Постанова президії вак україни від 14. 10. 09 №1-05/4

1. Басманов Н.А. Калькулирование себестоимости промышленной продукции: [учеб.пособие] / Н.А. Басманов. – Минск: Вышейшая школа, 1973. – 296 с.

2. Безруких П.С. Учет затрат и калькулирования в промышленности (вопросы теории, методологии и организации) / П.С. Безруких, А.Н. Кашаев, П.И. Комиссарова. – М.: Финансы и статистика, 1989. – 223 с.

3. Калькуляция себестоимости продукции в промышленности: [учеб.пособие.] / В.А Белобродова, А.П. Чечета, В. Т. Слабинский и др. – 2–е изд., перераб. и доп. – М.: Финансы и статистика, 1989. – 279 с.

4. 
   Котляров С.Я. Управления затратами / С.Я. Котляров. – СПб: Питер, 2001 – 160 с.
   
5. 
   Шим Дж. Методы управления стоимостью и анализа затрат / К. Дж. Шим, Г. Дж. Сигел; [пер. с англ.]– М.: Филинъ, 1996. – 344 с.
   

УДК 657.471.76:622.687

Бачинський В.І., к.е.н., доц., завідувач кафедри бухгалтерського обліку

Кузьмінська К.І., аспірантка кафедри бухгалтерського обліку

Менеджмент в Японії тісно пов'язаний з історичним минулим і культурою цієї країни. Тому, кожна японська система управління діяльністю передбачає застосування методів, що мають значні відмінності від американських і європейських. Це пов’язано із тим, що інтелектуальний капітал виступає головною цінністю підприємства. Така позиція дає можливість як найповніше використовувати у роботі знання та навички персоналу для досягнення поставлених цілей.

Слід відмітити, що в Європі на рубежі ХІХ-ХХ століть також розроблено системи, які передбачають виділення та управління інтелектуальним капіталом. Наприклад система збалансованих показників, основним призначенням якої виступає узгодження короткострокових цілей діяльності компанії із її місією та стратегією на довгостроковий період на основі визначення чотирьох основних аспектів діяльності: удосконалення фінансової діяльності, відносини з споживачами, організація внутрішніх бізнес-процесів, навчання та розвиток компанії.

Найпоширенішими в світі японськими концепціями управління вважають системи кайдзен-костінг, таргет-костінг та канбан. Зокрема, в основу концепції постійного вдосконалення, яка спрямована на зміну і вдосконалення кожної функціональної підсистеми підприємства, покладено саме систему управління кайдзен (від японських слів kai - зміна та zen - добрий, до кращого).

Канбан – система управління виробництвом і постачанням, в основу якої покладено використання методів логістики. Основними принципами функціонування системи є своєчасне постачання продукції замовнику, посилений контроль за якістю продукціі на всіх етапах виробництва, ретельне налагодження устаткування, виключаючи ймовірність виникнення браку, скорочення числа постачальників, максимальне наближення підприємств до місця розташування основного складального заводу. Головним завданням цієї системи є запобігання надвиробництва і виробництво тільки необхідної продукції в необхідній кількості і в потрібний час. Канбаном називається контрольна картка, свого роду наряд-замовлення на виконання роботи, що супроводжує будь-який виріб. На цій картці знаходитися інформація про те, звідки поступила та або інша деталь і куди вона має переміситися далі [7, с.14-15]. Використання даної системи на гірничо-збагачувальних підприємствах є недоцільним, оскільки вона не відповідає технології виробничого процесу (у нашому випадку видобутку і збагаченню руди).

Таргет-костінг являє собою цілісну концепцію управління, яка підтримує стратегію зниження витрат та реалізує функцію планування виробництва нової продукції (або запровадження нової чи удосконалення існуючої технології виробництва), превентивного контролю витрат і калькулювання цільової собівартості у співвідношенні з ринковими умовами господарювання. Слід відмітити, що в основу даної концепції покладена трансформована традиційна формула ціноутворення:

Таким чином, система таргет-костінг передбачає розрахунок собівартості продукції виходячи із прогнозованої ціни реалізації, яку визначають за даними проведених маркетингових досліджень. Для визначення цільової собівартості продукції знаходять різницю між ринковою ціною продукту та прогнозованою величиною прибутку. Далі всі працівники, що беруть участь у виробничому процесі, проектують та виготовляють продукцію, яка відповідає цільовій собівартості. Тобто суть таргет-костингу полягає у тому, що на підставі відомої (чи заданої) ціни реалізації виробу на ринку і бажаної величини прибутку встановлюється цільова собівартість, на досягнення якої надалі спрямовується зусилля всіх служб підприємства, передусім технічних. Застосування даного методу дає змогу не просто мінімізувати затрати, а й довести їх до необхідного рівня. При цьому перевагою використання такої системи виступає інтерактивний підхід до запровадження нових технологій на кожному етапі виробничого процесу та спонукання інженерів для застосування більш дешевих технологій виробництва. Таким чином продукція, що виробляється має інноваційний характер та не виходить за межі встановленої суми витрат. Враховуючи досвід запровадження системи таргет-костінг японськими та західними компаніями, слід відмітити, що:

• 
  розробка нової технології може збільшувати суму витрат у процесі перепроектування, тому потрібно вчасно зупинити дослідження;
  
• 
  керівники можуть негативно впливати на підлеглих, намагаючись за будь-яких обставин досягнути цільової собівартості;
  
• 
  можуть виникати конфлікти між інженерами та маркетологами, які часто відмовляються від скорочення витрат на реалізацію [8].
  

• 
  на стадії розробки і планування (таргет-костінг);
  
• 
  на стадії виробництва (кайзер-костінг) [3; 8].
  

Слід відмітити, що запропоновані системи передбачають:

• 
  узгодження з діючою на підприємстві системою управління, особливо з функціями маркетингу, проектування та виробництва;
  
• 
  вони поєднуються з бюджетуванням, плануванням прибутку, формуванням центрів відповідальності, різноманітними стратегіями ціноутворення та можуть інтегруватись в систему стратегічного управлінського обліку;
  
• 
  підтримують стратегію зниження витрат на стадії проектування та передбачають зниження собівартості продукції у процесі виробництва;
  
• 
  створення ефективної системи збору інформації внутрішнього і зовнішнього характеру;
  
• 
  передбачає орієнтацію діяльності працівників до умов ринкового середовища, поєднання їх дій у співвідношенні із довгостроковою стратегією підприємства за допомогою методів мотивації.
  

Так, технологічний процес видобутку руди характеризується систематичним переміщенням зони очисних робіт. Наявність достатньої кількості вскритих, підготовлених та готових до видобутку запасів руди виступає однією із умов нормальної діяльності гірничо-збагачувального підприємства. Однак витрати на підготовку видобутку руди часто не відносять до звітного періоду, тому їх акумулюють як витрати майбутніх періодів і частинами включають до собівартості отриманого напівфабрикату. При цьому, на формування собівартості видобутої руди, впливає виробнича потужність та строки використання гірничодобувного підприємства, які залежать від покладів корисних копалин та інтенсивності проведення видобувних робіт. Це, в свою чергу, визначає термін експлуатації гірських родовищ та гірничо-технологічних споруд, порядок їх фінансування та покриття виробничих витрат шляхом включення до собівартості видобутих корисних копалин.

Розглянувши особливості діяльн6ості гірничо-збагачувальних підприємств та провівши дослідження систем кайдзен-костінг та таргет-костінг ми створили модель системи управління витратами, яка зображена на рис.1.

Рис.1. Модель системи управління витратами гірничо-збагачувального підприємства
Оскільки достовірне визначення собівартості продукції можливе лише за допомогою постійного удосконалення системи обліку та генерування релевантної інформації на гірничо-збагачувальних підприємствах, доцільним буде запровадження систем калькулювання «кайдзен-костинг» та «таргет-косотінг», оскільки в їх основі лежить процес удосконалення реєстрації, документування, узагальнення всіх виробничих процесів як на етапі планування, так і на стадіях видобутку і збагачення руди. Це стосується і обліку витрат підприємств, удосконалення яких є основою для їх подальшого розвитку. Тому менеджмент корпорацій здійснює управління витратами на основі їх удосконалення. Поєднання даних систем передбачає створення системи поступового зниження витрат шляхом безупинного її удосконалення. При цьому управлінський персонал гірничо-збагачувального підприємства буде отримувати інформацію не лише для зниження витрат, але й матиме можливість управляти ними.

Висновки Отже, при створенні системи управління діяльністю підприємства в цілому, та управління витратами зокрема слід:

• 
  використовувати окремі елементи іноземних систем та пристосовувати їх до конкретного підприємства;
  
• 
  враховуючи особливості його організаційної структури та технології виробничого процесу;
  
• 
  для підвищення ефективності управління господарською діяльністю підприємства потрібно враховувати елементи системи управління витратами;
  
• 
  запровадження моделі системи управління витратами дасть можливість продовжити наукові дослідження, щодо кожного її елементу.
  

1.Гемба кайдзен: Путь к снижению затрат и повышению качества/ Масааки Имаи; пер с англ. - 3-е изд. - М.: Альпина Бизнес Букс, 2007. - 345 с.

2. Портер М. Конкуренция. – М.: Вильямс, 2000. – 496 c.

3.Редченко М.І. Маленькими шагами к більшому успіху: кайзер-костінг // http://www.management.com.ua

4.Друри К. Введение в управленческий и производственный учет: Учебное пособие для вузов / Пер. с англ. под ред. Н.Д. Эриашвили. – 3-е изд., перераб. и доп. – М.: Аудит, ЮНИТИ, 1998. – 774 с.

5. Шанк Дж., Говиндараджан В. Стратегическое управление затратами: Новые методы увеличения конкурентоспособности. — СПб.: Бизнес Микро, 1999.

6.Козаченко Г.В., Погорелов Ю.С., Хлапьонов Л.Ю., Макухін Г.А. Управління затратами підприємства: Монографія. – К.: Лібра, 2007. – 320 с.

