Тарас чухліб іван мазепа київ 2012 Зміст

Матір’ю І. Мазепи була Марина, яка походила з старовинного українського роду Мокієвських. Вона входила до Луцького православного братства. Після смерті чоловіка прийняла чернечий постриг під іменем Магдалини. До 1707 р. – ігуменя Києво-Вознесенського Печерського монастиря, одночасно настоятелька Глухівського Успенського монастиря.

У Європі ХVII ст. існувало три основних вузла міжнародних протиріч. Три вогнища конфліктів, які постійно тліючи, кожну хвилину могли перетворитися у жорстоку війну. У Західній Європі перетиналися торгові і колоніальні інтереси чотирьох держав, що мали найбільші запити у міжнародній політиці - це Іспанія, Франція, Англія і Нідерланди. На сході Європейського континенту існувала проблема взаємовідносин між Османською імперією та християнськими країнами, куди була втягнута й Україна. На Північному Сході великі північні держави протягом трьох століть вели непримиренну боротьбу за гегемонію на Балтійському морі. Ці три вузла перепліталися між собою, впливали один на одного і створювали досить неочікувані і складні ситуації в міжнародних відносинах того часу.

У той час коли зростав Іван Мазепа всі країни Європи були вже так тісно пов'язані між собою економічно, політично, культурно, що більшість фундаментальних історичних процесів мали загальноєвропейський і континентальний характер. Хоча в межах окремих країн чи регіонів ці визначні події й відзначалися місцевою специфікою. Подією, що мала загальноєвропейський характер стала й Українська революція на чолі з гетьманом Богданом Хмельницьким. За визначенням істориків вона, поряд з Тридцятилітньою війною 1618 – 1648 рр. та Англійською буржуазною революцією середини ХVІІ ст. відіграла важливу роль в остаточному крахові політичної системи Контрреформації, що трималася на монархії іспанських і австрійських Габсбургів - на заході Європи, й Речі Посполитої - на Сході. Українська революція, яка завдала непоправного удару Польсько-Литовському королівству, сприяла здійсненню певного перелому в історичному поступі Європи. Синхронність соціальних вибухів засвідчувала універсальність протиріч між владою й нижчими станами, що виникали у суспільствах різного типу. У цей же час поглиблювався і конфесійний розкол Європи на католицькі, протестантські та православні країни.

Революційні події в Україні спричинили історичну зміну міжнародних сил у Центрально-Східній Європі. Вони остаточно послабили геополітичну міць Речі Посполитої та Кримського ханства, стримали європейську агресію Османської імперії й політично зміцнили роль Московсько-Російської держави, яка розпочала експансію на захід. Окрім того національно-визвольна боротьба українців сприяла здобуттю Прусією незалежності у 1657 р. та зміцнила позиції Шведського королівства у Північній Європі. Ці події мали великий міжнародний резонанс, який тривав протягом всієї другої половини ХVII ст. та на початку XVIII ст.

Вже коли молодий Іван Мазепа служив при одному з найповажніших монарших дворів Східної Європи, у польського короля Яна ІІ Казимира (про цей епізод його життя розповімо нижче), його називали “з ніг до голови козаком”. Чому саме таку оцінку заслужив у Варшаві українець з “провінційного” Київського воєводства Речі Посполитої? А тому що Київщина була одним з центрів утворення українського козацтва.

Зважаючи на те, що протягом ХІV – ХVІ ст.. українські землі перебували “на перехресті” татарсько-польсько-литовського військового та політичного протистояння, сам характер прикордонного життя спричинився до існування тут своєрідної соціальної “нічийної зони”. Тоді між шляхтою і селянством, поряд з боярами і зем¢янами, заявили про свої права на окремий “рицарський” стан козаки – найбільш мужні, відважні й витриваліші в боях зі степовими ордами представники українського народу. Укріпившись як військова сила у боротьбі з турецько-татарськими наїздами, українське козацтво намагалося ствердитися як окрема верства у системі Речі Посполитої, але потім перейшло до відкритої збройної боротьби проти польської шляхти. Найбільшим проявом цієї боротьби й стала Українська революція на чолі з гетьманом Богданом Хмельницьким, свідком якої і був юний Іван Мазепа.

Очевидно, що батько Івана Степан, який довгий час перебував на Запорозькій Січі, а потім був обраний білоцерківським отаманом й брав участь у багатьох подіях Хмельниччини зумів передати своєму синові такі головні козацько-лицарські чесноти як мужність, відвага вірність, гідність, честь, добра слава, здатність до самопожертви, патріотизм, оборона вітчизни, захист рідної віри. Безчестям і применшенням лицарської гідності в козацькому середовищі завжди вважалася воєнна поразка, втеча з полю бою. Для кожного козака святим було поняття “товариства”. Воно, згідно з дослідженнями Д. Яворницького і П. Саса означало насамперед побратимські стосунки між членами козацької організації, співіснування за козацькими звичаями на засадах військової солідарності та взаємодопомоги. Можемо також стверджувати, що саме батько навчив сина Івана вмінню їздити на коні, володіти шаблею та пістолем й залучив його до військової справи.

У середині ХVІІ ст.. Україна продовжувала залишатися тією землею, де збиралися, засвоювалися і переломлювалися крізь місцеві умови провідні культурні та суспільно-політичні ідеї Західної Європи. Незважаючи на війни та перешкоди з боку іноземних держав, роз’єднаність українських земель національна культура продовжувала розвиватися в контексті всесвітнього культурно-історичного процесу. У цей час козацька Україна подарувала світові когорту талановитих культурних діячів – майстрів архітектури і графіки, художників, композиторів, літераторів, філософів та педагогів. Іноземних мандрівників вражала висока освіченість пересічних українців. Подорожуючи нашими землями вони зазначали, що навіть жінки і діти на відміну від багатьох європейських та азійських країн тут вміли читати. Де ж навчився читати та писати Іван Мазепа?

Як і більшість тогочасних шляхетських дітей початкову освіту він здобув вдома. У цьому велика заслуга його матері Марини, яка входила до Луцького православного братства й була дуже набожною. Саме вона виховала свого сина у глибокій пошані до православної віри й навчила його читати та переписувати Євангеліє.

Очевидно, що десь протягом 1650 – 1657 рр. майбутній гетьман навчався у Києво-Могилянському колегіумі. Про це свідчив у своєму знаменитому щоденнику вірний соратник Мазепи Пилип Орлик. У цей час майбутню академію очолювали Лазар Баранович та Іоаникій Галятовський. Знаменитий Києво-Могилянський колегіум, який був заснований видатним церковним і культурним діячем Петром Могилою, відповідав загальноєвропейським аналогам й прирівнювався до вимог і стандартів, які існували в інших країнах. Структура колегіуму складалася з восьми класів (шкіл), куди входили: аналогія, інтима, граматика, синтаксема, поезія, риторика, філософія, а пізніше богослів’я. Курс навчання тривав сім років.

Згідно з твердженнями сучасника Мазепи літописця Самійла Величка майбутній гетьман України закінчував клас риторики. У класі риторики юний Мазепа опановував мистецтво складання промов, які виголошувалися на різних урочистостях та офіційних зустрічах, святах, весіллях тощо. Тут також він вчився писати найрізноманітніші листи і послання. На практиці знавців риторики також використовували ще й під час судових розборів, коли треба було довести права тієї чи іншої сторони.

Викладачі, які навчали майбутнього гетьмана України, як і тогочасні європейські гуманісти, бачили своє завдання не лише у засвоєнні слухачами великої античної спадщини – на сторінках риторичних курсів трапляються десятки імен відомих представників найрізноманітніших галузей знань, напрямів і шкіл ранньомодерної Європи. У риторичних курсах професорів Києво-Могилянської академії виховувалося зацікавлення як багатьох проблем суспільно-політичного життям України так і загальносвітового історичного минулого й сучасного.

Риторичний курс, який пройшов Іван Мазепа, був поділений на, власне, риторику й діалектику. Перша поділялася на три частини, в яких говорилося про силу красномовства, ораторську мову та про тему досліджень епілогу й покажчика. При вивченні діалектики йшлося про поділ суджень, визначення предикабілії і предикаменти (терміни суджень), про суть і різновиди силогізму (демонстративний, доказовий, софічний) тощо. Про рівень тогочасного навчання свідчило те, що одночасно з Мазепою у колегіумі навчався відомий церковний і культурний діяч другої половини ХVІІ ст., видатний просвітитель Московської держави Самуїл Петровський (Симеон Полоцький). “...Мазепа вельми гарно провадив розмову й любо було його слухати, все одно, з ким і про що не говорив” - так засвідчував риторичне вміння свого патрона його вірний соратник Пилип Орлик.

Академічним риторам не були чужими нові для того часу течії у західноєвропейській освіті та культурі. Основою гуманізму києво-могилянських професорів була актуалізація, закладеної в особі гідності й виховання людини-громадянина. Риторика розвивала не лише моральні якості людини, а й почуття прекрасного в органічному зв’язку естетики гуманістів з життям, мистецтвом, вихованням активної та діяльної людини. Під час навчання у класі риторики, яке до речі велося на латинській мові, І.Мазепа вичав і питання психології, де розглядалися такі поняття як “воля”, “свобода волі”, “властивості інтелекту і волі” тощо. Мабуть, що саме в стінах колегіуму Мазепа ознайомився з доробком знаменитого італійця Ніколо Макіавеллі, а особливо з його політичним трактатом “Володар”, витяги з якого любив цитувати під час своїх лекцій І.Галятовський. Все це сприяло формуванню широкого світогляду відомого політичного й державного діяча.

Після навчання у Києві юний І.Мазепа переїздить до Кракова, де протягом року проходить один з курсів Ягелонського університету. На жаль, до цього часу не віднайдено джерел, що свідчили б про те, які саме предмети він вивчав у старовинній столиці Польщі. Однак, можемо припустити, що цей навчальний курс в одному з найпрестижніших університетів не тільки Речі Посполитої, але й усієї Центрально-Східної Європи був пов’язаний з поетикою, адже як засвідчували згодом сучасники Мазепи він умів досить добре віршувати.

Згідно з тогочасною традицією, окрім світського навчання українська молодь прагнула отримати й певну військову освіту. Адже рідко який рік не обходився без війн або ж військових походів. Більшість здобувала військовий вишкіл на Запорозькій Січі, а окрема частина забезпечених молодиків на кошти своїх батьків або ж інших спонсорів виїжджала за кордон. Саме так трапилося і з Іваном Мазепою, який після короткочасного навчання у Кракові, в 1657 р., на кошти одного з меценатів Ягелонського університету магната Новодворського виїжджає до Нідерландів. Там у містечку Девентер він навчався дуже популярній на той час артилерійській справі, що передбачало вивчення математики, геометрії та інженерії. У реєстрі місцевої школи гармашів залишився запис, який підтверджував його закордонні студії: “Йоаннес Колединьскі, нобілєс польонус”. Про навчання І.Мазепи у цьому європейському місті також свідчила й написана трохи згодом “Історія армії Нідерландських Штатів”.

Можливо, що протягом 1658 – першої половини 1659 рр. І.Мазепа закріпив здобуті перед тим знання в одному з єзуїтських колегіумів Речі Посполитої й тим самим повторює шлях Б.Хмельницького, який також навчався у Львівському єзуїтському колегіумі. За рівнем навчання тогочасні школи католицького ордену єзуїтів поділялися на так звані повні і неповні. Програма повних колегіумів складалася з трьох ступенів, до яких входили п’ятикласний курс гуманістичних наук (т.зв. середньої школи), три- чи дворічний курс з філософії й чотирирічний курс з теології. Очевидно, що Мазепа належав до тієї світської молоді, яка не бажала присвячувати себе духовній кар’єрі (тим більше - католицькій) й обмежувалася лише вивченням програми середньої школи та студіюванням філософії. Усі курси читалися латинською мовою, а тому Мазепа досконало оволодів цією основною на той час загальноєвропейською мовою. Це дозволило йому в оригіналі читати Цицерона, Овідія, Цезаря, Тіта Лівія, Езопа, Федра та інших авторів. Французький дипломат Жан де Балюз, який вже під час гетьманування Мазепи спілкувався з ним, свідчив про нього: “...Загалом він дуже любить оздоблювати свою розмову латинськими цитатами й щодо… досконалого знання цієї мови може ривалізувати з найкращими нашими отцями єзуїтами. Мова його взагалі добірна й чепурна, правда, як розмовляє, бо більше любить мовчати та слухати інших”.

Ґрунтовна освіта та виховання набуті під час навчання у Києво-Могилянському колегіумі, Ягелонському університеті Кракова, одному з єзуїтських колегіумів Польщі, а також артилерійській школі в нідерландському Девентері дозволило 20-ти річному Іванові Мазепі-Колединському вступити на службу до королівського двору Яна ІІ Казимира. За рекомендаціями гетьмана І.Виговського та свого батька, який послав його “навчитися поводженню з людьми біля королівської особи, а не де-небудь в корчмах”, Мазепа в жовтні 1659 р. прибув до Варшави й зайняв посаду покоєвого при дворі польського короля. Вже наступного місяця він разом з частиною двору в супроводі Яна ІІ Казимира та його дружини-француженки відбув до Франції на святкування підписання Піренейського миру між Бурбонами та іспанськими Габсбургами.

Мазепа ще одного разу побував у Франції. У другій половині 1660-х рр. він за власні кошти приїхав сюди для навчання. На жаль не можемо з впевненістю сказати в якому з місцевих університетів він студіював. Однак, знаємо, що Мазепа вільно володів французькою мовою. У Парижі та “на півдні” Франції він мав змогу ознайомитися з книгами європейських гуманістів Мішеля де Монтеня, Франсуа Рабле, Маргарити Наварської та ін. Окрім того, І.Мазепа став свідком реформи місцевої освіти та науки. Саме тоді єпископ Жан-Ніколя Кольбер ініціював такий прогресивний крок, як відкриття початкових шкіл для усіх дітей у парафіях, що належали до його дієцезії. Того ж часу було відкрито перші наукові Академії у Віллефранше (Божоле) та у Німі (Лангедок). Та чи не найбільші враження Мазепа дістав від функціонування державної системи управління Францією, яку протягом багатьох десятиліть уміло вибудував її видатний король-“сонце” Людовік ХІV. Опосередкованим свідченням цього стала присутність вже пізніше, у гетьманському будинку І.Мазепи “на найвиднішому місці” портрета цього європейського монарха.

Результатом багаторічного навчання (а це близько 12 років) стало те, що у себе вдома, в батуринській резиденції, Мазепа мав велику бібліотеку. Згідно з свідченнями сучасників у ній “на кожному кроці видко латинські книжки”. А П.Орлик у своєму щоденнику згадував про це так: “Незабутня для мене й досі величезна бібліотека небіжчика Мазепи. Дорогоцінні оправи з гетьманським гербом, найкращі київські видання, німецькі й латинські інкунабули, багато ілюстровані стародавні рукописи. Не без зітхання згадую в теперішній моїй мізерії всі ці книжкові багатства, рівних яким не було на Україні”.

Отже як бачимо протягом 1650-х – 1660-х рр. молодий шляхтич з-під Білої Церкви отримав повноцінну освіту європейського рівня, яка включала також і знання військової справи у галузі артилерії. Досконале знання риторики, основ філософії, поетики, математики, геометрії та інженерії, опанування античною і сучасною європейською літературою, яке було б неможливе без володіння багатьма мовами дозволило І.Мазепі спочатку отримати посаду при королівському дворі Речі Посполитої, а невдовзі й стати помітною фігурою в старшинському оточенні гетьманів України Петра Дорошенка й Івана Самойловича.

Один з найповажніших дослідників біографії Мазепи історик Микола Костомаров писав, що той вже за молодих років був відзначений польсько-литовським монархом Яном ІІ Казимиром як розумна і кмітлива людина. Іван, починаючи з 1659 рр., виконував різноманітні дипломатичні завдання свого патрона – він відвозив листи до кримського хана Селім-Гірея, зустрічався з українськими гетьманами Іваном Виговським та Юрієм Хмельницьким. Про все зростаючу вагу придворного (а по-суті – королівського ад’ютанта) промовисто свідчить надзвичайно важливе монарше доручення Мазепі, який мав привезти до України й вручити новообраному керманичу Павлові Тетері гетьманські клейноди. І хоча Тетеря й образився на те, що йому від імені короля Речі Посполитої булаву мав передавати “особа зовсім незначна, свій брат-козак, невідомий ні там, ні тут ніякою заслугою” (саме так було зазначено у гетьманському листі до Яна ІІ Казимира від 22 квітня 1663 р.), але з іншого боку король не міг доручити таку важливу місію будь-кому.

Можливо, що цього часу Мазепа стає офіцером королівської гвардії, яка разом з польською армією на чолі з Яном ІІ Казимиром у 1663 році вирушає відвойовувати Лівобережну Україну в московського царя. Під час цього грандіозного як на той час походу багатотисячного війська І.Мазепа залишається у своєму рідному селі доглядати хворого і вже немічного батька. Разом з тим, повернення Мазепи з Варшави до України спричинилося до творення однієї з найпопулярніших у Європі ХVІІІ - ХІХ ст. романтичних легенд.

Виникнення легенди про те як молодого Мазепу прив’язали голим до коня (після того як один з шляхтичів застав його у своєї дружини) й відпустили через польські ліси на Київщину було пов¢язане з конфліктом, який трапився між двома придворними короля Яна ІІ Казимира – молодим покойовим Мазепою та іншим королівським “пажем” Яном Пасеком.

У 1665 р. від отриманих у різних боях та сутичках ран, а також хвороби вмирає старий Адам-Степан Мазепа. Після смерті батька його син успадковував чин чернігівського підчашого. Щоб забути про горе, адже він дуже любив свого батька, який був для нього наставником у багатьох життєвих питаннях, І.Мазепа наступного року виїжджав на навчання до Франції. Можливо, що тоді ж він відвідує й Італію. У цих країнах він перебуває десь до 1668 р., після чого повертається до України.

2. Перші роки кар’єри шляхтича з-під Білої Церкви

Починаючи від 1669 р. шляхтич з-під Білої Церкви І.Мазепа розпочав нелегку службу у козацькому війську, яке на той час очолював Петро Дорошенко. Молодий чоловік, який мав європейську освіту, певний управлінський і дипломатичний досвід та звання офіцера королівської гвардії, був одразу ж відзначений гетьманом Правобережної України. Спочатку Мазепу призначили “ротмістром надвірної корогви”, тобто старшиною до одного зі сформованих сердюцьких полків. Два таких полки були створені П.Дорошенком з найманців (і не лише українців), які добровільно погоджувалися безпосередньо охороняти гетьмана та його резиденцію. Це було нове українське військове формування на зразок королівської гвардії у Польщі чи яничарських підрозділів у Туреччині, а тому набуті перед тим за кордоном знання Мазепи дуже згодилися під час організації та військових вишколів цих полків.

Через деякий час Мазепу, з огляду на володіння багатьма іноземними мовами, призначили писарем до військової канцелярії. Він брав участь у складанні проектів універсалів та гетьманських листів, в т.ч. і до європейських та азіатських монархів. В обов’язки члена військової канцелярії також входила й підготовка посольств до різних країн, а саме: навчання їх дипломатичному етикету, підготовка для них спеціальних інструкцій, таємні завдання тощо. До головних функцій канцелярії входило й забезпечення міжнародних відносин України. У зв’язку з цим, праця І.Мазепи була досить важкою з огляду на складну зовнішньополітичну ситуацію в якій тоді перебувала Козацька держава. Вона опинилася у центрі запеклої боротьби між Річчю Посполитою, Московським царством та Османською імперією. Зважаючи на відсутність повноцінної джерельної бази наведемо лише декілька прикладів участі Мазепи у подіях того часу.

Гетьман П.Дорошенко виступив проти укладеного між Москвою і Варшавою у 1667 р. Андрусівського перемир’я, який підступно розділив Україну на Лівобережжя й Правобережжя. Відповіддю на це стало визнання ним протекції Османської імперії. Гетьман зі своєю старшиною, до якої входив й І.Мазепа, вважав, що це є найкращим вирішенням складного міжнародного становища України на той час, адже в іншому випадку їй прийшлося б самостійно воювати проти Речі Посполитої, Кримського ханства й тієї ж Османської імперії.

Перебування Мазепи при дворі польського короля добре згодилося у процесі формування політики Українського гетьманату відносно Речі Посполитої. Можливо, що колишній покоєвий Яна ІІ Казимира був одним з тих, хто вмовив П.Дорошенка, не зважаючи на османський протекторат, все ж таки не відмовлятися від гарних стосунків з новим королем Польщі Михайлом Корибутом та його урядовцями. Військовий писар Мазепа брав участь у складанні вимог від Війська Запорозького до польської влади, які були виголошені генеральним писарем М.Вуяхевичем на спільній українсько-польській комісії весною 1670 р. в Острозі. Однак ці пропозиції, основною ідеєю яких була повна автономність України у складі Речі Посполитої, так і не були прийняті польською стороною.

У 1672 р. козацькі представники, серед яких вірогідно був й І.Мазепа, були присутні під час підготовки договору між Стамбулом і Варшавою у західноукраїнському містечку Бучач. Вимоги гетьмана Дорошенка до Речі Посполитої, які він оголосив туркам були наступними: кордони козацької України окреслити по річках Лабунь і Горинь; віддати українцям всю артилерію, що знаходилися у польських фортецях; щоб до юрисдикції українського митрополита Й.Тукальського належали всі православні церкви в Польщі; щоб всі уніатські церкви на підвладній гетьману території були знищені, а ті, де були колись православні церкви, а нині збудовано костьоли були віддані під гетьманську булаву. В листопаді П. Дорошенко отримав грамоту-“нісан” від султана на підтвердження його прав щодо володіння козацькою Україною у статусі османського підданого. Цією також султанською грамотою закріплювалися положення Бучацького миру між Польщею і Туреччиною, укладеного в жовтні того ж року. Мегмед ІV також вручив П.Дорошенку золоту булаву і коштовно гаптований кафтан. Дорогі турецькі кафтани були вручені і тридцяти козацьким старшинам. Невідомо, чи був серед них писар Мазепа.

Слід відзначити, що положення Бучацького миру, з одного боку, були певною дипломатичною перемогою П.Дорошенка (адже Річ Посполита вдруге у практиці міжнародних договорів відмовлялася від значної частини України на користь суперника та визнавала тут владу українського гетьмана), з іншого - не виправдали його сподівань на допомогу султана у відвоюванні прав у польського короля та московського царя на всю територію України. Саме з 1672 р. розпочався поступовий відхід Дорошенка від турецької протекції. Він продовжував переговорний процес з представниками Речі Посполитої і вимагав від них примирення на основі положень Гадяцької угоди 1658 р. Але навіть під загрозою наступу багатотисячної султанської армії провідні політики Польщі не йшли ні на які поступки українському гетьману.

У червні 1674 р. І.Мазепа на чолі невеликого посольства був направлений з дипломатичним дорученням до Кримського ханства. При собі він також мав листи до турецького султана. Але під час цієї поїздки він потрапив у полон до запорозьких козаків. Причиною його затримання було вороже ставлення січовиків до гетьманування П.Дорошенка, а також те, що в обозі Мазепи було близько десятка українців, яких правобережний гетьман направляв у якості подарунка ханові. Досить добре цю подію описав у своєму літописному творі Самійло Величко. Зокрема він свідчив, що розгнівані запорожці хотіли вбити Мазепу, однак їхній кошовий отаман Іван Сірко заступився за нього. При цьому він промовив такі, як виявилося згодом, пророчі слова: “Панове браття, просимо вас, не убивайте цього чоловіка, може він нам і нашій вітчизні надалі згодиться”. Січовики прислухалися до прохання отамана і не покарали Мазепу. Але протягом деякого часу він перебував в ув’язненні на Січі, аж поки про його перебування у неволі не взнали якимось чином у Москві. Після чого білгородський воєвода Г.Ромодановський прислав до Запорожжя гінця з листом-вимогою видати поважного в’язня. Вочевидь це робилося з огляду на володіння ним певної важливої інформації про Дорошенка. Відразу кошовий Сірко не погодився віддати І. Мазепу та невдовзі його викупив лівобережний гетьман Іван Самойлович.

Саме так скінчилося п’ятирічне перебування Мазепи при уряді П.Дорошенка і розпочалася довголітня служба у гетьмана Лівобережної України І.Самойловича. Протягом майже восьми років Мазепа перебував у статусі “військового товариша”, виконував обов’язки писаря військової канцелярії, до яких додавалися й дипломатичні завдання. Вміле виконання своїх функціональних обов’язків та різноманітних додаткових доручень стало основою для того, що у 1682 р. І.Мазепа призначається на посаду генерального осавула й таким чином входить до найближчого оточення Самойловича. У цей період можемо лише фрагментарно висвітлити діяльність Мазепи. Головним чином його дипломатичний хист та знання канцелярської справи використовується у вирішенні справи повернення під єдину гетьманську булаву Правобережної України.

Повернення собі “втраченої” частини гетьманату було одним з головних завдань зовнішньої політики уряду І.Самойловича. “Нам, Війську Запорозькому, та сторона Дніпра належить”, - неодноразово заявляв він протягом свого гетьманування різним іноземним володарям, усвідомлюючи своє правонаступництво на володіння правобережними землями, що стали ареною військової боротьби між Варшавою, Москвою та Стамбулом. У листі від 18 вересня 1676 року він писав: “...Богу від усіх нехай буде благодаріння, понєваж отчизну нашу розторгнену Україну привів під єдиного монарха і регімент (управління гетьмана - Авт.) у з'єднання”. Ці слова були визначальними для всього періоду правління І.Самойловича.

Гетьманський уряд надав необхідні рекомендації московському цареві щодо різних питань міжнародного розвитку східноєвропейського регіону. Генеральний осавул І.Мазепа безпосередньо залучався до такого важливого питання як консультації московського уряду з приводу укладення т.зв. Вічного миру між Росією та Польщею. За дорученням Самойловича він неодноразово відвозить до Москви гетьманські листи, а також цінні подарунки для багатьох царських урядовців. Під час однієї з таких поїздок весною 1683 р. на Мазепу навіть було здійснено замах. “...Івана Мазепу, осавула війська гетьмана запорозького Сіверського, котрий приїздив з дарунками до царів їх милостей..., коли він їхав уночі з учти від одного боярина, слуги князя Троєкурова кілька разів рубнули в голову і в руку...” – свідчив документ.

У червні 1683 р. московський цар надіслав Самойловичу записи переговорів з австрійськими послами Я.Жировським і С.Блюмберком, які, протегуючи Речі Посполитій домовлялися з російським урядом про укладення такого “вічного миру”. Проаналізувавши попереднє бачення московської й віденської дипломатії, наприкінці року гетьман відмовився від пропозиції царського уряду прислати українських представників на засідання московсько-польської комісії в Каджині. Однак свої пропозиції щодо вирішення долі Правобережної України Самойлович передав царським послам: Київ обов¢язково повинен залишатися під гетьманським регіментом; кордон поблизу Києва потрібно було відсунути західніше; територію Засожжя необхідно передати Українському гетьманатові; наступні переговори можуть відбутися лише за умови рівноправної участі в них українських представників; про “комісійні з¢їзди” треба повідомляти завчасно.

У другій половині 1684 р. гетьман І.Самойлович переконував московського князя В.Голіцина й царицю-княгиню Софію, що вступати в союз з Річчю Посполитою не можна, а якщо і вступати, то лише на основі такого “вічного миру”, який би передбачав відхід від Польщі Правобережжя й Запорожжя. Гетьманський уряд попереджав свого сюзерена щодо можливості укладення сепаратного миру Австрії й Польщі з Туреччиною, що оберне “всю вагу війни на російське царство”.

Використовуючи знання Мазепи (який, очевидно, вів переписку із знайомими з Польщі та Франції й отримував від них тогочасні газети – “летючі листки”) щодо розвитку ситуації у Західній Європі, Самойлович повідомляв Москву про серйозну небезпеку з боку Франції, яка могла завадити планам розгортання в майбутньому війни проти Туреччини. В листопаді, під час розмови з дяком О.Українцевим, гетьман нагадав росіянинові про ставлення поляків до чергової владної “смути” в Москві навесні-влітку 1682 р., коли польський король “цьому радів..., султана і хана умовляв на війну проти государів...”. А тому це, на його думку, могло повторитися і в майбутньому. “На цесарі і королі польському яку присягу взяти, що вони великих государів у цій війні не видадуть і особливого миру не укладуть”,– говорив гетьман російському представникові й пропонував вислати посольство до Франції, щоб узяти з короля Людовіка XIV “певну відомість” щодо його ставлення до Австрії й Польші. Мабуть, що цю ідею підказав гетьману Самойловичу генеральний осавул І.Мазепа, який після свого перебування у Франції постійно цікавився її внутрішньою та зовнішньою політикою

Та, незважаючи на офіційне схвалення московським урядом намагань гетьмана повернути втрачені території під свою владу, проблема об’єднання України не вирішувалась належним чином. Саме тому І.Самойлович потай від царів змушений був підтримувати зовнішні відносини з Кримським ханcтвом і навіть своїм давнім ворогом – Річчю Посполитою. Негативно на Лівобережній Україні сприйняли звістку про виїзд до Москви великого посольства К.Гжимультовського для підписання Вічного миру. Українська політична еліта розуміла, що такий мир міг бути досягнений лише за рахунок поділу її держави. Одержавши звістку про польське посольство, Самойлович звернувся до царя зі спеціальним меморіалом, в якому пропонував московському уряду вимагати від короля не тільки подніпровські землі, але й Поділля, Волинь, Підляшшя, Червону Русь та Засожжя. На початку березня 1684 р., у відповідь на те, що польська армія вирушила до молдавського кордону гетьманич Семен Самойлович на чолі стародубського полку зайняв частину Засожжя включно з гомельською, чечерською, пропойською та кричевською волостями. Це був своєрідний демарш Українського гетьманату, застосований всупереч зовнішньополітичній позиції Москви, яка не хотіла розгортати жодного територіального військового конфлікту з Варшавою.

У січні 1686 р. генеральний осавул І.Мазепа разом з іншим гетьманським сином, полковником Григорієм Самойловичем, вирушив до Москви. У російській столиці він мав прохати царський уряд відкласти справу про підпорядкування Правобережної України польському монарху. “Проти того учинення союзу винародилося у нас поняття і роздуми...” – говорилося в інструкції українським послам. Однак, якби все ж таки Вічний мир передбачалося укласти, то, на вимогу української сторони, справу “тогобічного Дніпра” потрібно було відкласти і не розглядати на переговорах. У випадку ж її розгляду І.Мазепа та Г.Самойлович мали вимагати розширення кордонів на захід і південь від Києва та клопотатися про забезпечення прав православних на території Речі Посполитої.

