Монарша служба під час Північної війни

Окрім того, у царській грамоті від 20 серпня 1700 р. наказувалося відіслати частину козацьких полків з Лівобережної України „на допомогу королівській величності (Августу ІІ. – Т. Ч.) під Ригу”. Виконуючи наказ Мазепа відправив 3 000 українців на чолі з полтавським полковником І. Іскрою до Прибалтики. Але вчасно прибути на з’єднання з російською армією та взяти участь у програшній для неї битві під прибалтійською Нарвою 19 листопада 1700 р. українці не встигли, а лише невдовзі відзначилися в локальних сутичках зі шведськими військами поблизу Дерпта (суч. Тарту в Естонії), Нейгаузена, Гдова⁷, Печер, Ряпина, Новокезерицька, Сиренська, Валок, Пери та Пскова. Військо лівобережного Українського гетьманату взяло участь у т. зв. Малій війні 1700 – 1702 рр. Петра І з Карлом ХІІ Густавом, особливо у період з грудня 1700 р. до жовтня 1702 р., в Східній Прибалтиці. Протягом цього часу українці брали участь в неодноразових походах на Марієнбурзьку (Мальборкську) фортецю, а також відзначалися в локальних перемогах над шведами поблизу Ерестфера, Гуммельсгофа, Гелнетів, Каркузи, Лагосу, Ракобору, Алісти та інших міст Естляндії й Ліфляндії. Відомо, що наприкінці 1701 р. 10 тисяч 636 “слобідських черкас” відпустили з далекої Псковщини до України. У результаті поранення і хвороби в лютому 1701 р. помер І. Обидовський, а наказним гетьманом над цим підрозділом став київський полковник К. Мокієвський.

У 1701 р. Гадяцький полк на чолі з полковником М. Бороховичем⁸, декілька тисяч запорожців та підрозділи правобережного полковника С. Палія допомагали польсько-саксонській армії атакувати Ригу. Того ж часу близько 17 тисяч українців у складі Миргородського, Полтавського, Лубенського, Переяславського, двох компанійських полків на чолі з наказним гетьманом Д. Апостолом⁹, а також кількох полків з Слобідської України у вересні-жовтні того ж року сприяли витісненню шведів з Псковщини. Українське військо підлягало під загальне командування воєводи Б. Шереметєва й за його наказом мало “ходить за рубеж непрестанно и чинить для прокормления себе загоны и воинский промисел над неприятельскими жилищами”¹⁰. Розпис жалування козацької старшини за той час згадує про 6 компанійських і сердюцьких полків Українського гетьманату, які поруч з „городовими” козаками брали участь у Ліфляндській кампанії. У результаті вдалих дій російських підрозділів та українського козацтва на Півночі Шереметєву було присвоєно звання генерал-фельдмаршала та нагороджено орденом св. Андрія Первозванного.

Разом з тим, потрібно зазначити, що з початком бойових дій у Прибалтиці в козацьких полках розпочалися великі заворушення, спричинені тим, як зазначалося в одному з документів, що „вельми голодно на хліб, дуже потрібно на одяг, особливо кінського корму”. 30 грудня 1700 р. Б. Шереметєв писав до Петра І, що багато «черкас» вже утекло і продовжувало утікати до України. З огляду на це кілька тисяч козаків добровільно перейшли служити на бік шведського короля. У січні 1702 р. цар Петро І навіть був змушений видати грамоту до українських перебіжчиків із закликом повернутися під його владу й обіцянкою видання їм за це „щедрого царського жалування”. Однак погане забезпечення українських військ, невміле керування ними з боку російського головного командування, великі втрати серед козацтва, а також використання їх як допоміжної робочої сили продовжували стимулювати масові переходи українців на бік Шведського королівства, а також самовільне повернення козаків до України¹¹.

У боях в гирлі Неви під Нотебургом (Орєшек) та Ніеншанцом (Канци) протягом 1702 - 1703 рр. був задіяний Чернігівський полк, очолюваний Ю. Лизогубом. 12 тисяч козаків під керівництвом наказного гетьмана М. Миклашевського разом з російськими, польськими та литовськими частинами завадили військам Карла ХІІ Густавом оволодіти білоруськими землями. Зокрема, українці відзначилися під час штурмів Бихова та Могильова¹². Разом з тим, що згідно з висновками багатьох істориків, зокрема, сучасного московського вченого В. Артамонова “російська війна за Балтику виходила за сферу як національно-українських, так і гетьманських інтересів”. Хоча треба зазначити, що питання щодо оволодіння південною частиною білоруських земель було одним з пріоритетних завдань для гетьманських урядів України, починаючи ще від часів Б. Хмельницького.

Вже починаючи з 1703 р. царський уряд очікував ворожого нападу на Київ, а тому І. Мазепа за указом Петра І розпочав зміцнення оборонних укріплень Печерського монастиря. Окрім того, гетьман за наказом з Москви підготував для відправки до театру бойових дій декілька сот бочок пороху. А взагалі порохові заводи Українського гетьманату мали забезпечити на выйськовы потреби 2 тисячі бочок пороху.

На прохання польської сторони про допомогу¹³ за наказом Петра І від 20 лютого 1704 р. гетьман І. Мазепа послав на допомогу Августу ІІ Саксонському 6-тисячний підрозділ¹⁴, а навесні того ж року задля упередження шведського наступу гетьман вступив на Правобережну Україну з 40-тисячним військом. У вересні козацькі полки на чолі з Мировичем змусили шведські війська відійти від Львова. У жовтні 1704 р. кількатисячний козацький підрозділ поблизу річки Одер неподалік селища Всхов вступив у бій з основними силами шведської армії на чолі з Карлом ХІІ. „Тут дорогою король натрапив 2 500 козаків, що простували були до шлезького кордону. Ці козаки йшли з облоги з Польщі й нічогісінько не знали за те, що прийшов наш король. Вони спокійно собі стояли в одному дубовому гаї і мало не всі позлазили з коней. Коли вони побачили наше військо, то відступили до якогось села, та наші гналися за ними вслід і застрелили багатьох з них. Козаки поховалися по хатах, а здебільшого поставали поміж хатами й багато стріляли, але не заподіяли нам великої шкоди, бо Його Величність загадав зараз-таки з одного боку стріляти на них з гармат, а з другого боку наскочила кіннота й понищила усіх, хто чинив опір... Начальник цих козаків звався сотником, але ще на початку бою його забив гарматний набій. Але 40 чоловік з них король взяв у полон, і забрав їх з собою на прохання короля Станіслава”. Протягом жовтня-листопада 1704 р. декілька тисяч українських козаків І. Мазепи допомагали Августу ІІ у боротьбі з шведами та королівською опозицією поблизу Варшави та інших польських міст.

16 травня 1705 р. перебуваючи в Батурині Іван Мазепа писав, що „дістав наказ Його Царської Пресвітлої Величності, щоб з усім Військом Запорозьким йти на Брест-Литовський, а там чекати на другий наказ, щодо напрямку подальшого маршу”¹⁵. Відомо, що виконуючи чергове розпорядження з Москви гетьман відісла 3-х тисячний підрозділ у напрямку Полоцька та Вітебська. На початку квітня український гетьман отримав ще один указ від свого монарха, в якому зазначалося: „…Самому тебе, верному подданному нашему, убрався в тридцетитысячном числе, итти ныне прямо к берегу Днепровому, а Днепр переправясь, ити в польских краях прошлогодним путем, а не к Брести Литовской, и быть в тамошнем воинском походе для охранения Малоросиского нашего краю и для поиску и промыслу над неприятелем, буде где случай позовет…”.

Наприкінці червня 1705 р. гетьман отримав вказівку від Петра І рухатися на чолі 30-тисячного війська у напрямку міста Сандомира. У липні Мазепа успішно переправився через річку Случ та підійшов до Збаража. На початку серпня Мазепа вже був разом з військом поблизу містечка Залозців на Тернопільщині. У листі до російського урядовця Ф. Головіна гетьман висловлював сподівання, що невдовзі він на чолі української армії вирушить до Гродна, але у середині серпня 1705 р. отримав розпорядження від царського канцлера рухатися „обережно в бік Варшави”, адже її окупували війська шведського короля. Наприкінці серпня українські війська перейшли Віслу й розмістилися у Люблінському воєводстві, звідки І. Мазепа писав до О. Меншикова: „...под Варшаву на потуги шведскіи ити не могу, бо и во всих монарших указах пространно изображено, абым баталеи неприятелеви не давал и о вашем, заховуючи осторожность, уступал”.

Перебуваючи в обозі під Красним Ставом 1 жовтня 1705 р. у черговому листі до Меншикова Мазепа просив видати царський указ щоб „виправою под Варшаву значной партии войска учинил над непріятелем военній експеримент” і повідомляв, що перед тим вже відправив до околиць столиці Речі Посполитої 9-тисячний корпус на чолі з чернігівським, гадяцьким та ніжинським полковниками. З огляду на зміну воєнної ситуації, у другій половині вересня Мазепа за царським указом вже готував свої полки для походу до польського міста Замостя.

У тогочасній анонімній рукописній газеті описувався виступ козацького війська разом з московськими підрозділами до Польщі: „Першим йде полк Фастівський Михайлів (полковника Михайла Омельченка. – Т. Ч.), він і місце для табору обирає і стає на передовій сторожі. Потім йдуть полки війська компанійців і сердюків. Потім йде ясновельможний його мость пан гетьман. Перед ним носять булаву, над ним – бунчук з немалою і пристойною консистенцією. Потім йдуть городові полки лінією і на флангах. Піхота як московських полків, так і піших сердюків полк йде при гарматах, амуніції і таборах, в резерві йдуть два полки, тобто Самуся та Іскри; і так стоять вони в резерві. Потім йде група Нехлюя (російський командувач Семен Неплюєв. – Т. Ч.) або на фланзі, або ззаду, так і стоїть Москва особливим табором. Вигляд ясновельможного пана гетьмана, якщо йдеться про намети, срібний посуд, коні, в усьому може рівнятися з королівським”.

На початку жовтня 1705 р. українська армія перебувала неподалік Замостя¹⁶. Тут український гетьман отримав розпорядження від Ф. Головіна щодо входження до міста під виглядом польських військ й залишення у місті боєздатного гарнізону з артилерією. У цей час Мазепа скаржився Петру І на дії польських союзників, які „не тилко утиски утиски в добування збожія, но и забойства чинятся”. Тоді ж гетьман Мазепа отримав „статті” від Петра І з наказом залишити 25 тисяч „чоловік добрих” у Белзькому та Руському воєводстві, а самому повернутися поближче до українсько-польського кордону „в зручне місце, але ближче ніж сто верст до рубежу не наближуватися, і там розташуватися. І так в Україні все зможе управляти, а і полякам не без страху буде”.

Згідно з царським наказом та за „королівською згодою” Августа ІІ Саксонського, в листопаді 1705 р. гетьман розпорядився „війська регіменту мого на зимові квартири в воєводстві Белзькім, в землі Холмській” розташувати під керівництвом наказного чернігівського полковника Павла Полуботка. 9 листопада гетьман Мазепа видав спеціальний універсал щодо переміщення і дислокації українського війська на східних землях Речі Посполитої. Сам Мазепа, виконуючи царське розпорядження, рушив перезимувати до міста Дубна. Там наприкінці листопада розмістилася похідна військова канцелярія Українського гетьманату. 26 листопада 1705 р. до українського гетьмана надіслав чергове розпорядження Ф. Головін, який за царським указом наказував Мазепі надіслати 7-ми тисячний козацький підрозділ на з’єднання з саксонськими військами та облоги разом з ними польських міст Кракова і Сандомира.

Перебуваючи з похідною військовою канцелярією у Дубні 1 грудня 1705 р. гетьман Мазепа наказував гадяцькому полковнику М. Бороховичу знімати стації з прилеглої до Белзького і Волинського воєводства частини території „Руського воєводства і землі Львівської”. Тоді ж царський регіментар отримав царське розпорядження залишити в Дубно наказного гетьмана, а самому відправитися до Лівобережної України. Очевидно, що Петро І та його оточення почали побоюватися, що на Мазепу можуть негативно вплинути таємні посланці шведського ставленника С. Лещинського (перед тим український гетьман мав зустріч з шляхтичем Вольським, що оголосив йому цікаві пропозиції від прошведського короля). Після вмотивованої відмови прибути до Батурина, що аргументувалося складною військово-політичною ситуацією, Мазепа отримав наказ від Петра І про „вибрання” з Белзького воєводства 20 тисяч коней і декілька сотень волів. Гетьман відповідав, що не може цього зробити з огляду на бідність місцевої шляхти та негативне ставлення до нього польських урядовців. Окрім того, Мазепа звертав увагу московського царя на те, що підлегле йому військо залишилося „голе й босе”, тобто майже без їжі та провіатну для коней.

21 грудня 1705 р. І. Мазепа повідомляв, що отримав черговий царський наказ відправити декілька полків під керівництвом полковника П. Полуботка у напрямку до Кракова і Сандомира для з’єднання з саксонськими військами Августа ІІ. Як звітував невдовзі чернігівський полковник, він виконав це завдання й успішно дійшов до кордону з Угорщиною. У той же час за наказом гетьмана козацькі підрозділи відвоювали у „шведського адгерента” й київського воєводи Потоцького міцно укріплену фортецю Броди, де захопили велику кількість зброї, зокрема, артилерії: 17 гармат „спижових чвертькартанних”, 16 - „спижових півкартанних”, 6 - „шестифунтових”, 4 – „трифунтові”, 3 – мортири, 3 – „органки спижові” та 16 „гаківниць і поодиноких обложних”. Разом з гарматами українці вивезли з Бродів 129 бочок пороху, 116 ядер, а також 600 мушкетів та 500 „шишаків для солдат”.

Окрім зайняття Бродської фортеці, українці ходили маршем до Брест-Литовського, допомагали російському гарнізону укріплювати Замойську фортецю та сприяли „великоросійським військам Його Царської Пресвітлої Величності” поблизу Гродна. У білоруському місті Гродно на той час розташовувалася штаб-квартира Петра І, а також військова резиденція лівобережного Українського гетьманату під керівниццтвом козацьких старшин А. Войнаровського та І. Черниша. Окрім того, спільно з російськими військами у Західній Білорусії діяли Київський і Прилуцький полки на чолі з наказним гетьманом Д. Горленком.

Перший місяць нового, 1706 р., пройшов без великих змін на театрі військових дій Великої Північної війни, однак вже на початку лютого Мазепа отримав наказ із Москви негайно вирушати у напрямку Литви. Український гетьман відповідав, що не може так швидко зібрати усе своє військо, адже одна його частина перебуває під Замостям, друга – під Бродами, а третя ще не повернулася з походу Краківського та Сандомирського воєводств. Цікаво, що дане царське розпорядження було продубльовано „ординансом” від польського короля Августа ІІ Саксонського. З огляду на монарші розпорядження, 16 лютого гетьман видав універсал до шляхти Волинського воєводства Речі Посполитої про постачання провіанту для козацького війська: „...цими днями прибув до мене ордонанс Найяснішого Монарха, Його Королівської Милості Августа ІІ, аби в цьому військовому розпалі, коли ворожа люта сила нищить збройно гідність, право і вольності Вітчизни та інші робить насильства, цієї пори, яка є важкою і для подальшого збереження допоміжних військ: московських, саксонських і козацьких, які могли б відновивши сили, стати на шляху ворога... зібрали з кожного дому, не минаючи нікого в цьому воєводстві Волинському, належний провіантний податок...”.

Невдовзі у напрямку Білорусії та Литви в авангарді вирушив кількатисячний підрозділ на чолі з Д. Апостолом, а у першій половині квітня у Мінську вже перебували основні сили козацького війська. Однак саме під час пересування української армії з Дубна до Мінська шведами були розгромлені окремі підрозділи на чолі полковниками М. Миклашевським під Несвіжем (самого полковника було вбито)¹⁷, І. Мировичем у Ляховичах (cам переяславський полковник потрапив до полону, де й помер¹⁸) та Д. Апостолом поблизу Клецька. Зокрема, під Клецьком зазнав поразки українсько-російський корпус, який складався з 2 тисяч 150 московських драгун і стрільців С. Неплюєва та 2 тисяч 500 козаків і сердюків.

Наприкінці травня 1706 р. Мазепа повідомляв Петра І з Гомеля, що він рухається до України „ледве живий від багатьох трудів, турбацій, печалі і від хвороби, що сталася”. Прибувши до Батурина й трохи перепочивши гетьман отримує наказ від московського царя будувати та укріплювати Печерську фортецю у Києві. Восени 1706 р. І. Мазепа особисто очолив будівничі роботи на Печерських пагорбах, але неодноразово скаржився своєму сюзерену, що козаки дуже втомлені після участі у військових походах та й взагалі непридатні до такого роду діяльності. 18 січня 1707 р. український гетьман отримав такий наказ від свого сюзерена (мовою оригіналу): „1) чтоб заранее к походу изготовиться и чтоб по самой первой траве в мае под Киевом стать, как для совершения начатой фортеции, а паче для обороны от неприятеля своего края, чего для надлежит вящее приготовление в войсках иметь; ...советываю вам довольное число лопаток и заступов велеть взять з собою, також и добрую полковую артилерию, дабы возможно у Днепра (ежели неприятель будет) в удобных местах шанцами или окопами укрепиться и там возбранить неприятелю вход в свою землю...”.

У квітні 1707 р. І. Мазепа старанно виконував накази царського уряду, що були відображені у „пунктах” Петра І й передбачали: 1) збір козацького війська у Києві 10 червня для укріплення Печерської фортеці; 2) після фортифікаційних робіт виступити до правобережних міст Паволочі й Фастова, а розвідників вислати до Полонного; 3) 5-ти тисячам виборним козакам рухатися до Любліна. Окрім того, цар наказував гетьману залишити у разі наступу шведсько-польських військ Київ та Печерську фортецю, а також повідомляв його про те, що „Севскому разряду надлежит быть при гетмане всему, также и офицеров несколько прислано будет”. До кінця квітня 1707 р. потрібно віднести й універсал І. Мазепи до полковників і старшин про безпеку для магнатської родини Шембеків та інших високих світських і духовних урядовців Речі Посполитої: „...в яких тільки воєводствах, землях і повітах знаходяться, беремо в особливу нашу протекцію, охороняючи їх від усіляких явних і потаємних акгравацій, спустошень, кривд і долечливостей”.

Під час перебування в Любліні у червні 1707 р. Петро І отримав листовні скарги від гетьмана Мазепи на військові труднощі та поведінку російських військ, які під час проходження Україною жорстоко поводилися з місцевим населенням. У відповідь він надіслав до гетьмана свою грамоту, в якій повідомлялося: „…Всем проходящим войскам Нашим и посыльщиком с казною чрез Малороссийский край проходить скромно, не чиня никаких обид и разорения Малороссийского краю жителям, под опасением жестокого нашего гнева и казни”. Одночасно у серпні того ж року московський цар повідомляв гетьмана про те, що з 5-тисячного війська на чолі з А. Войнаровським, яке перебувало при ньому, втекло додому 500 чоловік¹⁹, а додатково прислані „некумпанійські” козаки не виконували як належно військову службу. Тоді ж Петро І наказував Мазепі рухатися якнайшвидше до Гродна, щоб на початку вересня приєднатися до основних сил російської армії. Через деякий час перед українським гетьманом ставилося завдання ще міцніше укріплювати Печерську фортецю, а також збирати для армійських потреб провіант на Правобережній Україні. Цікаво, що у листі від 21 серпня 1707 р. цар обіцяв, що якщо король Карл ХІІ Густав буде рухатися у напрямку Полонне – Біла Церква – Київ, то він негайно відпустить на допомогу Мазепі військовий корпус Войнаровського. З огляду на чутки про можливість наступу шведської армії гетьман на чолі українського війська не вирушив у похід до Білорусії, а залишився в Україні. Натомість до Мінська Мазепою було відправлено 500 коней, що, очевидно, було своєрідною компенсацією за збіглих перед тим козаків.

Перебуваючи у військовому таборі неподалік Києва гетьман І. Мазепа відписував Петру І про ретельне виконання його наказів, але разом з тим у листах до царя та графа Г. Головкіна скаржився на те, що не має часу підготуватися для наступних військових кампаній, а тому козаків потрібно відпустити на зиму до своїх домівок: „...воля и повеление монаршое свое восприяло совершенство, не отрицаются, токмо трудность в том усмотривают, что в указе Его Царского Величества изображено, дабы тая компания чрез осень и зиму устроена конечне была и к будущей компании выготована, а войско рейменту моего всю осень здесь фортификации Печерской проживет, а зимою всяк по трудах целолетних похочет господарства своего убогого осмотрети, хто не меет хлеба, заробити и в оный на пришлый поход приспособитися...”. У відповідь на таку скаргу-пропозицію цар відписував своєму васалові, що з огляду на те, що шведська армія перебуває поблизу Варшави, він не може дати наказу розпустити українське військо, що перебувало під командуванням Мазепи. Але зважаючи на настійливі прохання гетьмана у листі від 16 жовтня 1707 р. Петро І все ж таки дозволив на декілька місяців відправити козаків по домівкам, але з умовою зібрання їх у січні 1708 р. в повній готовності.

