Академическая мобильность: проблема социокультурной адаптации
Интеграционные процессы, происходящие сегодня практически во всех сферах, оказывают сильное влияние на формирование единого образовательного пространства. Интеграционные процессы образования, прежде всего, основываются на явлении «академической мобильности». Современный темп развития производства и появления инноваций требуют от системы образования более высоких темпов включения новых идей и технологий, диверсификации образовательного процесса. Академическая мобильность – это возможность учиться, стажироваться, проводить исследования в различных университетах. С помощью программ академической мобильности можно получить опыт и знания, недоступные в отечественном университете. Несомненно, это способствует преодолению национальной научной замкнутости и процессу интернационализации образования и исследований. Однако не стоит забывать о рисках и трудностях академической мобильности, которые сопровождают украинских студентов за рубежом.
Адаптация положений Болонского процесса не полностью завершена в Украине, поэтому есть ряд трудностей, связанных с сопоставимостью степеней, специальностей, единиц измерения академической нагрузки, систем оценки знаний. В. Астахова отмечает, что существенной проблемой является тот факт, что Украина не входит в число стран-импортеров студентов. Она отмечает, что экономическая и политическая нестабильность не привлекают студентов из Европы, США, Канады, Японии. Выходит, что наиболее подготовленные, способные студенты уезжают учиться в Европу, а в Украину едут слабо подготовленные студенты из стран Африки, Азии, Ближнего Востока. Эти процессы существенно снижают мнение о качестве украинского образования [1].
В.С. Бакиров считает, что академическая мобильность и Болонский процесс в целом должны вести не к созданию единой унифицированной образовательной системы, а к объединению национальных образовательных систем. Этим системам необходимо развиваться на основе согласительных принципов, которые будут способствовать взаимному распознаванию национальных образовательных систем и обеспечению свободной мобильности. Большинство ученых высших учебных заведений хорошо понимают, что присоединение к Болонскому процессу не сводится к механическому переводу объемов учебных дисциплин в кредиты ECTS и созданию соответствующих каталогов курсов и приложений к диплому. Полноценное вхождение в европейское образовательное пространство требует от руководителей вузов и научно-педагогических работников глубокого переосмысления структуры и организации учебного процесса, обеспечения его гибкости, расширения возможностей для полноценной самостоятельной работы студентов, создания эффективных программ контроля и мониторинга качества подготовки специалистов. Украинские вузы начали использовать кредитно-модульную систему, но ее внедрение нарушается отсутствием необходимых нормативных документов, которые должны быть унифицированными и регламентировать учебный процесс во всех ВУЗах. Собственно, именно этот факт затрудняет как внешнюю, так и внутреннюю мобильность [2, с. 43-44].
Если говорить о социокультурном аспекте, то проблема социокультурной адаптации иностранца актуальна для любой страны мира. Не стоит забывать, что возможны риски, связанные с возвращением студентов на родину, когда молодой человек не может вписать себя в новый контекст, обрести свое место в социальной структуре. При рассмотрении реального взаимодействия участников программ возможен выход на проблему межкультурного диалога. Студенты, приезжающие на учебу в другую страну, попадают в очень непростую ситуацию, которую действительно можно назвать испытанием. Студенты должны привыкнуть не только к учебе на иностранном языке, но и адаптироваться к совершенно незнакомому социокультурному пространству.
Важно отметить, что адаптация является не только процессом, но и результатом установления контакта между индивидом и социальной средой, успешного вхождения личности в новую культурную среду. Нам кажется, для того, чтобы избежать психологического дискомфорта или хотя бы снизить влияние на личность, необходимо принять определенные профилактические меры до выезда человека за границу. Процесс социокультурной адаптации необходимо начинать на родине, а так как в основе данного процесса, по нашему мнению, лежит национальное самоопределение, то стоит обратить внимание на данную категорию и рассмотреть ее подробнее.
Успех адаптации тесно связан с национальным самоопределением: чем выше уровень национального самоопределения, тем лучше студент адаптируется к новой культурной среде. Кроме того, если студент направляет все свои силы исключительно на учебу, не пытаясь понять новую культуру, не пытаясь наладить контакт с представителями другой национальности, то и успехов он добьется небольших, так как отстранение от культуры страны, где студент учится, тормозит сам учебный процесс.
Украинским ВУЗам необходимо обратить внимание на трудности адаптации и неким образом готовить студентов к будущим стажировкам, так как вся проблема состоит в неожиданности столкновения с «новым» и «неопознанным».
Литература: 1. Астахова В. И. Основные тенденции развития академической мобильности украинских студентов / В. И. Астахова // Материалы Международной научно-практической конференции «Академическая мобильность – важный фактор образовательной евроинтеграции Украины» – Х. : Изд-во НУА 2010. 2. Бакіров В. С. Вища школа України: на шляху до європейських стандартів // Материалы Международной научно-практической конференции «Академическая мобильность – важный фактор образовательной евроинтеграции Украины» – Х. : Изд-во НУА, 2010.
Тищенко Ольга
Харьковский национальный университет имени В.Н. Каразина
(Украина, Харьков)
Изучение современных форм научной коммуникации в высшей школе
В современных условиях научная коммуникация является важной составляющей любой организации и научных коллективов. Традиционные и новые формы научных коммуникаций сосуществуют в научной среде. К традиционным следует отнести: личные беседы ученых, публикации, устные доклады, конференции, переписки, групповые дискуссии, отчеты, препринты, симпозиумы и т.д. К новым практикам научной коммуникации относятся те явления, где используются информационно-коммуникационные технологии (ИКТ).
Проблематика научной коммуникации рассматривается в работах таких исследователей, как Е. Мирская, О. Брагина, О. Выдрин, И. Москалев [1; 2; 3]. Авторы подчеркивают важность и актуальность развития современных форм научной коммуникации в современном обществе. С социологической точки зрения коммуникации в научной среде представляют собой особым образом упорядоченную систему социальных взаимодействий, направленных на поиск, накопление и распространение научных знаний об окружающей действительности, осуществляемых посредством различных каналов, средств, форм и институтов коммуникации.
Ситуация в научном мире с каждым годом изменяется, появляются новые коммуникационные формы и стратегии, поэтому научное сообщество, ВУЗы должны соответствовать новым видам научной коммуникации, изучать и осваивать их, для того, чтобы быть конкурентоспособными и востребованными в научном сообществе. Становится недостаточным лишь проводить симпозиумы и публиковать научные работы. Современный глобализованный мир порождает новые формы научной коммуникации, например, проведение онлайн-конференций, профессиональные, социальные, экспертные сети (facebook.com, linkedin.com, moikrug.ru, pro2.ru).
Начиная с середины XX в. в социологии науки складывается понимание того, что субъектом научной деятельности является «общество коммуницирующих индивидов». Это с необходимостью обращает исследователей к вопросам функционирования научного сообщества.
В заключение следует отметить, что главной проблемой научной коммуникации на данном этапе развития современного украинского общества является необходимость ее постоянного стимулирования, развития, «подпитки». Ведь научная коммуникация не заканчивается опубликованием статьи в газете, а совсем наоборот, это только начало практики научной коммуникации исследователя. Соответственно, научное сообщество нуждается и заинтересовано в развитии, внедрении в свою исследовательскую деятельность новых форм, стратегий научной коммуникации. Современные формы научной коммуникации открывают огромные перспективы для научной и исследовательской деятельности, для развития ученого как профессионала в своей области, для поддержания его конкурентоспособности на научном рынке.
Литература: 1. Брагина О. С. Актуальная необходимость научной коммуникации / О. С. Брагина // Философия. Социология. Вып.16. – 2009. – № 23. – С. 124. 2. Выдрин О. В. Научная коммуникация: к методологии исследования / О. В. Выдрин // Вестник Челябинского государственного университета. Философия. Социология. Культурология. – Вып. 15. – 2009. – № 42 (180). – С. 112–117. 3. Москалев И. Е. Сети научных коммуникаций: междисциплинарный подход / И. Е. Москалев // [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://www.englishglobus.ru/content/nauchnaya-kommunikatsiya.
Трегуб Катерина
Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна
(Україна, Харків)
Відповідальність засобів масової комунікації:
якість контенту та формування аудиторії
Революції в області комунікацій, пов'язані з винаходами та технічним розвитком, перефразуючи Умберто Еко, «від Гутенберга до Інтернету», ускладнили структуру соціальних інститутів та сприяли соціальним перетворенням. Модернізація сучасного суспільства складається з багатьох процесів, з яких найбільш впливовими є два напрями: технології та комунікація. Якщо бурхливий розвиток технологій – одна з особливостей світу, що стрімко розвивається, то комунікація – базова умова існування соціуму в усі часи.
Комунікація як передача інформації від однієї системи до іншої за допомогою знаків пов'язана з поширенням суспільно значущих відомостей серед масової аудиторії. Соціум потребує регулювання інформаційних потоків. Цю роль можуть виконувати засоби масової комунікації, що забезпечують збір, обробку та поширення відомостей серед мас. При цьому медіа-структури, ланки управління та самі працівники сфери медіа володіють потужними засобами впливу на масову аудиторію. «Сучасний світ має один ґанж, позбутися якого практично неможливо: якщо людство створило масову комунікацію як індустрію, виробництво, то воно саме стало заручником масифікації, воно прирекло себе на продукування масових настроїв інститутами масової комунікації і на «споживання» їх» [4, с. 63].
Активна позиція медійника, що є проявом його соціальної відповідальності, – важливий аспект захисту споживачів аудіовізуального контенту. Варто зазначити, що соціальна відповідальність – широке поняття, яке означає відповідальність на багатьох рівнях. Це, перш за все, відповідальність за рівень якості продукту та відповідальність за спричинені ним дії аудиторії. Засоби масової комунікації не просто виробляють інформацію, а й формують ціннісні та цільові пріоритети своєї аудиторії. Здійснюючи інформаційну діяльність, медійники впливають на погляди людей, продукують створення громадської думки та суспільних настроїв.
Принцип соціальної відповідальності декларує діяльність мас-медіа на благо суспільству. Відповідно до цього, завдання засобів масової комунікації – не просто продукувати повідомлення, а передавати ту необхідну інформацію, яка буде сприяти розвитку соціуму та висвітлюватиме суспільно значущі проблеми. Д. Мак-Квейл пропонує робоче визначення відповідальності: «Всі умисні та невмисні процеси, якими медії прямо чи опосередковано звітують перед суспільством за якість і наслідки публікацій, зважаючи на загальногромадський добробут» [3, с. 182]. Тобто соціальна відповідальність мас-медіа є тим принципом, який має лежати в основі діяльності ЗМК для забезпечення добробуту суспільства та довіри соціуму до медіа, для налагодження суспільного діалогу, а не для досягнення прибутків чи високих рейтингів.
Особливої актуальності ця проблема набуває в період нинішніх трансформацій українського суспільства. Соціальний інститут мас-медіа дистанціюється від вирішення суспільно важливих проблем, лише нагнітає кризові настрої. Відтак, засоби масової комунікації свідомо відмовляються від висвітлення важливих соціальних проблем. Причиною цього є в тому числі відсутність інтерактивності та механізмів зворотного зв'язку (стосується традиційних ЗМК). Мас-медіа не отримують суспільного запиту на потрібну інформацію. Двосторонній зв'язок потребує соціологічних досліджень як механізму, який представляє суспільні інтереси та сприяє вирішенню суспільних проблем. Налагодження інтерактивного зв'язку послужить створенню суспільного діалогу. Таким чином, мас-медіа можуть стати особливим простором інтеракції. Медіа-спільнота як суб'єкт соціальної відповідальності повинна дотримуватись професійних стратегій для того, щоб досягти задоволення суспільних очікувань.
Проблема відповідальності засобів масової комунікації в умовах трансформації сучасного українського суспільства характеризується складністю вивчення, потребує обговорення в процесі публічної дискусії, є новою і, відповідно до цього, потребує опрацювання засобами соціологічного аналізу. Вирішення цієї проблеми можливе завдяки застосуванню грамотної інформаційної політики та механізму регулювання діяльності засобів масової комунікації. У критичний період, який переживає українське суспільство, соціологічні дослідження, зокрема соціальної відповідальності мас-медіа, затребувані як ніколи. Завдяки цьому можливий пошук необхідного вектора розвитку сучасного соціуму.
Література: 1. Квіт С. Масові комунікації // С. Квіт. – K.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2008. – 206 c. 2. Эко У. От Интернета к Гутенбергу: текст и гипертекст; пер. с ит. // Новое литературное обозрение. – 1998. – № 4. – С. 5-14. 3. Мак-Квейл Д. Теорія масової комунікації / пер. з англ. – Львів: Літопис, 2010. – 538 с. 4. Різун В. В. Маси // В. В. Різун. – К.: Вид.-поліграф. центр «Київський університет», 2003. – 118 с.
Удот Олександр
Київський національний університет імені Тараса Шевченка,
(Київ, Україна)
Дослідження соціально-психологічних механізмів групового тиску щодо вживання алкоголю
серед молоді сільської місцевості
Згідно з результатами дослідження ВООЗ, Україна займає перше місце в світі за рівнем дитячого та підліткового алкоголізму. За даними Інституту неврології, психіатрії та наркології Академії медичних наук України чверть усіх алкоголіків України, що перебувають на диспансерному обліку з діагнозом «хронічний алкоголізм і «біла гарячка» (гострі алкогольні психози)», – молодь віком до 35 років.
Для того, щоб вибудувати ефективні механізми профілактики алкоголізму серед молоді сільської місцевості, слід дослідити спектр причин, що його викликають. Цей спектр можна умовно поділити на зовнішні та внутрішні чинники, які знаходяться в тісному взаємозв’язку та впливають на рішення молодої людини щодо вживання алкоголю. В цій роботі ми плануємо дослідити зовнішній спектр, а саме, проаналізувати те, яким чином соціальна група, в якій опинилася молода людина, за допомогою прийнятих в ній групових норм впливає на поведінку щодо вживання алкоголю. Виявивши ці групові норми, ми зможемо в подальшому зрозуміти механізм їх виникнення та впливу на індивіда.
Нами було проведено дві фокус-групи та п’ять глибинних інтерв’ю серед молоді сіл Вовчків, Пристроми та Семенівка Переяслав-Хмельницького району Київської області. Метою дослідження було виявити механізми групового тиску на молоду людину щодо вживання алкоголю, її становище, коли вона підкорялася або не підкорялася цьому тиску.
Думки учасників обох досліджень в цілому збігалися. Порівнюючи результати обох досліджень, можна зробити такі висновки:
1. За результатами досліджень жінки більш негативно ставилися до практики вживання алкоголю, ніж чоловіки. Жінки більше говорили про негативні наслідки, однак вони менш схильні відстоювати свою точку зору.
2. При обговоренні в фокус-групах позитивних та негативних наслідків вживання алкоголю, учасники були схильні виправдовувати або засуджувати цю практику, виходячи переважно із групових інтересів та мотивів. При проведенні глибинних інтерв’ю учасники були схильні виправдовувати або засуджувати, виходячи переважно із мотивів особистісних.
Типовими прикладами є запитання «Уявіть ситуацію, що в певному оточенні ви разом з усіма вживаєте алкоголь. При цьому хтось відмовляється від його вживання. Як би ви поставилися до цієї людини? Як би, на вашу думку, поставилося б оточення? Чи був у вас подібний досвід?». При обговоренні в фокус-групі учасники були схильні описувати мотиви людини, що відмовилася від вживання алкоголю, виходячи з інтересів групи, в даному випадку – засуджуючи людину, оскільки невживання алкоголю суперечить, на думку учасників, інтересам групи. Тому мотивами такої поведінки учасники здебільшого називали неповагу до групи, негативні особистісні якості тощо. При обговоренні в глибинному інтерв’ю учасники були більш схильні виправдовувати людину, виходячи з її інтересів та потреб, не пов’язаних із групою.
3. Всі учасники вважають зловживання алкоголю стародавнім українським звичаєм. Цей факт різною мірою виправдовує та легітимізує через посилання на традицію практику вживання та зловживання алкогольними напоями в очах усіх учасників. В деяких ситуаціях, на думку учасників, вживання алкогольних напоїв є обов’язковим. Мова йде переважно про ритуальні або святкові події – день народження, поминки, весілля тощо.
4. Обидві фокус-групи показали силу впливу авторитету на переконання учасників. В одній з фокус-груп авторитетна особа схилила більшість учасників до думки, що вживання алкоголю є явищем нав’язаним, результатом низької задоволеності від життя, відсутності альтернативного дозвілля, а при насиченому, цікавому, осмисленому та повноцінному житті потреба в вживання алкоголю навіть у мінімальних кількостях зникає. В іншій фокус-групі під впливом одного з учасників дискусія пішла в бік обговорення позитивного впливу алкоголю на міжособистісні стосунки, саморозкриття людини. В обох випадках не чинилося сильного тиску на учасників, учасники висловлювали свої думки, але в цілому аргументовані висловлювання авторитетного учасника спрямовували думки решти учасників саме на певний аспект широкого спектру наслідків вживання алкоголю. В середовищі українського села здійснюється груповий тиск на молоду людину щодо вживання алкоголю. Молода людина виступає одразу в двох іпостасях: як жертва цього тиску та як носій норми, агресор щодо інших.
5. Групами, що здійснюють найбільший тиск на проалкогольну поведінку індивіда, є друзі та родина. Механізмом впливу є здебільшого стигматизація або ізоляція індивіда, що проявляється в широкому спектрі – від кепкування та відмови спілкуватися до відкритої агресії та вигнання з групи. Перший та найпотужніший вплив на легітимізацію проалкогольної поведінки здійснюється в підлітковому віці на рівні родини або найближчих родичів. Парадоксальним при цьому є те, що така поведінки з боку батьків є спробою захисту дитини від негативних наслідків вживання алкоголю. Тобто очевидним є незнання батьків щодо педагогічно-виховних впливів, які мають бути здійснені з їх боку для убезпечення своєї дитини.
6. За словами учасників, зловживання алкоголю провокується негативним соціально-економічним становищем молоді. Тобто в умовах українського села можна непрямо впливати на групові норми щодо проалкогольної поведінки. Якщо для зміни соціально-економічного становища на селі ми не маємо достатньо ресурсів, то моделювати цікаве та здорове дозвілля, де вживання алкоголю буде недоречним, цілком під силу громадським об’єднанням, місцевим громадам, окремим волонтерам.
Підсумовуючи результати дослідження, зазначимо, що груповий тиск на молоду людину щодо вживання алкоголю в сільській місцевості здійснюється переважно у формі стигматизації індивіда, психологічного примусу або соціальної ізоляції.
Цымбалюк Виталий
Харьковский национальный университет имени В.Н. Каразина
(Украина, Харьков)
Идея ненасилия как попытка замещения политической власти общественной моралью
Проблема насилия, как и вопросы морали и власти, вряд ли когда-то будет целиком и полностью исчерпана, разве что вместе с физическим исчезновением человечества. Однако в определенный момент в социально-психологическом дискурсе появляется идея ненасилия. Как говорит А. Гусейнов, следует отделять насилие как социально-этическую позицию от насилия как правового принуждения [1]. Однако в обоих случаях насилие проявляется, по сути, как средство, что можно сравнить, в ракурсе политического, с толкованием Делезом насилия у М. Фуко как сопутствующего силе власти. В любом случае, насилие является родом принуждения индивида субъектом насилия с определенной целью. Таким образом, антагонизируются насилие и мораль, негласные нормы поведения. Однако мораль также репрессивна в рамках определенного общества.
Власть, а именно политическую власть, мы принимаем как способность «немногих» управлять массами. Понятно, что связь политической власти и насилия также существует, ведь во властных отношениях часто ради исполнения закона предпринимаются меры принуждения.
Что же такое «ненасилие»? Так или иначе, индивиды или же их сообщества (в т. ч. партии), находящиеся у власти или стремящиеся к ней, в большинстве случаев стремятся создать авторитарное государство, каким бы демократическим оно ни казалось сначала. В любом демократическом или либеральном обществе свобода и «власть народа» – лишь иллюзии. В сущности, отношения людей в любой из сфер жизни могут рассматриваться как властные: здесь не нужна свобода – нужна контролируемая сопричастность каждого. Ненасилие же, как его хочется видеть некоторым мыслителям, – это возможность освободиться от пристального надзора «немногих», при этом достигая своих целей, не ущемляя права других (в т.ч. не посягая на их здоровье). Разворачивая в своей статье понятие ненасилия, утверждая идею ненасилия как чрезвычайно важную [1], А. Гусейнов не говорит, однако, об абсолютном искоренении насилия в обществе. Это вряд ли может быть допустимо: в качестве примера стоит привести истории Мартина Лютера Кинга и Махатмы Ганди, которые, проповедуя идеи «ненасилия» без искоренения самого насилия, стали жертвами последнего.
Итак, может ли идея «ненасилия» действовать в сфере властных отношений, исключить из них всякое насилие? Не зря ещё Макиавелли утверждал, что государству необходима «сильная рука». Однако насилие должно исходить только в виде легального принуждения от легальной власти. Мы не стараемся в противоречие Фуко описать насилие как часть силы политического, однако не можем отрицать его роль сопутствующего, побочного элемента политического.
Следует также выяснить, не становится ли идея ненасилия «служанкой» общественной морали, которая посредством первого старается заместить политическую власть. Сам Махатма Ганди, стремящийся к «моральности» в том числе во властных вопросах, говорил, что ответное насилие лучше, чем трусость. Следовательно, возможно применение малого насилия для достижения общества ненасилия. Ведь, как мы знаем, после кончины Ганди виновных в его убийстве судили, двое из осужденных были приговорены к смертной казни через повешение. Такова, по-видимому, цена общества ненасилия. Моральные нормы общества предполагают возможность «насильственного» наказания.
Общественная мораль с помощью применения идеи ненасилия латентно предполагает замещение собой политической власти.
Литература: 1. Гусейнов А.А. Идея ненасилия – утопия современности / А.А.Гусейнов // Ученые записки гуманитарного факультета, ПГТУ. – Пермь, 2005. 2. Апресян Р. Г. Понятие общественной морали / Р. Г. Апресян // Вопросы философии. – 2006 – № 5 – С. 5-17.
Чапля К.
Донецький державний університет управління
(Україна, Донецьк)
Молодіжне самоврядування як чинник соціальної активності молоді міста Донецьк
Включення молоді в процеси управління становить один з найважливіших напрямів інтеграції нового покоління в суспільні відносини. Готовність і здатність до цієї діяльності привертає все більшу увагу громадськості та науковців, оскільки суспільству не байдуже, з яким людським потенціалом воно увійшло в життя. Таке розуміння стимулює різноманітні проблемні соціальні дослідження, серед них найбільш актуальні питання вибору життєвих стратегій, ціннісних орієнтацій і соціальних настанов, соціальної активності, політичних уподобань молоді та ін. Дослідження життєвої позиції молодих людей набуває особливого значення в умовах глобальних соціальних змін, оскільки трансформації в різних сферах суспільного життя впливають не тільки на макросоціальні процеси, але й позначаються на індивідуальному житті людей, змінюють їх цінності, норми, культуру.
