Політичні причини відмови від зверхності Москви

Проблема роз’єднання/об’єднання козацької України дісталася І. Мазепі у спадок від гетьманування І. Самойловича (1672 – 1687 рр.). Ідея з’єднання „двох берегів” Дніпра, незважаючи на розподільчий російсько-польський Вічний мир 1686 р., існувала у мазепинському уряді вже від початку його функціонування й чи не вперше проявилася на практиці зі спробою Мазепи та правобережного полковника С. Палія схилити Москву до відкритого протистояння з Річчю Посполитою у другій половини 1692 р. Додатковим аргументом щодо прагнення бачити Правобережну та Лівобережну Україну об’єднаними є присилка з Батурина до Фастова від імені Мазепи полкового прапора та трьох сотенних значків, що у сприйнятті правобережної старшини мало означати визнання влади над ними лівобережного гетьмана. Цікаво, що на цих клейнодах не було жодних написів, а найголовніше, герба московських царів, що було зроблено для того аби не спричинити міжнародного конфлікту. Хоча згодом польська сторона все одно означувала дані прапори як „московські” та обвинувачувала С. Палія у службі на користь російських царів.

Після початку Північної війни у 1700 р. гетьман Мазепа вважав за можливе вирішення поширення своєї влади на Правобережну Україну за допомогою військової сили і дипломатично підштовхував до цього московське керівництво. Це не виключало і спільного обговорення між Мазепою та Палієм проблеми об’єднання Українського гетьманату.

Незважаючи на це, до Нарвської угоди Речі Посполитої з Московською державою 30 серпня 1704 р. внесли пункт, в якому відзначалося, щоб Палій «повернув добрим або злим способом» Польщі усі зайняті козацьким військом правобережні фортеці. З огляду на розвиток воєнних подій, лише 7 жовтня 1707 р. гетьман отримав листа від царя Петра І з пропозицією „о возвращении будто Белой Церкви и Украины сегобочной в посессию Речи Посполитой Польской». На це Мазепа відповідав, що Правобережну Україну „неможливо їм в посесію віддати”, хіба що цар видасть спеціальний указ з цього приводу. У листі від 10 грудня 1707 р. до графа Головкіна гетьман зазначав, що зайняття Правобережжя польськими військами учинити неможливо, адже в Брацлавському і в Київському воеводствах «мало не всюди козаки живуть». У той же час Мазепа, не чекаючи вказівок від Петра І, віддав наказ правобережним полковникам не допускати польських жовнірів на зимовий постій.

Однією з важливих причин відмови від “високої руки” Петра І, на думку Теодора Мацьківа, стало розуміння того, що на випадок перемоги царя та його союзника польського короля Августа ІІ Сильного у Північній війні Український гетьманат знову буде розділений між ними. У разі перемоги шведів козацька Україна, вже як московський союзник, була б віддана на поталу полякам Cтаніслава Лещинського.

Отже, саме невирішення царським урядом проблеми об’єднання України стало однією з головних причин, що спонукали гетьмана ще у 1707 році задуматися про вихід з-під влади Москви. А пізніші, 1710 – 1714 рр., угоди між царем Петром І, королем Августом ІІ та султаном Агмедом ІІІ відносно політико-правового статусу українських земель Правобережжя, засвідчили з одного боку правильність курсу І. Мазепи щодо відновлення єдності Козацької держави, а з іншого – продовжили політику оточуючих держав щодо розділення України.

По-друге, цар Петро І та його оточення розпочали активно обмежувати політичні права українського гетьмана.

За свідченням генерального писаря П. Орлика княгиня А. Дольська в одному із своїх листів до гетьмана Мазепи наводила слова генерала Рена, які той промовив під час зустрічі з нею та московським воєводою Шеремєтєвим у Львові в 1706 році: „Пожалься Боже того доброго і розумного Івана! Він бідний і не знає, що князь Олександр Данилович (Меншиков) яму під ним риє і хоче, його відставивши, сам в Україні бути гетьманом”. Як згадував очевидець, прочитавши цю інформацію Мазепа з гіркотою вимовив: „Знаю сам дуже добре, що вони й про вас думають й про мене: хочуть мене уконтенувати княжінням Римської держави, а гетьманство взяти, старшину всю вибрати, міста під свою область відібрати і воєвод чи губернаторів в них постановити...”. Окрім того, сучасники стверджували, що Мазепа дуже ображався на те, що коли цар Петро І, перебуваючи в Києві у 1706 році, дав наказ російським та українським військам рухатися у напрямку Волині, а керівництво над об’єднаною армією доручив Меншикову й таким чином підпорядкував гетьмана московському князю.

У 1707 р. до гетьманської канцелярії випадково потрапив лист Меншикова до українського полковника Танського. Йому в обхід гетьмана наказувалося на чолі свого полку рухатися на сполучення з московською армією. Прочитавши це, гетьман розсердився, що князь без його відома „ординанси до людей мого регіменту розсилає” й сказав, що, якби Танський виконав таке розпорядження, то він наказав би його „як пса розстріляти”. „...Же нас гетьмана, генеральну старшину, полковників і увесь Війська Запорозького провід, уродженими своїми закидами хочуть до рук прибрати, в тиранську свою неволю запровадити...”, - писав Мазепа у листі від 30 жовтня 1708 року до Скоропадського. У зв’язку з цим 21 листопада того ж року пруський посол у Москві Кайзерлінг писав, що “...козаки є дуже незадоволені з царського уряду, який жорстоко з ними поводиться та часто порушує їх вольності”.

По-третє, Москва почала радикальні зміни адміністративного устрою Українського гетьманату

18 грудня 1707 р. Петро І видав указ про заснування Київської губернії, яка б охоплювала територію радіусом в „сто верстах” від Києва. Київська губернія ставала однією з восьми нових адміністративних одиниць, серед яких також були: Московська, Інгерманландська, Смоленська, Архангелогородська, Казанська, Азовська, Сибірська. При цьому до утвореної Київської губернії мали належати такі міста як Переяслав (центр Переяславського полку Українського гетьманату), Чернігів (центр Чернігівського полку), Ніжин (центр Ніжинського полку) Новобогородицький (Новобогородицька фортеця), Сергіївська (Новосергіївська фортеця), Камінний Затон³⁰, а також ряд міст і містечок Слобідської України та Південно-Західної Росії включно з Курськом і Севськом. Повноваження київського губернатора були такими: „велено им в тех губерниях о денежных сборах и о всяких делах присматриваться, и для доношения ему, Великому Государю, о тех губерниях готовым быть”. Невдовзі російським губернатором Київської губернії було призначено Голіцина. У цитованому вище „закличному листі” до Скоропадського гетьман Мазепа так оцінював зміни в адміністративному устрої Українського гетьманату на користь Московського царства: „...коли без жодної з нами згоди почала [Москва] міста малоросійські в свою область відбирати...”.

За спостереженнями Є. Тарле, цар Петро І виношував плани укладення миру з Швецією за посередництвом Англійського королівства. Відомо, що в 1707 р. російський монарх дав принципову згоду на визнання англійського герцога Дж. Черчіля (Мальборо) князем Московського царства та надання йому на вибір кількох „князівств” серед яких значилося і Київське князівство.

13 січня 1700 р. в Москві була видана „жалувана” грамота Петра І на володіння суддею Миргородського полку Г. Зарудним селом Тухою. У цьому важливому для розуміння економічної політики царського уряду щодо України документі зокрема відзначалося, що без відома „нашої Царської Величності указу Наш Війська Запорозького обох сторін Дніпра гетьман Іван Степанович Мазепа дав йому в Миргородському полку в сотні Яресківській село Тух з людьми посполитими, на яке село він, підданий наш гетьман, йому, Григорію, універсал свій дав; а нашої, де, Великого Государя нашої Царської Величності, жалуваної грамоти на те село йому не дано і нам, Великому Государю, пожалувати його, веліти йому на це село для володіння посполитих людей дати... жалувану грамоту”.