Влітку 1707 р. в листі-проханні до австрійського імператора Йосифа І про надання йому князівського титулу український гетьман, по суті, звітував про великі заслуги козацького війська не лише у війні Священної ліги з Османською імперією протягом 1686 – 1699 рр., але і у військовій кампанії 1704 – 1706 рр.: „Ваша Імператорська Величність зберігає у всемилостивій памяті те, що також стало досить відомим усьому християнству, що особливим Божим провидінням обраний і достойним чином благословенний найвищим генералом і командувачем понад 40 000 бойового війська запорозьких козаків і належних їм провінцій я мав лише єдину і найголовнішу турботу і справу протистояти не тільки невіруючим татарам та іншим ворогам християнства, захищав й оберігав від них християнські кордони, а також у самому християнстві протистояв ворогам Його Царської Величності, мого Всемилостивого пана і усіх його друзів, сусідніх володарів, у цьому протистояння цим ворогам повсякчас піддавав небезпеці добро і життя своєї власної особи і підданих мені козаків...”.

У лютому 1708 р. гетьман Мазепа за наказом Петра І перебував у Фастові. Тут формувалося козацьке військо для допомоги прихильникам Августа ІІ у боротьбі з шведськими військами. „...В Хвастові, за указом Його Царської Величності, всемилостивого мого Царя і Государя, з військами рейменту мого стою у всякій до відпору ворогові готовності”, - писав 26 лютого гетьман до О. Меншикова. Окрім того, український гетьман повідомляв, що коронний гетьман А. Сенявський неодноразово звертався до нього про допомогу і висилку йому спочатку 3 тисяч, а потім 6 тисяч козаків. У даному випадку Мазепа не знав яке приймати рішення, адже не мав царського указу посилати свої підрозділи під „ляцьку команду”. Трохи згодом, на початку жовтня, гетьман повідомляв польських урядовців відносно того, що не може надати війська з огляду на відсутність відповідного розпорядження від Петра І.

Протягом другої половини квітня 1708 р. Мазепа перебував у Білій Церкві. Залишивши у Білоцерківській фортеці сердюцький полк Г. Бурляя (бл. 800 чол.), у липні гетьман перейшов разом з військом ближче до Києва й розташувався в районі Борщагівки. Тоді ж він повідомляв Меншикова про те, що „Станіслав [Лещинський], з частиною війська шведського, з військами литовськими і інших своїх партизанів, йде від Литви просто на Волинь”.

У середині липня 1708 р. Мазепа отримав листа від Петра І в якому відзначалося, що „понеже неприятель идет по Днепру вниз, и потому, и по протчим всем видам намерение ево на Украйну”. А тому гетьманові наказувалося: 1) слідкувати чи немає в Україні якихось „підсилок” чи листів від Карла ХІІ; 2) рухатися на чолі війська до Києва й залишивши там гарнізон йти за Дніпро „в зручне місце” (очевидно, до Білої Церкви); 3) підготувати до диверсійних дій проти ворога козацьку кінноту. Гетьман виконав царські розпорядження та підготував 4-х тисячний підрозділ на чолі з київським полковником К. Мокієвським й запропонував Петру І для відправки на допомогу прихильникам Августу ІІ до Правобережної України.

На початку серпня 1708 р. цар писав до Мазепи, що шведська армія вже перейшла Дніпро та рухається до Пропойська, а тому гетьманові наказувалося „з Києва иттить в Украйну свою”. Окрім того, цар погоджувався на відправлення українських кіннотників у напрямку до Полонного й повідомляв гетьмана, що відправляє до нього на підкріплення генерал-майора Інфланда і бригадира Полонського з дивізією російських кіннотників. 16 серпня Петро І додатково інформував І. Мазепу, що шведський король відійшов до Могилева й невідомо в якому напрямі буде рухатися, а тому гетьману наказувалося „стоять между Києвом и Черниговом”. Але на початку вересня Мазепа отримав розпорядження приготуватися у похід до Білої Церкви з огляду на те, що за останніми відомостями Карл ХІІ „свой путь на Украйну отменил”. 14 вересня Петро І віддав остаточний наказ про похід українського війська до Білоцерківської фортеці для допомоги полякам.

Ще у серпні 1708 р. І. Мазепа за наказом Петра І надіслав на білоруські землі, до Великого князівства Литовського, близько 4 тисяч козаків у складі Чернігівського, Стародубського та декількох компанійських полків. Окрім того невдовзі під Смоленськ гетьманом було відправлено Ніжинський і Переяславський полки (бл. 3 000 чол.). На Правобережній Україні продовжували перебувати Гадяцький і Київський полки. Полтавський полк разом з компанійцями Ю. Кожуховського придушував повстання донських козаків на чолі з К. Булавіним і повернувся до України у вересні 1708 р. Окрім того, 2 компанійських полки за наказом російського командування проводили розвідувальні дії проти шведів в районі Смоленщини та Сіверщини. Сам гетьман за царським указом рухався від Білої Церкви у напрямку Стародубщини для відбиття шведського нападу.

20 вересня гетьман через спеціального кур’єра звернувся до свого сюзерена з повідомленням, що „малоросійський народ має певне опасіння про те, що велика частина військ малоросійських забрана з України.., і в дальній відстані знаходяться з Украйни.., боронити Украйну буде нікому”. На що Петро І відповідав, що як тільки він отримав відомість про те, що Карл ХІІ перейшов Сож, то відразу ж відправив військові підрозділи на чолі з Б. Шереметєвим обороняти Україну.

На початку жовтня 1708 р. у листі до графа Г. Головіна гетьман просив його донести до царя важливу інформацію про таке: по-перше, при ньому знаходиться незначна кількість війська з яким він не зможе дати належну відсіч шведам; по-друге, серед населення Полтавського. Гадяцького, Лубенського, Миргородського, Прилуцького, Переяславського, а також Чернігівського та Стародубського полків поширюються невдоволення та в окремих містах (Стародуб, Сосниця, Мглин, Гадяч) відбуваються бунти проти місцевої влади; по-третє, козацькі підрозділи, які мусили стримувати шведів розбіглися; по-четверте, „люди полків Стародубського, Чернігівського і сотень засеймських, які багаточисельними купами і таборами від наступу шведського втікаючи, у дальні польові полки йдуть, і про неприятельське нашестя в Україну розповідають багатьма несамовитими словами розповідають”; по-п’яте, на півдні України діють повстанські загони на чолі з ватажками Перебийносом та Молодцем, що можуть поширити „гультяйство” на всю територію Лівобережжя. Але найважчим завданням гетьмана було втримати під своїм началом й ту невелику кількість козацтва, які заявляли що він „їх з військом в Стародубщину веде на крайню погибель”.

Також у листі до Головкіна Мазепа зауважував, що С. Лещинський разом зі шведами рухається в напрямку Києва, який не буде кому захищати, адже він за царським наказом мусить обороняти з усім наявним військом Стародубщину. „А тоді вже, сохрани Боже, неможливо нам тієї сторони (Правобережної України. – Т. Ч.) і людей бідних тих тамошніх від неприятеля оборонити, яку вручив би на його ж Божий захист, то хоча б цю сторону (Лівобережну Україну. – Т. Ч.) старатися потрібно, при допомозі Всевишнього, так від наступу ворожого, як і від внутрішнього сумяття, охоронити”, – з жалем писав у цей час гетьман. Хоча російській владі вже у середині вересня стало відомо, що шведська армія планує йти до України. Зокрема, 10 вересня 1708 р. у „Журналі чи поденній записці Петра Великого” було занотовано, що московські підрозділи „в 10 день сентября вошли в Соболев, где получили подлинную ведомость, что неприятель уже Сожу реку перешел со всем войском и к Украине марш свой восприял…”.

Реагуючи на повідомлення Мазепи про народні заворушення в Україні на військовій раді у Почепі що відбулася 9 – 10 жовтня за участю фельдмаршала Б. Шереметєва та інших російських урядовців було вирішено, щоб київський воєвода Д. Голіцин, залишивши міцний гарнізон в Київській фортеці на чолі піхотних полків Білгородського і Севського розрядів та разом з артилерією рухався у „Малоросійський край” для придушення „шатостей”. Московське командування у цей час дуже схвилювало те, що „немалые возмущения” в Україні будуть відволікати на себе значну частину війська, яке б можна було використати проти шведів.

