грнтуєтьс
84 Жан Бодріяр. СИМУЛЯКРИ І СИМУЛЯЦІЯ
правду (максимальний ефект Вотерґейту), ц
образ опиняється поряд з образом того, що
безапеляційно прийде йому на зміну і зітре
його з екрана: з якимсь екстреним повідом
ленням рекламного змісту. Ефект Мережі іс
тотно переважає ефект Вотерґейту і таємниче
розчиняється в ефекті Гарисбурґа, тобто не в
ядерній небезпеці, а в
симуляції ядерної ката
строфи.
Тож ефективна симуляція, і аж ніяк не ре
альне. Симуляція ядерної катастрофи є стра
тегічною рушійною силою цього знеособле
ного та універсального починання, спрямова
ного на відстрашування: вишколити народи в
дусі ідеології та дисципліни абсолютної без
пеки — вишколити їх у дусі метафізики роз
щеплення та тріщини. Для цього необхідно,
щоб тріщина була примарною. Реальна ката
строфа затримала б розвиток речей, вона бу
ла б ретроградним інцидентом вибухового
типу (нічого не змінюючи в перебігу речей:
хіба Хіросима якось по-особливому затрима
ла, відстрашила загальний процес відстрашу
вання?).
Реальний синтез був би поганим аргумен
том і у фільмі: останній опустився б до рівня
фільму-катастрофи — слабкого за означен
ням, адже справи зводилися б до своєї чистої
подійності. "Китайський синдром" як такий
бере свою силу у фільтруванні катастрофи, у
переганянні ядерної примари через присутні
повсюди проміжні станції передачі інформа
ції за допомогою електромагнітних хвиль.
Він вчить нас (знову мимоволі), що
ядерна
катастрофа не має місця, не створена для
того, щоб мати місце, в реальному також, не
більшою мірою, ніж атомне зіткнення на пе
риферії "холодної війни". Рівновага терору
Достарыңызбен бөлісу: