Рецензенти: Підопригора О. А. доктор юридичних наук, професор, академік Академії правових наук України

Визначення договору наведене у ст. 1101, де сказано, що договір є угода, при якій одна чи декілька осіб зобо¬в'язуються перед іншою особою або перед декількома іншими особами дати що-небудь, зробити що-небудь або не робити чогось.

Класифікація договорів.

Усі договори поділяються на синалагматичні та од¬носторонні (ст. 1102-1103 Кодексу).

Такий поділ має практичне значення, що виражається в такому:

1) акти, що встановлюють синалагматичні договори, повинні бути складені у такій кількості примірників, скільки є зобов'язаних сторін (ст. 1325). Навпаки, тільки на односторонні договори розповсюджується вимога над¬пису «дійсне» або «погоджено» (ст. 1326);
416

2) питання про розподіл несення ризику постає тільки

у відношенні синалагматичних договорів (ст. 1159);

3) зазвичай, позов про розірвання договору за стат¬

тею 1184 (внаслідок невиконання зобов'язання іншою

стороною) виникає тільки щодо синалагматичних дого¬

ворів.

Крім того, договори поділяються на мінові та ризи¬ковані.

Нарешті, договори поділяються на благодійні та оп-латні, іменні (що мають найменування) та безіменні (ст. 1106, 1107).

Незалежно від того, до якого виду відноситься договір, для його дійсності необхідно дотримання чотирьох умов. Це:

— згода сторони, яка зобов'язується;

— здатність сторін до укладення договору;

— певний предмет, що складає зміст зобов'язань;

— дозволена підстава зобов'язань.

Недотримання цих умов тягне недійсність догово¬ру. Але слід зазначити, що у Кодексі нема загального правила про визнання договорів недійсними. У кожно¬му окремому випадку треба керуватися конкретними нормами розділу 2 титулу III третьої книги Кодексу. Що стосується наслідків недійсності, то тут прогалини у законодавстві долаються за допомогою судової практи¬ки. Зокрема, суди виходять з того, що визнаний не¬дійсним договір не діє на майбутнє, а якщо він вже ви¬конаний, то має бути поновлено становище, яке існувало до порушення.

Якщо договір, визнаний недійсним, виконаний част¬ково, то проводяться розрахунки за вже виконану її частину. При цьому французька цивілістика виходить з того, що суд не зв'язаний змістом визнаного недійсним договору, а керується в таких випадках міркуваннями справедливості.

Значення договору у відносинах між його сторонами визначено правилом ст. 1134: *Угоди, законно укладені,

417

займають місце закону для тих, хто їх уклав. Вони можуть бути скасовані лише за взаємною згодою сторін або з причин, в силу яких закон дозволяє скасування. Вони повинні бути виконані сумлінно».

— неприпустимість односторонньої відмови від

договору або зміни його умов;

— сумлінне виконання договірного зобов'язання.

Слід звернути увагу на те, що другий з них адекват¬

ний відомій багатьом системам права вимозі належно¬

го виконання зобов'язань, яка була передбачена вперше

ще у Римському приватному праві. Він містить у собі

обов'язок виконання зобов'язання належній особі, належ¬

ною особою згідно зі змістом договору, у встановлений

строк і у встановленому місці (ст. 1186, 1236, 1239, 1245,

1247 та ін.).

Неналежне виконання або невиконання договору тяг¬нуть певні наслідки, які залежать від того, чи був винен боржник в невиконанні чи ні, «відповідає він за нього чи ні».

У випадках, коли невиконання виникло з причин, за які відповідає боржник, для останнього можливе настан¬ня одного з таких видів наслідків:

— виконання в натурі під тиском органів влади;

— відшкодування збитків у випадку, якщо вико¬

нання у натурі неможливе;

Більш детально урегульований у Кодексі другий вид наслідків. Французька цивілістика виходить з того, що кредитор може вимагати відшкодування збитків за подвійною підставою.

По-перше, можна вимагати відшкодування збитків, спричинених простроченням, навіть якщо боржник в подальшому виконав зобов'язання. Це так звані мора-торні збитки.

По-друге, якщо боржник так і не виконав зобов'язан¬ня, то кредитор вправі вимагати відшкодування з метою покриття шкоди, спричиненої невиконанням зобов'язан¬ня. У такому випадку йдеться про компенсаторне відшко¬дування збитків.

