Тарас чухліб іван мазепа київ 2012 Зміст

13. Заповіт старого гетьмана

Швед Нордберг залишив такий опис похорону гетьмана І. Мазепи, який помер у ніч з 20 на 21 вересня 1709 р. у Бендерській фортеці: “...Похоронна процесія мала такий вигляд: першими верхи на конях їхали королівські сурмачі та барабанщики, супроводжуючи похоронним маршем процесію від самої квартири гетьмана у Бендерах аж до місця поховання; за ними один з козацьких старшин ніс гетьманську булаву, оздоблену справжніми коштовними каменями та перлами. Далі на возі, запряженому трьома парами білих коней, везли тіло гетьмана. Труна була покрита червоним оксамитом з золотими галунами. По обидва боки процесії гарцювали козаки у бойовому спорядженні і з шаблями наголо. За ними пішки йшов гурт жінок, плачучи та голосячи, бо так велить козацький звичай. За ними верхи їхав гетьман Орлик, що згодом неабияк прославився, та племінник Мазепи Войнаровський, а наостанку – тридцять шведських офіцерів. По узбіччях дороги їхало козацьке військо з опущеними знаменами та мушкетами. Церква знаходилася за містом, до неї тіло несли на руках. Священики позапалювали безліч свічок. Тоді відспівали панахиду. Тіло опустили в могилу, в ту ж мить козаки дали салют”.

Після смерті Івана Мазепи у молдавських Бендерах відбулися вибори нового гетьмана, яким став генеральний писар Війська Запорозького Пилип Орлик. Між ним та козацькою старшиною 5 квітня 1710 р. було укладено угоду під назвою "Пакти і Конституція прав і вольностей Війська Запорозького", що в історіографічній традиції має назву Конституція П. Орлика чи Бендерська конституція. Однак з повним правом вона могла б називатися і Конституцією І. Мазепи. Цей важливий акт складався з вступу-преамбули, 16-ти статей та, власне, присяги новообраного гетьмана. Окрім П. Орлика у складенні цього тогочасного конституційного акту брав участь кошовий отаман Запорозької Січі Костянтин Гордієнко, а також заслужені козацькі старшини – Федір Мирович, Дмитро Горленко, Іван Ломиковський, Андрій Войнаровський та Іван Максимович. Слід також зазначити, що, очевидно саме І. Мазепа за свого життя разом з вищезгаданими та іншими старшинами випрацював основні постулати цього надзвичайно важливого у розвитку вітчизняної та європейської політико-правової думки документу.

Також у вступній частині документа вказувалося на причини піддання Українського гетьманату на чолі з І. Мазепою, а потім П. Орликом під монаршу владу Карла ХІІ Густава: «напослідок, коли вже оце тепер, за гетьмана, славної пам'яті не­біжчика, ясновельможного Іоанна Мазепи, згадана Московська дер­жава, бажаючи довести свій лихий намір до завершення і відда­ючи злом за добро, замість удячності й уваги за такі численні вірні служби і за гоніння на них до останнього знищення, кошти і утрати, за незчисленні відваги і воєнну криваву працю хотіло неодмінно перетворити козаків у регулярне військо, міста забрати в свою область, права і вольності поламати, Запорозьке Низо­ве військо викоренити і ймення його навіки згладити, чого явні були і під сей чає знаки, докази й початки”. Отже, зважаючи на порушення московсько-російськими царями свої сюзеренних зобов’язань, даним актом законодавчо закріплювалася незалежність козацької України від царської Росії, що згідно з тогочасними політико-культурними уявленнями забезпечувалося й гарантувалося монархом Шведського королівства

З огляду на те, що українське козацтво протягом попередніх століть виступало ревним захисником православної віри, вже у 1-й статті йшлося про її захист та розвиток під зверхністю Константинопольського патріарха: «І не таємниця се, то слав­ної пам'яті гетьман Богдан Хмель­ницький із Запорозьким військом ні за то інше, а тільки за вій­ськові права й вольності піднявся й підняв праведну війну су­проти Речі Посполитої польської, а в першу чергу за святу право­славну віру, яка всілякими утяженнями була присилувана від польської влади до унії з рим­ським костелом, і ні задля чого іншого добровільно піддався, із тим Запорозьким військом та на­родом малоросійським у протек­цію Московської держави, а тіль­ки задля православної одновірно­сті. Через се теперішній новооб­раний гетьман, коли Господь Бог, кріпкий та сильний у бранях, пособить щасливою зброєю найяснішому королеві, його милості, шведському визволити Вітчизну нашу Малу Росію від невільничо­го московського ярма, має й по­винен буде у першу чергу дбати та міцно поставати, аби жодне іншовір’я до Малої Росії, Вітчиз­ни нашої, не було запроваджено.., щоб була утвердже­на вічно єдина віра православна східного сповідання під послушен­ством святійшого апостольського грону константинопольського з примноженням хвали Божої, свя­тих церков, а із навчанням у вільних науках малоросійських синів розширялася і, наче крин у терні, процвітала поміж навко­лишніх іншовірних держав. А для більшої поваги першоначального в Малій Росії митрополичого престолу київського і для кра­щого управління духовних справ, має той-таки ясновельможний гетьман після визволення ним Вітчизни від московського іга, вправити в апостольській констан­тинопольській столиці первісну екзаршу владу».

У 2-й статті йшлося про встановлення кордонів та забезпечення територіальної цілісності Козацької держави, яка б об’єднувала як Правобережну так і Лівобережну Україну: «як кожна держава складається і стверджується непорушною ці­лістю кордонів, так і Мала Росія, Вітчизна наша, щоб у своїх кор­донах, стверджених пактами від Речі Посполитої польської і від Московської держави передусім у тому: які відійшли по ріку Случ за гетьманства, славної пам’яті, Богдана Хмельницького, були відступлені, вічно віддані й пакта­ми укріплені від Речі Посполитої польської в гетьманську область, не були насильно змінені й пору­шені». Тут же йшлося про те, щоб український гетьман за підтримки шведського короля добивався в оточуючих монархів визнання кордонів Козацької держави, а у московського царя повернення захоплених протягом 1708 – 1709 рр. полонених козаків: “...Має про те ясновельмож­ний гетьман старатися при трак­татах найяснішого короля, його милості, шведського і кріпко, скі­льки Бог сили пошле, поставати, де належатиме, а передусім писати про се до найяснішого маєста­ту, його королівської величності, шведського, як оборонця і протек­тора нашого, щоб його велич­ність не допускав нікому не ті­льки прав та вольностей, а й вій­ськових кордонів пошкоджувати й собі привласнювати. Над те має той-таки ясновельможний гетьман після закінчення, дай Боже, ща­сливої війни впросити у королів­ської величності шведської тако­го трактату, щоб його величність та його спадкоємці, найясніші ко­ролі шведські, титулувалися по­стійними протекторами України і залишалися такими на ділі для більшої кріпості Вітчизни нашої і для збереження її цілості в на­даних правах та кордонах. Також і про те має писати ясновель­можний гетьман до найяснішого королівського маєстату, щоб у трактатах його величності з Мос­ковською державою було й таке викладене, щоб як невільників на­ших, які тепер у Московській дер­жаві перебувають, було нам віль­но повернено після закінчення ві­йни, так і винагороджено і слуш­но поповнено всі починені від Мос­ковської держави у теперішню війну на Україні шкоди. А осо­бливо про те просити і дбати має в найяснішої королівської велич­ності, щоб було всіх звільнено і до нас повернено наших невіль­ників, які залишаються .в держа­ві його ж величності».

Про налагодження добросусідських стосунків з Кримським ханством йшлося у 3-й конституційній статті. Окремий, 4-й пункт присвячувався політико-правовому статусу Запорозької Січі, всі козаки якої під час антимосковського повстання 1708 – 1709 рр. перейшли на бік Мазепи й тепер підтримували Орлика: «Запорозьке Низове військо, як заслужило собі безсмертну сла­ву численними рицарськими від­вагами на морі й на землі, так не меншими було збагачено для спільного свого пожитку та про­мислів наданнями, але Москов­ська держава, винаходячи всіля­кі способи для утиснення та зни­щення його, побудувала на влас­них військових ґрунтах та угід­дях чи городи Самарські, чи фор­теці на Дніпрі, тим бажаючи то­му Запорозькому Низовому вій­ську учинити перешкоду в риб­них та звіриних промислах, тим створило праволомство і пригні­чення. Нарешті військове гніздо, Запорозьку Січ, розорило військо­вим наступом. Отож після щас­ливого, дай Боже, закінчення вій­ни (коли тепер згадане Запо­розьке військо не очистить тих грунтів своїх і Дніпра од мос­ковського насильства і себе не задовольнить) має ясновельмож­ний гетьман, при трактуванні найяснішого короля, його милості, шведського з Московською дер­жавою про мир, про те дбати, щоб Дніпро від городків та фор­тець московських; так і грунти військові було очищено від мос­ковської посесії і до первісної області Запорозького війська по­вернено». Згідно з 5-им пунктом старовинний козацький монастир у Трахтемирові, містечки Переволочна і Келеберда на Полтавщині разом з Переволочанською переправою через Дніпро мали перейти під юрисдикцію Січі.

Та найбільшим досягненням першої української конституції була виписана у 6-й статті законодавча норма колективного ухвалення рішень через голосування на представницькому органі влади - «публічних» Радах, які мали збиратися три рази (на Різдво Христове, на Воскресіння Христове та на Покрову Пре­святої Богородиці) на рік: «Над те з кожного полку мають бути до за­гальної Ради генеральні совітники з кожного полку по одній значній, старовинній, добророзумній та заслуженій особі, ви­брані за гетьманською згодою, і з тими всіма генеральними осо­бами, полковниками й генераль­ними радниками має радитися яс­новельможний гетьман та його наступники про цілість Вітчизни, про її загальне добро і про всі­лякі публічні діла, нічого без їх­нього дозволу й поради не зачи­наючи приватною своєю владою, не встановлювати і до завершен­ня не приводити. Тому тепер, при гетьманській елекції, за од­ноголосною всіх радою й ухва­лою призначаються три генераль­ні в кожному році Ради...». Окрім того, обрані на раду «депутати» або ж урядовці представлені генеральною старшиною при порушенні гетьманом тогочасних законів і звичаїв мали право висловлюватися з цього приводу: «а коли б щось було б помічено в ясно­вельможного гетьмана супротив­ного, негаційного, шкідливого правам та вольностям військовим, тоді та ж таки генеральна стар­шина, полковники й генеральні радники матимуть силу вільними голосами, чи то приватно, чи, вка­же на те належна і невідправна потреба, публічно, на Раді його вельможності виказати і з'явити про порушення прав та вольностей вітчизняних…». Разом з тим, за своїми повноваженнями Рада могла відібрати владу у кожного урядовця, але лише за згодою Гетьмана.

У зв’язку з цим вчені стверджують, що козацька Конституція 1710 року проголосила станову виборну монархію парламентського типу на зразок Речі Посполитої. Виборна Рада поруч з виборним Гетьманом була водночас і законодавчим, і контрольним, і розпорядчим органом. Таким чином встановлювалася колегіальна демократична форма правління Україною. Згідно з конституційними положеннями мали обиратися полковники (їх можна прирівняти до сучасних голів облдержадміністрацій) та сотники (відповідно – голови райдержадміністрацій). Запорукою їхнього некорупційного урядування, які були виписані в “основному законі” Козацької держави, важливі норми періодичної звітності та переобрання/необрання на Радах, що проводилися, як відзначалося тричі на рік.

«Коли 6 хто з генеральних осіб, полковників, генеральних радни­ків, значного товариства та ін­ших військових урядників над тією ж чернею чи то б гонор гетьманський зважився б обра­зити, чи в якомусь іншому ділі провинитися, то таких переступників сам ясновельможний геть­ман не має карати своєю приват­ною помстою та владою, а пови­нен таку справу, чи кримінальну, чи некримінальну здати на вій­ськовий генеральний суд і який у нього випаде нелицемірний і нелицеглядний декрет, такий кожен перекупник має й понести» - відзначалося у 7-й статті Конституції. А у наступній, 8-й статті, йшлося про права генеральних старшин, які знаходилися при гетьмані.

9-а стаття встановлювала повноваження тогочасного міністра фінансів - генерального підскарбія, «який мав би в своєму догляді військовий скарб, завідував мли­нами і всілякими військовим й приходами і повертав їх на пуб­лічну військову потребу з відомом гетьманським, а не на свою приватну». Тут же йшлося про гетьманські повноваження у фінансово-економічній сфері: «а сам ясновельможний гетьман до військового скарбу й приходів, які до нього належать, не має належати і на свій пер­сональний пожиток вживати, а задовольнятися своїми оброками та приходами, які кладуться на булаву та його гетьманську осо­бу».

Як потрібно боротися із свавіллям козацьких можновладців і тогочасною корупцією зазначалося у 10-й статті: «як за всякими у Вітчизні й За­порозькому війську порядками, за посадою уряду свого має ясно­вельможний гетьман стежити, так найбільше має тримати й на те пильне й невсипуще око, щоб лю­дям військовим та посполитим зайві не чинилися утяження, на­клади, пригнічення та здирства, через які вони, покинувши житла свої, звикли пріч іти і в закордон­них державах шукати спокійнішо­го, легшого й кориснішого собі мешкання. Через те, щоб пани полковники, сотники, отамани і всілякі військові й посполиті уряд­ники не важилися панщизн та роботизн своїх приватних господар­ських козаками і посполитими людьми тими, які до їхнього уряду не належать і не є під їх­ньою персональною державою, брати до кошення сіна, збирання з піль жнива і гачення гребель примусом, чинити насилля, відні­маючи й ґвалтовно купуючи грун­ти, за будь-яку вину з усього майна лежачого й рухомого ого­ляти, приневолювати до діл своїх домових безплатно ремісників та козаків - має те ясновельмож­ний гетьман своєю владою забо­ронити, чого й сам для доброго іншим, підручним собі, прикладу має вистерігатися і так не чини­ти. А оскільки всілякі утяження та здирства вірним людям походять найшвидше від владолюб­них на купнів, які не покладаю­ться на свої заслуги, прагнучи не­ситою пожадливістю для свого приватного пожитку військових та посполитих урядів, зваблюють гетьманське серце корупціями і завдяки цьому втискуються без вільного обрання понад слуш­ність і право чи на полковничі уряди, чи на інші посади - щодо того конечно постановляється, щоб ясновельможний гетьман не заводився жодними, хоч і найбільшими додатками та респектами, нікому за корупції полковничих урядів та інших військових і посполитих начальств не давав і насильно на них нікого не встановлював, але завжди як військові. так і посполиті урядники мають бути вибрані вільними голосами, особливо ж полковники, а після вибрання потверджені гетьманською владою, однак елекції таких урядників мають відправлятися не без гетьманської волі. Те ж таки право мають і полковники й зберігати й не постановляти без вільного вибору цілої сотні сотників та інших урядників через корупції та будь-які інші респекти, не повинні також через своє приватне урядження їх від урядів відставляти».

Не забули в Конституції 1710 р. й про козацьких вдів і сиріт, яких, зважаючи на постійні військові дії та загибель козаків було на той час в Україні дуже багато. Про їхні права і привілеї йшлося в 11-й статті: «козачі вдови й осиротілі козацькі діти, козацькі вдови і жінки без присутності самих козаків, коли в походах, або на будь-яких будуть перебувати службах, щоб не притягалися до всіляких посполитих повинностей і не утягувалися вимаганням датків – домовлено й постановлено».

Права українських міст, міщан, купців та селян забезпечувалися 12-ю і 14-ю статтями. Зокрема в 12-й статті відзначалося, що «не менше городам українським і від того чиниться утяження, що багато хто з жителів, які мають відбувати всілякі посполиті повин­ності для різних державців, ду­ховних та світських, повідходили з посесію, а їхні посполиті, які залишилися малолюдно, мусять без жодної полегші ті ж таки дви­гати тяжарі, які носили на собі з допомогою відторгнених і тих, що відійшли, сіл. Через це після заспокоєння від воєнної колотне­чі Вітчизни і після визволення, дай Боже, її від московського підданства, має бути встановле­на через вибраних на те коміса­рів генеральна ревізія всіх маєтностей, які залишаються під дер­жавцями, й подана до уваги ге­неральної Ради при гетьмані, за якою розсудиться і постанови­ться, кому гідно належить, а ко­му не належить тримати військо­ві добра й маєтності, і які по­винності та послушенства піддан­ські має поспільство державцям віддавати. Також і від того убо­гим людям посполитим примно­жується утяження, що численні козаки інших людей посполитих, приймаючи собі в підсусідки, охо­роняють так від належних їм повинностей, які кладуться на за­гальну тяглість городову та сіль­ську, а маєтні купці, захищаючись чи гетьманськими універсалами, чи полковничою та сотницькою протекцією, ухиляються від несен­ня спільних посполитих тяжарів і не хочуть допомагати відбува­ти її людям убогим. Хай через те ясновельможний гетьман не забуде своїми універсалами при­вернути як підсусідків козацьких, так і купців до посполитих по­винностей і заборонити їм про­текції».

