У трактаті «Ідея всесвітньої історії з всесвітньо-
громадської точки зору» І.
Кант розмірковує над
історичним процесом. Він вважає, що в його основі
лежать природні потреби людини, а також суперечності
між ними, що є необхідною умовою вдосконалення
людського роду, але їх можна і слід розв'язувати.
Філософія Канта стала своєрідним вихідним пунктом,
на ґрунті якого і в полеміці з яким відбувався подальший
розвиток німецької класичної філософії. Так,
Фіхте
розглядав своє вчення як пряме продовження філософії
Канта. Водночас Фіхте вважав, що з міркувань Канта
можна без будь-яких втрат вилучити «річ-у-собі», адже
вона все одно не мала ніяких визначень.
Розробку
філософських проблем він починає з виведення вихідного
принципу. Таким принципом для Фіхте є «Я». «Я» —
певний ідеал, тотожний поняттям свобода, воля, високі
моральні норми. Самореалізація «Я» відбувається через
діяльність. Зауважимо, що діяльність Фіхте розумів як
діяльність розуму; вона не виходить за межі
самосвідомості, це абстрактно-теоретична діяльність.
Три положення є основними у філософії Фіхте: «Я»
покладає «Я» (самотворення, самоствердження); «Я»
покладає «не — Я» (творення всього, що оточує); «Я
покладає самого себе», тобто суб'єкт і об'єкт,
взаємовідносини між ними. «Я», за Фіхте, — це все, що
може мислитися: «Я» як «не — Я».
Роль Фіхте в німецькій класичній філософії полягає в
тому, що він закріпив ідею активності суб'єкта в
пізнанні. Мислитель
відстоював ідеали свободи,
підіймав гідність людини як автономної особи. Для
Фіхте гідність людини — найвищий ідеал. Той, хто
посягає на гідність людини, не може бути вільним, а
є рабом. Тільки той вільний, хто бажає всіх зробити
вільними, підкреслював Йоганн Фіхте.
Шеллінг у своєму вченні розвинув теорію Фіхте. Він
відкидає абсолютне «Я» і замінює його на «Абсолют», який
створює природу, а через розвиток природи — людину.
Якщо для Фіхте природа — це пасивний об'єкт, яку «Я»
намагається пізнати, то для Шеллінга природа — це форма
життя розуму, і вона ж породжує свідомість.
Сам процес виникнення світу з «Абсолюту» такий:
спочатку існує безякісний, безпредметний дух, про який
ми нічого не можемо сказати;
далі цей дух породжує
об'єктивний світ. Дізнатись про існування «Абсолюту»
можна лише за допомогою інтелектуальної інтуїції. У
цьому плані Шеллінг не відходить від ідей Фіхте, хоча має
всі необхідні передумови: розвиток духу через
природу і можливість, таким чином, її пізнати.
З часом погляди Шеллінга на філософію кардинально
змінюються. У працях «Філософія і релігія», «Світові
епохи» його «Абсолют» ототожнюється з Богом.
«Абсолют» вже не реалізує себе через розвиток природи.
Природа з моменту ототожнення «Абсолюту» і Бога є
тінню Бога. Наприкінці життя Шеллінг негативну
філософію ототожнює з логікою і розумом, а основний
спосіб пізнання світу вбачає в релігії.
Вищим досягненням класичної
німецької філософії є
вчення
Ге-геля. Воно характеризується винятковою
широтою
та
глибиною
змісту, важливістю та
багатогранністю поставлених проблем. Основні праці
Гегеля такі: «Феноменологія духу» (1807), «Наука логіки»
(1812-1816), «Енциклопедія філософських наук» (1817),
«Філософія природи» (1817), «Філософія права» (1821).
Філософську систему Гегеля називають системою
об'єктивного ідеалізму. В основі світу, за Гегелем,
лежить
обмежено існуюче мислення, яке він називає абсолютною
ідеєю, абсолютним духом чи абсолютним розумом.
Абсолютна ідея є активною і діяльною, вона мислить і
пізнає себе, проходячи в цьому розвитку три стани (схема
2.12):
а) до виникнення природи і людини, коли абсолютна
ідея пере
буває поза часом і простором
у стихії чистого мислення і
виступає
як світ понять, системи логіки;
б) це духовне начало з самого себе породжує природу,
яку Гегель
називає «інобуттям абсолютної ідеї»;
в) перехід ідеї від чужої для неї природи до сфери
розвитку духу.
Стан переходу ідеї від чужої для неї природи до сфери
розвитку
духу є та сама абсолютна ідея, але збагачена в процесі
свого діалектичного розвитку. Дух втілюється не лише в
людському дусі, свідомості, а й у різних формах взаємин
людей. Як же реалізується механізм діалектичного руху
понять, категорій у Гегеля? Він являє собою логічний рух
понять, категорій, таких, наприклад, як якість, кількість і
міра.
Для матеріаліста вони є відображенням об'єктивних
сторін дійсності,
тобто якостей, кількостей, мір об'єктів,
процесів світу. Однак, за Гегелем, ці категорії—доприродні,
досуспільні сутності, перед якими в «вихідному пункті»
Абсолютної ідеї як попередні розвиваються ще абстрактніші
сутності: буття, ніщо, становлення. Три ступені розвитку —
це тріада, якій нарівні з багатим діалектичним змістом при-
таманна й догматична вимога ідеалістичної системи
німецького філософа. З одного боку, в тріадах набула
вираження така важлива риса руху понять, як взаємне
заперечення і взаємне збагачення розумового змісту тези й
антитези. Отже, на рівні синтезу
здійснено становлення
якісно нового етапу діалектичного розвитку, який включає
Достарыңызбен бөлісу: