Інтернет як сфера підприємницької діяльності

Підприємництво в Інтернеті неухильно набирає обертів. Все більше і більше комерційних структур створює бізнес-сайти у Всесвітній мережі, використовує її для налагодження прямих поставок, удосконалює безпосередній та опосередкований вплив на свідомість потенційних клієнтів та споживачів. Спектр послуг, які можна надавати в Інтернеті, можна вважати безмежним. Тим більше, що підприємці мають можливості використовувати Інтернет у якості надійного важеля щодо неухильного розширення потреб споживачів в першу чергу за допомогою реклами.

У 2012 р. комітет Інтернет-асоціації України з питань інтернет-реклами проводив дослідження щодо річного обсягу коштів, які рекламодавці направляють саме в інтернет-рекламу. За даними дослідження об’єм ринку інтернет-реклами України в 2012 р. досяг 594 млн. грн., при цьому доля прямих продажів на цьому ринку – 44,6% [1]. Ці дані показують, що підприємці та компанії, розуміючи можливості роботи за допомогою мережі Інтернет, все більше коштів вкладають в рекламу своїх товарів та послуг. Компанія «Gfk Україна» провела дослідження, метою якого було з’ясувати, як український бізнес користується Інтернетом. Результати свідчать, що українські підприємства використовують мережу перш за все для того, щоб заявити про своє існування і просувати свій бренд (власний веб-сайт мають 62% опитаних). «Онлайн-рекламу розміщує близько третини (34%) українських компаній, при цьому 25% з них мали одноразовий досвід розміщення реклами (рідше одного разу на рік). Просуванням компанії через соціальні мережі займається 22% опитаних підприємств. Близько третини підприємств здійснюють закупівлю продукції для своїх потреб в інтернет-магазинах. Водночас, продажем своєї продукції через Інтернет займається 12% компаній» [2]. Є також значний тіньовий сегмент бізнесу в Інтернеті, який має свої особливості. Тому дуже важко скласти картину потужностей підприємницької діяльності, яка безпосередньо чи опосередковано пов’язана з інтернет-середовищем.

Реальний потенціал підприємництва значною мірою зростає у зв’язку з якісним та кількісним розширенням соціальних мереж, за допомогою яких стає можливим установити більш тісний взаємозв’язок з партнерами та потенційними клієнтами. Соціальні мережі також дозволяють впливати на різноманітні цільові аудиторії, формувати їхні потреби, намагатися задовольнити індивідуальні смаки. Користувачі соціальних мереж надають багато особистої інформації, що дозволяє бізнес-імперіям, які мають можливості використовувати ці дані, досить чітко та оперативно реагувати на зміну споживацьких пріоритетів, корегувати їх та в разі зниження попиту на «старі» товари та послуги спрямовувати на «нову» продукцію.

Бізнес-середовище в Інтернеті за останні роки значно розширило свої потужності щодо безпосереднього забезпечення певного відсотку громадян робочими місцями. Все більша кількість людей, поза залежністю від статі і віку, намагається знайти хоча б часткову зайнятість, використовуючи можливості Всесвітньої павутини, у т. ч. здійснюючи спроби організувати свій приватний бізнес. Підприємницька діяльність в мережі Інтернет має свої плюси та мінуси. Серед найбільш позитивних рис слід відзначити такі: вільний графік роботи, робота вдома; працювати в Інтернеті можуть люди з обмеженими фізичними можливостями; доступ до Інтернету є практично з будь-якої точки планети, що дозволяє бути мобільним; за допомогою соціальних мереж можна налагодити оперативні та безпосередні стосунки з клієнтом, незважаючи на географічну віддаленість; та ін. Слід також відзначити і негативні риси та певні ризики: існує вірогідність, що дані, які зберігаються в мережі, можуть бути розсекречені, сторінку зламано конкуруючою фірмою; немає гарантії, що ви отримаєте прибуток за представлені послуги; велика кількість вірусів в мережі Інтернет тощо.

Таким чином, Інтернет як сфера підприємницької діяльності постійно розширює свої можливості та межі, підкоряючи нові країни і нові соціальні спільноти, постійно удосконалюючи засоби та характер впливу на споживачів, а тому потребує подальших досліджень.

Электорат как категория граждан, имеющих активное избирательное право, в России стал формироваться с конца 1980-х гг., в то время как в странах Европы и США электорат формировался столетиями. Первые теории электорального поведения появились на Западе в начале XX в. Западными социологами и политологами с тех пор было сформулировано достаточно большое количество концепций и теорий, объясняющих электоральное поведение. Многие зарубежные теории доказали свою эффективность в условиях стабильных политических систем, однако в условиях переходного общества возникают трудности при их применении. Подтверждением этого тезиса может служить неэффективность концепций анализа электорального поведения, разработанных западными учеными, в условиях российской реальности 90-х гг. XX в. [6].

В России электорат изучался Г. Голосовым, Л. Гудковым, В. Римским, Ю. Шевченко. Несмотря на значительное количество прикладных исследований, ощущается определенный дефицит информации в сфере политической социологии, т.к. большая часть их носит закрытый характер [5, с. 9].

Для анализа электорального поведения мы использовали результаты выборов в Законодательное собрание Приморского края, прошедших в декабре 2011 г. Кроме того, в апреле 2013 г. мы провели социологическое исследование, направленное на выявление мотивации избирателей. Методом исследования было анкетирование, выборка составила 100 чел.

Выборы в краевую думу проходили в декабре 2011 г. по смешанной системе. Всего в Законодательном собрании 40 депутатов, половина из них избираются по партийным спискам, и столько же – по одномандатным округам. В выборах приняли участие 4 партии: «Единая Россия», КПРФ, «Справедливая Россия», ЛДПР. Явка составила 48,32%, в то время как на выборах 2006 года она была на уровне 39,4%, что свидетельствует о повышении политической активности граждан [3; 4].

По результатам голосования «Единая Россия» получила 33,65% голосов избирателей, КПРФ – 23,81%, ЛДПР – 19,83%, «Справедливая Россия» – 19,84%. Результаты выборов показывают изменения в электоральном поведении приморцев. Если в 2006 году «Единая Россия» получила 48,31% голосов избирателей, то в 2011 году ее поддержка уменьшилась на 14,66 пунктов от общей явки избирателей, при этом показатели других партий выросли. Так, например, поддержка КПРФ поднялась на 11,41 пункт, поддержка «Справедливой России» на 19,84 пункта, ЛДПР на 14,14 пункта.

Следует отметить, что количество и качество партий в 2011 г. отличалось от 2006 г. Так, например, «Справедливая Россия» в прошлых выборах не участвовала, в то же время в выборах 2011 г. не было таких партий, как «Свобода и народовластие» В.И. Черепкова. Подобные трансформации политической сцены вынуждают избирателя голосовать по-другому. Стоит заметить, что у российского избирателя еще не завершен процесс формирования политической идентификации. Это означает, что идеологические установки политических партий не имеют большого влияния на электоральное поведение [1, с. 47]. Е. Васильевой было выдвинуто мнение, что причиной перераспределения электората было протестное голосование, при котором избиратели скептически относились к своим возможностям что-то изменить [2]. Для проверки данного положения нами был задан ряд вопросов респондентам, среди них был «Изменится ли ваша жизнь после выборов?». Ответы на него распределились следующим образом: 20% считают, что жизнь станет лучше; 21% полагает, что жизнь немного изменится в лучшую сторону, 42% склонны полагать, что ничего не изменится. Таким образом, подавляющее большинство респондентов скептически относится к своему участию в выборах. Это может быть следствием неспособности населения осознавать текущую социально-политическую ситуацию и рычаги своего влияния на нее. Этим же можно объяснить, что 44% респондентов не интересуются политикой.

На основе проведенного исследования можно сделать следующие выводы: во-первых, для электората Приморского края свойственна пассивность и высокий уровень абсентеизма; во-вторых, для жителей Приморского края характерно протестное голосование; в-третьих, идеологические установки партий мало влияют на решения избирателей.

Степень реализации индивидами собственных смысложизненных притязаний является для исследователя одним из индикаторов удовлетворенности / неудовлетворенности жизнью, косвенно выражает социальное самочувствие. Поэтому можно утверждать, что проблема реализации смыслов жизни является одной из актуальных для исследователей, которым небезразлична проблематика смыслов жизни (как индивидуальных, так и общественных). Целесообразно при анализе проблемы реализации смыслов жизни сконцентрировать внимание на двух специфических факторах, которые выделяются на общем фоне субъективно-объективных и объективно-субъективных причин, а также влияют на возможность воплощения индивидами смысложизненных приоритетов в повседневную жизнедеятельность: свобода и жизненный шанс.

Свобода – это механизм, который позволяет человеку найти истинный смысл его жизни. Так, М. Рубинштейн, характеризуя роль феномена свободы в поиске смысла, пишет: «Чтобы найти не относительный смысл, а истинный, нужна свобода – это уже сказано самим понятием личности. Только через нее человек выступает в сферу оценки ценностей и освобождается от власти вещей и существования в роли орудия» [1, с. 273]. Однако значение феномена свободы при реализации смысложизненных ориентиров заставляет исследователя задаваться вопросом: насколько индивид является свободным от существующих социальных условий, социокультурных предрассудков, общественного мнения и т.д. при попытках наполнить свою жизнедеятельность смысловым содержанием? Э. Фромм в работе «Бегство от свободы» обозначает существующие зависимости человека от его социального окружения: «До тех пор и поскольку индивид, фигурально выражаясь, не разорвал пуповину, которая связывает его с внешним миром, он не является свободным, а эти цепи дают ему чувство принадлежности к чему-то, как будто гарантируя ему безопасность существования за счет корня в какой-то почве» [2]. По мнению ученого, человек приобретает свободу только в единстве его индивидуальности с социумом. Однако, если социальные, экономические, политические условия не могут стать основой для успешной реализации смысложизненных установок, у индивида возникает потребность в механизмах «бегства от свободы». В таком случае свобода становится ресурсом, который ограничивает человека в его стремлениях придать смысловую нагрузку его жизнедеятельности.

Рассматривая существующие ограничения человека в свободе его действий при реализации выбранных им смыслов жизни, следует обозначить распределение жизненных шансов, происходящее от социального неравенства в обществе. В таком русле прослеживается связь между смысложизненными ориентирами, социально-культурной градацией (разные культурные стандарты поведения, стили, модели жизни, ценности, моральные нормы), социальным и экономическим статусом индивидов (дифференциация высокостатусных, низкостатусных групп; богатый, средней, бедный классы; обеспеченные и малообеспеченные).

Вопрос о том, насколько социальный статус индивида определяет реализацию смысла жизни, открывает поле для полемики среди социологов. Здесь внимание концентрируется на смысложизненных ориентациях статусных групп. Так, С. Оксамитная считает, что у одних социальных субъектов есть значительные экономические, культурные, социальные статусные ресурсы: «слаборесурсные», не обладая данными капиталами, вынуждены подчиняться установленным правилам «ресурсоемких» [3]. С другой стороны, социологи сосредоточены на изучении распределения жизненных шансов. Так, по мнению Р. Дарендорфа, жизненный шанс зависит от возможности сделать личностный выбор с социальными «привязками», которые обуславливают превращения выбора в реальное воплощение смысла [цит. по 4]. Таким образом, социальный статус семьи, ее мотивационный потенциал может стать барьером для реализации смысложизненных установок.

В существующих социальных условиях, оказывающих влияние на жизнедеятельность индивидов в глобальном социуме, процесс реализации смыслов из индивидуального акта социоинженерной деятельности, акта творчества, конструирования жизненной стратегии нередко приводит к глубокому разочарованию в жизни, неудовлетворенности ею, и представляет собой попытку адаптации к реальности.

Слід зазначити, що проблема волонтерського потенціалу молоді є маловивченою. Затребувані сьогодні ідеї про виховання громадської активності молодого покоління можна знайти у працях Н. Крупської, A. Макаренко, В. Сухомлинського, С. Шацького. Сучасні теоретико-методологічні підходи до розвитку соціальної активності молоді отримали обґрунтування у роботах Б.Вульфова, P. Литвак, М. Рожкова. Вивченням поняття молоді, волонтерства та його соціальних аспектів займаються російські соціологи, зокрема О. Холостова. Особливості формування волонтерського руху вивчалися в працях таких вчених, як Л. Браун, Дж. Джеймс, Є. Семпсон, Боббі Джі та ін. У вітчизняній літературі тема волонтерського руху вивчалася такими авторами, як Г. Почепцов, Є. Зуєва, І. Алкіперов, В. Шепель, І. Лазаренко. Однак проблема волонтерського руху на сьогодні залишається малодослідженою.

Нашою метою є дослідження волонтерського потенціалу молоді Донецька. Емпіричною базою стало соціологічне дослідження «Ставлення до молодіжної політики і вивчення потреб, інтересів молоді м. Донецька», проведене на замовлення Управління у справах сім’ї, молоді та міжнародних зв’язків Донецької міської ради у січні-березні 2013 р. соціологічною науково-дослідною лабораторією кафедри соціології управління Донецького державного університету управління [2].

Молодь за своєю природою не прогресивна і не консервативна, вона лише та сила, що готова до будь-якого починання. На сьогодні необхідно усвідомити, що поняття «сучасна молодь» вже не можна вживати в узагальненому сенсі, розуміючи під ним «молодь як єдине мoнолітне ціле», з акцентом на загальність і ясність цілей, і єдиних цінностей, що випливають з них. Сьогоднішні концептуальні підходи виходять з уявлень про те, що молодь багатогранна, володіє різними уявленнями про способи та методи досягнення поставлених цілей, різко відрізняється за цінностями і нормами поведінки. Волонтерство можна віднести до одного з проявів молодіжної субкультури. Це соціальне явище передбачає і самовираження, і вироблення громадянської позиції молодої людини. Формально, не будучи професійним рівнем соціальної роботи, волонтерство виконує конкретні соціальні функції. Це означає що волонтерська діяльність має свою спрямованість морального виховання, відродження в соціальному середовищі загальнолюдських цінностей культури і моральності. Саме тому, необхідним є формування цілісної системи активізації та регулювання молодіжних волонтерських рухів, які є показником розвиненості та високого рівня суспільства.

Залучення молоді до соціально-активного життя та повсякденних практик через розвиток волонтерської діяльності є важливим завданням державної молодіжної політики. У рамках соціологічного дослідження проводилося вивчення ставлення молодих мешканців міста до феномену волонтерства, готовності та структури мотивації до волонтерської діяльності. Опитування виявило, що переважна більшість молодих людей міста Донецька поінформовані стосовно волонтерства (75,1%). Однак той факт, що кожний п’ятий респондент не знає про дану діяльність (20,0%), свідчить про необхідність більше уваги приділяти даному питанню. Не змогли визначитися з відповіддю 4,2% опитаних [2, с. 17].

У більшості молоді сформований позитивний образ волонтера. На прохання продовжити фразу «Волонтер – це...» 54,3,% респондентів відповіли, що волонтер – це «...активна людина, що бере участь у різних громадських заходах»; 14,8% вважають, що це «людина, що допомагає бездомним, нужденним, хворим»; 3,9% відзначили, що це «активна людина, яка бере участь у спортивно-масових заходах і 5,2% вважають волонтерів диваками, тому що вони безкоштовно допомагають людям. Однак серед респондентів більше половини (67,0%) не були волонтерами [2, с. 17-18].

Треба зазначити, що з них 17,9% хотіли би брати участь у волонтерському русі; бракує часу, але хотіли бути волонтерами 29,9% молодих людей міста Донецьк. Не хотів би брати участі у подібних заходах майже кожен п’ятий опитаний. Значна кількість донецької молоді не змогла визначитися з даним питанням (16,1%) або тому, що не замислювалася над цим раніше, або через недостатню поінформованість щодо даного питання [2, с. 18].

Щоб визначити, які напрямки волонтерських програм Донецька цікавлять молодь, респондентам було запропоновано відповісти на питання: «Участь у яких волонтерських програмах цікава особисто Вам?». Кожен третій з опитаних хотів би брати участь у різних громадських заходах (31,2%), що свідчить про досить активну позицію донецької молоді, 15,1% опитаних готові допомагати безпритульним, нужденним, хворим, решта респондентів (14,5% ) готова брати участь у спортивно-масових заходах. Слід зазначити, що найбільше молоді люди зацікавлені у заходах спрямованих на кар’єрне зростання та працевлаштування, розвиток творчого потенціалу та підтримку молодих сімей, а також спортивно-туристичної спрямованості та організації дозвілля. Найменше цікавлять молодь проблеми слабозахищених груп населення, молодіжного співробітництва та взаємодії міськвиконкому та молоді. Молодь Донецька, про що свідчать результати дослідження, переважною більшістю не є учасником молодіжних громадських об’єднань, а серед тих, хто є їх учасником переважно чоловіки у віці 17-28 років. Як можна побачити, серед донецької молоді спостерігається невелика активність стосовно участі у молодіжних громадських організаціях, можливо, внаслідок відсутності бажаної мотивації, зокрема матеріальної, та зосередженості на власному кар’єрному зростанні. Також молодь не дуже активно бере участь у соціальному житті студентських або трудових колективів. Таким чином, за результатами проведеного дослідження, слід зазначити, що переважна більшість молодих людей міста Донецька поінформовані стосовно волонтерства, однак волонтерами вони не були. Такі результати свідчать, що проблема волонтерства та участі в ньому молоді не є вирішеною. Відповідно, необхідно надавати більше можливостей для реалізації молодіжних проектів, рухів, а також стимулювати та підвищувати соціальну активність молоді.

