Схема 22. Антична філософія: висока класична доба
визнає місто, а вводить нові божества... що розбещує
молодь». Со-крата було визнано винним і засуджено до
смертної кари. І хоча Сократ міг уникнути її шляхом втечі
або відмови від своїх вчень, він, проте, прийняв винесений
вирок і випив чашу з цикутою (отрутою).
Найвидатнішим з безпосередніх учнів Сократа був
Платон (427-347 рр. до н. є.). Він походив з афінського
аристократичного роду. Справжнє його ім'я — Арістокл,
а
Платон
—
прізвисько
(від
трец.ріаґи$
—
широкоплечий). Платон був засновником філософської
школи, відомої під назвою Академія. Він — перший
найвідомі-ший філософ, практично всі твори якого
дійшли до нашого часу, їх він писав у формі діалогу. Серед
них: «Апології Сократа», «Закони», «Банкет», «Держава»,
«Федр», «Тімей» та ін. У діалогах Платона викладено
натурфілософію, вчення про Космос, теорію пізнання та
діалектику,
розглядаються
проблеми
людини
і
суспільства.
Головне місце у філософії Платона посідає
оригінальне вчення про ідеї. Згідно з цим вченням, світ
чуттєвих речей не є світом дійсно сущого: чуттєві речі
перебувають у безперервній зміні, то виникають, то
гинуть. Усьому тому, що є в них справді сущим,
чуттєві речі зобов'язані своїм безтілесним прообразам, які
Платон називає ідеями. Таким чином, він створив
вчення об'єктивного ідеалізму: ідеї існують об'єктивно,
реально, незалежно від усіх обмежень простору і часу.
Вони виступають як ідеальний зразок та ідеальна схема
творення речей. Ідеї — це досконалі, нематеріальні вічні
сутності, а речі є недосконалими, спотвореними
матеріальними «тінями» ідей. Одним з перших
перекладачів творів Плато-
на російською мовою був поет і філософ Володимир Соловйов.
Він так образно виклав його вчення:
Милмй друг, иль тн не видишь, Что все видимое нами
-Только отблеск, только тени От незримого очами?
Мильїй друг, иль тьі не сльїшишь, Что житейский шум
трескучий Только отклик искаженньїй
Торжествующих созвучий?
На ідеалістичній онтології Платона ґрунтується і все його вчення
про державу, людину і пізнання. Він вперше створює концепцію
досконалої («ідеальної») держави. У трактаті «Держава» Платон прагне
показати, яким має бути досконалий лад суспільства, яке виховання
має бути в людей у такому суспільстві. Аналізуючи суспільне життя
від давнини до часів, коли він жив, Платон доходить висновку про те,
що матеріальні умови існування, стимули та спілкування людей
визначають ступінь свободи, необхідність поєднання їх узами друж-
би або ворожнечі. Всі існуючі на основі цього держави є держави не-
гативного типу: тимократія, олігархія, демократія, тиранія.
Платон протиставляє їм проект ідеальної держави, де влада нале
жатиме невеликій групі людей; основним принципом ладу такої дер
жаві буде принцип справедливості, згідно з яким кожному громадя
нинові відводиться особливе заняття та особливе становище, що зу
мовить їх гармонійне поєднання. Взявши за основу відмінності між
окремими групами людей і властиві їм моральні якості, Платон роз
глядає цю відмінність за аналогією з розподілом господарської
праці. Всім громадянам держави мають бути властиві не лише спра
ведливість, а й стримуюча міра, яка б приводила до гармонійного
узгодження як позитивні, так і негативні сторони. Окремим грома
дянам необхідна мужність і лише невеликій кількості громадян —
мудрість (державці-філософи).
'
Для Платона держава — це макросвіт, якому відповідає мікросвіту
душі кожної окремої людини. Душа, за Платоном, має три начала: ро-
зумне, афективне, нерозумне, або пожадливе фозумне має панувати,
афективне — виконувати обов'язки захисту, пожадливе — коритися).
У платонівському проекті — державній утопії — першорядного
значення надається принципу моральності, який має аскетичне
забарвлення. Виходячи з того, що матеріальні інтереси негативно
впливають на поведінку людей і є основною причиною занепаду
суспільства, Платон запропонував як ідеальний спосіб життя людей
в ідеальній державі певний уклад життя воїнів-стражів, зумовлений
34
позбавленням їх прав мати власне майно. Спільні
здобутки, відсутність приватної власності, а також умов
для її виникнення, збереження та примноження — ось
чинники, які, за Платоном, сприяють створенню такого
ідеалу. За вченням Платона, людина існує заради
держави, а не держава існує для людини. Людина, її воля
та щастя, морально-етична досконалість віддаються в
жертву державі. Мета держави — сприяти розквіту
держави, її могутності.
У гносеології Платон заперечує чуттєве пізнання і
його форми. З його точки зору раціональне породжує
чуттєве. Він так класифікує знання: достовірні апріорні
знання людині дані Богом; близькі до достовірного знання
— це знання чисел і заснованих на числах науках;
недостовірні знання — емпіричні знання, тобто знання,
отримані на основі відчуттів.
