Рецензенти: Підопригора О. А. доктор юридичних наук, професор, академік Академії правових наук України
жүктеу/скачать 1.63 Mb.
|
|
Сутністю французької державної служби є повністю регламентована і закрита система адміністративної кар'єри. Конституція 1958 р. втілила класичні для Франції погляди Ш. Де Голля, котрий підґрунтям П'ятої Респуб¬ліки вважав повністю підконтрольне та підзвітне Прези¬денту і уряду чиновництво. Вже у 1959 р. Президент, ви¬користовуючи право, надане йому Конституцією, видав новий ордонанс про статус чиновництва. Внесені ним по¬правки до попереднього закону 1946 р. слугували підси¬ленню ієрархічності та підпорядкування чиновництва владі. На сьогодні превалює не теорія «пасивного підкорення», а теорія «розумного управління», що визнає за службовцем право на внесення ним своїх зауважень до виконання на¬казу. Таким чином, субординація сполучається з певною автономією службовців (О. Оболонський). Концепція кар'єри або закритої державної служби означає те, що правовий статус французького чиновника у більшому ступені враховує специфіку його роботодав¬ця — держави і тому вона регулюється не нормами тру¬дового, а адміністративного права і права державної служ¬би як його частини. Це право передбачає нерівність сторін, особливий порядок розв'язання трудових спорів, а також додаткові обмеження. Система ця орієнтована на те, що державний службовець, вступивши на службу, вже не піде з неї до пенсії, поступово просуваючись по службових щаблях. Права чиновників захищає профспілка. 428 В основі ієрархії — чотири категорії, котрі включа¬ють декілька рангів. Ранги є основним ланцюгом ка¬р'єрної класифікації у Франції, вони дають право на зай¬няття низки відповідних йому посад і є важливою га¬рантією стабільності чиновника. Іноді ранги іменують класами. Кожен ранг, у свою чергу, поділяється на сту¬пені. Посада є поняттям, котре означає конкретну робочу позицію і відповідну їй ставку у бюджетному розкладі. Кожному рангу також відповідає декілька посад. Допуск до державної служби відбувається за дотри¬мання таких умов: наявність французького громадян¬ства, наявність політичних прав, дотримання законів, позитивне ставлення до законів про службу в армії, фізич¬на природність для обраної роботи. Відбір на державну службу є конкурсним. Конкурс за французькими зако¬нами — це спосіб розподілу обмеженої кількості дер¬жавних посад шляхом випробувань, котрий дозволяє незалежному колегіальному органу — журі — класифі¬кувати конкурсантів за їхніми заслугами для подаль¬шого призначення на посади. Конкурс може бути або тільки «зовнішнім», або тільки внутрішнім (конкурсом серед чиновників). Позитивна рекомендація журі надає конкурсантові лише можливість, а не право претендува¬ти на посаду. Законність проведення конкурсів, їх гласність, а також подальше призначення на посади кон¬тролює Адміністративний суд. Допускається і інша — позаконкурсна процедура відбору державних службовців. Є перелік вищих посад, на які призначаються службовці за рішенням уряду. Це так звані політичні посади — генеральний секретар уряду, директор центральної адміністрації, амбасадор, префект тощо. Однак особа, котра отримує таке призна¬чення і яка раніше не була службовцем, не набуває ста¬тусу чиновника. Вікові обмеження проходження державної служби становлять 60 років, а для деяких категорій — 65 років. Ця межа є імперативною. Для багатьох посад максималь¬ний вік становить від 40 до 45 років. Будь-який служ¬бовець, що має стаж служби 15 років, може вийти на пенсію і тоді йому буде виплачуватись пенсія по досяг¬ненні пенсійного віку. Пенсія складає 75 % від останнь¬ого окладу. Джерелом пенсії є відрахування від окладу (7%) і внески держави. 429