Теориями, которые открыли повседневный мир для научного изучения, стали драматургическая теория И. Гофмана, этнометодология Г. Гарфинкеля и феноменологический подход А. Щютца, П. Бергера и Т. Лукмана. И. Гофман же возвел повседневность в разряд явлений, имеющих первостепенное значение, и предложил категориальный аппарат, который используют современные теоретики, работающие в области социологии повседневности и теории фреймов. Сотрудничество социологии повседневности и визуальной социологии успешно именно потому, что оба направления активно используют практически одни и те же теории. Драматургическая теория, этнометодология и феноменология были рассмотрены П. Штомкой в классической для визуальной социологии работе «Визуальная социология. Фотография как метод исследования» как теории, в рамках которых осуществляется визуальный анализ.

Другой взгляд на развитие научной теории, который также рассматривает визуальность как один из признаков современной реальности, можно получить из более общей периодизации эпох: модерн – постмодерн. Если модерн можно соотнести с эпохой изобретения Гуттенберга, с относительно быстрым и массовым распространением текстов, то постмодерн в большей мере ассоциируется с изобретением братьев Люмьер, которое привело к изобретению кино и телевидения – фабрик визуальных образов. Даже теоретизирование постмодернистов пронизано визуальными метафорами, например, «фотошоки» у Ж. Бодрийяра. Хотя в рамках рассматриваемой темы он интересен не столько меткими визуальными метафорами, сколько теорией универсального кода стэндинга. Согласно этой теории, основным индикатором принадлежности к социальной группе становится обладание вещами-маркерами. Эта система облегчает идентификацию и взаимодействие членов социальных групп (группы) вплоть до деградации системы социальной стратификации при ее абсолютном применении. Теория «кода стэндинга» может активно использоваться для визуального анализа повседневности. Вещи наблюдаемы и являются частью нашей повседневной жизни, например, одежда, автомобиль, дом, гаджеты. Вещи могут быть сфотографированы, сняты на видео, а, значит, стать предметом визуального анализа.

Сущностной характеристикой визуальных методов является то, что для анализа используются визуальные источники информации. Наиболее часто в визуальной социологии используется фотография. Но, очевидно, что можно использовать любые носители визуальной информации, которые соответствуют исследовательской ситуации. Подавляющее большинство таковых иллюстрирует мир повседневности: кино, граффити, комиксы, плакаты, рекламные изображения – все, что интересует социолога и несет на себе отпечаток социального.

Работая с визуальным материалом (как и с текстом), стоит помнить что фотография или видео – это взгляд с одной точки на плоскость, одна перспектива, в то время как таких точек и перспектив существует бесчисленное множество. Прежде чем приступать к глубокому качественному анализу, например, фотографии, стоит выяснить контекст её создания: где, когда, кем и с какой целью была сделана, что за событие изображено на фото и почему автор считал этот момент времени или объект в пространстве достойным запечатления.

Использование фото и видео при исследовании повседневности позволяет достичь двух важных целей: овладение временем и возможность взглянуть на знакомую ситуацию повседневного мира со стороны. Изучение повседневности требует дистанцирования, рассмотрения рутинных ситуаций со стороны. Изучение их по фотографиям – один из возможных способов дистанцироваться от давно знакомых будничных событий.

Запечатленный на пленке момент может длиться столько, сколько хранится используемый носитель. Таким образом, появляется возможность рассмотреть нужный момент детальнее, выявляя и при повторном просмотре что-то неочевидное, то, что сложно было увидеть в первый раз. Это полезно, если анализируемая ситуация динамична или требуется сделать её детальный анализ, для чего необходимо просматривать визуальный материал неоднократно. Кроме возможности «остановить момент», визуальные методы дают возможность анализировать изменения, которые происходят постепенно. В качестве примера вспомним популярный среди фотографов приём «10 отличий», когда фотографируется тот же объект в том же ракурсе, но через некоторый промежуток времени, что четко визуализирует разницу «до и после».

Видео и фото являются одновременно причиной возрастающей визуальности, и в то же время делают возможным научное постижение визуализированного современного мира. Возрастающая визуальность повседневного мира актуализирует методы визуальной социологии. А визуальные методы анализа, в свою очередь, позволяют исследователям анализировать повседневность.