Проблема участі молоді в місцевому самоврядуванні має різні аспекти, а саме: визначення сутності місцевого самоврядування, політичні уподобання сучасної української молоді; обґрунтування історичної і політичної необхідності участі молоді у розвитку місцевого самоврядування. В якості фундаментальних досліджень місцевого самоврядування можна відзначити роботи В. Лебединця, Т. Портновоъ. У роботах С. Мельникова, В. Рохчина, А. Філліпова порушені питання концепції муніципальної власності, ролі регіонів у системі ринкових відносин.
Закономірним стало звернення науковців і практиків до відродження самоврядування в нашій країні в період реорганізації суспільства, пошуку шляхів оновлення систем управління. Проблема муніципального управління знайшла своє відображення у низці робіт з управління, де йому було дано визначення, визначено принципи розвитку, базові категорії, виявлено його основні закони, що мало велике значення в ситуації дефіциту розробок з цієї проблеми [1, с. 45-46]. Однак на сьогодні залишається маловивченою проблема молодіжного самоврядування як чинника соціальної активності молоді.
Нашою метою є дослідження молодіжного самоврядування як чинника соціальної активності молоді міста Донецьк. Емпіричною базою стало соціологічне дослідження на тему «Ставлення до молодіжної політики і вивчення потреб, інтересів молоді м. Донецьк», проведене на замовлення Управління у справах сім’ї, молоді та міжнародних зв’язків Донецької міської ради у січні-березні 2013 р. соціологічною науково-дослідною лабораторією кафедри соціології управління Донецького державного університету управління [2].
Сьогодні молодь – це одна з найбільш некерованих, соціально занедбаних і найменш соціально захищених спільнот нашої країни. Численні проблеми з роками накопичилися й у ціннісно-світоглядних, політико-культурних і моральних орієнтаціях молоді, у сферах та інституціях, де найбільш активно повинні виявлятися пріоритети суспільного виховання юнаків і дівчат. У широкомасштабних процесах демократичної розбудови держави суспільно виховна робота з молоддю не стала провідною. Як і в минулому, процес виховання розглядається через зони впливу сім’ї, школи і трудового колективу. Проте у сучасних складних і суперечливих умовах перехідного періоду, самоорганізація й самокерованість сімейного й колективного виховання стають все більш складними.
Подальше здійснення реформи місцевого самоврядування (під місцевим самоврядуванням мається на увазі право та спроможність органів місцевого самоврядування в межах закону здійснювати регулювання й управління суттєвою часткою суспільних справ, які належать до їхньої компетенції, в інтересах місцевого населення) потребує залучення молоді до цих процесів, формування активної позиції молодих громадян щодо суспільно-політичних процесів у державі. Найпотужнішою ознакою відносин між державними органами влади та громадськими організаціями, крім фінансових, є обмін кадрами, активні громадські організації є сучасною школою підготовки демократичних лідерів, які оновлюють владу, сприяють підвищенню ефективності державного управління [3, c. 2]. Саме тому необхідним є формування системи молодіжного самоврядування на регіональному та місцевому рівнях, зміцнення й консолідація молодіжних громадських організацій для ефективного вирішення найактуальніших проблем молоді на засадах соціального партнерства з органами державної влади. Молодіжне самоврядування – це право та реальна здатність молоді та обраних ними органів самостійно вирішувати проблеми та питання місцевого значення, які сприятимуть створенню необхідних умов для повноцінного становлення та розвитку молоді.
Важливим чинником молодіжного самоуправління є соціальна активність молоді у соціальному житті міста. У ході дослідження [2] визначалася міра участі респондентів у молодіжних громадських об’єднаннях та органах молодіжного самоврядування. Молодь Донецька, про що свідчать отримані дані, переважною більшістю не є учасником молодіжних громадських об’єднань (79,2%); серед тих, хто бере участь у громадських об’єднаннях (20,8%), більшість чоловіків (12,3%) та осіб у віці 17-28 років (15,6%). Респондентам, які є членами молодіжних громадських організацій, було запропоновано визначити, наскільки активно їх організації здійснюють свою діяльність щодо вирішення існуючих проблем [2, с. 14]. Отже, можна зазначити, що молоді люди, які є членами молодіжних громадських організацій, оцінюють їх роботу достатньо позитивно, хоча певна частина не змогла визначитися з відповіддю щодо даного питання, що свідчить, або про слабку поінформованість щодо роботи цієї організації, або про формальний характер участі у ній. За даними дослідження, 46,9% опитаних відзначили, що молодіжні громадські організації ведуть активу роботу, вважають, що вони іноді беруть участь у розв’язанні проблем – 25,7%, важко було визначитися 23,9% респондентів, а 3,6% зазначили, що молодіжні організації взагалі не здійснюють діяльності [2, с. 14].
Молодь Донецька, про що свідчать результати дослідження, переважною більшістю не є учасником молодіжних громадських об’єднань. Як можна побачити, серед донецької молоді спостерігається невелика активність стосовно участі у молодіжних громадських організаціях, можливо, внаслідок відсутності бажаної мотивації, зокрема матеріальної, та зосередженість на власному кар’єрному зростанні.
В українському суспільстві назріла необхідність підвищення соціальної активності молоді, її участі у вирішенні соціальних проблем, формуванні життєвих настанов молодих людей на традиції общинності, релігійності, боргу, честі, відповідальності. Молодь зможе задовольняти свої потреби та інтереси в індивідуальному розвитку шляхом реалізації інтегральних корпоративних інтересів через спільну взаємовигідну діяльність. Така діяльність передбачає залучення кожної молодої людини до вирішення місцевих проблем, що дасть можливість для реалізації її самореалізації, самовираження і самоствердження шляхом участі в різних видах діяльності на території проживання. Серед молоді Донецька доцільно проводити роботу, яка би дозволила виявити найбільш активних, обдарованих, талановитих молодих людей із представників органів самоврядування низових організацій, максимально ефективно використовувати їх потенціал у вирішенні завдань місцевого самоврядування.
Література: 1. Постовой Н.В. Местное самоуправление: история, теория, практика / Н. В. Постовой. – М., 1995. – 189 с. 2. Ставлення до молодіжної політики і вивчення потреб, інтересів молоді м. Донецька : звіт за результатами соціологічного дослідження / В.В. Бурега, Н.С. Скок, М.О. Передерій, К.Г. Яришева. – Донецьк : ДонДУУ, 2013. – 28 с. 3. Пріоритети діяльності Міністерства України у справах сім’ї, молоді та спорту на 2010 р., шляхи (інструмент) реалізації та очікувані результати [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.kmu.gov.ua/sport/control/uk/publish/article?art_id=113118&cat_id=1131177.
Черняк Ксения
Харьковский национальный университет имени В.Н. Каразина
(Украина, Харьков)
Роль общественного мнения
в решении интеграционных вопросов
Многие страны сейчас стремятся к достижению максимально демократичного политического режима. Демократия предполагает следование таким принципам, как признание народа источником власти и носителем суверенитета, принятие важнейших решений по принципу согласия большинства, возможность общественного контроля действий государственных органов и должностных лиц. Из этого следует, что общество должно влиять на решение разного рода политических вопросов, особенно тех, которые имеют общегосударственное значение и непосредственно воздействуют на дальнейшую жизнь населения. Сюда же относятся и вопросы, касающиеся интеграционных процессов. Однако данное утверждение верно только в теории, тогда как практика демонстрирует нам исключительное разнообразие. В данной работе мы попытаемся раскрыть роль общественного мнения при решении вопросов интеграции и рассмотреть его фактическое значение в современном мире.
Общественное мнение – это состояние массового сознания, заключающее в себе отношение различных групп людей к событиям и фактам социальной действительности. Благодаря общественному мнению могут определяться политические позиции разных общностей, оптимальные политические действия, выноситься окончательные решения по многим вопросам, поддерживаться или отвергаться те или иные ценности и нормы.
Интеграционные процессы, которые также входят в «компетенцию» общественного мнения, играют важную роль в мировой политике и экономике, так как определяют распределение сил в разных геополитических блоках и союзах, отношения между странами и группами стран, влиятельность стран и союзов в мире. Также они позволяют облегчить решение разного рода проблемных вопросов между странами-союзниками, улучшить экономические связи, торговлю, обеспечить взаимопомощь и повысить уровень жизни. В то же время вопрос межгосударственного сотрудничества влияет на то, как будет жить население этого государства: интеграционные процессы прямо воздействуют на жизнь внутри страны. Открывая определённые возможности во взаимодействии с некоторой группой стран, эти процессы ограничивают возможность взаимодействия с другим блоком государств, и, следовательно, получение определенных ресурсов, продукции, возможность участия в мероприятиях и т. д.
Общественное мнение должно оказывать непосредственное воздействие при решении интеграционных вопросов. Предварительные опросы населения, срез общественного сознания, референдум – неотъемлемая часть осуществления любых важных внешнеполитических действий. Не факт, что население будет согласно с предполагаемым решением правящей верхушки; осознать подобное несогласие до официального принятия решения – очень важно для сохранения стабильности в государстве при стремлении к его развитию и укреплению. Даже если большая часть населения голосует за принятие какого-то решения, всегда есть процент людей, которые не согласны с ним. И очень важно знать, кто именно является этим противником, чтобы понимать, возможен ли протест и насколько серьезным он может быть. В этом плане общественное мнение играет предостерегающую роль, помогает понять, кто или что может стать опасным фактором в дальнейшем. В таком случае можно немного изменить решение, чтобы сгладить это недовольство.
В реальности же факты таковы, что общественное мнение при интеграционных процессах учитывается далеко не всегда. Этому есть масса примеров. Самые показательные, на мой взгляд, – история создания СНГ и практика интеграции в ЕС. Союз Независимых Государств был основан сразу после официального распада СССР, и решение о его создании было полностью административным. Ни один из глав государств не проявил желания поинтересоваться у народа, хочет ли последний вновь объединиться с бывшими советскими странами, считает ли правильным продолжать идти в том же направлении. В Евросоюзе все более завуалировано, так как официально страна, которая хочет вступить в ЕС, должна провести у себя референдум по вопросу интеграции. Однако сегодня есть основания утверждать, что такой референдум представляет собой практически пустую формальность. Например, при проведении в Хорватии (новейший член ЕС) референдума о её вступлении в Евросоюз явка на него составила меньше половины населения (43,51%). Из них за вступление в ЕС проголосовала только треть (33,73%), и, несмотря на это, Хорватия все равно вступила в Евросоюз.
Конечно, нельзя полностью полагаться на общественное мнение при решении важных государственных вопросов. Большая часть населения не знает всех нюансов того или иного решения и часто смутно представляет, о чем реально идет речь, полагаясь больше на свое личное ощущение, чем на максимально объективный анализ и логический вывод. Однако не принимать общественное мнение во внимание или учитывать его только формально – это большая ошибка правительства, так как это может привести к негативным последствиям. Таковые, например, можно наблюдать в Украине после того как Президент приостановил интеграцию с Евросоюзом; при этом очевидно, что корень проблемы не в приостановлении, а в характере принятия решения о евроинтеграции, которое также не учитывало сложившиеся на тот момент позиции в обществе.
Общественное мнение позволяет правящей верхушке понять, в правильном ли направлении она движется и что стоит изменить в ходе принятия решения и его реализации, чтобы оно максимально благоприятно повлияло на страну и на жизнь населения. Поэтому нынешняя роль мнения общества при решении интеграционных процессов в действительности далеко не всегда и не везде соответствует тому, какой она должна быть. И это является серьезной проблемой, которая требует пристального внимания и принятия мер для ее дальнейшего разрешения.
Четверикова Ольга
Донецкий государственный университет управления
(Украина, Донецк)
Позитивные девиации как социальное явление
Позитивным девиациям, в отличие от их зеркального отражения – негативных девиаций, в общественных науках уделяется мало внимания. Причина этого заключается в размытости понятий девиации и нормы, что особенно явственно прослеживается в случае, когда речь идёт о позитивных девиациях. Они не являются социально опасными и не нуждаются в жестком санкционировании и немедленной реакции на них со стороны общества. Вместе с тем, позитивные девиации являются неизменными спутниками прогресса. Более того, позитивные девиации – ведущая сила общеисторического развития, ведь благодаря им человечество достигает прорывов в науке, технике, искусстве, культуре, социальной жизни.
Гениев можно рассматривать как людей, меняющих историю человечества. При этом не имеет значения, в какой сфере деятельности проявилась гениальность человека – в политике, экономике, науке, военном деле, духовной сфере или культуре во всех её разновидностях (литературе, живописи, архитектуре и т.д.). Одновременно гений может быть человеком абсолютно не приспособленным к «обычной» жизни. В качестве яркого примера такой личности можно привести Альберта Эйнштейна – гениального физика-теоретика, который был совершенно беспомощным в быту, чрезвычайно рассеянным и оторванным от жизни человеком.
Несмотря на то, что гениальность является ярким проявлением позитивной девиации, среди гениальных личностей нередки те, кто имел отношение к девиантному поведению со знаком «–», в частности к алкоголизму, наркомании, суициду. К примеру, наркоманами были психолог З. Фрейд, писатель М. Булгаков, художник Э. Людвиг Кирхнер, рок-музыкант Джон Леннон, рок-певец Курт Кобейн. От алкоголизма страдали поэты Сергей Есенин и Владимир Маяковский, писатель Э. Хемингуэй, поэт и бард В. Высоцкий, певица Э. Пиаф.
Люди творческих профессий подвержены суицидальному риску из-за повышенного невротизма и болезненной восприимчивости. У творческих людей также своеобразные отношения с представителями власти и обществом в целом. Трагическая судьба покончивших с собой великих людей является ярким тому подтверждением. Так, лишили себя жизни художница Фрида Кало, писатель Александр Фадеев, поэт М. Хвылевой, поэтесса М Цветаева. На сайте Википедии в категории «Самоубийцы по роду деятельности» основная часть самоубийц относится к творческим профессиям (актёры, музыканты, писатели и т.д.), а также к военным профессиям, науке. Это те профессиональные категории, среди которых высок процент одарённых людей.
Таким образом, если гениальность является позитивной девиацией, то образ жизни гениев нередко включает и её негативные виды – алкоголизм, наркоманию, суицид. Следует отметить, что граница между позитивной и негативной формой девиантного поведения является подвижной во времени и социальном пространстве. Также гениальность может сопровождаться психическими отклонениями. Как здесь не вспомнить устоявшееся мнение, что гения от сумасшедшего отделяет очень тонкая грань. Кроме того, среди гениев нередки случаи психических заболеваний. Так, от психических расстройств страдали социолог О. Конт, физик И Ньютон, художник Винсент Ван Гог, композитор Р. Шуман.
Можно констатировать, что в современных условиях отношение общества к гениальным людям не только не изменилось, но в условиях глобализации и постиндустриального общества процесс отчуждения представителей так называемой «массовой культуры» (широких масс нашего общества) от творческой элиты приобрел угрожающий характер. Гении (как, впрочем, и другие девианты) – это чаще всего категория людей, которые по-существу обладают антисоциальными свойствами, они резко индивидуалистичны, что подчас не даёт им возможности приспособиться ни к каким общественно-экономическим условиям. При подавлении этих индивидуальных особенностей становится невозможным само творчество, так как гений зачастую проявляется только в силу резких аномалий или даже патологических особенностей.
Кроме того, в условиях социальной нестабильности поведение людей может находиться вне ординарных рамок и отклоняться от устоявшихся стандартов. Человек в экстремальных условиях может рисковать своей жизнью ради других людей, что не соответствует биологическому инстинкту самосохранения. Жертвенность и альтруизм, на наш взгляд, также можно рассматривать как позитивную девиацию, ведь любое живое существо по своей природе эгоистично.
Таким образом, созидательная девиация должна рассматриваться как нормальное явление в жизни любого общества, так как даже самый совершенный закон не в состоянии учесть всего многообразия жизненных ситуаций. Девиация выполняет функцию социальной изменчивости, повышения адаптивности индивида и общества к новым условиям. Под новой социальной реальностью мы понимаем ситуацию, при которой возникает дихотомия сложившихся в обществе целей и средств (невозможность удовлетворения старыми способами прежней потребности), а также возникновение новых потребностей.
Щербак Игорь
Харьковский национальный университет имени В.Н. Каразина
(Украина, Харьков)
Информационное неравенство: индикация проблемы
Факт существования неравенств в обществе не оспаривается. А.Г. Эфендиев указывает, что основу социальной дифференциации составляет появление новых институтов / организаций, которые не только помогают людям совместно решать определённые задачи, но и одновременно усложняют систему ролевых взаимодействий, функциональных зависимостей [1, с. 537-538]. Такое определение позволяет рассматривать в качестве критерия неравенства появление и распространение новых социальных явлений. Считаем, что таким явлением можно назвать происходящую информатизацию общества. Усиление этого процесса в современных реалиях (особенно в условиях технологизации) уже не вызывает сомнения у исследователей. В условиях увеличения количества способов воспроизведения информации актуализируется «новый» вид социально-экономических неравенств – информационное неравенство. В украинском социологическом дискурсе изучению этой проблемы уделяется мало внимания, этому посвящены работы А. Силенко, Е. Лобовиковой, Е. Горошко. Гораздо шире тема информационного неравенства разработана зарубежными исследователями, отметим труды К. Колина [2], P. Norris, C. Cuneo [3]. В нашей работе предлагаем определить, чем же является информационное неравенство, что влияет на это явление и какова его структура.
Является ли информационное неравенство самостоятельным или является продуктом действия других социально-экономических неравенств? Мы придерживаемся первой точки зрения, хоть и не стоит забывать о том, что любой критерий неравенства имеет взаимосвязь с другими. Здесь уместно вспомнить первый аргумент всех вышеназванных исследователей. Информация в современном обществе становится отдельной сферой общественной жизни, о чём не безосновательно пишут главные идеологи т.н. «информационного общества» Э. Тоффлер и Дж. Уэбстер.
Терминологически определить информационное неравенство сложно. Ряд (про)западных исследователей предлагают определять его как «цифровое неравенство» (digital divide; оно же раскол, разрыв или барьер). Расшифровывается ими это понятие как следствие неравномерного распространения новейших информационно-коммуникационных технологий (в основном, Интернета) [4]. Большинство наших украинских и российских коллег считают информационное неравенство явлением более широкого порядка и определяют его как противоречие между потребностями в информации и возможностью их удовлетворения; как разные возможности доступа к информационным ресурсам и знаниям [5, с. 122]. Мы считаем, что digital divide – это особый, специфический вид информационного неравенства, который продуцируется цифровыми технологиями. Само информационное неравенство мы, принимая вторую точку зрения, предлагаем рассматривать как разные возможности в получении, обработке и хранении информации, доступе к информационным ресурсам, знаниям. Эмпирически информационное неравенство измеряется не только возможностями и уровнем использования Интернета и технических средств коммуникации, но и доступом к таким ресурсам как библиотеки, печатные носители, информация органов государственной власти, образование и другим нецифровым способам получения, обработки, усвоения информации.
Информационное неравенство имеет свою структуру. Здесь уместно вспомнить идею К. Колина о структурных проявлениях информационного неравенства в обществе. Оно по-разному проявляется на всех уровнях социальной реальности: на микроуровне – между конкретными индивидами (явление «информационной бедности»), на мезоуровне существуют различия между разными элементами социально-демографической и территориальной структуры (разделение на «информационные города» и «информационные пригороды»), макроуровень характеризуется разными особенностями разных стран, разной доступностью в них информации [2].
Существует множество взглядов на причины информационного неравенства. На наш взгляд, более полное, комплексное объяснение природе этого явления дал К. Кунео. Он предложил двенадцать индикаторов «информационного неравенства»: демографический, географический, геронтологический, гендерный, психологический, образовательный, экономический, социологический (стратификация, занятость населения), трудовой, культурный, показатель нетрудоспособности и политический показатель [3, p. 9]. Мы считаем, что эти индикаторы практически полностью демонстрируют, какие факторы могут формировать информационное неравенство. Однако если рассматривать информационное неравенство как самостоятельное явление, то будет уместным продемонстрировать, какие факторы какой уровень неравенства продуцируют. Наша структурно-факторная модель выглядит следующим образом. На каждый уровень влияют следующие детерминанты: на микроуровень – образовательные, гендерные, возрастные, культурные, трудовые различия, принадлежность к отдельному территориальному сообществу, возможности трудоспособности; на мезоуровне – культурные различия, профессиональная стратификация, географический показатель; на макроуровне – политические и социокультурные различия сообществ; «универсальный» фактор – экономический.
Таким образом, можем отметить, что информационное неравенство – это сложное, многофакторное, культурно обусловленное явление, имеющее свои повседневностные проявления. Актуальность изучения информационного неравенства объясняется усилением информационных потоков в обществе и, как следствие, обострением социальной дифференциации по информационному критерию. Перспективы изучения явления широки: от разработки специальной методологии исследования до поиска классического теоретического концепта.
Литература: 1. Общая социология: учебное пособие / под ред. проф. А.Г. Эфендиева. — М.: ИНФРА-М, 2000. – 654 с. 2. Колин К.К. Фундаментальные основы информатики: социальная информатика / Константин Константинович Колин. – М.: Деловая книга, 2000. Режим доступа: http://rudocs.exdat.com/docs/index-50836.html 3. Cuneo C. Globalized and localized digital divides along the information highway: a fragile synthesis across bridges, ramps, cloverleaves, and ladders / Carl Cuneo // The 33-rd Annual Sorokin Lecture. – 2002. Available : http://indigenous.mcmaster.ca/institute-on-globalization-and-the-human-сondition/documents/IGHC-WPS_02-2_Cuneo.pdf 4. Аймалетдинов Т.А. "Высокие технологии" и проблемы информационного неравенства в России / Аймалетдинов Тимур Алиевич // Социологические исследования. – № 3 / 2008. – С. 121-126 5. Информационное неравенство // Русско-английский глоссарий по информационному обществу. Режим доступа: http://www.iis.ru/glossary/digitaldivide.ru.html
Для нотаток
Для нотаток
Наукове видання
Соціологія у (пост)сучасності
Збірник тез доповідей ХIІ Міжнародної
наукової конференції студентів та аспірантів
Харків, 27-29 березня 2014 р.
Українською, англійською, російською мови
Відповідальна за випуск Л.М. Хижняк
Дизайн обкладинки І.М. Дончик
Комп’ютерне верстання
А.О. Калашнікова
Підписано до друку 28.02.14 Формат 60x84/16.
Друк ризографічний. Папір офсетний.
Ум. друк. арк. 8,09. Обл.-вид. арк. 9,24
Тираж 90 пр. Ціна договірна.
61022, м. Харків, майдан Свободи, 4
Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна
Видавництво Харківського національного університету імені В.Н.Каразіна
Надруковано ХНУ ім. В.Н.Каразіна
61022, м. Харків, пл. Свободи, 4
Тел. 705-24-32
Свідоцтво суб'єкта видавничої справи ДК № 3367 від 13.01.09
Достарыңызбен бөлісу: |