Чиновника можуть звільнити з роботи. Ця міра є найвищою дисциплінарною санкцією, вона автоматично тягне позбавлення права на пенсію. При скороченні кадрів право на пенсію залишається. Навіть після при¬пинення кар'єри службовець зберігає по відношенню до держави стриманість та лояльність, що виражається у забороні на зайняття певними видами приватної діяль¬ності після виходу на пенсію або припинення кар'єри. Крім цього, встановлено п'ятирічний термін, протягом якого службовці, що припинили службу, не мають права працювати в приватних установах, що були їм підконт¬рольні. Серед прав чиновників розрізняють загальногрома¬дянські, права чиновника як найманого працівника і специфічні права. Так, службовці можуть мати будь-які політичні та філософські погляди, сповідувати будь-яку релігію. Вони можуть вступати до політичних партій, займати в них керівні посади, висувати свою кандидатуру на виборах. При цьому, за ними зберігається їх посада як під час виборів, так і після незалежно від результату. На проти¬вагу цього встановлено обов'язок службовця бути об'єк¬тивним і нейтральним, однаково ставитися до всіх гро¬мадян незалежно від своїх поглядів. Наприклад, викла¬дачі не мають права викладати свій предмет односто-ронньо, віддаючи перевагу якій-небудь філософській чи релігійній течії. Основним правом чиновника як найманого робітни¬ка є право на винагороду. Вона складається з окладу і низки допомог: на житло, на утримання родини, та ве¬ликої кількості так званих додаткових. Крім цього, службовці мають право на об'єднання у профспілки, за винятком військовослужбовців. З 1946 р. чиновники отримали право на страйк, за винятком по¬ліцейських, диспетчерів повітряних ліній і робітників виправних установ. Всі страйки, котрі проводяться чи¬новниками, не можуть мати політичного характеру. 6.8. Адміністративна юстиція Французька система адміністративної юстиції, кот¬ра визнається класичною, характеризується наявністю спеціальних судових органів (адміністративних судів), що займаються розглядом і розв'язанням лише спорів за позовами громадян до органів управління. Французь¬ка адміністративна юстиція є самостійною гілкою су¬дової влади, метою якої є регулювання конфліктів між громадянами і органами державного управління або між самими органами і установами, а також прийняття рішень, що ґрунтуються на нормах адміністративного права (Г. Бребан). Адміністративна юстиція Франції має історичні особ¬ливості, котрими зумовлений її сучасний правовий стан. Адміністративна юстиція у Франції бере свій початок з правління Наполеона — створення ним у 1799 році Державної ради, а в подальшому — рад префектур, кот¬рим поступово передаються судові повноваження. Історично Державна Рада створювалась як дорадчий орган при урядові, котрому було надано законодавчих повноважень, потім він починає виконувати управлінські функції і розв'язувати скарги приватних осіб на дії органів управління, таким чином, він розвивався посту¬пово як повноцінний судовий орган. Сьогодні Державна Рада виконує обидві функції — суду та консультаційно¬го органу. При цьому вона є одночасно судом першої інстанції, апеляційною та касаційною інстанцією по відно¬шенню до рішень адміністративних трибуналів. Внаслі¬док реформування французької системи адміністратив¬ної юстиції у 1987 році становище Державної Ради, що сформувалось історично, було дещо послаблено створен¬ням триланкової системи адміністративної юстиції. Було створено проміжну інстанцію між Адміністратив¬ними трибуналами і Державною Радою — апеляційну інстанцію з адміністративних справ. Нові суди було створено для розгляду апеляцій з приводу рішень адмі¬ністративних трибуналів першої інстанції. Приблизно з кінця XVII ст. у Франції існувало два принципи судової діяльності: по-перше, судам було за¬боронено оцінювати конституційність закону, по-друге, втручатися у діяльність органів управління. Внаслідок створення адміністративної юстиції дія другого прин¬ципу значно послаблюється, на відміну від першого, кот¬рий і сьогодні є непохитним. Отже, адміністративна юстиція Франції має низку особливостей, до яких слід віднести такі. По-перше, адміністративні суди є абсолютно само¬стійними, і не підпорядковані жодним органам у сис-
431
По-друге, існування дуалізму судової системи викли¬кає певні ускладнення при визначенні підсудності між загальними та адміністративними судами. Це спричи¬нило появу спеціального органу — Суду з розв'язання спорів про підсудність ще у 1848 році. По-третє, внаслідок дії принципу розподілу влад діяльність адміністрації регламентувалась нормами адм¬іністративного права, в той час як лише адміністративні суди (трибунали), котрі створювали це право, мали право розглядати справи, учасником яких була адміністрація. З іншого боку, адміністративна юстиція і по сьогодні інтег¬рована до складу самої адміністрації і нерозривно з нею пов'язана. Такий стан є певним компромісом між пол¬ітичною владою та адміністрацією (Р. Шарвен). Систему адміністративних судів складають низові (регіональні і спеціалізовані) суди, апеляційні суди і Державна Рада. На відміну від спеціалізованих, регіо¬нальні адміністративні суди вважаються загальними адміністративними судами. Вони розглядають спори, котрими спеціалізовані суди не займаються. їх налічуєть¬ся 33, до складу регіональних судів входять 320 суддів. Паризький регіональний суд є найбільшим, у ньому за¬сідає 50 суддів, його поділено на декілька відділів. До спеціалізованих судів належать: Рахункова пала¬та, дисциплінарні суди (для розв'язання справ як всере¬дині адміністративної системи — наприклад, для вик¬ладачів публічних навчальних закладів, так і за її ме¬жами — для архітекторів, лікарів тощо), суди з питань соціального забезпечення. Апеляційні суди (їх 5) створено для розгляду скарг на рішення низових судів. Вищим адміністративним судом Франції, а також головним консультаційним органом Уряду є Державна Рада, котра складається з п'яти відділів — чотирьох консультаційних і одного судового. Члени Державної Думи не є посадовими особами суду, а державними служ¬бовцями. З одного боку — вони є незалежними, а з іншо¬го — такими, котрі можуть бути замінені. Віковим об¬меженням є досягнення 65 років. 432 Французький адміністративно-судовий процес міс¬тить процесуальні правила, що є характерними і для цивільного процесу. В той же час є і такі правила, котрі притаманні лише адміністративній процедурі. Адміністративний суд не має права самостійного по¬рушення провадження, для цього необхідною є наявність позовної заяви. Суд є пов'язаним змістом позову. Але є і виняток з цього правила — «з мотивів публічного по¬рядку», у відповідності з яким суд може сам виявити ініціативу і відмінити (скасувати) адміністративний акт, який прийнято некомпетентним органом або за межа¬ми, встановленими законом. Характерним для адміністративно-судової проиелу-ри є принцип змагальності, суддя зобов'язаний при цьо¬му грати активну роль, забезпечуючи громадянину пра¬вовий захист. Участь адвоката, за деякими винятками, не є обов'язковою, що, зокрема, відрізняє французький адміністративний процес від германського, де участь адвоката з адміністративних справ є обов'язковою. Рішення у справі приймається, як правило, у кол альному порядку. У рішенні відмічається факт порушен¬ня адміністрацією конкретних прав. Адміністрація зо¬бов'язана виконати судове рішення і поновити права, що були нею порушені. При цьому судами скасовуються незаконні адміністративні акти, а заподіяна ними шко¬да має бути відшкодована. У випадку невиконання рішен¬ня органів адміністративної юстиції, на адміністрацію може бути покладено обов'язок сплати пені за кожен день прострочення виконання. До недоліків адміністративного провадження можна віднести те, що адміністративний суддя, маючи право заборони певної діяльності апарату управління, в той же час не може зобов'язувати його до якихось дій. Крім цього, як вже зазначалось, адміністративний суддя, зазвичай, може втручатися у діяльність адмініст¬рації при наявності позову. 7. «Романська родина у Великій Британії» (Шотландія) У Європі романська родина приватного права об'єднує не лише правові системи держав, що знаходяться по су- 433 сідству (Франція, Італія, Іспанія), але й має «родичів», віддалених у просторі. Насамперед, поміж них варто зга¬дати Шотландію, де існує власна правова система, що істот¬но відрізняється від сусіднього англійського «загально¬го» права і виразно тяжіє до романської родини. Така дещо незвичайна спорідненість обумовлена дією низки чинників, у тому числі, історичних. Зокрема важливе значення мало те, що Шотландія і Англія до кінця XVIII ст. були самостійними королів¬ствами, відносини між якими були достатньо складни¬ми і час від часу погіршувалися внаслідок непереборно¬го тяжіння Англії до завоювання північної сусідки. Це протистояння і необхідність чинити тривалий опір силь¬ному сусіду природно зумовлювали пошук союзу з інши¬ми державами, — не такими близькими, зайнятими свої¬ми справами, і до того ж, ворожими Англії. Під ці вимо¬ги найліпше підходила Франція, «дружба» з якою про¬тягом декількох століть була для Шотландії найдужчим козирем у політичних іграх з Англією і засобом забез¬печення своєї незалежності. Результатом тісного співро¬бітництва виявилося поміж інших проникнення фран¬цузької (романської) культури (у тому числі концепції права) на північ Британських островів. Внаслідок цього шотландське право розвивалося інак¬ше ніж право Англії. Не кажучи вже про те, що у Шот¬ландії природно не сприймалися давні англійські пра¬вові звичаї та традиції, які були для Шотландії у добу Середньовіччя просто чужим правом іншої держави, не менш неприйнятними виявилися і більш пізні потуги королівського права, котрі втілювали для шотландців у собі експансію та агресивність англійської корони. Завдяки такому — спочатку політичному, а потім культурному протистоянню — шотландське право, на відміну від автаркічного англійського загального права, набуло рис більшої універсальності, запозичивши на континенті також чимало ідей та положень Римського права. Як і право більшості країн континентальних родин права, шотландське право являло собою симбіоз власно¬го звичаєвого права, власного королівського законодав¬ства, Римського права, що розвивався на підґрунті кон¬цепції природного права. Узагальнюючи їх, суддя і дер¬жавний діяч Стер у 1681 р. опублікував «Інституції шотландського права», які містили систематизацію шотландського права на основі римського. Ця книга і дотепер служить класичним довідником з питань шот¬ландського права. У 1707 р. Англія і Шотландія відповідно до договору між ними, ратифікованому парламентами обох країн, перестали існувати як самостійні держави, а замість них з'явилося З'єднане Королівство Велика Британія. З цього моменту юридично некоректним є вживання таких термінів, як «англійський парламент», «англійська кон¬ституція», «англійська корона». У цьому ж договорі закріплювалася традиційна су¬дова система Шотландії, що, як говорилося в тексті, має і надалі існувати в незмінному виді. Закріплюючи спільність публічного права та урядових інституцій, які можуть бути єдиними і діяти на всій території З'єдна¬ного Королівства, згаданий договір, разом з тим, вста¬новлював, що «не допускається зміна законів, які регу¬люють особисті права, за винятком випадків, коли ко¬ристь від цього для підданих на території Шотландії очевидна». Отже об'єднання королівств формально не торкну¬лося традиції права Шотландії. Разом з тим ця подія справила на місцеву традицію певний (частіше деструктивний) вплив. По-перше, зв'язки з континентальною юриспруденцією, до якої тяжіла шотландська правова наука, виявилися послабленими, а то й розірваними. (Це стосується також культурних, і політичних відносин. Під Ватерлоо шот¬ландська кіннота уже на боці Англії билася проти військ колишніх давніх союзників). По-друге, у XIX ст., шотландське право незалежно від бажання самих шотландців зазнає потужного впливу загального права Англії. Це пов'язано з тим, що багато законів, прийнятих англійським парламентом у галузі цивільного, торгового, соціального права, діють в Англії і Шотландії у незмінному чи майже незмінному виді. Багато неписаних норм загального права були введені в шотландське право за допомогою судової практики па¬лати лордів, де шотландські юристи не були представ¬лені аж до 1876 року. У результаті шотландське право усе більш зазнає роз¬кладницького впливу англійської правової думки.
435
Нарешті, певний англізуючий вплив привноситься і самими шотландськими адвокатами та суддями, які ча¬сто користуються рішеннями англійських судів і ан¬глійською навчальною літературою навіть тоді, коли йдеться про застосування шотландського права. Фактором, що протидіє цій експансії, є, передусім, до¬сить стійка наукова традиція права у Шотландії. Зок¬рема, у шотландських судах великим авторитетом ко¬ристуються «правознавці-засновники», тобто приблиз¬но десяток шотландських авторів, що у 1680-1870 рр. своїми працями систематизували та завершили створен¬ня шотландського права (Стер, Маккензі, Ерскін та ін.). Саме завдяки їм, незважаючи на іноді явний, іноді при¬хований вплив англійського загального права, традиція права у Шотландії зберегла властиві їй риси приналеж¬ності до романської родини, а з ними і самобутність. Ці риси, наприклад, проявляються, наприклад, в тому, що у договірному праві Шотландії, як і на континенті, виходять з того, що будь-яка домовленість, якою сторо¬ни приймають на себе взаємні зобов'язання, є дійсною і підлягає захисту у суді. Шотландському праву невідома додаткова вимога про компенсацію. Договори на користь третіх осіб у Шотландії визнаються, а в Англії — ні. Вимога про виконання договору в натурі може бути в принципі завжди реалізовано через суд, в Англії ж — лише як виняток. Вчення про єдину основу для повер¬нення по позовах про безпідставне збагачення визнаєть- , ся шотландським правом з часів правознавців-заснов-ників. У деліктному праві Шотландії виходять в основному з принципу загальної відповідальності за провину. У даному випадку шотландське право, на противагу ха¬отичності форм деліктних позовів англійського права, також характеризується застосуванням лише невели¬кого числа вищих принципів і понять, що завдяки вла¬стивій їм внутрішній економічності належать до чес¬нот цивілістичної правової думки. Залишається відкритим питання, як довго зможе шотландське право протистояти впливу загального пра¬ва і чи не стане в майбутньому та сфера, у якій воно ще діє самостійно, загальною сферою їхнього застосування. 436
Підрозділ З ЦЕНТРАЛЬНОЄВРОПЕЙСЬКА (ГЕРМАНСЬКА) РОДИНА ПРАВА 1. Про проблему випередження свого часу (Австрійський цивільний кодекс) Коли йдеться про визначні європейські кодифікації, то найчастіше згадують Кодекс Наполеона 1804 р. і Німецький цивільний кодекс (ВСгВ) 1900 р., пов'язуючи з кожним з них характерні риси тієї чи іншої родини права. Можливо, такий підхід і має рацію з точки зору оцінки двох полюсів законотворчості у Західній Європі. Проте він навряд чи є виправданим при порівняльному дослідженні європейських правових систем, тлом яких є не лише полюси чи окремі видатні події і дати, а охоп¬лює ще багато можливо менш знаних, але від того не менш значних здобутків на цих теренах. До таких здобутків центральноєвропейської (гер¬манської) родини у галузі приватного права належить Австрійський цивільний кодекс 1811 р. (АЦК). Саме цей кодекс, а не ВОВ, був одним з першим відгуків на потреби суспільства Нового часу після кла¬стеру європейських революцій, так само як був своєрід¬ним аналогом Кодексу Наполеона. І якщо Кодекс Напо¬леона фактично конституював на законотворчому рівні формування романської правової родини, то те саме можна сказати про австрійський кодекс, але на теренах германської родини приватного права. Концепція покладена в його основу (а може, точніше сказати, в його передісторію) просякнута ідеями природ¬ного права та ідеалами доби Просвіти. Знову та сама переконаність у тому, що звичаєве право, багато в чому застаріле, роздроблене і незрозуміле, могло б бути замі¬нено всеосяжним кодексом, освяченим авторитетом дер¬жавної влади, логічним, продуманим і таким, що має просту структуру та зрозумілі і справедливі норми. Робота над проектом Цивільного кодексу почалася ще у середині XVIII ст. Саме тоді імператриця Марія-Терезія починає корінну реформу врядування Австрією, з метою об'єднати усі спадкоємні володіння у державу 437 сучасного типу. Значною перешкодою цим планам були несхожість і заплутаність права різних частин австрійсь¬кої монархії. З огляду на це у 1753 р. імператриця доручила роз¬робку Цивільного кодексу спеціальній комісії, якій «на¬лежало при створенні кодексу обмежитися лише при¬ватним правом, не торкатися по можливості чинного права, а право провінцій, наскільки дозволяють умови, узгоджувати одне з одним і при цьому залучати звичає¬ве право та кращих тлумачів його, так само як і право інших держав, і при цьому постійно звертатися до за¬гальних принципів права розуму для внесення необхід¬них виправлень і доповнень». Це вказівка свідчить, що сфера дії кодексу мала бути обмеженою загальним ци¬вільним правом, без втручання у сферу регулювання особливих прав певних груп чи станів, так само як і у державне, канонічне тощо право. Джерелами майбутнь¬ого кодексу мало бути місцеве звичаєве право, Римське приватне право і «загальні принципи права розуму». У 1766 р. комісія розробила проект, який було назва¬но Кодексом Терезії (Сойех ТЬегезіапиз). Але Держрада Австрії його розкритикувала за те, що він був громізд¬ким і схожим на підручник. Дорікали авторів проекту і у тому, що новий кодекс вимагає ґрунтовного знання римського права, оскільки надмірно на нього спирається. Імператриця погодилася з критикою і у 1772 р. роз¬порядилася переробити проект на таких засадах: 1. Закон не слід плутати з підручником. Усе, що чуже мові законодавця, а виголошується з університетської кафедри: визначення, класифікація тощо, — необхідно з кодексу усунути. 2. Усе варто зробити максимально коротким, але без шкоди для ясності, всі особливі випадки виключити або зробити можливим їхнє регулювання за допомогою за¬ гальних принципів. 3. Варто ретельно уникати будь-яких двозначностей і неясностей. Але у тому, що стосується ясності, слід дот¬ римуватися міри і не використовувати її як привід для непотрібних повторень і пояснень у тих випадках, коли розумна людина і без них зможе в усьому розібратися. 4. Закони не варто надто прив'язувати до римського права. їхньою основою завжди мають бути принципи природної справедливості. 438
У процесі доопрацювання на вказаних засадах розділ про особисті права його було скорочено з 1500 параграфі до 300, після чого у 1787 р. він був введений у дію імпс ратором Йосипом II під назвою «Кодекс Йосипа». Робота з переробки інших частин кодексу Терезії бул, продовжена вже за імператора Леопольда II створеною з 1790 р. новою комісією під головуванням Мартіні, якиї тоді був викладачем природного права у Віденському університеті і одночасно керівником імператорської юридичної служби. У 1796 р. Мартіні подав новий про¬ект цивільного кодексу, що значною мірою відходив віл кодексу Терезії, а спирався натомість на учення раціо¬налізму. Через п'ять років проект Мартіні був переданий для остаточної доробки новій комісії, де провідну роль відігра¬вав Франц фон Целлер. Целлер був прихильником при¬родного права, яке викладав у Віденському університеті, але разом з тим, прагнув досягти розумного компромісу між ідеалами природного права і реальністю. Вірогідно, що саме це допомогло йому вберегти закон від надмірної «затеоретизованості». В результаті значення природного права полягало в тому, що воно послужило авторам ко¬дексу дороговказом у хаосі застарілого звичаєвого права окремих провінцій; додало багатьом положенням Кодексу типовий для природного права програмний характер. Разом з тим, проекту Кодексу було не властивим докт¬ринерство. У ньому збереглося чимало інститутів зви¬чаєвого і провінційного права, що відповідали духу часу і зберігали своє значення. У 1808 р. комісія подала остаточний варіант проекту Цивільного кодексу імператору Францу І разом з о᬴рунтуванням, підготованим Целлером, де, зокрема, заз¬началося, що «Закон ґрунтується на загальних і вічних принципах розуму і справедливості... Тому більшість норм цивільних кодексів цивілізованих народів співпа¬дають. І стає зрозумілим, чому для європейських держав старе римське право настільки довго служило основним джерелом рішення спірних питань. Але зараз настав час, коли кожній державі потрібні власні закони, що відпо¬відають її особливим умовам... Клімат, їжа, торгівля, традиційні форми спілкування, прямодушність і скрит¬ність характеру жителів — усе це справляє вплив на жүктеу/скачать 1.63 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|