7. Луис Р. Система канбан. Практичиские советы по разработке в условиях вашей компании/ Пер. с англ. Е.В. Журиной; под науч. ред. Э. Б. Башкардина. – М. РИА «Стандарты и качество», 2008. – 216с.

8. Редченко М.І. Японский след в стратегическом управлении затратами: таргет-костінг // http://www.management.com.ua

УДК 330.526.34:332.14(1-22)

Бернадзіковська Л.О.

Вінницький національний аграрний університет

Тому головною метою політики соціально-економічного розвитку сільських територій має стати формування життєздатного середовища, зокрема через підвищення конкурентоспроможності трудових ресурсів, формування збалансованого ринку праці з чіткими соціальними орієнтирами, забезпечення продуктивної зайнятості та соціального захисту працездатного населення, сприяння розвитку підприємництва.

Під сталим сільським розвитком (сталим розвитком сільських територій) розуміється поступальний розвиток сільської спільноти, за якого забезпечуватиметься виконання нею основної народногосподарської функції – виробництво агропродовольства, а також формування суспільних благ; збереження сільської культури та історично сформованих ландшафтів; надання рекреаційних послуг, соціальний контроль над територією; відтворення населення, підвищення рівня і покращання якості його життя; підтримання екологічної рівноваги.

У Державній стратегії регіонального розвитку на період до 2015 р. сільська місцевість не знайшла належного місця. За даними Міністерства регіонального розвитку та будівництва України, диспропорція між областями, а також деградація села зросла. Тому основною метою державної регіональної політики, як задекларовано в проекті Концепції державної регіональної політики (2008 р.), є створення умов для поліпшення якості життя людини, незалежно від місця її проживання, через забезпечення територіально цілісного та збалансованого розвитку.

Ефективність регіональної політики, безумовно, значною мірою визначається точністю “діагнозу” стану території. При цьому важливим є диференціація політики щодо розвитку благополучних сільських регіонів – так званих “точок зростання”, найбільш інвестиційно привабливих територій, а також проблемних регіонів, що забезпечуватиме пом’якшення подальших міжрегіональних диспропорцій. В ЄС майже 75% усього фінансування регіональної політики передбачено виділяти на допомогу слаборозвиненим або депресивним регіонам [6].

В Україні вперше термін “депресивні території” офіційно окреслено в Концепції державної регіональної політики (2001 р.): регіони чи їх частини, у межах яких показники економічного розвитку та соціального забезпечення громадян за критеріями, визначеними законодавством, значно нижчі, ніж відповідні середні показники в державі (депресивні території) [1]. Відповідно до Закону України “Про стимулювання розвитку регіонів”, третій розділ якого присвячений депресивним територіям, має бути запроваджена система державної підтримки депресивних територій – регіонів, промислових районів, сільських районів, міст обласного значення, які відповідають встановленим критеріям. Хоча Закон й набув чинності з початку 2006 р., і в державному бюджеті 2007 р. передбачалося фінансування його реалізації, однак практично він не “запрацював”, у тому числі через складність методичних засад визначення депресивних сільських територій [7].

Сільські території нині стикаються зі значними проблемами і викликами. Для сільської місцевості звично характерна комбінація факторів: бідність, політична слабкість, низький рівень освіти, недосконалість як виробничої, так і соціальної інфраструктури, вразливість навколишнього середовища. Активно відбувається знелюднення сільських територій, в основі якого депопуляція (перевищення смертності над народжуваністю); скорочення сільського ринку праці та масштабна трудова міграція [3]. Якщо зменшення економічного і соціального значення аграрного сектора в розвитку сільської місцевості в країнах ЄС було поступовим процесом, який можна було пом’якшити, наприклад, урядовим втручанням у формі дотацій, то радикальні структурні зміни країн, які трансформують свою економіку, проходять швидко і пов’язані з гострими економічними і соціальними проблемами, які не можна розв’язати традиційними методами [4].

Тому для подолання цих проблем, незважаючи на велике різноманіття сільських регіонів, потрібно забезпечити деякі загальні принципи політики сільського розвитку, а саме:

• 
  Сільський розвиток має базуватись на програмах сталого соціально-економічного розвитку сільських територій, де визначаються відповідні цілі та інструменти;
  
• 
  Невід’ємними складовими ринку сільських регіонів має бути підприємництво, вільні ринки і конкуренція , оскільки саме вони забезпечують внутрішньо секторний, між секторний і міжрегіональний перерозподіл продуктивних ресурсів, зокрема капіталу, праці і ноу-хау;
  
• 
  Основними інструментами політики сільського розвитку мають стати розвиток інфраструктури, зокрема у сферах транспорту, комунікацій, освіти, професійної підготовки;
  
• 
  Сучасна політика сталого розвитку села має сприяти створенню надійних умов для відтворення кваліфікованої робочої сили і стабілізації високопродуктивних трудових колективів на селі [2].
  

Таким чином, політика і програми, спрямовані на розвиток підприємництва, стимулювання попиту на нього, збільшення позиції підприємців, розвиток ресурсних ринків, підвищення соціально-економічної та екологічної ефективності підприємців можуть активізувати підприємницьку діяльність на національному, регіональному і місцевому рівнях.