Окремо в документі (13 стаття) обумовлювався статус міста Києва та міст з магдебургським правом: «Столичне місто Київ та інші українські городи з магістратами своїми в усіх правах та привіле­ях наданих, щоб були заховані непорушно, повагою сього акта елекційного постановляється і до­ручається підтвердження їх сво­го часу гетьманській владі».

У 15-й статті йшлося про забезпечення існування найманих, т. зв. сердюцьких, підрозділів у структурі української армії, а в 16-й йшлося про організацію торгівлі та унормування податкової системи на всій території України.

Наприкінці Конституції говорилося, що виконання усіх статей тогочасного основного закону має забезпечувати «ясно­вельможний гетьман своїм добродумним дбанням та владою; йо­му доручаються і всі у Вітчизні нелади для премудрого справлення. права та вольності вій­ськові для непорушного збережен­ня та оборони, договори сі та постанови для конечного вико­нання, які його вельможність зволить потвердити не тільки при­писом своєї руки, а й формальною присягою і тисненням військо­вої печатки».

Окрім того, новообраний гетьман Пилип Орлик, який, як відомо довгий час був “правою рукою” Івана Мазепи склав присягу наступного змісту: “Я, Пилип Орлик, новообраний Запорозького війська гетьман, присягаю Господові Богу, славленому в святій Тройці на тому, що будучи обраний, оголошений і виведений на знаменитий уряд гетьманський вільними голосами, з давніми правами та звичаями військовими, за зволенням найяснішої королівської величності шведської, протектора нашого, від генеральної старшини і всього Запорозького війська тут, при боці його королівської величності, і яке біля Дніпра на Низу залиша­ється, через посланих осіб, що ці договори й постанови, тут опи­сані і межи мною і тим-таки За­порозьким військом узаконені й утверджені з повною порадою на акті теперішньої елекції, по всіх пунктах, комматах та пері­одах незмінне виконувати: ми­лість, вірність і старатливе дбан­ня до малоросійської Вітчизни, матері нашої, про добро її пос­политим, про публічну цілість, про розширення прав та вольностей військових, скільки сили, розуму та способів стане, мати; жодних факцій не ладнати зі сторонніми державами та народами, а в се­редині у Вітчизні на зруйнування і хоч яке пошкодження; оголошу­вати усякі підступи Вітчизні, пра­вам та вольностям військовим, шкідливі генеральній старшині, полковникам і кому належить. Обіцяю і повинність беру збері­гати до вищих і заслужених у Запорозькому війську осіб поша­нування й любов до всього стар­шого і меншого товариства, а до переступників згідно з артикула­ми правними, справедливість. У цьому мені, Боже, допоможи, не­порочне се Євангеліє та невинна страсть Христова. А те все під­писом руки моєї власної і печат­кою військової стверджую”.

Слід відзначити, що хоча внаслідок постійних військових дій реалізація положень Конституції козацької держави й була досить обмежена внаслідок несприятливої міжнародної ситуації та поразки українців у Полтавській битві 1709 р., але протягом декількох років її статті частково діяли на теренах Правобережної України. Разом з тим, Конституція 1710 р., яка була укладена між гетьманом Пилипом Орликом та козацькою старшиною (її положення були продуковані самим Іваном Мазепою й по суті стали його заповітом), переконливо засвідчила прагнення більшої частини тогочасної української еліти жити згідно з власними звичаями, традиціями і законами. Конституційні положення з одного боку, узагальнили увесь накопичений у попередні роки державотворчий потенціал козацтва, а з іншого – стали невичерпним джерелом для наступних виступів українського народу за незалежність.

14. Оцінка політики та особистого життя Мазепи

Справжньою сенсацією стало повідомлення у Європі про перехід українського гетьмана Івана Мазепи з-під зверхності російського царя Петра І в підданство шведського короля Карла ХІІ Густава, яке відбулося у жовтні 1708 р. Адже, починаючи з 1687 р., цей володар булави довгий час “вірою і правдою” служив російській короні. Довідавшись про плани Петра І зліквідувати гетьмансько-козацький устрій в Україні, Мазепа вирішив шукати собі іншого протектора. Така нагода видалася під час наступу армії шведського короля на Москву. Саме ці різкі політичні дії й змусили взятися за журналістське перо кореспондентів і дописувачів багатьох європейських газет.