Визначення збитків дано у ст. 1149, котра встанов¬лює, що збитки, які повинні бути сплачені кредитору, є, за загальним правилом, втратою, яку кредитор поніс, або

418

Особливим видом наслідків невиконання договірних зобов'язань є «каральне застереження». Згідно зі ст. 1226 каральним є таке застереження, за допомогою якого осо¬ба з метою забезпечення виконання угоди зобов'язуєть¬ся до чогось на випадок невиконання. Хоча у деяких своїх проявах каральне застереження схоже на відому вітчизняному цивільному праву категорію штрафу (не¬устойки), однак, згідно з Кодексом Наполеоне, вона має низку особливостей.

Зокрема, «кара» або «покарання» (саме так має пере¬кладатися українською мовою відповідний термін фран¬цузького права, — а не «неустойка»), характеризується такими двома головними рисами:

— нею може бути замінено відшкодування збитків;

— стягується «кара» в твердій грошовій сумі.

Це означає, що боржник зобов'язаний сплатити штрафні суми тільки у випадках, коли з нього могли бути стягнуті збитки. Важливо, що при цьому кредито¬ру нема необхідності доводити, що невиконання спричи¬няє йому шкоду: цей збиток вже передбачено, а розмір його зазначений та вказаний в договорі. Оскільки ка¬ральне застереження передбачає відшкодування збитків, які кредитор поніс внаслідок невиконання головного зобов'язання, останній не може, як правило, вимагати одночасно виконання головного зобов'язання та сплати штрафу (ст. 1229).

Отже відмінності «кари» від традиційної для радянсь¬кого та пострадянського (східноєвропейського) цивіль¬ного права «неустойки» полягають в такому:

— неустойка може бути договірною або норматив¬

ною, кара — тільки договірною;

— неустойка може стягуватися у різних співвідно¬

шеннях зі збитками, кара застосовується тоді, коли

збитки стягнути неможливо;

419
— неустойка може бути у твердій грошовій сумі або у відсотках до основного боргу, кара — стягуєть¬ся тільки в твердій грошовій сумі. До окремих видів контрактів належать договори: продажу, найму (який поділяється на найом речей та найом роботи — ст. 1708), позики, поруки, доручення, третейської угоди, застави, шлюбного договору.

Правила, що стосуються квазіконтрактів (начебто договорів), правопорушень та квазіделіктів (начебто пра¬вопорушень) розміщені у титулі IV, який називається «Про зобов'язання, що виникають без угоди».

Згідно зі ст. 1371 квазіконтрактами є дії людини, що здійснюються виключно за власним бажанням, з яких слідує будь-яке зобов'язання перед третьою особою, а іноді взаємне зобов'язання сторін.

До числа квазіконтрактів належить ведення справ без доручення та безпідставне збагачення. Слід зазначити, що Кодекс не встановлює загального правила обов'язку по¬вернути безпідставно отримане, обмежуючись нормами про повернення безборгового платежу (ст. 1376-1381). Для подолання прогалини касаційний суд рішенням від 15 червня 1892 р. започаткував для цього випадку викори¬стання позов римського права — асііо сіє іп гет УЄГЗО.

У визначенні деліктів (правопорушення) Кодекс ви¬ходить із загального посилання, що кожна дія, яка спри¬чиняє шкоду, є протиправною і тягне обов'язок її відшко¬дування. Причому для настання відповідальності достат¬ньо наявності вини того, хто спричинив шкоду в формі необережності або необачності (ст. 1382, 1383).

До квазіделіктів належать випадки відповідальності за шкоду, що спричинена діями осіб, за яких відповідає інша особа, або речами, які знаходяться під чиїмсь на¬глядом (ст. 1384).

Загалом, аналіз структури та положень головних інсти¬тутів Цивільного кодексу французів свідчить про на¬явність впливу на нього Римського права. Разом з тим його творці не були простими епігонами Риму, а враху¬вали також та використали національне звичаєве пра¬во. Це дає підстави для оцінки Кодексу Наполеона як симбіозу національних та універсальних рис Західної традиції приватного права з переважанням «ідеології» останніх. Що власне є характерним і для усіх правових систем, що належать до романської родини.

420

Безперечні переваги Кодексу Наполеона, порівняно з раніше чинним законодавством феодального періоду, сприяли широкому його розповсюдженню (як акта, що застосовується безпосередньо, так і такого, що викорис¬товується у якості взірця) у різних країнах світу.

Переможна хода Кодексу Наполеона почалася спочат¬ку за океаном з країн Латинської Америки, Африки тощо. Але чимало випадків запозичення Кодексу Наполеона було й у Західній Європі. Безпосередньо увели в дію Кодекс або взяли його майже цілком у якості зразка Бельгія, Люксембург, Монако, Неаполітанське королівство та де¬які інші італійські держави, низка швейцарських кан¬тонів, Румунія. Причому, у Бельгії, Люксембурзі, низці італійських держав, які тоді входили до складу Франції, Кодекс був безпосередньо введений в дію у 1804 році.

Помітним є також його вплив на цивільне законодав¬ство Голландії, Іспанії, Італії, Португалії тощо. З деяки¬ми змінами у сфері сімейних відносин Кодекс діяв і на території Царства Польського, яке входило до складу Російської імперії.

Певною мірою можна визнати справедливим по¬рівняння розповсюдження французького Цивільного кодексу на різних континентах з рецепцією римського права. Хоча справедливості заради слід зазначити, що скоріше мала місце рецепція похідного характеру, ос¬кільки сам Кодекс Наполеона вже був результатом ре¬цепції Римського приватного права.

6. Адміністративне право Франції

6.1. Визначення адміністративного права

Франція визнається також батьківщиною власне ад¬міністративного права і виокремленням його у само¬стійну галузь, подальшому розвитку адміністративне право завдячує Наполеону.

Взагалі слід зауважити, що шукати поняття «адмі¬ністративне право», яке було б спільним для країн ро-мано-германської правової сім'ї є справою невдячною, настільки область його застосування у цих країнах є різною. Але, незважаючи на те, що адміністративне пра-

421

Адміністративне право Франції є найбільш розвине¬ним у порівнянні з іншими країнами. Суворо дотриму¬ючись доктрини публічного права, французькі адміні-стративісти досить детально розробили більшість ас¬пектів діяльності виконавчої влади. Предмет адмініст¬ративного права у Франції є ширшим, ніж в Україні: до нього належать конституційні основи адміністративно¬го права і управління у контексті здійснення публічної влади. Сфера застосування адміністративного права — держава (територіальні колективи, державні установи). Доктрина французького адміністративного права спри¬чинила вплив на законодавство у цій сфері. Притаман¬ним йому є детальне регулювання адміністративних відносин, сполучення матеріальних і процесуальних норм, детальна розробка процедур прийняття рішень і відпо¬відальності.

Для визначення адміністративного права, перш за все, слід виокремити об'єкти його регулювання. Для цього з об'єктів правового регулювання взагалі вилучаються відносини, що регулюються у Франції приватним пра¬вом. Це, передусім, відносини, пов'язані з приватнопід¬приємницькою діяльністю, взаємовідносини між приват¬ними особами з розпорядження майном, майнові відноси¬ни між приватними особами та державними установами.

Крім цього, з кола об'єктів вилучається регулюван¬ня діяльності державних органів, що формують політи¬ку (тобто, визначають загальні напрямки національно-державного розвитку). Це законодавчі установи: Націо¬нальні збори і Сенат. Під дію адміністративного права не підпадає також діяльність центральних та місцевих органів виконавчої влади у випадках участі цих органів разом з законодавчими у рішенні політичних питань. І, нарешті, судова діяльність, якщо вона не стикається з діяльністю державної адміністрації.

Адміністративне право, таким чином, регулює відно¬сини у сфері публічного права і одним з його обов'язко¬вих суб'єктів є державна установа.

Отже, адміністративне право, у підсумку, регулює відно¬сини у сфері публічної влади, має особливого, обов'язко-

вого суб'єкта — державну установу і визначається як галузь права, що регулює організацію та діяльність ад¬міністративних органів.

6.2. Джерела адміністративного права Франції

До джерел адміністративного права Франції нале¬жать Конституція, закони, підзаконні акти, рішення судів (переважно адміністративних).

Чинна Конституція значною мірою послабила зако¬нодавчу владу і посилила роль Президента і Уряду. Наприклад, Президент може отримати від Національних зборів повноваження видавати акти, що змінюють або скасовують чинні закони.

У Франції кодифікованим актом з адміністративно¬го права є Адміністративний кодекс, котрий витримав 22 видання. Перша його частина присвячена Конституції та публічній владі, місцевим колективам, адміністративній юстиції. Частина друга регулює 45 видів діяльності — збройні сили, бухгалтерія, освіта, інформатика, поліція, реквізиція, збори, тощо. Цікавим є включення до Адмін¬істративного кодексу відповідних положень галузевих кодексів. Так, у розділ «Державні службовці» поміщено норми Кримінального, Трудового та Сімейного кодексів, усього у ньому містяться вилучення із 12 кодексів. Крім кодексу — близько ЗО збірок законів і підзаконних актів у цій сфері. Вони є інкорпорованими.

Адміністративних актів дуже багато, правом вида¬вати такі акти наділено як на центральні так і місцеві органи.

6.3. Суб'єкти адміністративного права

Суб'єктами адміністративного права Франції є при¬ватні і публічні особи. Приватними можуть бути як фізичні, так і юридичні особи. Публічними особами — лише юридичні: держава у особі її центральних органів, місцеві спільноти (територіальні колективи), публічні установи.

Держава має всі ознаки юридичної особи: має майно, штат службовців, укладає договори, приймає на себе зо¬бов'язання, виступає у суді як одна із сторін. В центрі і на місцях представниками держави є її посадові особи. В центрі — Президент, Прем'єр-міністр та міністри. На місцях — префекти.
422

423

Міністри мають вищу адміністративну владу у підвідомчих їм сферах. їх рішення можуть бути скасо¬ваними не Президентом чи Прем'єр-міністром, а лише адміністративними судами. У крайньому випадку Прем'єр-міністр може добитися відставки міністра, а вже новий міністр може скасувати рішення попереднього. Кожен міністр формує свій кабінет, що не може переви¬щувати 10 осіб.

Представниками держави у департаментах і регіонах є префекти. Вони керують поліцією та іншими місцеви¬ми службами: з благоустрою, сільського господарства тощо. Префекти мають право видавати індивідуальні та нормативні акти і контролювати діяльність місцевих спільнот.

Місцеві служби у сфері фінансів, освіти, праці, армії та юстиції непідвладні префектам, а є підвідомчими міністерствам.

Місцеві спільноти у Франції поділяються на звичайні та особливі. Звичайні — це більшість громад, департа¬ментів та регіонів. Особливі — це регіони Іль-де Франс і Корсика, Париж, Марсель, Ліон, заморські регіони та території. Всі вони є юридичними публічними особами. Особливість їхнього статусу полягає у тому, що він вста¬новлюється не адміністративними актами, а законами. Втім, законами встановлюються лише основні засади статусу, які деталізуються виконавчою владою. Керівні органи спільнот обираються населенням.

Звичайними місцевими спільнотами є громади, депар¬таменти та регіони.

Громади — найбільш численні. Вони виникли ще до революції як наступники церковних приходів. Вони найближчі до населення, а тому — найдемократичніші. До їх розпорядження віднесено водопостачання, очисні споруди, ринки, ярмарки, муніціпальні бібліотеки та музеї, ритуальні бюро та цвинтарі, і частково — навчальні заклади. В окремих випадках вони можуть втручатися у господарську та іншу діяльність приватних осіб. Очо-

лює громаду муніципальна рада, яка обирає зі свого скла¬ду мера.

Департаменти (їх 99, включаючи особливі) було ство¬рено у Франції у 1791 році замість провінцій. Вони менш заможні, ніж громади, оскільки більш жорстко контро¬люються з боку центру за допомогою префектів. До 1982 року до ведення департаментів були віднесені шляхова мережа та соціальна допомога. Сьогодні вони мають значні повноваження у сфері житлового будівництва, транспорту, охорони здоров'я, освіти. Вищим органом департаменту є генеральна рада, що обирається населен¬ням терміном на 6 років. Голова цієї ради є головою місцевої виконавчої влади.

Регіони (їх 22, включаючи особливі) з початку 80-х років отримали статус місцевих спільнот з правами са¬моврядування. Вони мають свій бюджет і є крупними центрами самоврядування у таких сферах, як плануван¬ня, благоустрій території, культура, професійна підготов¬ка, транспорт, наукові дослідження. Голова регіону став вищою виконавчою владою в регіоні замість префекта.

До особливих місцевих спільнот належать Париж з передмістям, Марсель, Ліон, Корсика, заморські регіони і території (їх 4). Париж є юридичною особою.

Французька держава не бере на себе обов'язок опіка¬ти місцеве самоврядування, його розвитком прискіпли¬во займаються лише два міністерства — економіки та фінансів і внутрішніх справ. Генеральна дирекція місце¬вих органів самоврядування МВС на чолі з державним секретарем у ранзі заступника міністра, не втручаючись у місцеві справи, визначає основи організації роботи у сфері бюджету, веде методичну роботу, розробляє всі за¬конопроекти, які стосуються цієї ділянки. Це міністер¬ство розподіляє кошти, які виділяються Міністерством фінансів. Держава надає місцевому самоврядуванню за¬гальні безповоротні дотації (загальні дотації на забез¬печення функціонування, на різноманітні роботи місце¬вого значення, на реконструкцію мостів, учительська дотація тощо).

Публічні установи — загальнонаціональні, регіо¬нальні, департаментські та установи громад — поділя¬ються на промислові і транспортні підприємства («Ву¬гілля Франції», «Електрика Франції»), фінансові уста¬нови, об'єднання підприємців (торговельні та сільсько-
424

425
господарські палати, цехові гільдії тощо), органи, що здійснюють втручання у приватнопідприємницьку діяльність (Національна міжпрофесійна служба, Служ¬ба зерна тощо), установи у соціальній сфері, установи у сфері просвіти, освіти та культури, об'єднання місцевих спільнот.

Публічні установи є за своєю суттю спеціалізованими службами. Всі вони більшою чи меншою мірою підляга¬ють контролю з боку держави.

6.4. Адміністративний акт у французькому праві

Французьке адміністративне право зазнало глибоко¬го впливу принципу розподілу адміністративної та су¬дової влади. Актами адміністрації (їі рішеннями, уго¬дами) є всі акти, що породжують правові наслідки і належать до публічного права. В даному випадку йдеть¬ся про особливо широку концепцію, яка включає також угоди. Дуже широке значення адміністративного акта у Франції полягає також у тому, що воно охоплює як інди¬відуальні рішення, так і нормативні акти.

В усіх країнах Європи поняттям підзаконного акта, незалежно від назви, — охоплюється акт, що приймаєть¬ся виконавчою владою для виконання закону. У кожній державі (крім Ірландії та Великої Британії) існує певна ієрархія підзаконних (або інфразаконодавчих) актів.

Дискреційна влада адміністрації, що властива всім європейським країнам, є ознакою правової держави і означає право у певних випадках діяти на власний роз¬суд у межах, окреслених законом. У випадку Франції можна стверджувати, що французька адміністрація ко¬ристується найменшою свободою вибору при здійсненні своєї дискреційної влади внаслідок дуже поглибленого контролю з боку адміністративних судів.

6. 5. Адміністративні договори

У Франції поняття адміністративного договору, роз¬винуте Державною Радою, є екстенсивним. Певна річ, адміністрація може укладати угоди в межах приватно¬го права і в разі спорів такі угоди подаються на розгляд загальних судових інстанцій. Адміністративними до¬говорами є договори про саме виконання громадської служби (критерій, що містить предметне обмеження), а також договори адміністрації, що містять умови, які

426

6.6. Відповідальність адміністрації

Щодо відповідальності адміністрації, у Франції вста¬новлено заборону переслідування службовців адмініст¬рації з боку звичайних судів без дозволу на те представ¬ника держави. Французьке право не заперечує проти притягнення службовців до відповідальності адмініст¬рації, яка їх використовує. Звичайно, ситуація Франції видається особливою в тому аспекті, що йдеться про єдину країну Європейського співтовариства, де відповідальність (не кримінальна) адміністрації та її агентів не належить до сфери застосування цивільного права звичайними судами. Однак французьке адміністративне право забез¬печує відшкодування збитків, завданих агентами адмі¬ністрації, самою адміністрацією, яка є платоспроможною за своїм означенням, якщо існує зв'язок між збитками агента та його адміністративною діяльністю.

6.7. Державна служба

Публічна служба Франції належить до найбільш ста¬більних та організованих у світі і тому є певним етало¬ном організації та реалізації державно-службових відно¬син для сучасної держави.

Підґрунтя французької бюрократії було закладено Наполеоном у 1798 році. Адміністрація розглядається як особлива соціальна функція, а адміністратор, відпов¬ідно — як спеціальний агент держави. Згідно з французь¬кою доктриною публічний службовець є посадовою осо¬бою держави, який водночас і уособлює державу і служить їй. Саме тому державна служба не може ототожнюватися з жодним іншим фахом, чиновники є представниками особливого прошарку населення (О. Петришин).

427

У Франції державними службовцями є всі службовці держави як публічної юридичної особи — її законодав¬чих, виконавчих та судових органів. Службовці, або чи¬новники — це особи, що призначаються на постійну посаду, включаються до штату і отримують ранг у ад¬міністративній ієрархії. Крім державної, Законом 1948 року заснована також публічна служба місцевих спільнот. Юридичною основою державної служби є Кон¬ституція 1958 р., Закон від 13 липня 1983 р. про права та обов'язки службовців, Закон від 11 січня 1984 р. про загальний статут центральної служби, а також особливі та спеціальні статути, котрі приймаються декретом Державної Ради після консультацій з Вищою Радою центральної державної служби. Додатковими джерела¬ми права' є також рішення Конституційної Ради та ад¬міністративних судів.