У 367 році до н. є. слухачем Академії Платона стає
сімнадцятирічний Арістотель — один із найвидатніших
старогрецьких філософів (384-322 рр. до н. є.). Згодом
він стає вчителем сина македонського царя Філіппа II —
Олександра,
майбутнього
видатного
полководця.
Арістотель залишив після себе величезну творчу спадщину
(150 наукових праць і трактатів). Найвідомішими його
творами є «Метафізика» (вчення про буття), «Органон»
(розглядаються проблеми логіки), психологічний трактат
«Про душу», етичні твори «Евдемова етика», «Велика
етика»,
політико-економічні
твори
♦Політика»
і
«Економіка». Основні положення філософії Арістотеля
найповніше викладені у праці «Метафізика». При цьому
слід пам'ятати, що в часи Арістотеля слова «метафізика» не
було. Це поняття вводить систематизатор творів
Арістотеля Андронік Родоський, який, опрацювавши
рукописи Арістотеля, почергово укладає після творів із
фізики твори з філософії. Звідси «те, що після фізики», тоб-
то «метафізика». Найперша філософська проблема в
метафізиці — предмет філософії. Арістотель вважає, що
філософія повинна вивчати нематеріальні, самостійні,
найбільш загальні причини розвитку матеріального та
духовного світів і нерухомі сутності (закони). Фізика
вивчає матеріальне, філософія — водночас і матеріальне й
ідеальне. Вивчення ідеального — кінцева мета філософії.
У цьому плані філософія стає теологією, оскільки ідеальне є
Бог. Звідси Арістотель доходить висновку, що предмет
філософії ширший за предмет теології, а теологія є
складовою частиною філософії.
Арістотель був першим критиком теорії ідей Платона. З
критичним ставленням до вчення Платона і пов'язаний
відомий вислів Арістотеля: «Платон мені друг, але істина
дорожча». Арістотель доводить, що ідеї — лише копії
речей і не відрізняються від них за змістом. Критикуючи
ідеалізм Платона, філософ, разом з тим, кри-
тикував атомістичний матеріалізм. У процесі цієї критики
було вироблено дуалістичне вчення про буття, згідно з
яким для існування світу необхідні дві першооснови —
матеріальна та ідеальна. Матерію Арістотель розглядав як
пасивний початок, що має аморфний зміст і не може
самостійно розвиватися. Активний початок — це форма.
Завдяки формі матерія перетворюється на щось певне,
на реальні речі. На думку Арістотеля, форма — перша
сутність, а кінцевою формою усіх форм є Бог. Бог — це
перший двигун природи і кінцева причина світу.
Проблематика людини у філософії Арістотеля
знаходить своє відбиття у трактаті «Про душу», який
присвячено дослідженню душі, з'ясуванню явищ сприйняття
й пам'яті людини. Душа — причина і початок людського тіла.
Всі складові душі повинні руйнуватися так само, як і тіло, за
винятком розуму. Розум — частина душі, яка не виникає і
яка не може загинути. В душі Арістотель вбачає найвищу
діяльність людського тіла, його «дійсність», або ентелехію
(здійснення).
У
цьому
трактаті
Арістотель
викладає
матеріалістичний погляд на незалежність предмета від
його сприйняття, розглядає діяльність пам'яті як
відтворення уявлень, що існували раніше. Умовою спо-
гадів він вважав зв'язок, за допомогою якого з появою
предмета виникає уявлення про інший предмет.
У гносеології Арістотель критикував скептицизм
попередників і стверджував можливість пізнання світу.
Він визначав явище і сутність як ступені наближення до
істини, розглядав чуттєве і раціональне пізнання. Але
Арістотель протиставляв раціональне чуттєвому. Розум у
Арістотеля може існувати самостійно, незалежно від
почуттів як частина розумної душі, притаманної людині і
Богу. Арістотель розрізняв пасивний розум, який
відображає буття, і активний, який створює світ. Межа
наближення людини до Бога залежить від співвідношення в
ній пасивного і активного розуму. Етичні норми (як і
гносеологію) Арістотель виводить із поняття душі. Але
етичні норми не даються нам від природи, людина набуває
їх у процесі своєї діяльності, боротьбі зі своїми вадами.
Етичні норми Арістотеля — аналогія «золотої середини»
Конфуція. Мужність, наприклад, Арістотель розглядає
як щось середнє між боягузтвом і відвагою. Етичні норми
в Арістотеля є ідеалом, критерієм всіх форм людської
діяльності.
Філософія Арістотеля не завершує ні старогрецької,
ні, тим більше, античної філософії. Але вона завершує
найзмістовніший період в історії філософії, який часто
називають* філософією класичної Греції. Ця філософія
високо цінувалася ще в античний період, відігравала
визначальну роль в епоху середньовіччя, без неї не-
можливо уявити європейську філософію Нового часу, як І
сучасну філософську культуру.
Багатим на різноманітні школи був і завершальний
Достарыңызбен бөлісу: |