Вічний мир між Москвою та Варшавою все ж таки був підписаний. Однак І.Самойлович, незважаючи на його положення, розпочав проводити військові операції, метою яких було зайняття всієї території Правобережної України. Як генеральний осавул І.Мазепа у цей час безпосередньо керував окремими військовими операціями. “Рубіж собі далі по Случ шукає і займає”, - повідомляли сучасники. Коронний канцлер М.Огінський писав до Москви, що “ще перо на трактатах не висохло, а лівобережний гетьман перейшов на Правобережжя, займаючи королівські володіння, йменуючи себе удільним князем”. Польський король Ян ІІІ Собеський скаржився царю, що лівобережний гетьман, перебуваючи під його зверхністю, не дотримується польсько-російських домовленостей і “якусь собі удільність як другий Хмельницький... вживає”. При цьому король посилався на особисті звернення Самойловича до Варшави. Крім того, польські урядовці звинувачували українського гетьмана в зустрічах із кримським ханом, метою яких повинно було стати укладення військового союзу проти Речі Посполитої й Московської держави. Заходи І.Самойловича, спрямовані на повернення правобережних територій так перелякали поляків, що змусили скликати навіть спеціальну сенатську комісію з цього питання. Там, зокрема, відзначалося, що гетьман “бажає забрати собі всю Україну”, “не тільки не йде воювати татар, але є новини, що з Кримом підписував трактати”.

Цілеспрямована правобережна політика І.Самойловича, що розходилася з прагненням Москви зберегти мирні відносини з Польщею, стала, безперечно, однією з причин його зміщення з посади гетьмана Лівобережної України. Генеральний осавул І.Мазепа був серед тієї частини козацької старшини, яка використовуючи українсько-російські суперечності в справі повернення Правобережної України, а також результати невдалого спільного з Москвою військового походу до Криму зробила все можливе для того, щоб скомпрометувати Самойловича перед московською владою. Інкримінуючи йому зраду, в “чолобитній” до царя від 7 липня 1687 р. старшина відзначала, що І.Самойлович “про землі тієї сторони Дніпра говорив жорстоко: не так буде, як Москва з Поляками в мирних своїх договорах постановила. Учиним ми так, як нам потрібно”.

Іван Мазепа також підписав документ, складений частиною козацької старшини з переліком “провин” Самойловича й відправлений до Москви з проханням усунути непокірного лівобережного гетьмана. Він був одним з організаторів старшинської змови проти свого довголітнього патрона. Зміщення Самойловича було інспіроване з російської столиці, й саме генеральний осавул, який там перебував не один раз і встиг завести впливові знайомства, передав бажання князя В.Голіцина старшині поміняти гетьмана на більш слухняного Москві. Можливо, що саме І.Мазепа був автором поширеного в 1687 році серед козацької старшини листа в якому говорилося:

Ей, Іване, поповичу-гетьмане!

Чому ти так пустив себе в недбаннє?

Ой був єси зпершу добрим всім паном,

Потім єси зостал гордим всім станом!

До цього часу історики так і не можуть сказати з упевненістю, хто ж був справжнім лідером під час організації повалення гетьмана Самойловича. Тут зійшлися інтереси двох груп. До першої з них належали колишні дорошенківці, вихідці з Правобережної України Г.Гамалія, Я.Лизогуб, М.Вуяхевич, В.Кочубей, а також І.Мазепа. Другу представляли невдоволені лівобережці В.Борковський, К.Солонина, С.Забіла, В.Сербин, Р.Дмитрашко. Саме ці старшини 22 липня 1687 року виманили І.Самойловича з церковної служби, схопили його й ледве не вбили. Після чого він був переданий у руки царських урядовців й відправлений до Москви, а потім на заслання в Сибір.

Перебування в урядах гетьманів Петра Дорошенка та Івана Самойловича стало важливими щаблями у політичній та військовій кар’єрі Івана Мазепи. Довголітня й вірна служба у гетьманській охороні та військовій канцелярії, виконання різноманітних дипломатичних доручень й нарешті отримання чину генерального осавула Війська Запорозького дали йому змогу вдосконалити свій хист як державного урядовця й претендувати на здобуття гетьманської булави. Зокрема, сучасник швед Гедерхілм описував гетьмана Мазепу як світську людину, що здатна розумно й вільно висловлюватися, влучно оцінювати події, прекрасно обізнану з європейськими справами та східноєвропейськими міжнародними проблемами. Окрім того, швед засвідчував, що Мазепа володів найрізноманітнішими науками – від фізики до публічного права. Окрім того, протягом 1669 - 1687 рр. Мазепа неодноразово брав участь у різноманітних військових кампаніях, боях і сутичках з поляками, росіянами, турками і татарами, що сформувало з нього справжнього воєначальника. Саме у добу гетьманування Дорошенка і Самойловича визначився й політичний світогляд майбутнього гетьмана, який полягав у розумінні об’єднання всіх українських земель (Лівобережжя, Правобережжя, Слобожанщини, Запорожжя) в єдиній державі та встановленні міцної автократичної гетьманської влади у становій державі європейського зразка.