Під час перебування Петра І та його урядовців у Києві у 1706 р. Меншиков вимагав від гетьмана Мазепи обмежити владні повноваження генеральної та полкової старшини. „Іване Степановичу, пора тепер прийматися за тих ворогів”, - неодноразово говорив московський князь гетьману, розуміючи під „ворогами” козацьких полковників. Після того як цар зі своїм почтом від’їхав з Києва, Мазепа повідомив старшину про ці спроби Меншикова, які, очевидно, робилися не без відома його патрона. Реагуючи на це, представники української еліти відповідали: „…По указу Царської Величності, без всякого спротиву, вірним і послушним серцем, козаки своїм оброком служать далекими і довготривалими походами, з останньої худоби розорюються, кров свою проливають, і на різних містах, то в Інфлянтах, то в Польщі, то в Литві, то в Казанській державі, то в Донських городах, гинуть і зменшуються, а за ті служби і за попередні, за турецької війни (1686 – 1700 рр.)”, і за цьогочасні не тільки жодної немає милості, але і ще лають нас і зневажають і неробами називають, і вірної нашої служби в полушку не ставлять, а на кінець і про погибель нашу промишляють”.

Як засвідчував пізніше гетьманський небіж А. Войнаровський вперше про невдоволення гетьмана Мазепи московською владою генеральна старшина дізналася під час ради в Києві взимку 1707 р.: „...були тоді на Різдво Христове як звичайно в зібранні в дядька мого полковники. І ось тоді я чув звернені до них слова гетьмана: „Коли б не я за вас стояв, то вас би вже давно солдатами зробили”.

По-шосте, Петро І розпочав «реформування» козацького війська, а його урядовці почали керувати українськими воєначальниками

У 1705 р. з-під Гродна козацький старшина І. Черниш прислав до Батурина копію царського указу про направлення до Прусії кожного п’ятого козака Київського і Прилуцького полків „для навчання і улаштування їх у регулярні драгунські полки”. Окрім того, пізніше П. Орлик свідчив, що Мазепа отримав „указ Царскої Величності про улаштування козаків, подібно Слобідських полків, в п’ятаки, який так настрашив и розсердив був усіх полковників і старшину, що вони ні про що не говорили, тільки, що той вибір п’ятаків³² є для улаштування їх в драгуни і солдати”. Саме тоді, верхівка козацької старшини задумалася над питанням виходу Українського гетьманату з-під зверхності царя до складу Речі Посполитої на умовах Гадяцького трактату.

Загрозу традиційним формам політико-військового устрою України на початку XVIII століття її еліта небезпідставно розцінювала не лише як втрату контролю над військом та перетворення його у складову російської армії, але і як початок зміни всієї моделі традиційної влади та суспільних відносин взагалі. „...Ім’я Війська Запорозького згладити і козаків в драгонію і солдати перевернути”, - писав з цього приводу сам Мазепа.

Під час військової наради у Жовкві в 1707 р. гетьман Мазепа попросив у Петра І надати йому для оборони кордонів України 10 тисяч російських солдат. На це сюзерен відповів своєму васалу, що „не тільки 10 000, але й десять чоловік не можу дати; як можете самі бороніться”. Окрім того, цар наголосив на тому, що виснажуватиме армію Карла ХІІ неприйняттям вирішального бою та відступом своїх військ вглиб Московського царства. При цьому на шляху шведів мали знищуватися поселення, харчові припаси для солдат та фураж для коней. Передбачаючи можливий напад на Київ шведсько-польських військ у другій половині 1707 – 1708 рр. Петро І наказував у 4-му пункті, щоб „во время неприятельского прихода, осадя и управя Печерский монастырь, уступить за Днепр, а старый Киев оставить пуст”.

Відомо, що гетьман Мазепа через надісланого до царя генерального осавула Д. Максимовича висловив свою незгоду з тим, що „всі наші війська в далекій відстані знаходяться від України, і коли неприятель на Україну зверне, то проти нього стати й боронити України буде нікому”. Постійний відступ російської армії й вимотування ворога локальними сутичками породжувало невдоволення серед козацької старшини та українського населення. Цим почав оперувати Мазепа зазначаючи, зокрема, в універсалі від 15 листопада 1708 року на тому, що „Москва... не може дати відсічі; а зараз і сама до своїх границь від військ Шведських відступає, залишивши нас і Малу Росію безборонну і безпомічну”.

По-восьме, московські урядовці та солдати здійснювали свавілля щодо українців.

Один з перших листів до Петра І від Мазепи в якому гетьман скаржився на свавілля російських підрозділів щодо українського населення Лівобережжя датується 16 червнем 1703 р.: „... вже неодноразово як від старшини військової з товариством, так і від рядових міщан з усім поспольством, громадян міста Ніжина приходять до мене скарги і великі дошкульні їм неправди утиснення і побої від ратних ваших государських людей...”.

Протягом 1705 р. в Західній Білорусії перебували Київський та Прилуцький полк на чолі з наказним гетьманом Д. Горленком, які здійснювали спільні військові операції разом з російською армією. У листі до Мазепи Горленко скаржився на „численні образи, поношення, приниження, досади, грабунок коней і смертні побої козакам від великоросійських начальних і підначальних”. Дійшло навіть до того, що наказного гетьмана підступно „з коня зіпхали і насильно з під нього і з під інших йому підлеглих начальних людей коні і підводи забрали”.

З огляду на те, що від 1706 р. розпочалося активне будівництво Печерської фортеці в Києві, козацька старшина неодноразово скаржилася до Батурина на те, що московські „пристави у тієї справи фортифікаційної козаків палками по головах б’ють, вуха шпадами (шпагами) обтинають і всіляке поругання чинять, що козаки залишивши хати свої, косовицю і жнива, поносять на службі Царської Величності тяготу днів і вар, а там великоросійські люди хати їхні грабують, розбирають і палять, жонам і донькам їхнім насилля чинять, коні, бидло і всіляку худобу забирають, старшину б’ють смертними побоями”.

Очевидці стверджували, що у відповідь на такі образи з боку московських урядовців Д. Горленко говорив Мазепі: „Як ми за душу Хмельницького завжди Бога молимо й ім’я його блажим, що Україну від іга лядського свободив, так противним способом і ми і діти наші у вічні роди душу і кості твої будемо проклинати, якщо нас за гетьманства свого по смерті своїй в такій неволі [московській] зоставиш”. Окрім того, Горленко погрожував гетьманові, що якщо той не буде відстоювати їхні права, то він особисто буде звертатися „до Царської Величності писати і чолом бити, щоб права і вольності наші непорушні були”.

По-дев’яте, московський уряд переобтяжував козацьке військо постійними військовими походами.

Починаючи з 1700 р. українське військо щорічно активно використовувалося Москвою у далеких походах до земель Прибалтики, Саксонії, Півночі Росії, Литви, Польщі, Білорусії, Казані та Дону. Хоча за висновками сучасного московського історика В. Артамонова російська війна за Балтику виходила за сферу національно-українських інтересів. Маємо свідчення, що у червні 1706 р. до гетьмана Мазепи звернулися жінки козаків Стародубського полку з проханням повернути своїх чоловіків додому, адже вони вже більше п’яти років перебували у військових походах проти шведів. З огляду на це Мазепа просив Петра І видати відповідний указ про повернення Стародубського полку до України на відпочинок.

Окрім того, постої та дії російських військ в Україні призводили до її спустошення. Сам цар у грамоті до гетьмана від 24 червня 1707 р. писав: „...Что войску Нашему Запорожскому од непрестанных нынешних трудных служб и походов, так наипаче жителям Малыя России от переходов Наших Царского Величества великороссийских и Низовых, от провозу на Киев и сюда в главное войско всяких военных припасов и казны, наносятся немалыя тягости…”.

По-десяте, каральні дії армії Московського царства в Україні спричиняли розорення і нищення її населення.

Російський історик В. Возгрін стверджував, що Україна у 1708 – 1709 рр. стала об’єктом винищення з боку московських військ: «Отходившие к югу русские войска выжигали территории, прежде всего, днепровского Правобережья. При этом уничтожались населенные пункты, запасы продуктов у населения и лесные массивы не только на пути шведов, но широкими (по 40 - 45 км) полосами справа и слева от их предполагаемого маршрута. Кроме того, сжигались города, заподозренные в поддержке казаков-сторонников Мазепы, а их жители подверглись тотальной ликвидации. Эти карательные меры стоили украинскому народу огромных жертв”. Такі висновки В. Возгріна підтверджуються щоденниковими записами шведського солдата Гассман, який у 1708 р. відзначав: «На 40 миль пути все деревни были сожжены, все съестные припасы и фураж испорчены, так что мы не нашли там ничего, кроме голой пустыни и лесных пространств, в которых [уже] погибло великое множество людей и бесчисленное количество лошадей и другого скота… Мы находились в опустошенной стране».

Є. Тарле підтверджував, що Мазепа «боялся полного разорения Украины от наступающего Карла и отступающего или параллельно идущего русского войска». А інший російський історик Н. Павленко зазначав, що «вокруг двигавшихся шведов днем и ночью кружили посланные Петром отряды, выполнявшие царский приказ «главное войско [шведов] обжиганием и разорением утомлять»».

Поряд з причинами, які характеризували недотримання Петром І своїх монарших зобов’язань щодо української автономії у гетьмана Івана Мазепи були й інші мотивації, що спонукали його до переходу на бік шведського короля Карла ХІІ. Насамперед, це уявлення Мазепи про військову спроможність ворогуючих сторін. Ось як український гетьман оцінював силу шведської армії: „...Удалисмося за согласіем и общим з панами енералними особами, полковниками и всего Войска Запорожского старшиною постановлением в непреборимую наяснейшого короля, его милости, шведского протекцію... же Отчизну нашу Малороссійскую и Войско Запорожское его королевское величество всегда щастливым своим и непобедимым оружіем от того московского тиранского ига оборонить...”. Натомість, на переконання гетьманського уряду, московське військо було значно слабшим: „Надто видячи и тое, же потенція московская безсилная и невоенная бегством всегда от непереоборимых войск шведских убегли...”.

Але чи не найголовніше, в процесі прийняття рішення Мазепою про перехід на бік Карла ХІІ, було розуміння того, що шведський король мав надати для України більші „права та вольності”, ніж московський цар. З огляду на це гетьман писав: „...И отнятіе нам права и волности, не тилко привернеть, лечь за общою ползою и з несмертелною в потомних век Войска Запорожского славою умножить и розширить, в чем нас и королевским своим никогда не отменяющимся словом и данною на письме ассекураціею упевнил и утвердил”.

При розгляді причин воєнно-політичного виступу І. Мазепи проти свого сюзерена особливу увагу треба звернути на те, що гетьман був переконаний в тому, що Османська імперія та залежне від нього Кримське ханство мають обов’язково підтримати Шведське королівство. Такі висновки ним були зроблені на основі донесень його розвідників у Високій Порті. Зокрема, ще у листопаді 1707 р. гетьман писав до російського посла в Стамбулі П. Толстого: „...Порта Оттоманская конечно и непременно намериваетца зачать воину с Его Царским Величеством или сей приходящей зимы чрез татар или на весне явственно сами собою, не дожидаяся совершенства мирными договоры утвержденных и определенных лет, для чего под видом амуницыи и гварнизону велено в Бендер двести пушек припровадить, и войска по тысяче и по две тысячи туда ж часто прибывает...”. Згадуваний вже нами російський історик В. Возгрін переконливо довів, що домовленість про спільні військові дії між Шведським королівством та Кримським ханством була досягнута навесні 1708 р., коли в Бахчисараї Каплан-Гірей І приймав посла від Карла ХІІ Густава. Відомо, що з середини 1708 р. Високий Диван активно готувався до війни з Росією. Однак наприкінці листопада того ж року в османському уряді взяли верх прихильники мирних стосунків з московським царем, у результаті чого 28 грудня великий візир підтвердив Константинопольський мирний договір 1700 р. з російським послом у Стамбулі Толстим. Одночасно, на початку 1709 р. хан Девлет-Гірей ІІ запевняв Карла ХІІ Густава, що він може надати для його потреб 40 тисяч вершників. Цю інформацію донесли І. Мазепі його посланці з Криму напередодні сумнозвісної Полтавської битви, яка б у разі підтримки кримських кінноти могла б завершитися зовсім інакше для шведсько-української коаліції.