Потрібно зазначити, що на момент входження до України шведських військ Карла ХІІ підрозділи українського козацького війська, що загалом нараховували близько 40 – 50 тисяч осіб, були розкидані на величезному театрі бойових дій – від Смоленська й Білої Церкви до Дону. Під безпосереднім керівництвом Мазепи залишалися тільки Лубенський, Миргородський, Прилуцький та 3 охочекомонних полки на чолі з полковниками Ю. Кожуховським, Г. Галаганом, А. Маламою (Андріяшем) та 4 сердюцьких полки під керівництвом Д. Чечеля, Я. Покотила, М. Антоновича та полковника Дениса. Всього Мазепа тримав під контролем 3-3.5 тисячі найманців і таку ж кількість „городового” козацтва.

З огляду на такий стан справ, який був спричинений наказами Петра І, гетьман через надісланого до царя генерального осавула Д. Максимовича висловив свою незгоду з тим, що „всі наші війська в далекій відстані знаходяться від України, і коли неприятель на Україну зверне, то проти нього стати й боронити України буде нікому”. У відповідь на скаргу свого васала, Петро І відповідав, що якщо шведи все ж таки підуть до України, то він відразу ж направить до її кордонів армію на чолі з Б. Шереметєвим.

Перебуваючи у таборі над Десною поблизу села Салтикова Дівиця, 6 жовтня 1708 р. Мазепа відіслав листа до графа Г. Головкіна з відмовою йти на сполучення з „великоросійським військом” й мотивував це тим, що в Україні ось-ось ропочнуться народні заворушення. Через чотири дні, 10 жовтня, Головкін, що на той час дислокувався на чолі російських підрозділів разом з Шереметєвим у Почепі, відправив розлогий лист-відповідь до гетьмана. У ньому повідомлялося, що Петро І видав указ за яким козацьке військо мало негайно сполучитися з основними силами Московського царства. І саме об’єднання “великоросійського” та „малоросійського” регіментів, на думку Г. Головкіна, стало б запорукою для припинення „своєвільств” в українських містах, адже б тоді було легко „усмиряти злочинців”. Окрім того, російське військове командування нарешті погоджувалося на попередні скарги-прохання гетьмана й повідомляло його, що готується вирушити разом з військом „в середину України”. Також І. Мазепі наказувалося направити на допомогу київському воєводі Д. Голіцину кількатисячний підрозділ на чолі з досвідченим наказним гетьманом, а самому рухатися до Новгород-Сіверська. Але якби шведи почали б переправлятися через Десну, то Мазепа мав би належним чином протидіяти цьому різними військовими засобами, а російська армія на чолі з Б. Шереметєвим надійде українцям на допомогу.

Мазепа відповідав Головкіну, що готовий би був виконати царські та графські накази, але дуже захворів, а тому просив звільнити його від очільництва діями українського війська. У відповідь граф Головкін, який перебував у сотенному містечку Погар, іменем московського царя розпоряджався призначити наказного гетьмана над козацькими підрозділами та відправити їх негайно відбивати шведські напади у районі між Стародубом та Черніговим. Самому ж гетьману пропонувалося „бути при обозі, залишаючи при собі декілька військ за своїм рішенням за Десною”. Однак, як невдовзі виявилося, український гетьман лише вдавав хворобу задля того, щоб приспати пильність царя Петра І та без перешкод перейти на бік шведського короля. Про вичікування та вагання гетьмана опосередковано засвідчував Г. Адлерфельда, який писав, що І. Мазепа начеб-то віддав наказ стародубському війту впустити до Стародуба ті війська, які першими встигнуть підійди до мурів міста.

25 жовтня 1708 р. Мазепа перейшов на бік Карла ХІІ²⁰, а 29 жовтня Петро І вже розіслав до найбільших полків лівобережного Українського гетьманату листи з повідомленням про „зраду” гетьмана, а також закликами приєднатися до нього для захисту „веры и отечества” та прибуття до Глухова для проведення ради. Окрім того, на військовій раді 30 жовтня, яка відбулася поблизу Новгород-Сіверська під головуванням Петра І було вирішено „дабы светлейшому князю Меншикову с частию войск идти добывать Батурин, где Мазепины единомышленники, полковник Чечель, генеральный ясаул Кениксек с черкасами засели”.

На виконання рішень царя та військової ради 2 листопада 1708 р. після двохгодинного штурму російські війська зайняли і повністю винищили козацьку столицю Лівобережжя. Втрата столичного Батурина з одного боку стала відчутною військовою поразкою шведсько-української коаліції, а з іншого - символізувала розрив довголітніх союзницьких стосунків між козацькою Україною як васальнозалежною державою та її сюзереном – Московським царством.