Втілення ідеї самостійного існування України

Статті уявляли собою двохсторонній договір між українським гетьманом І. Мазепою й старшиною – з одного боку – та московськими царями Іваном і Петром та царівною Софією – з другого. Одні статті (1, 4 - 6, 9, 22) містили пропозиції українців, інші (2, 10, 12 – 15, 18 – 20) пропозиції росіян, а решта (3, 7 – 8, 16 – 17, 21) – побажання гетьмана та контрпропозиції царів. Більшість з Коломацьких статей, так само як і попередні Батуринські 1672 р. та Переяславські 1674 р. мали за основу Глухівські статті 1669 року й лише п’ять з них були новими. Як для Українського гетьманату так і для Московського царства договір мав взаємозобов’язуючий характер і передбачав зміну його положень лише за згодою обох сторін. Хоча російський історик права Б. Нольде відзначав, що у Коломацькому договорі були лише елементи двохсторонньої угоди й наголошував на відчутній різниці в статусі сторін, які домовлялися: Москва “вказувала”, а Батурин “бив чолом”. Одночасно, вчений писав, що за доби Мазепи незалежність гетьманської посади визнавалася Москвою, а Україна “мала свої органи влади, свій бюджет і підкорялася своєму праву”.

Наданий за результатами поїздки О. Покорського гетьману І. Мазепі документ складався з 17 пунктів й був свого часу відшуканий, опублікований та досліджений О. Оглоблиним. Окрім того, ситуацію навколо місії Покорського до Литви добре проаналізував сучасний історик С. Павленко. Для того щоб краще зрозуміти процес визрівання ідеї відмови від царської протекції у середовищі української еліти початку XVIII ст. звернімо увагу на ті „пункти Котєла”, які засвідчували наявність серед козацької старшини думки про перехід Українського гетьманату до зверхності полського короля. При цьому зауважимо, що даний документ став відомим Мазепі наприкінці 1703 р., тобто відразу ж після прибуття писаря Покорського до Батурина.

Отже, вже у 1-му пункті йшлося про те, що М. К. Котєл з „польського боку”, а М. Миклашевський з „української сторони” домовлялися про те, „щоб Україна в такій же вольності процвітала як Корона Польська та Велике князівство Литовське”. У п. 4-му відзначалося, що литовський урядовець пропонував гетьманському уряду звернувся до Москви з проханням „щоб цар його милість позволив на козацьку вольність, подібно до польської”. Якби Петро І, йшлося у п. 5-му цього документа, „не хотів добровільно погодитися на вольність українську, подібну до польської, а почав би то заперечувати і забороняти, тоді милість ваша (І. Мазепа. – Т. Ч.), маючи на нас поляків надію, стане при всій готовності проти царя його милості війною, а ми з військом коронним і литовським будемо поблизу...”. У п. 6-му обумовлювалося, що „вольность українська буде така, як Річ Посполита коронна і литовська, і така ж буде Річ Посполита третя українська, і скільки сенаторів із Литви і з Корони, скільки осіб гідних впевнених, стільки ж місць сенаторських засідати мають в Україні... шляхта при своїх вольностях... Чин духовний, міщани при своїх вольностях...”.

Незважаючи на те, що про зміст розмов між Миклашевським²³ і Котєлом Мазепа відразу ж повідомив до Москви (а стародубського полковника відсторонив від посади), засвідчуючи тим самим перед Петром І свою вірність, переконані, що саме з того часу гетьман почав серйозно задумуватися над можливістю здобуття для Лівобережної України більших „прав і вольностей” в т. ч. і за допомогою поступового „залякування” царського уряду можливістю переходу під зверхність іншого володаря, що посилювалося змінами міжнародно-політичної ситуації в умовах Великої Північної війни початку XVIII ст.

Про те, що Мазепа саме на переломі 1703 – 1704 рр. розпочав складну і хитромудру дипломатичну гру з своїм сюзереном переконливо засвідчила його розмова з присланим до Батурина урядовцем приказу Малої Росії, московським піддячим І. Никифоровим. Вона відбулася один на один у „гетьманських покоях” в Батурині 16 січня 1704 р., а її зміст гетьман просив передати особисто боярину Федору Олексійовичу, який був найближчим дорадником Петра І. Насамперед, І. Мазепа просив повідомити царя, що частина польської магнетерії хоче обрати на королівський трон замість проросійського Августа ІІ сина Яна ІІІ Собеського Олександра, а потім на чолі з ним рушити війною на „богоспасенний град Київ, і на всю Малу Росію”. А тому, зазначав український гетьман, „якщо то їх злий поляків умисел прийде до самого справжнього діла, і почнуть проти держави Царської Величності, прийшов під Малу Росію, війною, то не без труднощів заспокоєння і утримання України Царській Величності буде”. Таке своєрідне політичне „залякування” Петра І малоймовірною можливістю відкриття „другого фронту” проти Москви підсилювалося поясненням складної внутрішньополітичної ситуації в Україні, яка, на думку Мазепи полягала: по-перше, в тому, що „народ малоросійський (найпаче запорожці, маючи в городах батьків і дядьків, і братів, й інших сородичів...) на польські принади, якщо б такі мали бути, швидко схиляється”; по-друге, „що не тільки у Січі Запорозькій, чи в полках городових малоросійських, але і в самих його найближчих гетьманських людях, самої істиної та щирої вірності й сердечного бажання в підданстві до Царської Величності” немає. Для того, щоб не давати підстав для повстання проти нього та московської влади, гетьман Мазепа пропонував Петру І тримати українців в покорі та вірності за допомогою проявлення „людскості й ласки”, під чим розумілася необхідність відсутності в діях царя „озлоблення і суровості” проти „народу вільного”.

Треба звернути увагу на те, що саме з 1704 р. розпочалися стосунки І. Мазепи з воєводою Белзького воєводства Речі Посполитої А. Сенявським. Й хоча листування між ними відбувалося за вказівкою Петра І, український гетьман за допомогою цього впливового урядовця Речі Посполитої намагався повернути під владу Гетьманату територію Правобережної України. Невдовзі Сенявський, який у 1706 р. став великим коронним гетьманом, налагодив таємні відносини з Карлом ХІІ Густавом. Відомо, що восени 1707 р. І. Мазепа та А. Сенявський майже одночасно встановили контакти з королем Станіславом Лещинським. А в серпні наступного року Мазепа вирішив зізнатися Сенявському про свої плани увійти в союз з Шведським королівством.

Генеза налагодження відносин Українського гетьманату з прошведським королем Станіславом Лещинським свого часу була досконало вивчена Миколою Андрусяком. Українсько-польські стосунки розпочалися з того, що наприкінці вересня 1705 р. Мазепа прийняв у себе представника короля С. Лещинського шляхтича Станіслава Вольського, при якому була дипломатична інструкція з 7 пунктів. У її 3-му пункті говорилося, що Вольський має оголосити гетьману про „всіляку вольність, яка йому від маєстата і Речі Посполитої буде надана, визволення з-під влади тиранської...”. Якщо І. Мазепа пристане на такий „секретний трактат”, то Лещинський обіцяв Мазепі отримати „гваранції” шведського короля Карла ХІІ та добитися того, щоб в укладеному майбутньому мирному договорі між Швецією та Московською державою першим був записаний пункт про українсько-польський союз та підпорядкування України владі польського короля. Після ознайомлення з польськими пропозиціями гетьман арештував С. Вольського на відправив його до Петра І. До речі, 4 жовтня 1705 р. гетьман Мазепа писав до О. Меншикова, що „елект” С. Лещинський „оферует мне князство Малороссийское, а войску Запорожскому вдвое вольностей прибавку”.

Продовжуючи задумане щодо здійснення своєрідного політичного тиску на Москву з метою збереження українських „прав і привілеїв”, у листі від 13 жовтня 1705 р. з-під Замостя гетьман Мазепа старанно перераховував Петру І таємні намагання іноземних володарів перетягнути його на свій бік й таким чином відірвати від Московського царства. Першою такою спробою - засвідчував гетьман - була місія до Батурина у 1688 р. польського шляхтича Доморацького, який діяв від імені Яна ІІІ Собеського й хотів перетягнути українського правителя на бік Варшави. Вдруге відірватися від Москви гетьману пропонував кримський хан через полоненого козака під час Кримського походу 1689 р. Втретє йому пропонували виступити проти царя опозиційні донські козаки, які були задумали у союзі з Кримським ханством воювати проти своїх колишніх зверхників. І нарешті останньою підступною спробою, як повідомляв Мазепа Петра І, була присилка до нього від Станіслава Лещинського шляхтича Вольського з пропозицією перейти на бік Шведського королівства.

Як бачимо, про усі „інспірації” іноземних урядів, що були направлені на зміну політичного підпорядкування Українського гетьманату, Мазепа відразу ж повідомляв до Москви та заарештовував тих, хто прибував до нього з такими місіями. Так трапилося і з представником С. Лещинського шляхтичем Вольським, якого гетьман відіслав у кайданах до царя. Однак, в останному випадку Мазепа перейнявся вигідними пропозиціями до нього з боку прошведського короля Речі Посполитої. Про це переконливо свідчило одне з його висловлювань (слова Мазепи відтворив згодом П. Орлик), яке було емоційно вимовлене ним після отримання чергової скарги на брутальне поводження російських воєначальників з козацькими старшинами. „Якого ж нам добра згодом сподіватися за наші вірні служби, і хто ж би був такий дурак як я, щоб під цей час не приклонитися до противної сторони на такі пропозиції, які Станіслав Лещинський до мене прислав?”.

Очевидно, що хтось з гетьманського оточення працював на московську розвідку, адже про такі „пропольські” настрої І. Мазепи стало відразу відомо Петру І, який у листі до володаря булави від 24 жовтня 1705 р. висловловив своє обурення поведінкою свого васала (далі мовою оригінала): „Я зело удивляюсь, что вы еще имеете в себе старое мнение и во искушение приемлете воровские инвенции, которым иначе делать невозможно по слову Христову: не может древо зло плодов добрых творити, ибо сей Лещинский, яко изменник и воров сын, к вам с сим подослал…”. У грудні 1705 р. цар Петро І наказував Мазепі, який перебував у Дубно й очолював український військовий „контингент” у Речі Посполитій, залишити замість себе наказного гетьмана та негайно повертатися до Лівобережної України. Побоючись, що його буде арештовано І. Мазепа не хотів повертатися до Батурина й виправдовувався перед О. Меншиковим: „Я теды на тое до двору монаршего отписалем так, же хоть бы наинужнейшіи потребы в Украйне или крайняя слабость здоровья принуждали мене ку домови ити, то не могут мене от монаршей Его Царского Величества служби отторгнути і овшем, если будет монаршим интересам потребно, и умрети на оной готовем”.

Як засвідчував пізніше (на допиті у 1716 р.) схоплений у Гамбурзі гетьманський небіж А. Войнаровський його дядько задумав перейти на бік шведів та прошведського короля Речі Посполитої саме під час перебування похідної гетьманської канцелярії в Дубно у 1705 р. Окрім того, зі слів Войнаровського можна було зрозуміти, що вперше про невдоволення гетьмана Мазепи московською владою генеральна старшина дізналася під час перебування у Києві взимку 1706/1707 рр. „...Були тоді на Різдво Христове як звичайно в зібранні в дядька мого полковники. І ось тоді я чув звернені до них слова гетьмана: „Коли б не я за вас стояв, то вас би вже давно солдатами зробили””.

“...І на тому присягаю, що я не для приватної своєї користі, не для вищих гонорів, не для більшого збагачення, а не для інших яких небудь забаганок, але для вас усіх, під владою і регіментом моїм перебуваючих, для жінок і дітей ваших, для загального добра матки моєї отчизни бідної України, всього Війська Запорозького і народу малоросійського, і для підвищення і розширення прав і вольностей військових, хочу те при допомозі Божій чинити, щоб ви з жінками і дітьми, і вітчизна з Військом Запорозьким так від московської, як і від шведської сторони, не загинули”, - з такою патріотично-патетичною промовою звернувся вересневої ночі 1707 р. до канцеляриста Пилипа Орлика гетьман Мазепа, обгрунтовуючи своє бажання відмовитися від сюзернітету Москви. Восени 1707 р. Мазепа сказав Орлику „...однако верность мою к Царскому Величеству поти буду непременно продолжать, пока не увижу, с якою потенциею Станислав (Лещинский. – Т.Ч.) к границам Украинским прийдет и якие будут войск Шведских в государстве Московском прогресса; и если не сила наша будет боронить Украины и себе, то для чого и имеем сами и погибель лести и отчизну погубляти? И сам Бог будет видети, что по нужде тое учинилисмо мы и, яко вольный незавоеванный народ, старалися о способе целости нашой…”.

Однак на той час позбавитися царської опіки Мазепа ще не міг з огляду на такі вагомі причини військово-стратегічного, зовнішньо- та внутрішньополітичного характеру (їх чітко роз’яснив сам гетьман у таємному посланні до короля Лещинського): по-перше, Київ та інші українські фортеці осаджені чисельними російськими гарнізонами; по-друге, основні сили Петра І знаходяться хоча й на території Польщі, але все ж таки ближче до України ніж армія Карла ХІІ; по-третє, українське суспільство є політично роз’єднаним організмом („не в єдиномисленній суть згоді, і одні хочуть протекції московської, другі схильні суть до протекції турецької, треті смакують собі побратимство татарське, чинячи те з вродженої до поляків антипатії”); по-четверте, на Правобережній Україні продовжують бути сильними антипольські настрої; по-п’яте, що кілька тисяч регулярного російського війська завжди перебувають “при боці” гетьмана й не дадуть йому змоги вільно розпоряджатися своїми силами; по-шосте, Річ Посполита й сама потребує консолідації, адже є роз’єднаною на два політичні табори.

Незважаючи на це, у жовтні 1707 р. І. Мазепа, якщо довіряти записам капелана короля Карла ХІІ Нордберга, надіслав таємного листа С. Лещинському з пропозицією допомогти шведам знищити „шість чи сім тисяч московитів, які були в Україні”. Окрім того. швед Нордберг передав такі висловлювання українського гетьмана: „...козаки нічого так не бажають, як мати можливість позбавитися від володарювання царя, на яке вони дивляться як на нестерпне іго. Правда, вони самі його на себе наклали, але це відбулося в той час, коли вони були засліплені обіцянками, що вони збережуть свою свободу і що їм нададуть великі переваги, якими, однак, вони не скористалися”.

Інформація Нордберга підтверджується тим, що 22 листопада 1707 р. королем Станіславом Лещинським було видано універсал „гетьманові, Війську Задніпровському Запорозькому та всій Україні”. У ньому король Речі Посполитої закликав українців до повернення під протекцію „дідичного пана” й обіцяв захист перед „чужим ярмом” московського царя: „...щоб ви, скинувши з себе ярмо чуже і несправедливе панування, до давніх свободи, волі і під рідне спадкове панування Королівства Польського поверталися і згадали собі старих часів Україну.., і зберігати ваші вірності прагнемо, але й у досконаліших і більших блаженствах утвердити і як синів єдиної і неподільної вітчизни, пригорнувши до спільної матері Речі Посполитої, в правах помістях, угіддях безпеці і всіх свободах навіки утвердити хочемо і старатися будемо”.

Раніше, у 1707 р., гетьманський уряд розпочинає переговори з представниками польського короля Станіслава Лещинського. Як відзначив Олександр Оглоблин, тогочасна міжнародна тактика української дипломатії полягала в збереженні лояльного зв’язку з Москвою й активізації переговорного процесу з Лещинським, щоб на випадок перемоги польсько-шведської коаліції, домовитися з Польщею про забезпечення прав України в системі Речі Посполитої та водночас нав’язати стосунки безпосередньо зі Швецією. Наслідком таких дипломатичних дій Мазепи було надання гетьману Станіславом Лещинським королівського привілею, в якому йшлося про гарантію прав Українського гетьманату в складі Речі Посполитої як рівноправного федеративного члена. Саме українсько-польські домовленості 1707 р. відкрили шлях до переговорів гетьмана з Карлом ХІІ Густавом і підготували грунт для зміни міжнародно-правового статусу Українського гетьманату протягом 1708 - 1709 рр.

Положення договору між гетьманом Мазепою та королем Карлом XII мали попередній характер і торкалися лише поточних воєнних питань. Оскільки оригіналу українсько-шведської угоди не було віднайдено, історики реконструюють його, використовуючи дотичні подій джерела, в основному, спогади секретаря похідної королівської канцелярії Карла ХІІ Петра Шоенстрема. Чи не вперше записи шведського канцеляриста були надруковані як додаток до мемуарів офіційного шведського воєнного історіографа Густава Адлерфельда. Договір складався з 4-х пунктів наступного змісту: по-перше, гетьман Мазепа мав зустріти шведського короля у Сіверщині і передати йому всі фортеці, котрі раніше належали Великому князівству Литовському (Стародуб, Новгород-Сіверський, Мглин, Брянськ та ін.); по-друге, шведська армія мала зимувати на Сіверщині, чекаючи підходу українського війська; по-третє, гетьман обіцяв залучити на бік Карла ХІІ хана Калмицької орди Аюку; по-четверте, передбачався спільний похід на Москву та розгром російської армії Петра І. Окрім того, продовольче постачання союзницької армії повинен був забезпечувати уряд Українського гетьманату. У свою чергу, дії Карла ХІІ мали підтримати польські війська короля Станіслава Лещинського походом через Київ та шведський корпус генерала Крассау походом через Смоленськ. Інший шведський корпус генерала Лібекера мусив захопити Санкт-Петербург, а також райони Новгорода і Пскова. При необхідності Лібекеру мали допомогти шведські підрозділи з Риги та Ревеля. Причини й сам процес відмови І. Мазепи від протекції російського царя Петра І та перехід українського регіментаря під зверхність шведського короля Карла ХІІ детально висвітлені у вітчизняній та зарубіжній історіографіях.

Досить інформативною й переконливою з огляду на перебування в українсько-шведському таборі та спілкування з багатьма козацькими старшинами в т. ч. і з самим гетьманом І. Мазепою виглядає запис сучасника - словацького просвітителя Даніеля Крмана у “Подорожньому щоденнику” щодо висвітлення мотивацій українського правителя та членів гетьманського уряду відносно зміни протектора для своєї держави: “Скликавши між тим приблизно тридцять надійніших полковників, він [Мазепа] у них запитав: що треба робити і до кого хочуть вони приєднатися? Цар, мовляв, усі їхні вольності порушив: наслав до козацьких фортець московське військо, кожного року вимагає більшу кількість коней, відмовляється давати козакам обіцяну плату, відторгнув перед трьома роками три полки, які були до Козакії приєднані з Воротинського (?) воєводства (тут, очевидно, йдеться про полки Правобережної України. – Т.Ч.). Навпаки - від шведського короля, що перебуває вельми далеко, їхнім вольностям нічого не загрожує. Можна навіть думати про їхнє поширення. Король Карл ретельно дотримує своє королівське слово... Після цього всі з великою відповідальністю приєдналися до волі свого воєводи і, склавши присягу мовчання, відійшли...”.

Непідлеглість від московського царя у цьому випадку українському гетьманові мали забезпечити нові протектори в особах монархів Польського та Шведського королівств. Наведемо лише одне з положень договору 1708 р. між Шведським королівством та Українським гетьманатом, який переконливо засвідчував васальне піддання І. Мазепи королю Карлу ХІІ: “Й[ого] К[оролівська] В[еличність] зобов’язується обороняти Україну і прилучені до країни козаків землі й негайно вислати туди задля цього помічні війська…”. Очевидно, існувала й друга україно-шведська угода, що була укладена у квітні 1709 р. поблизу Великих Будищ. У ній відзначалося, що шведський король не буде укладати угоди з Російською державою до того часу, поки не визволить з під влади царя Україну включно із Запорозькою Січчю. Окрім того, в цій угоді, очевидно, окреслювалися умови на яких запорожці погоджувалися служити Карлу ХІІ.

30 жовтня 1708 р. гетьман Мазепа написав закличний лист до стародубського полковника І. Скоропадського, в якому, по-перше, пояснив причини розриву з Москвою: „...видячи Отчизну нашу Малороссійскую до крайней уже приходячую згубы, когда враждебная нам потенція московская тое, что от многих лет в всезлобном своем намереніи положила, теперь з упадком последним прав и вольностей наших, почала приводити в скуток, кгди без безь жадного с нами согласіа зачала городы малоросійскіе в свою область отбирати, людей наших з оних повигонявши, порабованих и до конца знищених, своими войсками осажувати...”. По-друге, Мазепа наказував Скоропадському вигнати з Стародуба російські підрозділи та рухатися у напрямку Батурина на з’єднання з українсько-шведським військом.

Перебуваючи у першій половині листопада 1708 р. у Бахмачі Мазепа направив свого посланця Нахимовського до С. Лещинського. Той мав передати польському королю лист з проханням терміново надіслати військову допомогу. „Консистенція” для польських підрозділів призначалася в Переяславському, Київському та Ніжинському полках. Як засвідчував Данило Апостол саме тоді І. Мазепа ознайомив генеральну старшину із змістом універсалу польського короля С. Лещинського та листів до нього воєводи Руського воєводства Корони Польської С. Яблоновського і підканцлера Великого князівства Литовського С. Щуки. Зокрема у королівському універсалі, за твердженням очевидця, йшлося про надання „Україні вольностей як в Короні Польській, так і в Великому князівстві Литовському”.

Під час руху шведів Україною гетьман Мазепа неодноразово консультував Карла ХІІ щодо можливої дислокації та шляхів пересування його армії. Так, наприклад, шведський граф Піпер відзначав, що „Мазепа говорив зі мною і просив, щоб король залишив гарнізон в місті, що називається Гадячем, яке міцно укріплене і може бути дуже корисним у тому відношенні, щоб утримувати неприятеля на відстані від чотирьох округів (тут, очевидно, полків Українського гетьманату. – Т. Ч.)”. А коли шведський король звернувся до гетьмана з питанням про можливість розміщення в Ромнах, Мазепа відповів йому: „Ромни місто гарне, в окрузі можна розмістити армію; і Ромни ближче шести миль від Гадяча”.

Під час дислокації похідного штабу шведського короля у Ромнах, на виконання попередніх українсько-шведських домовленостей гетьман І. Мазепа видав універсал до полковника, старшини та жителів Лубенського полку про надання для потреб армії Карла ХІІ 24 тисяч возів, 40 тисяч свиней, 60 тисяч осьмачек муки та 40 тисяч осьмачек пшениці. Перебуваючи в середині листопада у Гадячі Мазепа видав ряд універсалів до сотників та війтів Полтавського полку з наказом прибути до нього „для певних справ”. Відомий також універсал Мазепи від 15 листопада 1708 р. до сотника Веркіївської сотні Ніжинського полку, а також війта та городового отамана Веркіївки з наказом про заборону слухати розпорядження московського царя про допомогу росіянам щодо захисту Ніжина.

Протягом другої половини листопада шведсько-українське військо перебувало поблизу міста Ромни, а 18 листопада гетьман Мазепа „пошол на Гадяч и намерение имеет воровское, чтоб ему забунтовать запорожцами”. Однак через декілька днів Мазепа знову повернувся до Ромен, звідки 23 листопада 1708 р. видав універсал до полтавського полковника Івана Левенця (й, можливо, до інших полковників) в якому вказував на причини переходу до Карла ХІІ: „...за цілість Ойчизни, прав вольностей військових застановляється...”. А щоб переконати очільника одного з найбільших полків Українського гетьманату перейти на його бік Мазепа наводив приклад великої військової переваги шведів, коли дві сотні шведських солдат отримали переконливу перемогу над 4-х тисячним московським підрозділом генерала Рена. Наприкінці листопада штаб Карла ХІІ знову отаборився у Гадячі. Цікаво, що тут шведський монарх, який був лютеранином-протестантом під час дня св. Миколая відвідав службу в одному з православних соборів міста. Про це залишив запис у своєму щоденнику Д. Крман²⁵. З під Гадяча компанійські козацькі підрозділи здійснювали виїзди у напрямку містечка Сміли та інших населених пунктів Полтавщини.

Перебуваючи в Ромнах, на початку грудня Мазепа написав листа до С. Лещинського в якому від імені „всієї України” просив польського короля надіслати необхідну військову допомогу. З цим посланням до Речі Посполитої гетьман відправив свого посланця, роменського міщанина Ф. Хлюса. Той мав передати королеві гетьманський лист з проханням якнайшвидше прийти на допомогу йому та Карлу ХІІ. Однак мазепинський посланець на початку січні 1709 р. був перехоплений поблизу правобережного містечка Лисянки солдатами Д. Голіцина й відправлений до Г. Головкіна. Останній запропонував Скоропадському використовувати лист Мазепи до Лещинського як доказ „запродания малороссийского народа в тяжкую неволю польскую” й ознайомити з його змістом усіх жителів Лівобережної України.

16 грудня 1708 р. шведський король Карл ХІІ видав універсал до українського народу в якому йшлося про те, що він як монарх-сюзерен „гетьмана, Військо Запорозьке і народ малоросійський в оборону нашу приймаю, яко теж публічним цим Універсалом же прийнялися оголошуєм, з тим наміром, як його і їх від неправого і недружнього московського панування, при допомозі Божій, боронити хочемо і доти охороняти і захищати обіцяємо, поки пригноблений народ, скинувши ярмо московське, до давніх своїх не прийде вольностей...”. При цьому Карл ХІІ вказував на порушення московською стороною „прав і вольностей” Війська Запорозького²⁶ та закликав українців бути вірними йому та гетьману Мазепі.

Відомо, що певна частина населення найбільших на Лівобережній Україні Ніжинського, Гадяцького та Полтавського полків підтримувала заклики шведського короля та українського гетьмана, але з огляду на присутність там російських військ не могла відкрито перейти на бік царських ворогів. Підтвердженням цьому, зокрема, було повідомлення В. Долгорукого до Петра І: „Полтавский полк велми скуден провиантом и пробавитца им нечем, а к нынешней шатости запорожцев опасен от них. Тебе, государю, известно, каковы полтавцы шатки и близки к запорожцам.., опасно зело, чтоб они не пристали к их воровству и пущей бы пакости не наделали”. А жителі Лохвицької сотні перед російськими урядовцями засвідчували, що їхній сотник разом з старшиною подалися до табору Мазепи: „... самих начальних [старшин] наших тут (в Лохвиці. – Т.Ч.) нема і самі про них не відаємо, де знаходяться”.

На переломі 1708/1709 рр. з похідної канцелярії Мазепи до Глухова відправився козацький розвідник Г. Пархоменко, який мав особисто зустрітися з глухівським сотником Туранським, отаманом Глухова, а також чернігівським архієпископом і князем Четвертинським й передати їм усну пропозицію свого гетьмана перейти на його бік. Однак, невдовзі він був схоплений прибічниками Петра І й страчений за наказом царя. Останній так перелякався, що навіть наказав виготовити спеціальний маніфест до „малоросійського народу”, де вказував на „обманні” дії Мазепи та повідомляв про страту його посланців Г. Пархоменка та Ф, Хлюса.

На початку березня 1709 р. штаб шведської армії та похідна канцелярія гетьмана Мазепи перебували в Опішні. Звідти до Криму був відправлений гетьманський посланець Довгополий, який мав прохати у хана про допомогу. Як засвідчував згодом російський посол у Стамбулі Толстой, кримський хан направив Довгополого до турецького султана. 7 березня того ж року компанійський полк Кожуховського мав сутичку з російськими військами поблизу Зінькова, в якій загинуло та потрапило в полон близько 200 козаків.

Цікаво, що під час довготривалої облоги Полтави (1 квітня – 26 червня 1709 р.) мазепинці відмовляли шведів від великих бомбардувань міста, а, отже, і руйнувань Полтави. Як свідчив Д. Крман „мазепинські козаки просили, щоб король не нищив вогнем містечко, в якім як казали, Мазепа мав рідну сестру, а в них там жили їхні рідні. Крім того, в містечку сховане багатство найбільшого полку”.

Згідно з даними полоненого шведського рейтара, жителя Литви Леона Івашкевича, напередодні Полтавської битви підрозділи на чолі з І. Мазепою розташовувалося у селі Жуках „а при ньому військо, яке вчорашнього дня (15 або 16 червня. – Т. Ч.) виходило, кінноти тисячі з 4, піхоти 8 полків, а при них 2 пушки”. Очевидно, що із згадуваною кількості вояків частина належала шведам та волохам, про що свідчив перебіжчик з табору Карла ХІІ волинянин Демко „Лесков”. Зокрема, він зазначав на допиті, що при Мазепі знаходиться „війська шведського чотири полки кінних, 2 піхотних та компанійців 3 полка кінних, 1 піхотний і сім хоронок (хоругв. – Т. Ч.) волохів, яких середнє товариство..., а добрі при королі під Полтавою”.

Під час Полтавської битви більшість гетьманських і запорозьких козаків на чолі з І. Мазепою було включено до резерву армії Карла ХІІ й зосереджено поблизу села Пушкарівки. Там стояли артилерія, частина кавалерії та військовий обоз шведів. За планами шведського генштабу, в залежності від ситуації український резерв мав такі завдання: 1) поповнити лівий фланг шведської армії; 2) допомагати підрозділам, що облягали Полтаву; 3) відбивати наступ російських полків із заходу. Окрім того, певна частина запорожців під час битви 27 червня 1709 р. перебувала на лівому фланзі й брала безпосередню участь у битві.

Відомо, що під час самої «генеральної баталії» загинуло близько десятка січовиків та декілька гетьманців. Наприклад, учасник тих подій, шведський лейтенант Ф. Вейе стверджував «що стосується козаків гетьмана Мазепи, то я не думаю, щоб з них під час бою загинуло більше ніж троє… Вони зробили нам одну послугу, зокрема показали нам шлях до обозу»²⁷. Як дослідив російський історик В. Артамонов у Полтавській битві безпосередньо взяла участь певна частина козаків-добровольців з табору Мазепи, які у зоні редутів зіштовхнулися з підрозділами калмицької кінноти. За даними шведського історика П. Енглунда у результаті переможної для росіян битви сотні українців було захоплено в полон, а «навколо Полтави і на прилеглих до неї полях виднілися їхні тіла, прибиті, прикуті, припнуті до різних огидних знарядь для покари: одні гойдалися на шибениці, інші були живцем посаджені на палі, ще інші з відірваними руками й ногами, але живі ревіли з болю в колесах, на яких їх колесували, і ще багато такими способами бунтівників було страчено»²⁸. Разом з тим, більша частина мазепинських та запорозьких вояків, які знаходилися в резерві з свіжими силами допомогли прикрити розбиту під Полтавою союзницьку армію, що після нищівної поразки відступала в напрямку Дніпра.

Військова перемога Петра І поблизу Полтави наприкінці червня 1709 р. стала переломною в ході Північної війни й перекреслила ідею самостійного існування Українського гетьманату під протекторатом Шведського королівства. Подальша участь уряду Івана Мазепи у військових подіях та дипломатичних переговорах країн Східної та Південно-Східної Європи була тісно пов’язана із зовнішньополітичними планами шведського монарха.