Тарас чухліб іван мазепа київ 2012 Зміст


Обрання гетьманом та початки правління



бет3/11
Дата13.06.2016
өлшемі0.83 Mb.
#133566
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

3. Обрання гетьманом та початки правління

Після скинення з правління І.Самойловича відразу ж постало питання про обрання нового гетьмана. Однак серед козаків і старшини не було єдиної думки щодо кандидатури нового керманича Лівобережної України. Серед претендентів на гетьманську булаву обговорювалися такі впливові на той час старшини як генеральний обозний В.Борковський, полтавський обозний П.Левенець, чернігівський полковник Я.Лизогуб. Серед названих був також і генеральний осавул І.Мазепа.

Наприкінці липня 1687 року поблизу річки Коломак зібралася козацька рада, яка мала обрати чергового володаря булави. Майдан, де відбувалася рада був оточений московським військом, всередині якого встановили шатро російського князя В.Голіцина. Він і керував проведенням цієї неординарної ради на яку було допущено лише близько 2 000 козаків. По-суті з кандидатурою гетьмана визначилися вже під час проведення старшинського зібрання, яке відбулося у князівському шатрі. Тут, очевидно, за пропозицією В.Голіцина старшина погодилася визнати своїм провідником І.Мазепу. Сучасник тих подій, шотландець П.Гордон так описав цю подію у своєму щоденнику: “Старшини козаків таємно справилися про те, хто був би як гетьман найбільш до вподоби, генералісимусу (Голіцину – Авт.). І коли вони почули натяк, що цією людиною був би Мазепа, то усі вони з огляду на це таємно того ж вечора підписали листа”.

Чому саме на Мазепі зупинився вибір одного з вищих російських урядовців, який на той час разом з царівною Софією управляв Московською державою? Очевидно, що це стало результатом попереднього знайомства та неодноразового спілкування під час перебування Мазепи перед тим у Москві в якості посла від гетьмана Самойловича. А зблизило їх те, що князь Голіцин, так само як і Мазепа був людиною високої освіченості й хотів провести у Росії певні перетворення, які б наближували її за своїм розвитком до європейських країн. Саме тому йому потрібно було мати в Україні своїх політичних однодумців, а тим паче на гетьманській посаді. З усього кола козацької старшини чи не найкраще на цю роль підходив І.Мазепа з його знанням багатьох європейських мов та вмінням орієнтуватися у тогочасній міжнародній ситуації.

Після досягнення попередньої домовленості старшини разом з московським князем вийшли до козацького кола, де Голіцин голосно вигукнув питання кого б українці хотіли б бачити своїм гетьманом. З натовпу почулися вигуки: “Мазепу, Мазепу..., Борковського!”. У зв’язку з тим, що пролунало два прізвища Голіцин ще раз повторив питання, після чого, за свідченням сучасника “всі однодушно відповіли – Мазепу”. Далі все відбувалося за козацьким звичаєм обрання свого вождя.

25 липня 1687 року на раді були також прийняті т.зв. Коломацькі статті, які регулювали стосунки між Українським гетьманатом та Московським царством. За цими статтями лівобережний гетьманат мав існувати під протекцією московського царя “в попередніх своїх правах і вольностях, чим пожалуваний був колишній гетьман Б.Хмельницький”. Окрім того, у цих статтях І.Мазепа йменувався гетьманом “обох сторін” Дніпра, а отже він разом з козацькою старшиною сподівався за допомогою “високої руки” Москви повернути під владу свого уряду втрачену правобережну частину гетьманату.

Статті уявляли собою двохсторонній договір між українським гетьманом І.Мазепою й старшиною – з одного боку – та московськими царями Іваном і Петром та царівною Софією – з другого. Одні статті (1, 4 - 6, 9, 22) містять пропозиції українців, інші (2, 10, 12 – 15, 18 – 20) пропозиції росіян, а решта (3, 7 – 8, 16 – 17, 21) – побажання гетьмана та контрпропозиції царів. Більшість з Коломацьких статей, так само як і попередні Батуринські 1672 р. та Переяславські 1674 р. мали за основу Глухівські статті 1669 року й лише п’ять з них були новими. Як для Українського гетьманату так і для Московського царства договір мав взаємозобов’язуючий характер і передбачав зміну його положень лише за згодою обох сторін. Хоча російський історик права Б. Нольде відзначав, що у Коломацькому договорі були лише елементи двохсторонньої угоди й наголошував на відчутній різниця в статусі сторін, які домовлялися: Москва “вказувала”, а Батурин “бив чолом”. Разом з тим, в “Очерках русского государственного права» (Санкт-Петербург,1911) вчений писав, що за доби Мазепи незалежність гетьманської посади визнавалася Москвою, а Україна “мала свої органи влади, свій бюджет і підкорялася своєму праву”.

Українсько-російський договір 1687 р. скріплювався особистою присягою-“обіцянкою” гетьмана Мазепи на вірність цареві. Її текст був таким: “Я раб Божий Іоанн, обіцяю перед цим святим Євангелієм Господу Богу всемогутньому, в Трійці Святій єдиному на тому, що бути мені у найсвітліших и державнійших великих государів и великих князів, Іоанна Олексійовича, Петра Олексійовича і великої государині благовірної царівни и великої княжни Софії Олексіївни, всієї Великої, і Малої, і Білої Росії самодержців і багатьох держав і земель східних и західних і північних отчичів і дідичів і спадкоємців і государів і обладателів, у їх царської величності і у їх государевих наслідників у вічному підданстві вірно і постійно і з польським королем і султаном турським, і ханом кримським не зрадити і ні про що з ними без їх великих государів і їх царської величності указу и повеління не змовлятися, і не писати, і ради з ними не мати, і постановлені і дані ними, Великими государями, їх царською пресвітлою величністю мені, Іоанну, і старшині, і всьому Війську Запорозькому, і народу малоросійському на нинішній раді в обозі, у війську на річці Коломаку, пункти в усьому держати кріпко і постійно. На тому все обіцяю виконувати і цілую сіє Святе Євангеліє і Святий животворящий Хрест Господній (виділ.- Авт.)”.

За порадою з князем В.Голіциним гетьман відразу ж призначив генеральну старшину. Генеральним писарем стає В.Кочубей, генеральним бунчужним - Ю.Лизогуб, генеральними суддями – М.Вуяхевич і С.Прокопович, генеральними осавулами – В.Сербин і А.Гамалія. Ще один претендент на гетьманську булаву й один з головних організаторів змови проти І.Самойловича генеральний обозний В.Борковський зберіг за собою попередню посаду. Були також призначені й полковники: київським став К.Солонина, чернігівським – Я.Лизогуб, ніжинським – С.Забіла, переяславським – Р.Дмитрашко, лубенським – Г.Гамалія, Стародубським – Т.Олексіїв, полтавським – Ф.Жученко, прилуцьким – І.Стороженко.

Після визначення генеральної старшини І.Мазепа розпочав видавати універсали на маєтності полковій та сотенній старшині, що стало одним з перших його кроків у проведенні внутрішньої політики. Згідно з дослідженнями сучасних істориків, вже на третій день після обрання, 27 липня, володар гетьманської булави надав село Мильці полтавському полковому обозному П.Левенцю. Після чого ним було підписано ряд документів якими стверджувалися наявні володіння, або ж надавалися нові з фонду вільних військових володінь та конфіскованих у І.Самойловича. Лише протягом серпня – листопада 1687 р. Мазепою було видані такі універсали: 7 серпня колишньому військовому осавулові М.Миклашевському надавалося село Зазірки, слобідка Новосілки, гута і млини; 21 серпня старшині Стародубського полку П.Гудовичу – с.Івантенки у Погарському ключі; 25 серпня писареві Чернігівського полку І.Скоропадському – села Вихвостів і Моровицю, слобідку Дроздовицю; 6 вересня глухівському сотнику В.Яловицькому – с.Банківське; 10 вересня значковому товаришеві Іванові Ломиковському – с. Верба; 12 вересня комонному полковникові І.Новицькому – с.Нехаївку; 4 жовтня хорунжому Т.Улізку – с.Рохманів; 7 жовтня сотникові топальському – с.Нове з сінокосами; 21 жовтня Р.Ракушці – с.Новосілки; 17 листопада військовому товаришеві М.Борсуку – с.Припутні тощо. Ці та інші старшини невдовзі склали основу найближчого оточення І.Мазепи. Окрім того, такими заходами, поряд з проведенням регламентації роздачі рангових (військових) маєтностей, гетьман змінював економічне становище країни та бажав витворити заможну й освічену верству аристократії, на яку б можна було оперти державний устрій.

Як і його попередники, що завжди ревно дбали про захист православної віри, І.Мазепа від початку гетьманування починає опікуватися над українськими православними монастирями. Він видав ряд універсалів, які підтверджували старі або ж надавали нові маєтності для монастирів. Так 9 жовтня 1687 р. І.Мазепа надав право Прилуцькому Густинському монастиреві на село Дейманівку і млин у селі Валках, а універсалом від 10 жовтня зобов’язав жителів сіл Боршня, Дідівці, Харитонівка, Васківці і Сокиринці гатити греблі на користь цього ж монастиря. 11 жовтня того ж року гетьманом було додано нові землі Глухівському Петропавлівському монастиреві, 26 жовтня видано охоронний універсал Батуринському Новомлинському жіночому монастиреві; 10 листопада видано універсал на володіння новими селами Гадяцькому Красногірському монастиреві; 27 листопада – Макошинському Покровському монастиреві; 9 грудня – Кам’янському Успенському монастиреві; 18 грудня – Ніжинському красноострівському монастиреві; 19 грудня – Лубенському Мгарському монастиреві; 21 грудня того ж року підтверджено володіння Чернігівського Єлецького монастиря. З огляду на це монастирське землеволодіння стало важливим чинником тогочасного сільськогосподарського виробництва та сприяло укріпленню господарства Українського гетьманату.

Не забував новообраний гетьман і про розвиток міст. Своїми універсалами Києву, Чернігову, Переяславу, Ніжину, Стародубу він підтвердив існування тут старовинного Магдебурзького права. Окрім того, І.Мазепа заборонив козацькій старшині втручатися до діяльності міського самоуправління й заборонив полковникам і сотникам чинити кривди магістратам і ратушам. Так, наприклад, у гетьманському універсалі від 5 жовтня 1687 року говорилося: “...аби в місті Стародубові майдебурское право било заховано и всякіе справи тим правом отправовалися”. Згідно з цим документом місту Стародубу також надавалися села Куртичі й Сергіївна, а також п’ять млинів. Отже, політика гетьманського уряду була направлена на посилення ролі міст в житті козацької держави. А це, в свою чергу, позитивно впливало на розвиток ремісництва та забезпечувало існування стабільної торгівлі, головними осередками для якої залишалися міські ярмарки.

З часом гетьман І.Мазепа перейнявся й тяжким становищем найнижчих верств козацької України – селянства і рядового козацтва. Він видає ряд універсалів про обмеження панщини у монастирських та військових володіннях. Вона не мала перевищувати двох днів на тиждень. Окрім того, гетьман намагався так реформувати систему податків та “оренд”, щоб вона не переобтяжувала посполитих і простих козаків. Українським селянам дозволялося вносити скарги на своїх панів до суду. Останнім також заборонялося примушувати козаків переходити у селянський стан, забирати у рядових козаків землю, які ті колись “шаблею й кровію своєю завоювали”.

1 листопада 1687 р. в гетьманській резиденції у Батурині відбувся розподіл конфіскованого в І.Самойловича майна. Поряд з козацькою старшиною на чолі з І.Мазепою під час цього акту були присутні московські урядовці Л.Неплюєв та М.Жеденєв. Це було спричинене тим, що половина багатства попереднього гетьмана, згідно з досягнутими на Коломацькій раді домовленостями повинна була надійти до царської скарбниці. Після проведених підрахунків виявилося, що до російської столиці мало бути відправлено 2 458 золотих червоних, 23 725 єфимків, 1 145 левків. 1 907 рублів дрібних грошей, срібного посуду вагою 15 пудів тощо. Це було значно менше половини, тому що частина грошей Самойловича була віддана безпосередньо В.Голіцину та Л.Неплюєву. Як свідчив до Малоросійського приказу вже після зміщення Голіцина у Москві сам Мазепа, що він віддав князю “денег готовых червоных золотых копійками и ефимками [на] 11 000 рублев. Серебра в розных посудах [на] 3 пуда, 12 фунтов. Серьги алмазные [на] 1 200 р. Другое зарукавье алмазное [на] 400 рублей. Перстень алмазный [на] 200 р. Перстень яхонтовый [на] 50 р. Ковш золотой [на] 100 червонных. Лошка золотая, да пара ножей с яхонты червчетыми, в ковцежці [на] 120 р. З сабли турские, в том же числе 2 с[абли] изумруды, з с[аблею] червчетыми яхонты [на] 900 р.”. Такою була подяка Мазепи князю В.Голіцину за дієву допомогу в обранні його гетьманом.

Але Москва була далеко, а становище Мазепи на початку його гетьманування було не дуже міцним. Серед старшин він мав чимало ворогів, які щоб вислужитися перед царським урядом, постійно писали на нього доноси та ініціювали різні інтриги. Серед селянства і рядового козацтва поглиблювалося невдоволення козацькою верхівкою, яка прагнула до збагачення й обтяжувала своїх підданих і підлеглих все більшими повинностями. Щоб забезпечити себе надійною охороною гетьман надав маєтності старшині компанійських і сердюцьких полків, забезпечуючи тим самим їхню прихильність. Зокрема, компанійському полковнику І.Новицькому він надав у володіння села Кліщинці, Литвяки, Хорошки і Гробище, а також слобідку Галицьку. Рядовим компанійцям і сердюкам від гетьманського імені видається грошова винагорода по 4 злотих на козака, тканина для одягу тощо. З огляду на це козаки цих полків без заперечень виконували накази Мазепи щодо придушення народних заворушень в Україні, які були розпочалися після обрання його гетьманом й були направлені проти свавілля місцевої козацької старшини.

Як хитромудрий політик у 1688 р. Мазепа позбавив важливих посад своїх колишніх соратників і головних рушіїв змови проти І.Самойловича. Адже він розумів, що у разі потреби вони могли б організувати аналогічний заколот і проти нього. З посади генерального осавула було знято В.Сербина, полковницьких урядів позбавлено К.Солонину, Г.Гамалію, Р.Дмитрашку. Як не дивно, але у той же час гетьман наблизив до себе правобережних старшин, які ще у 60-х рр. XVII ст. перебували на засланні у Сибіру й були налаштовані проти Москви. Серед них – М.Вуяхевич, З.Шийкевич, П.Грибович, С.Гречаний, Г.Зарудний. З цього приводу історик Іван Крип’якевич відзначав, що своїм політичним хистом і культурою І.Мазепа відразу ж підніс авторитет гетьманської влади. Він був переконаний, що сила держави нерозривно в’яжеться з силою володаря: “Все гине там, де володар не є готовий кожної хвилини захищати свою владу, як лев, як вовк, як собака”, - говорив Мазепа, повторюючи услід за класичним висловом Макіавеллі.



Стосовно міжнародної діяльності уряду І.Мазепи у Коломацьких статтях визнавалося наступне: “...щоб від навколишніх Государів листи прочитавши, до Великих Государів (російського царя – Авт.) відсилати..., а від себе чи проти тих листів ні до кого нічого не писати...”. Зважаючи на попередню політику Самойловича щодо російсько-польського мирного договору, обумовлювалося ставлення нового гетьмана до Вічного миру 1686 р.: “... мир і союз укладений з Королем Польським тримати міцно і задовольнятися тими містами, які в договорах названі, і в уступленні в сторону Польську не вступати й до порушення договорів ніяких причин не давати". Разом з тим, незважаючи на обмеження міжнародних стосунків гетьманату, І.Мазепа міг впливати на позицію московського двору в російсько-польсько-турецьких відносинах і таким чином формувати зовнішню політику свого уряду. Як свідчать документи, Мазепа підтримував певні відносини не лише з окремими урядовцями Речі Посполитої, але й Османської імперії, Кримського ханства, Молдавського та Волоського князівств. Відомо, що про всі контакти з іноземними володарями гетьман повідомляв до Москви, однак історики не виключають, що вже від початку 90-х рр. XVII ст. гетьман вів і таємне листування.

Відразу ж після свого обрання на виконання угоди з царем Мазепа писав до коронного гетьмана Речі Посполитої С.Яблоновського: “...не тільки приналежністю рубежів, але і договором вічного миру, на помсту загального всього християнства неприятеля бусурманина, по присяженному союзу між найяснішими монархами, їх царською пресвітлою величністю, і його королівською величністю, до того прилучені є, щоб обопільно мали собі щастя і добру поведінку, що я істинно з своєї особи обіцяю..., щоб зі сторони регіменту мого не було в ній перепони, тоді як я рубежів в договорах вічного миру потрібних зберігаю”.

Щоб вчасно повідомляти московський уряд про міжнародну ситуацію у Західній та Центрально-Східній Європі гетьман Мазепа підтримував тісні стосунки з верхівкою Речі Посполитої та правобережною старшиною. Так, наприклад, 20 листопада 1688 р. він посилав Я.Глуховця до польського коронного гетьмана С.Яблоновського. Після повернення свого посланця (до речі, Я.Глуховець протягом кінця 80-х – початку 90-х рр. неодноразово за дорученням Мазепи перебував у Яблоновського) до України гетьман відправляє його до Москви для розповіді про перебування в Польщі та листом від польського урядовця на ім’я лівобережного регіментаря. Невдовзі в гетьманській канцелярії отримали листа від правобережного полковника Семена Палія з інформацією про військові дії між поляками і турками, розміщення польських підрозділів на Волині та похід кримського хана до Угорщини. Про це Мазепа негайно повідомив московських царів, додаючи, що, на його думку, правобережний полковник не надто переймався протекцією короля Речі Посполитої.

Восени 1688 р. на переговорах з російським послом Ф.Шакловитим гетьман І.Мазепа обговорював можливість російсько-українського підкорення Кримського ханства. Але коли похід до Криму в 1689 році закінчився невдачею, Мазепа таємно відправив влітку наступного року до Білгорода свого посланця, який мав запропонувати Кримському ханству підписати мирну угоду з Росією (адже Бахчисарайський мир 1681 р. був скасований з вступом Москви до Священної ліги1). Ініціатива українського гетьмана опиралася на фальшиве повідомлення про те, що татари відмовляються обороняти Кам¢янець-Подільський і, побоючись наступу козацьких полків Лівобережжя, відразу ж погодяться на мир з Московською державою.

У той же час гетьманський уряд І.Мазепи розпочав будівництво фортець-“городків” на Півдні України, які слугували б надійним захистом від постійних ординських набігів. Ці фортеці мали також стати опорою під час підготовки військових походів на Крим, що планувалося у рамках антитурецьких планів європейської коаліції держав, які входили до Священної ліги. Використовуючи знання інженерної справи, які він здобув під час навчання у Нідерландах та Франції, Мазепа особисто очолив будівництво укріплень. Під час виконання робіт він використав запрошених з-за кордону фахівців, а також 20 тисяч козаків і переселенців з Правобережної України. І хоча такі дії українського гетьмана й викликали певне невдоволення на Запорозькій Січі, він все ж таки зумів звести систему оборонних “городків”, найголовнішою серед яких стала Новобогородська фортеця.

Підводячи підсумок першим рокам гетьманування Івана Мазепи треба відзначити, що вони були досить нелегкими з огляду не тільки на внутрішньополітичну, але й міжнародну ситуацію в якій опинилася на той час Україна. Лівобережна частина козацької держави перебувала у залежності від московських царів, що з кожним роком все більше хотіли обмежити її “права і вольності”. Правобережна Україна опинилася у вирі запеклої боротьби між Москвою, Варшавою і Стамбулом. Незважаючи на це, новообраний гетьман проводить гнучку політику щодо повернення втрачених земель. З огляду на зобов’язання перед Російською державою, Український гетьманат перебував у стані постійної військової мобілізації. Однак, це не завадило І.Мазепі стабілізувати економічне становище в країні, опікуватися її культурою та налагодити таку систему правління, яка була типовою для багатьох європейських держав раннього модерного часу.

“Вітчизна мила Україна, край тогобічний”, - саме так неодноразово говорив гетьман Іван Мазепа про Правобережну Україну. Як відомо, ця частина колись єдиної козацької держави на той час перебувала під владою іноземних володарів й довгий час була розділена міжнародними договорами між Річчю Посполитою, Московською державою та Османською імперією. Повернення “краю тогобічного” під гетьманську булаву, всупереч Коломацьким статтям 1687 року з Росією, стало визначальним для всього періоду правління Івана Мазепи.



4. Політика об’єднання усіх українських земель

Незважаючи на антиукраїнську спрямованість міжнародних угод, на Правобережжі продовжувало існувати козацтво. Під керівництвом білоцерківського (фастівського) полковника Семена Палія воно поступово піднялося на більш високий рівень самоорганізації та змогло відродити державні інститути, знищені тут у 70-х роках ХVІІ ст. Правобережні козацькі полки намагались об'єднатися з Лівобережною Україною у спільний гетьманат. І.Мазепа повинен був враховувати ці прагнення до об'єднання і впливати на царський уряд з метою позитивного вирішення цього питання. Разом з тим, Москва не хотіла порушувати умови Вічного миру 1686 р. з Польщею й погоджувалася на володіння польським королем правобережними землями України.

Після неодноразових звернень С.Палія до Москви та Батурина у 1688, 1690, 1692 та 1694 рр. з проханням прилучити територію його полків до складу лівобережної частини Українського гетьманату І.Мазепа, щоб не порушувати положень “Вічного миру” серед іншого пропонував Петру І поселити паліївців поблизу правобережного придніпровського містечка Трипілля, яке підкорялося лівобережному гетьману. Одночасно Мазепа, продовжуючи лінію І.Самойловича, заборонив козакам з Лівобережжя та Слобожанщини переходити через Дніпро й поселятися на правобережних землях, "а упорних і в тюрму саджати і жорстоко наказувати".

Взимку 1688 р. гетьман І.Мазепа звертався до московських царів, щоб вони вплинули на польського короля у справі заборони правобережному козацькому зверхникові А.Могилі йменуватися “гетьманом Війська Запорозького”. Реагуючи на таке прохання українського підданого, російський уряд 7 березня 1688 р. відправив до свого представника у Речі Посполитій П. Возніцина спеціальну грамоту в якій наказувалося вимагати від польської сторони заборонити Могилі та його наступникам титулуватися запорозькими гетьманами. При цьому нагадувалося, що згідно з положеннями того ж Вічного миру. Польща не може мати претензій до земель, якими вона поступилася Москві, і не повинна “тими уступленими містами і місцями, і Запорожжям ні в які держави і нікуди писатись, і не іменуватись, і з титл бути виключеним”.

Слід відзначити, що від початку свого правління І.Мазепа йменувався "гетьманом обох сторін Дніпра". Зокрема, таке його титулування знаходимо в Коломацьких статтях 1687 р., царському указі 1688 р., а також багатьох гетьманських універсалах. 3 вересня 1691 р. польський посол Я.Окраса вимагав від царя: “...І.Мазепа пишеться обох сторін гетьманом; а по договорам Вічного миру, права сторона Дніпра в Польському володінні, і гетьману так писатися не слід”. Московські представники на переговорах Чаадаєв і Українцев відповідали полякам, що гетьман так “пишеться” цілком справедливо і згідно з царським указом, адже “на тій стороні Дніпра під державою Російських государів знаходиться головне всієї Малоросії місто Київ, з Васильковом, Стайками, Трипіллям і всім Запорожжям”. Цікаво, що в липні того ж року І.Мазепа в листі до Руського воєводи С.Яблоновського просив дозволу вибирати десятинний збір меду в Богуславському й Корсунському королівських староствах. Опираючись на підтримку росіян, Мазепа залишив у титулі дане визначення.

21 квітня 1690 р. І.Мазепа відправляє лист до російського воєводи Л.Неплюєва в якому повідомляв його про звільнення С.Палія з польської в’язниці та прохання правобережного полковника перейти під “високу руку” московських царів. У відповідь на це звернення Москва пропонувала правобережному полковнику перейти на Запорожжя, а вже звідти на територію Лівобережної України. В травні 1690 р. Палій повторив своє прохання у черговому листі до лівобережного гетьмана. Однак Мазепа отримує від московських царів вказівку лише на словах обнадіювати правобережного полковника щодо його прийняття під царську протекцію, але з умовою переходу на Лівобережжя. У червні С.Палій передає до Батурина важливі відомості про постанову сейму Речі Посполитої укласти мирний договір з ханом і організувати військовий похід на лівобережні землі України. З огляду на це І.Мазепа звернувся до Москви із питанням чи розпочинати переміщення своїх військ до українсько-польського кордону.

На початку 1692 р. Мазепа пропонує цареві прийняти під свою протекцію С.Палія й поселити його на Лівобережжі, де “учинити полковником переяславським”. Вирішальну роль у цьому прагненні гетьмана відіграло бажання використати військовий досвід фастівського полковника в боротьбі проти татар. Можливо, в нього була ще одна мета – запобігти втечам лівобережних українців на Правобережжя.

Майбутньому возз’єднанню обох частин України сприяли спільні походи правобережних та лівобережних козацьких полків проти Кримського ханства та його військ, які здійснювали постійні напади на українські землі. Однією з перших таких операцій була битва підрозділів С.Палія та Переяславського полку з татарами, яка відбулася ще у травні 1690 р. поблизу Білої Церкви. Наприкінці червня того ж року І.Мазепа наказав полковнику І.Новицькому готуватися до спільного з правобережцями походу на Кизи-Кирмен. Він вислав до лівобережного полковника декілька листів у яких виклав план походу, а правобережцю С.Палію направив гармату з боєприпасами. З боку Лівобережжя в цій операції, яка відбулася з 22 липня до 16 серпня) брали участь компанійські та сердюцькі полки, козаки Переяславського і Лубенського полків, а зі сторони Правобережжя – полки С.Палія. У липні об’єднані українські війська під керівництвом генерального осавула І.Ломиківського атакували Очаків. Такі військові дії проти володінь Османської імперії в Північному Причорномор’ї планувалися країнами-учасницями Священної ліги й, головним чином, організовувалися в гетьманській канцелярії І.Мазепи. Вони відбувалися протягом усього останнього десятиліття XVII ст. й сприяли налагодженню тісних зв’язків між українцями з “обох сторін Дніпра”.

28 липня 1692 р. в універсалі до всього населення України з приводу повстання П.Іваненка гетьман І.Мазепа, згідно з словами літописця С.Величка, розкрив своє бачення "руїни" Правобережжя: “...ті названі і неназвані особи (Сірко, Сулимка, Суховій, Ханенко), котрі бігали за владою...за їхній вчинок немало потерпіла й вітчизна Україна, край тогобічний, бо коли люд за такими побудками хилився туди чи сюди і не хотів заспокоїтися при своєму порядку, то всілякі війська, котрі приходили чи на поміч, чи для їхнього заспокоєння, не лише нищили той край, але й до решти розорили”. Далі лівобережний гетьман пропонував такий вихід з критичної ситуації: “коли був би той народ у такому багатовидному множестві і в ті часи дотримувався статечності та відповідно постановленого у себе порядку, тримався богохранимої держави їхньої Ц.П.В (царської пресвітлої величності. – Авт.)....певне й досі б тогобічна сторона Дніпра була б у власній повноті ціла”.

Коли протягом 1692 - 1693 рр. правобережний полковник С.Палій знову звернувся до Мазепи з проханням прийняти його "під гетьманську булаву", лівобережний гетьман, усвідомлюючи, що від московського царя прийде негативна відповідь, намагався "залякати" Петра І тим, що правобережні козацькі полки піддадуться під протекцію кримського хана: “...коли б йому, Семену Палію, з боку Богохранимої вашої держави не буде подано допомогу й оборону, то щоб він, бувши в такому вогні, не вдався до допомоги з бусурманського боку”. Крім того, посилаючись на лист Палія, гетьман сповіщав про небезпеку військового нападу Польщі і можливість народного повстання на Правобережжі, що також мало спонукати російський уряд звернути свою увагу на правобережні землі. Але така тактика гетьманської влади не приносила бажаних результатів.

Хоча, як уже відзначалося, майже про всі міжнародні зносини повідомлялося до Малоросійського приказу в Москву, І.Мазепа в офіційних стосунках з іншими країнами не приховував свого бажання повернути Правобережну Україну. У листі до Белзького воєводи А.Синявського в 1693 році він писав: "...волю я до повороту свого гетьманського, отримуючи Україну (Правобережну - Авт.) під свою dyrekcya". Такі ж наміри Мазепа підтверджував у приватній розмові з посланцем польського короля К.Ісаровичем у грудні 1694 року : “...Кордони я собі ті осаджу, бо читав пакти”, - говорив він послу, маючи на увазі зайняття своїми військами території правобережного Подніпров'я, доля якої за Вічним миром 1686 р. так і не була вирішена.

Підтримуючи тісні стосунки з правобережним полковником С.Палієм, гетьман Мазепа намагався втілити в життя свої наміри щодо прилучення Правобережжя. Тим більше, що міжнародна ситуація дозволяла здійснювати ці зв’язки не лише за допомогою листування. Європейська програма дій, вироблена країнами, що входили до Священної ліги, передбачала військові походи українського козацтва проти Кримського ханства та інших васалів Османської імперії. Протягом 90-х років XVII ст. правобережні полки разом з лівобережними українськими військами часто здійснювали походи в татарські степи. Це давало змогу підтримувати більш тісні контакти між Правобережжям та Лівобережжям. І.Мазепа та С.Палій провели декілька особистих зустрічей для вироблення спільного плану заходів щодо політичного становища правобережних земель. Крім того, гетьман тримав своїх представників у Фастові, виплачував Палію гроші зі своєї скарбниці та передавав жалування за військові походи від царя, а також придбав правобережному полковнику будинок у Києві. Протягом останнього десятиліття століття між Мазепою та Палієм велося постійне листування, майже щомісяця до Батурина й Фастова прибували посли з обох сторін Дніпра. Це мало бути запорукою майбутнього об'єднання розділеного міжнародними угодами Українського гетьманату.

Зважаючи на великий хлібний неврожай у 1698 р., багато лівобережців переходили на Правобережну Україну. В зв’язку з цим, І.Мазепа звертався до Москви з проханням провести переговори з польським королем задля дозволу лівобережному гетьману посилати на Правобережжя козацькі полки з метою повернення втікачів.

Для відомості про “тамошню поведінку" з Лівобережної України на правобережні землі відсилалися таємні агенти. Так розвідник Мазепи С.Андрющенко йшов через "Київ, Чуднів, Коростишів, Троянів, Миропілля, Полонне, Лабунів, Констянтинів, Межибіж до Бару, вивідуючи у польських урядників різні новини".

Завдяки добрій інформованості про стан справ на Правобережній Україні І.Мазепа мав змогу повідомляти московський уряд про порушення поляками чи турками попередніх мирних домовленостей. На початку 1699 р. він сповіщав, що турки "завели слободу в Мошнах", а наступного року скаржився про те, що "деякі польські пани на тому березі Дніпра почали були осаджувати слободи на порожніх місцях, що було заборонено останніми трактатами". У гетьманських донесеннях Москві у 1701 р. повідомлялося, що “на ту сторону Дніпра всяких чинів жителі йдуть постійно”. У січні-лютому Мазепа дав наказ виставити на правому березі Дніпра біля Чигирина три охотницькі полки, щоб затримувати й повертати втікачів з Лівобережжя. Перехід лівобережних жителів на Правобережну Україну спричинювався також невдоволенням участю козацтва на стороні Росії у Великій Північній війні, яка розпочалася у 1700 р. “І козаки і поселяни, всі озлобилися на мене, всі кричать в одне: пропадати нам до кінця і погублять нас москалі! У всіх одна думка йти за Дніпро...” – писав у цей час І.Мазепа до Малоросійського приказу в Москву.

Добре знаючи міжнародне життя східноєвропейського регіону, український гетьман також повідомляв до Малоросійського приказу про посольство Речі Посполитої на чолі з Р.Лещинським у Стамбулі: "...і хочуть поляки, щоб солтан ту Україну уступив їм, щоб її від Москви відлучити і собі присвоїти". Зі свого боку, бажаючи прилучити Річ Посполиту до союзу проти Швеції, Московська держава погоджувалася на територіальні уступки королю. Однак, коли до Москви прибули польські посли для укладення військового договору, Петро І, зважаючи на авторитет українського гетьмана в міжнародних справах, відправив до нього для консультації дяка Б.Михайлова. 19 квітня 1701 р. останній привіз до Батурина умови польсько-московського договору, за яким поляки вимагали "спірні землі" від Стайок до Чигирина. Згідно із розпорядженням царя, Мазепа мав ознайомитися з ними і висловити свою думку. Гетьман запропонував віддати Польщі Стайки, Трахтемирів і Трипілля, але не погодився на уступлення Чигирина, Канева, Черкас і Крилова.

З початком повстання на Правобережній Україні проти польської влади влітку 1702 р. гетьман Мазепа опинився в скрутному становищі. З одного боку, ватажки визвольного руху просили допомоги (до речі, у попередні роки гетьман надавав посильну військову поміч правобережцям), а з іншого - московський уряд забороняв лівобережному правителю втручатися в події, що відбувалися на тому березі Дніпра. “Допомоги тобі не подам і без царського указу не прийму. Без мого відома ти почав, і закінчуй як знаєш по своїй волі” – відписував Мазепа правобережному гетьману Самусю. Це перекреслювало плани уряду Лівобережної України повернути Правобережну Україну під свою владу. Потрібно було чекати більш сприятливої міжнародної ситуації задля того, щоб оволодіти цими землями. Така можливість настала аж через два роки.

У травні 1704 р. І.Мазепа отримував наказ Петра І про введення козацького війська на Правобережжя з метою допомоги польському королеві Августу ІІ Саксонському проти загрози шведського завоювання Речі Посполитої. Вже 29 травня гетьман доповідав з табору над рікою Стугною, що правобережна старшина “рушила з домівок і йдуть при моєму боці в обозі з своїми людьми”. Через деякий час Мазепа питав у московського царя яким йому утримувати Білу Церкву, Корсунь, Богуслав, Фастів та інші міста, що перед тим були у підпорядкуванні С.Палія. У червні 1704 р., в таборі поблизу Паволочі, правобережний наказний гетьман Самусь передав Мазепі свої клейноди, видані йому перед тим польським королем. Таким чином І.Мазепа, який до того формально титулувався “гетьманом обох сторін Дніпра”, від цього часу став справжнім правителем об¢єднаного Українського гетьманату.

В універсалі від 12 липня 1704 р. гетьман повідомляв, що вступив на Правобережжя не для порушення умов Вічного миру 1686 р., а задля допомоги польській шляхті проти шведів. Невдовзі Мазепа, зважаючи на великий авторитет серед козацтва полковника С.Палія та його приховану зовнішньополітичну орієнтацію на сприяння шведського короля, змушений був усунути його від влади. У листі до командувача російськими військами Головіна він так пояснював свій вчинок: “... якщо так з Палієм не поступити, то скоро Малоросійському краю більшого зла від нього сподіватися, ніж від закордонних неприятелів...”. Палія заарештували в козацькому таборі поблизу Бердичева й згодом відправили до Москви. Універсалом від 1 серпня 1704 р. на посаду білоцерківського полковника було призначено М.Омельченка. У червні наступного року 40-тисячне військо під керівництвом І.Мазепи зайняло всю територію Київщини, Волинь, частину Східної Галичини й досягло кордонів Белзького воєводства.

Через два роки гетьман повідомляв російському царю, що у Брацлавському, Київському і Подільському воєводствах Речі Посполитої остаточно був відновлений адміністративно-територіальний устрій Українського гетьманату. Та коли невдовзі Мазепа зрозумів, що московський монарх знову хоче зміцнити своє міжнародне становище за рахунок чергового розділу козацької держави (Петро І віддавав Правобережжя Польщі) й таким чином зраджував попереднім українсько-московським домовленостям, гетьман “обох сторін Дніпра” ропочав вести таємні переговори про здобуття зверхності інших сюзеренів – польського та шведського короля. Міжнародна ситуація сприяли лише частковому здійсненню планів уряду Батурина щодо возз’єднання України, яке відбулося протягом 1704 – 1708 рр. Коли ж Іван Мазепа зрозумів, що може позбутися булави об’єднаного Українського гетьманату, то він спробував відшукати для своєї держави кращого захисника-протектора серед європейських монархів.

5. Полководницький талант під час російсько-турецької війни

Підписання Москвою та Варшавою Вічного миру в травні 1686 р. ознаменувало входження московських царів до Священної Ліги2, що у свою чергу скасовувало Бахчисарайський мир 1681 р. та розпочинало нову війну Московського царства, а, отже, й залежної від неї лівобережної частини Українського гетьманату з Високою Портою. Вічний мир був укладений у результаті польсько-російських переговорів, які розпочалися у лютому того ж року. Перемовини проходили у дуже напруженій обстановці, зважаючи на те, що обидві держави одночасно направили своїх представників до Стамбулу з метою укладення мирної угоди з Османською імперією.



Текст договору (складався з 33 статей) підтверджував домовленості Андрусівського перемир’я 1667 р., які засвідчували розподіл сфер впливу короля і царя над козацькою Україною. Згідно з положеннями миру вся територія Лівобережної України (в т. ч. Чернігово-Сіверщина) мала залишатися під зверхністю московських царів Івана та Петра. Також Річ Посполита остаточно відмовлялася від Києва з навколишніми землями (від гирла р.Ірпінь вниз по Дніпру до містечок Трипілля і Стайок, а звідти до р. Стугни через Васильків до р.Ірпінь). Владі царів мали також підлягати землі по Дніпру, від містечка Стайок до гирла Тясмину. Міста і селища Ржищів, Трахтемирів, Канів, Мошни, Сокольня, Черкаси, Боровиця, Бужин, Воронков, Крилов та Чигирин, які були спустошені внаслідок військових дій, мали залишатися незаселеними.


Достарыңызбен бөлісу:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11




©dereksiz.org 2024
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет