні, внутрішньо мотивовані прагнення людини та екзистенційне значення смерті для розвитку особистості [160]. Ця концепція усвідомлення смертності багато в чому збігається з концепцією посттравматичного зростання, яка підтвердила позитивний психологічний вплив смерті, зафіксувавши тенденцію зростання серед багатьох людей, які у ситуації зіткнення зі смертю не заперечували власну смерність [192]. Переваги стратегії прийняття своєї природи смертності підтверджуються ще у ряді досліджень, які виявили, що низький рівень заперечення смерті і низький рівень страху смерті покращують самопочуття та підвищують психологічне благополуччя [160, 199, 200]. У випадку заперечення смерті, коли акту переосмислення себе і життєвої ситуації не відбувається, з’являється високий ризик вирішення психологічних проблем суїцидальним шляхом [45, 134, 135]. Ідея смерті, представлена у духовній свідомості концептами розвитку, зростання, може перетворюватися на протилежну можливість виходу – вирішення складної внутрішньої суперечності шляхом самоліквідації. У таких випадках потрібно шукати психологічні ресурси для особистості, які б змогли запобігти такому сценарію. Такими ресурсами можуть ставати потенційні можливості, які відкриваються перед людиною у момент чи після ситуації зіткнення зі смертю: це можливість самоусвідомлення і розвитку через усвідомлення реальності смерті [66, 87, 126, 146, 147, 148]; можливість максимально відчути життя на фоні смерті, розкрити цілий спектр почуттів, зокрема любов до Іншого, вдячність, співпереживання, співчуття [83, 118]; можливість переосмислити своє життя і знайти новий особистісний сенс свого існування [66, 67, 83, 118, 146, 148]. Таким чином, поєднання психоаналітичної традиції з екзистенційним підходом дозволяє інтегрувати страх смерті у життя, збагачуючи його і звільняючи життєвий простір людини від ілюзії прогнозованості проживання свого буття. Усвідомлення необхідності смерті зменшує напругу між інстинктивним і соціальним, між соціальним і особистісним, створюючи для людини простір для виборів у побудові життєвого світу. Повне усвідомлення смерті неможливе, однак наближення до нього у ситуації зіткнення зі смертю дає поштовх для особистісних змін, переструктурування та перепланування власного життєвого сценарію. Успішна інтеграція страху смерті у життєвий контекст особистості створює умови для виходу за межі вузькоемпірічного буття, подолання в собі застійних кризових періодів через оновлення життєвого світу. Втім, екзистенційний підхід більше спрямований на висвітлення страху смерті в особистісно-індивідуальному вимірі і лише побіжно торкається соціально-культурних аспеків, які є важливими акцентами в межах нашого кроскультурного дослідження. жүктеу/скачать 1.46 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|