Соціологія у (пост)сучасності Збірник тез доповідей XIІ міжнародної наукової конференції студентів та аспірантів


Соціальні мережі як платформа соціально-мобілізаційної активності



бет8/13
Дата15.07.2016
өлшемі1.22 Mb.
#201075
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13

Соціальні мережі як платформа соціально-мобілізаційної активності



Масові комунікації на платформі Web 2.0 стають чинником виникнення новітніх віртуальних форматів соціальної активності. Соціально-мобілізаційна активність із застосуванням інструментарію соціальних мереж (рухи, демонстрації, флеш-моби) стає повсякденним життям сучасного суспільства. Соціальні медіа стали найпопулярнішою складовою сучасного інтернету, яким у світі користуються нині понад 2 млрд. осіб, а в Україні – від 16 до 18 млн. (за різними оцінками). Величина потенціалу соціальних медіа дозволяє з їх допомогою влаштувати «блогерні революції» на кшталт тих, що відбулися в Єгипті, Тунісі, Ємені, загальнонаціональні акції, організувати громадський або політичний рух тощо.

За останні роки є достатньо прикладів впливу соціальних мереж на політику в Білорусі, Молдові, Ірані та Україні. В Молдові у 2009 р. після парламентських виборів натовп більш ніж з десяти тисяч молодих молдаван постав із соціальних контактів у мережах Facebook і Twitter з акціями протесту, громив урядові будівлі і бився з поліцією. Коли через Twitter в Інтернет полетіли сотні повідомлень очевидців, всесвітню павутину у столиці Молдови Кишиневі відключили.

23 травня 2009 р. соціальна мережа Facebook була заблокована на території Ірану напередодні майбутніх президентських виборів. Після виборів 12 червня 2009 р. заборонили висвітлення виступів опозиції. Twitter став місцем координації нових акцій, а також поширення закликів і інструкцій щодо атак на урядові сайти. Підкреслюючи важливість свободи слова в мережі, адміністрація Twitter пішла на значні поступки, скасувавши планові технічні роботи на сервері [4;6].

У 2012 р., напередодні виборів в Білорусії, у соціальній мережі були створені групи «Набрид нам цей Лукашенко» (37 тис. користувачів) і «Тільки ШОС» (більш 15 тис. користувачів), які пропагували «бойкот «виборів» з гаслами: «Голос вкрасти легко, а сфальсифікувати явку – неможливо» [1; 5].

Багатотисячні антиурядові демонстрації з вимогами радикальних політичних реформ в січні-березні 2011 р. пройшли в Алжирі, Бахрейні, Джібуті, Єгипті, Йорданії, Іраку, Ємені, Лівані, Мавританії, Марокко, Сирії, Судані, Султанаті Оман. Спроби їх проведення мали місце в Кувейті. Громадянська війна розгорілася в Лівії. Відмінною рисою практично всіх виступів народних мас у країнах Північної Африки та Близького Сходу стало активне використання протестуючими глобальної мережі, зокрема різних соціальних мереж, для мобілізації протестних настроїв, координації своїх дій, інформування світової громадськості про події [2; 3; 4; 6].

У грудні 2013р. – січні 2014 р. нами було проведено експертне дослідження для визначення ролі соціальних мереж у сучасних українських політичних комунікаціях. До участі в дослідженні були запрошені більше 50 експертів віком від 25 до 60 років. Відбір респондентів здійснювався методом «снігової кулі».

Інтернет-лідери думок мають свою постійну аудиторію підписок загальною кількістю 160 тисяч людей та постійну аудиторію читачів загальною кількістю 240 тисяч людей. Ми склали портрет постійної аудиторії експертів в соціальних мережах:

- Facebook. Суспільну активність даної соціальної мережі експерти оцінюють у 4,4 бали, а політизованість аудиторії – у 4,6 за 5-бальною шкалою. Найпоширеніша вікова група – 36-45 років, далі в порядку спадання: 25-35 років, 46-55 років, 16-24 років, 61 і старше.

- Twitter схожий на Facebook за активністю та повністю ідентичний за віковою градацією. Суспільну активність даної соціальної мережі експерти оцінюють у 3 бали за 5-бальною шкалою, а політизованість аудиторії – у 4,75. Наймасштабніша вікова група – 36-45 років, далі в порядку спадання: 25-35 років, 46-55 років, 16-24 років, 61 і старше.

- vk.com. Суспільну активність та політизованість своєї аудиторії в vk.com експерти оцінюють у 3 бали за 5-бальною шкалою. Наймасштабніша вікова група – 36-45 років, трохи менше – 16-24 років і 25-35 років, в меншості – 46-55 років і аудиторія віком від 61 та старше.

Оцінки ролі експертів участі їхньої аудиторії в публічних акціях розподілилися таким чином: значна частина експертів (67%) визнає, що їхня думка була тільки стимулюючою, аудиторія зробила б це і за власним бажанням; 20% експертів визнають прямий вплив їхніх постів в соціальних мережах на активність аудиторії. 13% утрималися від відповіді.

Facebook – соціальна мережа, яка, на думку переважної частини експертів (80%), відіграла найбільшу роль в мобілізації активності людей; Twitter на другому місці, vk.com – на третьому. Експерти оцінювали роль соціальних мереж в мобілізації аудиторії за віковим цензом (шкала від 1 до 5, де 1 – найменш значуще, 5 – найбільш). Так, для мобілізації аудиторії за віком:

Вік 16-24: vk.com і Twitter – 4, Facebook – 3,5;

Вік 25-35: Facebook – 4,8, Twitter – 4,1, а vk.com – 2,9;

Вік 36-45: Facebook – 4,6, Twitter – 4,1, а vk.com – 2,6;

Вік 46-55: Facebook – 3,8, Twitter – 2,9, а vk.com – 1,8;

Вік 56-60: Facebook – 2, Twitter – 1,5, а vk.com – 1,2;

Вік 61 та старше: Facebook – 1,2, Twitter – 1, а vk.com – 1.

Отже, за останні роки було багато вдалих і невдалих революцій, створених за допомогою соціальних мереж. Українське суспільство в розрізі політичних подій листопаду 2013 р. – січня 2014 р. продемонструвало можливості соціальних мереж як платформи соціально-мобілізаційної активності. Але соціальні мережеві сервіси самі по собі не є і не можуть бути джерелом і причиною соціальних хвилювань і тим більше революцій. Соціальні мережі є зручним інструментом і індикатор політичної (громадської) активності.

Література: 1. Набрид нам цей Лукашенко [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://vk.com/stopluka. 2. Раскевич Ю. Социальные сети против диктаторов: Тунис сверг правительство «Цифровой революцией» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.kyivpost.ua/world/article/socialnye-seti-protiv-diktatorov-tunis-svergpravitelstvo-cifrovoj-revolyuciej.html. 3. Роль социальных сетей в египетских беспорядках [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.rian.ru/analytics/20110201/329144526.html. 4. Савкин Н. Великая арабская демократическая революція / Н. Савкин // Вестник аналитики. – 2011. – № 1. – С. 51–53. 5. Тільки ШОС [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://vk.com/l_l_loc. 6. Morozov E. Smart Dictators Don’t Quash the Internet / Morozov E. [Електронний ресурс]. // The Wall Street Journal. – 2011. – Режим доступу: http://www.evgenymorozov.com/writings.html
Зубарєв Олександр

Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна

(Україна, Харків)
Повсякдення та смерть у феноменології:

історико-соціологічний аспект
Тема смерті та її стосунку до повсякдення є однією з наскрізних тем для феноменологічної соціології та соціальної феноменології. Вона сягає своїми витоками екзистенціальної аналітики М. Гайдеґґера, розгорнутої в праці «Буття та час». Ця робота належить до філософських, а тому викладені в ній положення, як правило, сучасною соціологією не розглядаються. Тим не менш, в межах історико-соціологічного дослідження вони становлять неабиякий інтерес, адже являють собою фундамент, на якому вибудовувалося феноменологічне тлумачення смерті А. Шюца, П. Бергера та Т. Лукмана.

За М. Гайдеґґером, у бутті-до-смерті, яке є однією з екзистенціалей людського існування, присутність віднесена до самої себе як особливої здатності бути. Але, оскільки самість повсякдення – це особа, що конституюється в публічному витлумачуванні, то розуміння того, як повсякденна присутність (німецькою Dasein, себто «тут-буття», ми даємо переклад В. Бібіхіна – «присутність») пояснює собі своє буття-до-смерті, надає нам мовлення, в якому це пояснення виражається вголос. В публічності повсякденного спілкування смерть тлумачиться як подія, яка повсякчас і повсюди трапляється, але трапляється з Іншими: близькими й чужими, знайомими та незнайомими людьми – непомітна, далека.

Щоб продемонструвати це, М. Гайдеґґер аналізує розхожу фразу «людина смертна, але я сам поки що ні». Перша частина цього вислову «людина смертна» зводить смерть до публічної події, яка стосується всіх, а значить, нікого конкретно. Двозначність твердження свідчить про прагнення якомога більше відсторонитися від смерті, приховати її можливість та властиві їй моменти безвідносності та необхідності. Як зазначає М. Гайдеґґер, прагнення ухилитися від смерті настільки панує над повсякденням, що в бутті-одне-з-одним близькі того, хто помирає, часто запевняють його, що він омине смерть і повернеться до заспокоєної повсякденності свого влаштовуваного турбуванням світу [2, с. 287-289].

І все ж, зауважує М. Гайдеґґер, другою частиною вислову «але я сам поки що ні» повсякдення визнає щось на зразок достовірності смерті. Утім, це «неадекватна достовірність», яка «тримає те, в чому впевнена, в прихованості» [2, с. 292]. Коли люди розуміють смерть як подію, яка просто трапляється в житті, то ця достовірність аж ніяк не стосується буття-до-кінця. Тобто люди знають про смерть взагалі, але живуть, власне кажучи, без впевненості у своїй. Цим «але…» люди остаточно відмовляють смерті в достовірності, приховують в достовірності смерті невизначеність її коли. Цій невизначеності коли смерті буденна турбування надає визначеності тим, що «вклинює перед нею осяжні невідкладності й можливості найближчих буднів» [2, с. 293].

Проведений аналіз буденного спілкування щодо смерті дозволяє М. Гайдеґґеру сформулювати повне екзистенціальне визначення смерті, яка «як кінець присутності є найбільш своя, безвідносна, достовірна й у якості такої невизначена, необхідна можливість присутності. Як кінець присутності, смерть є в бутті цього сущого до свого кінця» [2, с. 294]. Ми не будемо занурюватися глибше в ці рефлексії М. Гайдеґґера, які заслуговують, безперечно, і на критику, й на осмислення. Наразі для нас важливо, що М. Гайдеґґер звертає увагу на властивість повсякдення оберігати себе від руйнування через специфічні формули мислення та мовлення, в чому ми переконалися на прикладі аналізу публічного пояснення смерті.

У концепції А. Шюца проблематика смерті, акумульована в понятті фундаментальної тривоги, яке багато в чому нагадує гайдеґґерівське буття-до-смерті, осмислюється в контексті аналізу світів досвіду та феномену релевантності. «Вся система релевантностей, яка керує нами в природній установці, – пише А. Шюц, – базується на основоположному переживанні, властивому кожному з нас, а саме: я знаю, що я помру, і я боюся померти. Це базисне переживання ми пропонуємо називати фундаментальною тривогою» [3, с. 422]. Страх смерті, за А. Шюцем, вмотивовує індивіда в рамках природної установки висувати плани й проекти, докладати зусиль для їх досягнення. Втім, цей страх не є тотальним. Мислитель-теоретик, на думку А. Шюца, здійснивши «стрибок» у кінцеву область значення наукового теоретизування, звільняється від фундаментальної тривоги та пов’язаної з нею системи прагматичної релевантності [3, с. 441]. Але навіть якщо допустити, що зі зсувом у системі релевантності, який відбувається при переході від природної до наукової установки, наша власна скінченність перестає нас хвилювати, то це не означає, що автоматично нівелюється значущість факту смертності інших, особливо близьких нам, людей. Так, на думку М. Бахтіна, саме народження, життя та смерть інших є визначальними подіями нашого життя, що конституюють його сюжет та зміст, тоді як терміни нашого власного життя, парадоксально, такого визначального, сюжетного значення не мають [1, с. 180].

Окреслена проблема є багатоплановою, а отже, потребує міждисциплінарного дослідження. Однак феномен смерті у соціологічній перспективі не може бути повністю осмислений безвідносно до повсякдення. Осмислюючи повсякдення через ставлення до смерті, ми додаємо соціологічному вивченню повсякдення глибини та ґрунтовності, а осмислюючи смерть в контексті повсякдення – виходимо на проблему смерті як культурного феномену, що становить перспективний напрям подальших досліджень.

Література: 1. Бахтин М.М. Собрание сочинений в 7 томах. Том 1. Философская эстетика 1920-х годов / М.М. Бахтин. – М.: Изд-во «Русские словари», «Языки славянских культур», 2003. – 958 с. 2. Хайдеггер М. Бытие и время / М. Хайдеггер; пер. с нем. – Х.: «Фолио», 2003. – 503с. 3. Шюц А. Избранное: Мир, светящийся смыслом / А.Шюц; пер. с нем. и англ. − М.: «Российская политическая энциклопедия» (РОССПЭН), 2004.−1056 с.
Иванова Анна

Харьковский национальный университет имени В.Н. Каразина

(Украина, Харьков)
Политические мифы как способ конструирования социальной реальности
Наша социальная реальность в существенной степени структурируется и определяется языком. Посредством языка индивид способен заявить о себе и вступить в контакт с другими. Именно через призму языка социальная действительность структурируется, постигается, передается от поколения к поколению. Язык представляет собой двойственный феномен: он одновременно может отражать существующую социальную реальность и создавать и влиять на неё. Таким образом, изучение языка, его функций и особенностей возможно только с учётом его включённости в социальный контекст.

Культура и идеология, которые обычно воспринимаются как феномены макроуровня, воспроизводятся в дискурсе на микроуровне. Естественно, для изучения этих феноменов недопустимо сведение их исключительно к дискурсу. Однако их оформление в языке играет значительную роль, и воплощается оно именно в дискурсе.

В контексте данной работы наиболее подходящим определением дискурса будет понимание его как «системы функционального языка или образов языкового происхождения, сформированной обществом в целях распространения набора представлений, убеждений и норм; в то же время это воображаемое отношение людей к реальным условиям их бытия» [1]. В границах одного общества может существовать неограниченное количество дискурсов, функционирование которых зависит от того, какие мифы лежат в их основе. Любой дискурс в разной степени стремится к деформации реальности и навязыванию определенного смысла всевозможными способами. Создание мифов является одним из них. Однако в основе мифа лежат языковые манипуляции.

По отношению к дискурсу миф выступает в роли амбивалентного феномена: именно миф является основой дискурса, предпосылкой к его формированию, и в то же время миф является основным инструментом дискурсивной власти. Таким образом, миф вначале конструирует дискурс, а потом дискурс использует миф в качестве своего основного инструмента [2].

На первичном уровне миф, как и любая другая символическая система, формируется путем смещения уровней означающего и означаемого, т.е. поверхностного, демонстративного и глубинного уровней сознания, в котором заложено значение. При искажении восприятия реальности на поверхностном уровне происходит соответствующее искажение восприятия реальности и на более глубоком уровне. Человек принимает за истину искаженное, упрощенное, шаблонное видение реальности, а его поведение определяется не рациональным выбором, а привычкой или стереотипом.

В наиболее общем смысле под мифом понимается один из способов концептуализации реальности, упрощенное объяснение и описание истории мира через создание совокупности понятий, слов, символов, идей и концептов. Миф всегда предстает перед нами как редукция, совокупность упрощений, сведение многообразных смыслов и понятий к одному, часто примитивному, одномерному переживанию. Обычно миф претендует на создание целостного мировоззрения, которое характеризуется целостностью, простотой и очевидностью. Такой мировоззренческий подход становится возможным благодаря опоре мифа на бинарные оппозиции, которые в наибольшей степени сообщают простоту пониманию мира, так как делят его на две абсолютные противоположности. Такое мировоззрение позволяет установить моральные, политические и идеологические позиции, указывая на то, что хорошо, а что плохо. Исходя из этого, миф конструирует свое представление о реальности и определяет соответствующую ей модель поведения.

Мифологизация чаще всего характерна для тех периодов исторического развития общества, когда «действительность отождествляется с идеализированными конструкциями, принимаемыми за реальность» [3, с. 24]. Несмотря на все вышесказанное, чтобы по-настоящему завладеть массовым сознанием, идея должна тем или иным способом пройти стадию легитимации, обеспечения согласия путем оправдания и объяснения [4]. Это акт трансформации частного интереса в общественный, приданию отдельной идеи массового характера. Идея, обладающая общественной легитимностью, может претендовать на авторитетность, правомерность, объективность и справедливость [4], чем, в свою очередь, успешно пользуется миф. Таким образом, чтобы миф начал действовать и выполнять свои функции по объяснению и регулированию социальной действительности, ему жизненно необходима опора на веру со стороны тех, на кого он направлен. И чем больше людей в него поверит, тем сильнее он сможет повлиять на конструирование реальности и ее образа в массовом сознании.

Необходимо понимать, что миф – это не выдумка и не ложь, что он не ставит перед собой цели обмануть. Миф всегда направлен на преподнесение неполного образа реальности, лишь той ее стороны, которая покажет ее в наиболее выгодном для кого-то свете. Таким образом, любое высказывание способно стать мифом, когда его смысл начинают сводить к пустой форме. Высказывание, лежащее в основе мифа (его означающее), изначально, до мифологизации, имело свой смысл. Однако миф деформирует его, акцентирует внимание на форме, а не на содержании. Миф «похищает смысл» [4, с. 97].

В современном обществе различного рода мифы глубоко укоренены в массовом сознании, образуют в нем различные, настолько устойчивые структуры, что в обыденном сознании миф никак не выделяется. Это усложняет их выявление и анализ, однако, не означает факта их отсутствия.

Литература: 1Ушакин С.А. После модернизма: власть языка или язык власти / С.А. Ушакин // Общественные науки и современность. – № 5/1996. – С. 130-141. 2. Литовченко А.Д. Господствующий дискурс и основные политические мифы современной Украины [Электронный ресурс] / А.Д. Литовченко. Режим доступа: http://cepkharkov2001.narod.ru/litovchenko.htm 3Попова И. Повседневные идеологии. Как они живут, меняются и исчезают / И. Попова. – К.: ИС НАНУ, 2000. 4Бурлачук В. Символ и власть: роль символических структур в построении картины социального мира / В. Бурлачук. – К.: ИС НАНУ, 2002.

Калашникова Алина

Харьковский национальный университет имени В.Н. Каразина

(Украина, Харьков)
Живопись в сетях: современность и перспективы
Современные информационные технологии позволяют представлять визуальные продукты культуры географически дистанцированному зрителю. Представление это, безусловно, ограничено техническими характеристиками используемого оборудования (видеокарта, параметры монитора, скорость соединения с Интернетом etc.), на чём акцентируют специалисты по истории и теории искусства, утверждающие принципиальное преимущество восприятия оригинала перед таковым любой, даже самой качественной, копии. Оригинальность, своеобразие, подлинность – определяющие характеристики предмета искусства, приданные ему художником через сакрализацию и отчуждение функционального смысла. Создавая картину, мастер конструирует основу будущего нарратива, истории уже не просто изображения, но произведения: где, когда, кем, под влиянием каких событий она была создана, где, в каком контексте и сколько раз выставлена, какие получены рецензии и так далее.

Однако, если для специалиста или коллекционера ознакомление с оригиналом обязательно для легитимности и самой формулировки критического мнения, то рядовой зритель зачастую вынужден и согласен обойтись симулякром третьего, а то и четвёртого порядка, предлагаемым пользователями сети. Стремясь предоставить массовому зрителю доступ к искусству, многие музеи, в первую очередь негосударственной формы финансирования, создают приложения, позволяющие совершить виртуальную экскурсию по их залам. Казалось бы, это путь к падению действительной посещаемости и убыткам, но магическая привлекательность подлинности заставляет зрителя стремиться хотя бы один раз увидеть оригинал, сколько бы он ни рассматривал копию.

Это позволяет утверждать, что сюжетно-смысловая и этическая составляющие в потреблении живописи на сегодняшний день уступают, с одной стороны, чувственно-эмоциональному восприятию чистой формы, с другой – социально-статусному значению обладания опытом потребления подлинника. Для тех, кто любит живопись саму по себе и хочет наслаждаться её продуктами, но не является при этом профессиональным критиком или коллекционером, распространяемые в социальных сетях и демонстрируемые в интернет-галереях эрзац-картины являются удобным и приемлемым способом разнообразить повседневность. Живопись, таким образом, обретает доступ к массовому зрителю за счёт автодесакрализации и сокращения дистанции до зрителя. Однако это определённым образом уничтожает саму искусственность живописи, делает её частью контента, которым обмениваются пользователи социальных сетей.

Предоставление доступа к изобразительному искусству широким массам положительно сказывается на удовлетворении их духовных потребностей. Вместе с тем, оказывается под угрозой практика традиционного воспринимания живописи, «общения с произведением», которое характерно для посетителей выставок. Кроме того, из-за «клипового мышления», свойственного особенно активным пользователям социальных сетей (в частности, подросткам и молодёжи), для выполнения визуальным контентом в социальной сети его эстетической функции требуется просмотреть относительно большее количество картин(ок), чем требовалось бы просмотреть картин при традиционном способе их воспринимания.

Для производителей живописи личная интернет-страница или профиль на многопользовательском сайте-галерее, – прекрасный способ связаться с потенциальным покупателем. Клиента, способного заплатить за картину сравнительно большие деньги (такова мечта о судьбе Золушки в исполнении художника), редко можно увидеть на выставке в рядах зрителей, чаще к нему применяют индивидуальный подход. Большинству отечественных художников Интернет даёт возможность привлечь клиента из другой страны, не тратя значительные средства на организацию зарубежных выставок, и добавить в свою творческую биографию ценную строку о присутствии их работ в частных коллекциях иностранцев.

На макроуровне свойство Интернета невозбранно распространять творения художников без единого копирайта может, с одной стороны, нивелировать ценность искусства в том виде, в котором она существует сейчас, с другой – сыграть роль катализатора процесса кристаллизации элиты внутри поля искусства. Ведь при условии свободной циркуляции живописных произведений повышается риск воровства творческих идей, становится возможным воспроизвести оригинальную работу в точном соответствии с понравившимся концептом, но уже руками другого художника. Такая работа, безусловно, может отличаться деталями и техникой исполнения, но нередко автор узнаёт в чьей-то работе свою идею. Впрочем, это явление существовало задолго до появления Интернета и практики обмена контентом, а сами художники обычно не видят в заимствовании ничего дурного. Однако в условиях тотального воспроизведения, сопровождаемого невероятной быстротой трансляции идей, возрастёт дефицит новаторства и способности к генерированию новых живописных концептов, что будет способствовать очередному реструктурированию поля художественного производства.


Капнинова Марина

ХНУ им. В.Н. Каразина

(Украина, Харьков)

Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13




©dereksiz.org 2024
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет