Тарас чухліб іван мазепа київ 2012 Зміст



бет11/11
Дата13.06.2016
өлшемі0.83 Mb.
#133566
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

Як бачимо, імя Івана Степановича Мазепи, гетьмана Лівобережної України з 1687 до 1709 рр., на довгі роки увійшло до анналів не лише української, але й західної світової історії. І якщо для одних воно стало символом свободи і нескореності, то для інших до цього часу асоціюється з “підступністю”, “зрадництвом” і навіть своєрідним “донжуанством”. І хоча “зрадництво” гетьмана російському цареві Петру І можна охарактеризувати лише як вмотивований перехід володаря України з-під протекції одного монарха (який не виконав своїх зобовязань перед ним) до зверхності іншого – шведського короля Карла ХІІ Густава, тим не менш, боротьба за відновлення доброго імені видатного діяча нашої історії триває й донині. Адже в багатьох західноєвропейських країнах – Австрії, Німеччині, Франції, Голландії, Англії – при зачуванні прізвища Мазепа, в уяві освіченої людини відразу ж постане образ такого собі ловеласа, який обворожив ледве не всіх жінок далеких Польщі та України. Чому так трапилося ? Звідки бере свій початок легенда про гетьмана Івана Мазепу як східноєвропейського козацького “Дон-Жуана” ?


Традиція описувати “любовно-романтичні пригоди” українського гетьмана була започаткована ще за життя Івана Степановича, починаючи з кінця XVII ст. А її виникнення було повязане з конфліктом, який трапився між двома придворними польського короля Яна Казимира – молодим покойовим Мазепою та іншим королівським “пажем”, Яном Пасеком. Останній у 1661 р. підтримував таємні стосунки з опозиційно налаштованими до свого патрона конфедератами. Як вірний слуга, Мазепа був змушений повідомити про це свого короля. У результаті Я.Пасека було заарештовано, але він зумів переконати суддів у невинності. Незабаром під час зустрічі з Мазепою на цьому грунті між ними виникла сварка, яка закінчилася взаємними “ляпасами”. Маючи літературний хист, Пасек вирішив відомстити занадто гордовитому “з ніг до голови козакові”. Задумана ним помста полягала в написанні та розповсюдженні про свого супротивника неправдивої й сенсаційної інформації, своєрідного “чорного PR-у”. Треба відзначити, що це вдалося тогочасному польському літератору надзвичайно добре. Вигаданий ним роман Мазепи з дружиною шляхтича Станіслава Фальбовського закінчувався неперевершеною сценою розправи зрадженого чоловіка над юним коханцем: “...Роздягнувши його наголо, посадив лицем до хвоста, а ногами до кінської голови на його власному коні, зазделегідь знявши з нього сідло. Руки звязали за спиною, а ноги підвязали попід черевом коня. На коня з природи прудкого, нагукали, вдарили батогами, зірвавши йому з голови ковпак, і стрілили над ним кілька разів. Перестрашений кінь погнався додому, як шалений. А треба було їхати через густі корчі, глід, ліщину, грущину, тернину, не простим шляхом, а стежками... І треба було по дорозі часто схилятися, тримаючи віжки в руках, обминати небезпечні густі місця. Бувало, що гілка вдарить часом по голові й роздере одежу. Отже можна собі уявити, скільки дісталося поранень голому вершникові, беручи до уваги, що прудкий і переляканий кінь від страху й болю летів наосліп, куди його несли ноги поки перелетів через ліс... Добравшись до дому увесь поранений, Мазепа почав кричати “Сторожа!”... Вони не йняли віри, але нарешті його впустили, знеможеного й змерзлого, що майже не міг говорити”.

Очевидно, що такий сюжет Пасек запозичив з грецької міфології, зокрема, оповідання про міфологічного героя Іполіта. Той відкинув кохання мачухи і був нею безпідставно звинувачений, а потім покараний за допомогою привязування до запряженої конями колісниці. Налякані морським страховиськом коні понесли колісницю, яка через деякий час розбилася, а невинний Іполіт загинув. Ця легенда була описана ще в трагедії Еврипіда (484 – 404 до н.е.) і пізніше у творах римського автора Люція Аннея Сенеки. Твори античних авторів були добре відомі в Польщі ще з XVI ст. А отже, Я.Пасек спокійно міг ознайомитися з ними й запропонувати читачеві власну, перероблену версію “трагічного” кохання людини, яку нібито покарали за допомогою коня.

Вигадку Пасека відразу ж підхопив інший тогочасний польський мемуарист Еразм Отвіновський, який у свою чергу додав до неї ряд шокуючих читача деталей. У його записах схопленого Мазепу-коханця вимазали липкою рідиною та обсипали пірям, а степовий кінь привіз його на велелюдний ярмарок в одному з міст України. Невдовзі до міфотворення прилучився й французький посол при шведському королі Карлі ХІІ Жак Луї дУссон, маркіз де Бонак. На початку XVIII ст. він записав у своїх мемуарах “...Ревнивець помстився за свою ганьбу. Він звелів роздягнути Мазепу догола, намастити його медом та обсипати пірям. Потім його привязали до коня і відпустили на волю. Сором, якого зазнав Мазепа, не дозволив йому повернутися додому й показатися перед своїми друзями. Він поспішив на Україну”. Отже, як бачимо, тут подається трохи змінений варіант, поданий перед тим Отвіновським. У 1709 р. цю історію повторив у своєму подорожньому щоденнику словак Даніель Крман, який вже зазначав, що Мазепа відбив дружину у якогось визначного королівського міністра, за що його кинули в бочку з смолою і, вивалявши у пірї, привязали до коня.

Але чи не найбільше поширенню легендарної оповіді про нашого земляка серед європейців сприяв французький письменник і просвітитель Вольтер. Хоча у своїй книжці “Історія Карла ХІІ” (вона вийшла друком 1731 р. в Руані) він в основному правдиво відобразив політичні наміри українського гетьмана здобути свободу для України, видатний француз все ж таки не втримався від того, щоб не повторити історію, яка була вигадана Я.Пасеком і підхоплена Е.Отвіновським та маркізом де Бонаком. “Любовна пригода молодого Мазепи з дружиною польського дворянина викрилася. Розгніваний чоловік привязав голого Мазепу до дикого коня і пустив його на волю”, – писав Вольтер. 1764 р. в Амстердамі було видано художню книгу Андре Константа Дорвіля “Пригоди дАзема”, де йшлося про героя-коханця в образі якого вгадувався легендарний Мазепа.

Майже через століття, у 1818 р., знаменитий англійський поет Джордж Байрон напише одну з найвідоміших своїх поем під назвою “Мазепа”, де талановито озвучить відоме оповідання:

...Мене десяток гайдуків

Йому до спини прикрутив

Тугим ремінням і пустив...

Свисток, батіг... і кінь побіг,

Що так би й водопад не зміг.

Вперед, вперед! Скажений рух –

Куди не бачив я нічого...

Я ніби згодом спостеріг,

Що він зменшив свій лютий біг,

Та ні! Моє безсиле тіло,

Для диких сил було, мов пух...

Ця поема неодноразово перевидавалася різними європейськими мовами й спричинила до написання іншими авторами 19 століття поетичних творів, де висвітлювалась “любовна трагедія” Івана Мазепи. Серед них найвідоміші - поеми “Мазепа” Віктора Гюго (1829), “Полтава” Олександра Пушкіна (1829) та “Мазепа” Юліуша Словацького (1839). Надзвичайно романтичний сюжет надихає до написання симфонічних опер під однойменною назвою “Мазепа” геніальних композиторів Франца Ліста та Петра Чайковського.

Однак найбільшого поширення серед мистецької еліти тогочасної Європи набувають картини більш та менш відомих художників, які в основному зображують різні сцени легенди про Мазепу, керуючись поетичними рядками найбільш вдалої поеми Дж. Байрона. Один з перших олійних образів Мазепи у 1823 р. малює француз Теодор Жеріко. Згодом цього зявився не один десяток полотен, які за тематикою відображення легендарної оповіді можна розділити за такими назвами: “Старий Мазепа розповідає свою історію Карлу ХІІ”, “Визнання Терезою кохання до Мазепи”, “Схоплення Мазепи”, “Покарання Мазепи”, “Погоня вовків за конем Мазепи”, “Подолання вплав Дніпра”, “Мазепа і стадо диких коней”, “Смерть коня Мазепи”, “Козаки знаходять Мазепу”, “Мазепа у козацькій хаті”, “Помста Мазепи” та інші. Найбільш видатною серед цих багатьох картин визнається монументальне полотно видатного художника Луї Буланже, що зберігається в Музеї мистецтв французького міста Руан і зображає сцену боротьби молодого Мазепи з шляхетськими слугами під час привязування його до коня.

Фахівці відзначають певне наслідування більшістю художників “рубенсівського” стилю та факту присутності в них певного еротизму. Головним чином майстри пензля подають образ оголеного й привязаного до коня літературного Мазепи. Він сприймається якромантичного героя, який хоча й не уник покарання за свій “гріх”, але не скорився тяжкій долі. Разом з тим, такі митці, як Л. Буланже і Г. Верне вкладали у свої картини глибший зміст і розуміли свого героя як бунтівника.

Зрозуміло, що історичний Іван Мазепа, який вмер власною смертю у 1709 р., не міг “позувати” названим художникам під час їхньої творчості. Адже вся європейська “Мазепіана” була намальована протягом XIX ст., яке отримало гучну назву Віку Романтизму. Тогочасним митцям не обов’язково було навіть використовувати прижиттєві портрети із зображенням “справжнього” українського гетьмана Мазепи – їх надихали поетичні рядки Байрона:

...Кохав я і коханим був...

Та ви ще слабкість цю солодку

Не відчували – так я чув...

Ну що ж! То я скінчу коротку

Свою поему мук і втіх...

Заключення

Протягом довгих років перебування України у складі Російської імперії та Радянського Союзу історична пам’ять про гетьмана Мазепу та мазепинців спотворювалася на догоду політичним режимам, про них можна було згадувати лише як про “зрадників”. Лише у зв’язку з національним відродженням наприкінці 80-х років ХХ століття та постанням новітньої Української держави у 1991 році про події Мазепинського повстання та Полтавської битви стало можливо говорити й писати об’єктивно без ідеологічних імперсько-радянських стереотипів.

Історичні джерела засвідчують, що довголітня й вірна служба Івана Мазепи у гетьманській охороні та військовій канцелярії, виконання різноманітних дипломатичних доручень й нарешті отримання чину генерального осавула Війська Запорозького в урядах гетьманів Петра Дорошенка та Івана Самойловича дали змогу українському шляхтичеві з-під Білої Церкви на Києвщині вдосконалити свій хист як державного урядовця та військового діяча й претендувати на здобуття гетьманської булави України. Саме протягом 1665 – 1687 років визначився й політичний світогляд майбутнього гетьмана, який полягав у розумінні об’єднання всіх українських земель (Лівобережжя, Правобережжя, Слобожанщини, Запорожжя) в єдиній державі та встановленні міцної автократичної гетьманської влади у становій державі європейського зразка.

Сучасники описували гетьмана Мазепу як світську людину, що здатна розумно й вільно висловлюватися, влучно оцінювати події, прекрасно обізнану з європейськими справами та східноєвропейськими міжнародними проблемами. Ті хто спілкувався з гетьманом засвідчували, що він володів найрізноманітнішими науками – від фізики до публічного права. Окрім того, протягом 1660-х – 1680-х років Іван Мазепа неодноразово брав участь у різноманітних військових кампаніях, боях і сутичках з поляками, росіянами, турками і татарами, що сформувало з нього справжнього воєначальника.

На гетьманські посаді Іван Мазепа продовжив започатковану в 1648 році Богданом Хмельницьким традиційну козацьку політику лавірування між більш сильнішими володарями, які постійно ворогували між собою за геополітичну першість в цьому регіоні. А головним секретом вітчизняного полівасалітету, як це не дивно, була мета якнайширшого унезалежнення Українського гетьманату від колективної системи монархічної влади в Європі та Азії задля самостійного існування козацької держави. Однак, на жаль, це бажання нівелювалося політикою оточуючих Україну держав, де вже задовго до XVII століття була сформована сильна монархічна влада. Більше ніж півстоліття українські правителі-гетьмани, зважаючи на суперництво сильніших сусідніх держав - Речі Посполитої, Московсько-Російської держави, Шведського королівства та Османської імперії, були вимушені проводити політику лавірування між ними, переходити з одного боку на інший, відмовлятися від одного протектора-сюзерена на користь іншого. Тим самим забезпечувалася міжнародно-правове існування Української козацької держави. Саме таким важким, але протореним попередниками шляхом також прийшлося рухатися й гетьману Івану Мазепі.

До свідомості багатьох поколінь Полтавська битва 27 червня 1709 року увійшла як символ великої державної величі та початку побудови Російської імперії. Безперечно, що Полтавська баталія для Швеції стала днем скорботи, найбільшою військовою катастрофою в історії країни та завершенням імперських прагнень до завоювання Східної Європи. А яку ціну довелося заплатити українському народові за задоволення чужих для нього великодержавних інтересів Москви і Стокгольму? Адже в ході Північної війни 1700 – 1721 років Україна зазнала значних матеріальних втрат та понесла численні людські жертви. З чим Полтавська битва має асоціюватися у нас – сучасних українців: з історичними “перемогою” чи “поразкою”, “боротьбою за волю” чи “зрадою національних інтересів”, “величчю” чи “забуттям”, “славою” чи “скорботою”?

Очевидно, що Полтавська битва стала поразкою визвольного повстання на чолі з Іваном Мазепою й прискорила ліквідацію української державності, але водночас вона засвідчила перемогу українського духу над імперськими амбіціями Росії та Швеції. Виступ Івана Мазепи проти свого патрона був надзвичайно типологічно подібним до повстань залежних правителів проти своїх володарів наприкінці ХVII – початку ХVIII століть: лівонської знаті на чолі з Йоганном Ренгольдом фон Паткулем проти Шведської Корони у 1697 році, угорсько-трансільванського князя Ференца ІІ Ракоці проти австрійських Габсбургів у 1703 – 1711 роках, молдавського господара Димитрія Кантемира проти Османської імперії у 1708 році та ін. Очевидно, цей ряд можна продовжити за рахунок вивчення ситуації в інших країнах Центральної, Північної, Східної та Південно-Східної Європи. Іван Мазепа у 1708 – 1709 роках свідомо чи підсвідомо хотів повторити вчинок курфюрста Бранденбурга і герцога Прусії Фрідриха Вільгельма (1640 – 1688 рр.), який заклав основи для утворення незалежного Королівства Прусського за допомогою гнучкої зовнішньої політики, що отримала назву «лисяча політика». Адже німецький володар неодноразово відмовлявся від складеної присяги на користь іншого монарха та вдало лавірував поміж Польщею, Швецією, Австрією, а також Францією та Голландією.

Іван Мазепа належав до людей, світоглядні уявлення яких формувалися в умовах політичної культури доби пізнього Бароко. З огляду на це, гетьман нічим особливим не відрізнявся від інших правителів «малих» держав Європи, адже в умовах запеклої війни між Петром І та Карлом ХІІ намагався досягнути кращого владного становища для себе, а для своєї країни – «матки бідної Ойчизни милої України Малої Росії» - вищого політичного статусу. Від початку Північної війни 1700 – 1721 років питання функціонування автономної України/Малої Росії для Московського царства вже не вирішувалося згідно з положеннями попередніх двохсторонніх угод у рамках відносин «протектор-протегований», а розглядалося Петром І лише у межах політичної доцільності. Тобто він як суверен України не вважав за потрібне виконувати монарші зобов’язання щодо захисту „прав і вольностей” cвоїх українських підданих та їхнього правителя. Порушення російським монархом традиційного правового статусу козацької еліти стало трактуватися гетьманом Мазепою та його урядом як тиранські дії з боку свого хоча й довголітнього, але ситуативного патрона, а, отже, український уряд мав повне право на відмову від його зверхності. І цей історичний секрет вже давно розгаданий світовою наукою.

Переконливі військові перемоги короля Швеції Карла ХІІ на початковому етапі Північної війни, капітуляція монарха Речі Посполитої Августа ІІ на користь шведського ставленика короля Станіслава Лещинського, виснаження людських і матеріальних ресурсів України на «балтійському» та «східному» фронтах війни, що посилювалося накопиченням претензій козацької верхівки до царя Петра І змусили Батурин відмовитися від зверхності Москви на користь трансформації автономного Козацького гетьманату в Українське князівство під захистом Стокгольма та Варшави. Як вважали тогочасні вітчизняні інтелектуали, таке державне утворення повинно було б мати кращі шанси на існування під захистом більш лояльніших до своїх підданих європейських монархів – шведського та польського королів. Але військові результати Полтавської битви 1709 року, а також прагматична міжнародна політика сусідніх «володарів світу» зруйнували усі політичні сподівання Івана Мазепи за допомогою традиційної від середини XVII століття зовнішньої політики набути більших «прав і привілеїв» для себе, своєї країни та підвладного йому народу.

Полтавська катастрофа перекреслила усі плани гетьмана Івана Мазепи стати великим князем, тобто королем чи царем. Поразка шведів та мазепинців під Полтавою стала причиною того, що цього не зовсім вдалого політика, одного з найбагатших людей Східної Європи, відомого благодійника православної Церкви, полководця і легендарного гульвісу росіяни-переможці стали називати не інакше як «зрадником» та «іудою». З такого дива можна було б назвати «іудою» й Богдана Хмельницького. Той після справжньої зради московського царя Олексія Михайловича (за спиною гетьмана, попираючи умови в Переяславі, цар уклав 1656 року сепаратну угоду з поляками) домовлявся про мир з королем Карлом Х Густавом, і робив це незважаючи на тогочасну війну Росії з Швецією! До речі, цар Петро І услід Мазепою називав зрадниками чи не усіх українських гетьманів. Однак, як стверджували у свій час великі – у держав немає вічних друзів, а є тільки вічні інтереси. Мабуть, що і гетьман Іван Мазепа та його попередники на гетьманській посаді мали власні національні інтереси, а тому не могли зраджувати своїй батьківщині, «матці милій» Україні. Хоча, і це є також історичною правдою, Іван Мазепа дуже насолив свого часу сусідній «мачусі» Росії, яка згодом перетворилася з малопомітного азійського царства на могутню євроазійську імперію та почала страхати своєю величчю вже не тільки українців і шведів, але й інші народи світу.



Гей, панове Генерали,

Чому ж єсте так оспали!

І ви, панство Полковники,

Без жодної політики,

Озмітися всі за руки,

Не допустіть горькой муки

Матці своїй більш терпіти!

Нуте врагів, нуте бити!

Самопали набивайте,

Острих шабель добувайте,

А за віру хоч умріте,

І вольностей бороніте!

Нехай вічна буде слава,

Же през шаблі маєм права!

Саме у такій патріотичній віршованій формі висловив свого часу власну політичну програму один з найвеличніших державних діячів Українського гетьманату. Завдяки своїм природнім здібностям, здобутій освіті, військовому вишколу гетьман Іван Мазепа став великим державотворцем, полководцем, дипломатом і культурним діячем, який творив нову ранньомодерну Україну. Вже за життя нашого героя супроводжували безліч легендарних переказів щодо його окремих яскравих сторінок біографії, які після його смерті збільшувалися та ставали справжніми міфами або ж набували гіперболізованого звучання. Бурхлива життєдіяльність Івана Мазепи й до цього часу оповита рядом таємниць та загадкових подій, які ще чекають на своє розкриття.



І до цього часу історики жваво дискутують відносно того, яким було політичне становище козацьких гетьманів як правителів України, особливо якщо прирівнювати їх до європейських чи азіатських володарів. Найбільш аргументованою видається думка про те, що гетьмани мали такий самий статус як курфюрсти, герцоги чи барони автономних князівств Німеччини або ж князі васальних Молдавії та Волощини (суч. Румунія) чи залежних від Османів кримських ханів. Разом з тим, повноваження Мазепи сучасники досить часто порівнювали з королівськими, хоча, очевидно, що він мав самодостатню посаду і титул «гетьмана Війська Запорозького обох сторін Дніпра», а також надане у 1707 році австрійським імператором і «володарем усіх християн» Йосифом І почесне звання «князя Священної Римської імперії німецької нації».

Посли різних країн та мандрівники неодноразово звертали увагу на те, що гетьман Іван Мазепа незважаючи на залежність від царя поводить себе як справжній король. «Першим йде полк Фастівський Михайлів (полковник Михайло Омельченко), він і місце для табору обирає і стає на передовій сторожі. Потім йдуть полки війська компанійців і сердюків. Потім йде ясновельможний Його Милість пан Гетьман. Перед ним носять булаву, над ним – бунчук з немалою і пристойною консистенцією... Вигляд ясновельможного пана Гетьмана в усьому може рівнятися з королівським», - свідчив очевидець про виступ 40-тисячного українського війська до Польщі у 1704 році. А словак Даніель Крман, який довгий час перебував в Україні, зазначав, що мазепинські полковники за статусом дорівнювалися молдавським і волоським князям. Що ж тоді говорити про гетьмана, який свою політичну вагу, знову ж таки за оцінками сучасників, доповнював незчисленними фінансовими статками і земельними маєтностями.

Як справжній полководець, Іван Мазепа на посаді гетьмана у руслі виконання військових планів антиосманської коаліції держав у складі Росії, Польщі, Австрії, Венеції та Ватикану, здійснив 9 великих (кількість від 10 до 50 тисяч козаків), близько 12 середніх (від 5 до 10 тис.) та 40 менших (до 5 тис. осіб) літніх і зимових походів до Кримського ханства та контрольованих турками і татарами Молдавського князівства, пониззя Дніпра, Бугу, Дністра і Дунаю, Північного Причорномор’я та Приазов’я. Він також організував декілька потужних морських виправ проти флоту Османської імперії в акваторіях Чорного та Азовського морів.

Як справжній правитель, що завжди мав ревно дбати про віру жителів своєї країни, Іван Мазепа дбав про захист православної Церкви та був її великим благодійником. Він видав багато універсалів, які підтверджували старі або ж надавали нові маєтності для усіх монастирів України. Підраховано, що на кошти гетьмана збудовано, відновлено та реставровано близько 40 православних святинь, серед яких у Києві - Києво-Печерська та Софіївська лаври, Межигірський, Кирилівський, Пустинно-Миколаївський, Братський Богоявленський та Михайлівський Золотоверхий монастирі. Окрім того він давав гроші на будівництво і утримання храмів у Полтаві, Чернігові, Білій Церкві, Лубнах, Глухові, Переяславі, Ніжині, Козельці, Прилуках, Бахмачі та Батурині. У соборі Воскресіння при Гробі Господньому в Єрусалимі й до цього часу зберігається та використовується при урочистих молебнях дорогоцінний антимінс (срібна плита) подарований Мазепою. Не забував гетьман і про ще один важливий обов’язок - розвиток міст на міського самоуправління. Своїми універсалами він, так само як колись польські королі, підтверджував існування старовинного демократичного Магдебургського права в Києві, Чернігові, Переяславі, Ніжині, Стародубі та інших українських містах.



З діяльністю гетьмана Івана Мазепи пов’язане потужне національно-культурне відродження наприкінці ХVІІ століття, що стало не лише частиною тогочасного європейського Бароко, але й дивним чином вплинуло на Романтизм ХІХ століття. Французький просвітитель Вольтер, англійський поет Байрон, російський поет Пушкін, польський письменник Словацький, його французький колега Гюго, угорський композитор Ліст, а також багато інших літераторів, художників, композиторів, скульпторів та інших митців світового рівня присвятили свої твори Великому Українцю, який змагався за незалежність своєї Батьківщини. Усвідомлення українцями, росіянами, шведами та представниками інших країн Європи значення і ролі видатного гетьмана Івана Мазепи, який більше ніж триста років тому повстав за незалежність України буде не лише зміцнювати її новітню державність, але й допоможе утвердити принципи порозуміння і мирного співіснування між європейською спільнотою у майбутньому.
Київ – Полтава – Москва,

2001 – 2011 рр.

1 Військово-політична коаліція європейських держав антитурецького спрямування, що утворилася у березні 1684 р. й існувала до початку XVIII ст. Підписані протягом 1683 - 1684 рр. договори між Автрією, Річчю Посполитою, Венецією і Ватиканом передбачали, що у війні з Османською імперією кожна з держав може зберегти звойовані нею землі, за винятком тих випадків, коли в другого союзника було «історичне право» на володіння цими територіями. У 1686 р. до Священної .ліги приєдналася Московська держава. Фактично Священна .ліга розпалася під час Карловицького конгресу 1698-1699 рр., коли виявилися значні протиріччя між її членами.


2 Офіційно Москва стала повноправним членом Священної Ліги лише у січні 1697 р., підписавши у Відні договір проанти турецький союз з Австрією та Венецією.

3 Автором Тріумфальної арки барокового стилю, яка була споруджена у Москві на честь перемоги в Азовському поході 1696 р., став український архітектор Іван Зарудний. Перед тим він жив у Києві, навчався у Києво-Могилянській академії та університетах Італії. Наприкінці 80-х рр. XVII ст. перебував на службі в канцелярії гетьмана І.Мазепи в Батурині. У грудні 1690 р. прибув до Москви. Тріумфальна арка стала його першим архітектурним твором у російській столиці. У 1704 – 1707 рр. за його проектом зводиться церква Архангела Гавриїла (знаменита «Меншикова вежа») у Москві, що на той час була найвищою спорудою у Московській державі. На запрошення С.Яворського він бере участь у будівництві Спаського собору Заіконоспаського монастиря, де розміщувалася Слов’яно-греко-латинська академія. З 1707 р. І. Зарудний очолює т.зв. Ізуграфську палату при Синоді, а через деякий час – спеціальний відділ Оружейної палати, де проектували і виготовляли іконостаси для усіх церков Російської імперії. Особисто розробив 7 проектів іконостасів. До цього часу зберігся виготовлений ним іконостас у церкві Преображенської фортеці в Санкт-Петербурзі. Також за архітектурними проектами українця зведено Московський госпіталь (1706), церкву Івана Воїна (1709) і будинок Синоду в Санкт-Петербурзі (1722). Для Петропавлівського собору ним було виконано креслення дерев’яного шпиля. Деякий час був «головним над житлами» у Москві. Можливо, що він також є автором проектів будівництва Свято-Миколаївського і Богоявленського соборів у Києві.

4 Отримавши звістку про перемогу австрійців над турками під Зентою гетьман І. Мазепа відписав 25 жовтня 1697 р. Петру І, що Габсбурги мали б дякувати царю, що за його указом українські та московські війська успішно діяли проти Османів в Приазов’ї та Нижньому Подніпров’ї й таким чином роз’єднали сили противника.

5 Османська імперія все ж таки погодилися віддати королю всю територію Правобережної України. В третій статті Карловицького польсько-турецького договору, який підписали 16 січня 1699 р., відзначалося, що Висока Порта зрікається права на територію “Поділля і України”, а також віддає Речі Посполитій землі на північ від Дністра. Згідно з австрійсько-турецьким договором від 16 січня 1699 р. Відень отримував Угорщину й Трансільванією, а також велику частину Славонії. Тоді ж Венеціанська республіка домовилася про закріплення за нею Мореї й острова Санта-Мауру у Середземному морі. Московська держава 14 січня 1699 р. у Карловичах підписала з Османами лише двохрічне перемир’я з, яке 3 липня 1700 р. завершилося окремою, т. зв. Константинопольською угодою між Стамбулом і Москвою. Її положення закріплювали Азов за царем, однак повертали султанові завойовані за допомогою Лівобережної Гетьманщини нижньодніпровські фортеці. Карловицькі угоди 1699 р. завершили війну країн Священної Ліги з Османською імперією.


6 Саме „монаршою службою”, тобто службою монарху Московського царства Петру І означувалася участь українського війська у Північній війні 1700 – 1721 рр. (Див., наприклад: Універсал І. Мазепи про надання командування глухівському сотнику О. Турянському від 9. ІІІ. 1701 р. з Фастова // Універсали Івана Мазепи (1687 – 1709). – Част.ІІ. – К.,Львів,2006. - C.267).

7 Відомо, що бл. 2 тисяч українських козаків дислокувалися у Гдові. Окрім того 4 охотницьких полки під керівництвом Г. Пєшковського, Ф. Степановича, Д. Чечеля та Л. Шульги перебували в Печерському монастирі неподалік Ізборська.

8 Гадяцький полк М. Бороховича, який перед цим дійшов до Пскова нараховував 3 тисяч 847 козаків.

9 Залишивши 2 компанійські полки на Псковщині на початку 1702 р. корпус Д. Апостола повернувся на батьківщину.

10 Цікаво, що вперше з 1654 р. у практиці українсько-російської військової співпраці наказний гетьман І. Обидовський почав підпорядковуватися не царю, а нижчому російському воєначальнику.

11 Випадки повернення не лише окремих козаків, але й цілих підрозділів українського війська з театру бойових дій Північної війни постійно турбували гетьманський уряд І. Мазепи включно до 1708 р.

12 Наприклад, у відомостях про службову кар’єру лубенського полкового осавула Андрія Петровського у п.18 читаємо: „Похід з полковником стародубським Миклашевським, посилано і наш Лубенський йому надано з іншими полками, під Бихів и Більцекевича взяли, в якій службі був я осавулом полковим”.

13 Зокрема у листі Г. Долгорукого до І. Мазепи від 20. ІІ. 1703 р. йшлося про „желания корунных гетманов, дабы с Мазепою против шведского войска имели согласие и помогал им своим поиском”.

14 У приписці до цієї грамоти, що була зроблена рукою українського канцеляриста в Батурині 1. ІІІ. 1704 р. зазначалося: „В дванадцять полків військо (козацьке. – Т.Ч.) в сполученні з військами саксонськими 22 полка”.

15 Дана інформація підтверджується змістом листа Ф. Головіна до І. Мазепи від 21. IV. 1705 р., в якому також вказувалося, щоб при поході на Брест-Литовський війська Мазепи „зацепили маетности Потоцких, и из них всякой скот забрав, отослать в войско Царского Величества за их противность”.

16 У відомостях про початок військової служби козацького старшини, сина полковника Прокопа Силевича Тимофія, наприклад, читаємо: „Став я служити в 1705 р. і був в поході під Замостям...” (Модзалевський В. Малороссийский родословник. – Т.4. - К.,1914. – С.613).

17 У відомостях про військову службу козацького старшини Тимофія Силевича читаємо: „...в 1706 р. був у Несвіжі, де шведи нас розбили і полковника нашого Миклашевського убито, і звідти піший вийшов” (Модзалевський В. Малороссийский родословник. – Т.4. - К.,1914. – С.613). Під Несвіжем було захоплено прапор полку М. Миклашевського, який разом з іншими багатьма українськими трофейними прапорами зберігається у Військовому історичному музеї в Стокгольмі.

18 Гетьман Мазепа зібрав гроші для викупу полковника Мировича та інших полонених козаків і передав їх російському урядовцю Л. Долгорукову. Однак ця сума з різних причин так і не потрапила до шведського командування, хоча декілька переяславських сотників все ж таки втекли з полону (Станіславський В. Від упорядника / З епістолярної спадщини гетьмана Івана Мазепи. – C.7).

19 Після проведеного за дорученням І. Мазепи розслідування виявилося, що 440 українських козаків згідно з наказом князя Волконського було залишено „між ріками Сяном і Віслою” під командуванням генерала Бема, однак „будучи від генерала Бема утиснені і не маючи ані для коней корму, ані для себе борошна де взяти, аще і уступили були до Замостя, обаче і там та таку ж скудність натрапивши, з-за крайньої нужди розбіглися...” (Лист І. Мазепи до графа Г. Головкіна від 10. IX. 1707 р. з обозу під Києвом // Письма и бумаги Петра Великого. – Т.6. – СПб.,1912. - С.291).

20 Залишився опис зустрічі гетьмана і старшини з шведським королем, залишений очевидцем, словаком Даніелем Крманом: „Він (Мазепа. – Т.Ч.) прийшов до короля з малою кількістю вояків, які замість прапора несли довгу жердину (бунчук. – Т.Ч.), верх якої був оздоблений позолоченою кулею з великою кінською гривою. Це була хоругва воєводи, інші були менші, частково з кулями, частково з шовку, котрий був означений знаком хреста, але згадані грвиви вже не мали. Після авдієнції Мазепа сидів за столом з Найяснішим королем, який сам зайняв один бік довжелезного стола. На другому боці стола, праворуч від короля сидів Мазепа зі своїми вельможами. Їх було здається десять... Коли закінчився обід, король заохочений новиною, попросив принести мазепинську хоругву. Мазепа, одначе, відійшов до своїх частин, розташованих в сусідніх, переповнених шведами місцях...” (Даніел Крман. Подорожній щоденник (Itinerarium 1708 - 1709)/ - К.,1999. - С.37).

21 Наприклад, коли у 1682 р. помер московський цар Федір Олексійович гетьман Лівобережної України видав універсал з розпорядженням про необхідність виконання нової присяги співправителям царям Івану та Петру Олексійовичам. У липні того ж року новий московський уряд підтвердив усі «привілеї» гетьмана та Війська Запорозького, які були надані українцям попередніми російськими монархами.

22 Згідно з дослідженнями російського історика В. Королюка в умовах нової Північної війни козацькі старшини Українського гетьманату вперше почали налагоджувати контакти з шведською стороною починаючи ще від 1701 р. (Див.: Королюк В. Начало шведской агрессии против Речи Посполитой в ходе Северной войны (1701 – 1702 гг.) //Ученые записки Института славяноведения. – Т.VI. – Москва,1952).

23 М. Миклашевського спочатку було відсторонено від полковництва, але після короткого увязнення він знову керувував козацькими підрозділами під час Північної війни й загинув у битві з шведами під Несвіжем весною 1706 р. Влітку 1703 р. І. Мазепа звертався до Петра І з пропозицією не надсилати Миклашевського до Москви, щоб не викликати невдоволення в інших полковників. На що цар відповів гетьманові: „Смотреть над ним; только все отсрочить подлинно до бытности” (Письма и бумаги императора Петра Великого. – Т.2. – СПб.,1889. – С.195).

24 Труды русского военно-исторического общества. – Т.ІІ. – С.154.

25 „На святого Миколая після звіщання всіх дзвонів сходились до церков, які оздоблювали великою кількістю запалених свічок. Був виставлений образ святого Миколая, котрого всі цілували, затримуючи порядок між чоловіками і жінками... На цю службу прийшов Королівська Величність зі своїми міністрами...” (Даніель Крман. Подорожній щоденник. – С.51).

26 Промовистим фактом є те, що в оригіналі маніфесту Карла ХІІ, що потрапив до росіян і зберігається в РДАДА Москва (ф. „Шведські справи”, 1708 р., спр.6, арк. 1 – 4) було витерто перші речення в яких перераховувалися „образи”, нанесені московським царем Шведському королівству (Тарле Е. Северная война. – С.265).

27 Кордт В. Бої під Лісною і під Полтавою з щоденника шведського лейтенанта Вейе // Записки історико-філологічного відділу Всеукраїнської академії наук. – Кн.XXIV. – К.,1931. – С.224 - 225.

28 Петер Енглунд. Полтава розповіль про загибель однієї армії. – Харків,2009. - С.314 – 315. На відміну від шведів та росіян, на жаль, і до сьогодні на полі Полтавської битви 1709 р. не має жодного окремого пам’ятника або ж меморіала на честь загиблих у її ході, а, особливо, до (під час Полтавської облоги, що тривала з 1. ІV. до 26. VI) та після цієї баталії, українців.

29 Типовими були спостереження сучасників, зокрема, мазовецький воєвода С. Понятовський стверджував, що у таборі Карла ХІІ «було багато московитів і козаків, які здалися королю добровільно і сховалися під його зверхністю від тиранії царя» (Poniatowski St. Remarques dun seigneur Polonais sur lhistoire de Charles XII. - Hague, 1741; Понятовский С. Записки, или рассказ мазовецкого воеводы о событиях его жизни // Журнал императорского русского военно-исторического общества. – Санкт-Петербург,1910. - С.38).

30 Останні три „городи” розміщувалася на землях, що хоча й належали Запорозькій Січі, але адміністративно підлягали владі гетьманського уряду.

31 У приписці до цієї грамоти, що була зроблена рукою українського канцеляриста в Батурині 9. ІІІ. 1704 р. зазначалося: „Про обмін на копійки талярів та інших твердих грошей”.

32 Тобто вибори кожного п’ятого козака у регулярне військо (компанійські полки) й переведення інших в статус підпомічників.

33 З цього приводу І. Мазепа пізніше писав до О. Меншикова (лист від 10. ІІ. 1705 р. з Іванполя): „Под час бытности моей в царствующем великом граде Москве прекладал мне Ваша Вельможность, чтоб многие непостоянные запорожци в немалом числе избегли Петербурга, уходячи военной монаршей службы.., поневаж их всех в турми не пересажати, ани перевешати, тылко приказалем их на пылном оку мети и крепко берегти... ” (Архів СПІІ РАН. – Ф.83, оп.1, №8, арк. 1 – 2; Гетман Иван Мазепа: Документы из архивных собраний Санкт-Петербурга / Сост. Т. Таирова-Яковлева. – Вып.1: 1687 – 1705 гг. - С.131). Окрім того, про долю збіглих з Інфляндії (зокрема, з Канців) запорожців, яких було затримано на території Стародубського полку Українського гетьманату, йшлося також і в листах гетьмана Мазепи до Меншикова від 17. ІІ, 21. ІІ, 14. ІІІ. 1705 р.

34 Тут запорожці захопили у полон 150 російських солдат, частину з яких К. Гордієнко надіслав хану Девлет-Гірею з черговим листом про допомогу.

35 Залишився такий опис цієї події: „Запорозький воєвода (кошовий отаман К. Гордієнко. – Т.Ч.) був зі своїми козаками приведений до короля, привітав його і виконав присягу вірності. Король відповідав через посередництво свого комісара Солдана, який володів козацькою мовою. Кожний із запорожців по порядку перед Королівською Величністю глибоко кланявся і мовби падав до його ніг. Десь за годину повертались вони від короля до воєводи Мазепи, турботливість якого підтримувала офіцерів аж до третього дня... ” (Даніель Крман. Подорожній щоденник. – С.68).

36 Ця інформація спростовує надумане твердження сучасного російського історика В. Артамонова щодо наявності у начебто погано озброєних запорозьких козаків„коротких ржавых ружей” (Артамонов В. Позиции гетманской власти и России на Украине в конце XVII – начале XVIII века // Россия и Украина: история взаимоотношений. – Москва, 1997. - С.97)

37 У листі до П. Орлика від 20. ХІІ. 1719 р. кошовий отаман І. Мочульський згадував, що “ми Його Королівську Милість [Карла ХІІ], раненого після нещасливої баталії Полтавської, через Дніпро переправили, та у цілості через Дикі Поля аж до Бендер перепровадили, та на послугах Його Королівській Милості у багатьох містах нещадно кров свою проливали» (Національний архів Швеції. – Ф. «Cosacica», ч.1; Молчановский Н. Три письма кошевых атаманов к шведським королям // Киевская старина. – Т.LXIV. – 1899. – С.146 - 147). Про участь запорозьких козаків у битві з московськими військами О. Меншикова під Переволочною див.: Костомаров Н. Мазепа. – Москва,1992. – С.312 – 313. Див. також: Куликова В. «Кроме смерти, в таком хаосе ничего не было видно…». Как шведы бежали с поля Полтавской битвы // Родина. - №7. – Москва, 2009. – С.56 – 59.

38 Очевидно, що саме ці події розкривалися у матеріалі шведської щотижневої газети «Стокгольмські поштові відомості» за 3 серпня 1709 р.: «Росіяни знищили декілька міст козаків, які перекинулися до шведів, до них перейшло ще більше 20 000 черкасів, окрім запорожців; з останніх три хоругви потім вернулися до Шеремєтєва, який наказав відрізати їм носи, додаючи при цьому, що робить це по доброті і з милості та має намір повісити всіх інших, хто попадеться йому до рук» (Stockholmiske Post Titender. – 3 Augusti 1709. - №31. – S.1 - 2)

39 Як засвідчував полонений росіянами під Новими Санжарами козак: „Меж запорожцы чинится немалая распря в том, что многие хотят на сторону московскую, а другие на шведскую, и говорят, как увидят, ежели Москва побьет где шведов, то они пойдут на сторону московскую, а буде шведы побьют, то на шведскую” (Материалы для отечественной истории. – Т.2. – С.337).

40 Сьогодні знаходиться на території міста з дивною назвою Цюрупинськ (Херсонщина).

41 Дане «обещание» було здійснене 25 липня 1687 р., відразу ж після обрання новим гетьманом лівобережної частини Української козацької держави Івана Мазепи.

42 У даному контексті слід звернути увагу на такі слова московського монарха: «...Гетман Мазепа, забыв страх Божий и свою к нам, Великому Государю, при крестном целовании присягу, изменил Нам, Великому Государю, без всякой данной ему в том причины, и переехал к Королю Шведскому…» (Маніфест Петра І до всієї старшини і Війська Запорозького від 1. ХІ. 1708 р. з обозу при Десні // Чтения в Обществе истории и древностей российских. – Кн.І. – Ч.ІІ. - М.,1859. – С.175 – 176).

43 Про продовження «тиранства» Москви стосовно України писав у 1741 р. гетьман в еміграції П. Орлик: «…Пригноблення нашої Вітчизни і нелюдські муки, яких не знала жодна тиранія, щоб ними московити люто гноблять український народ, який стогне під жорстоким їхнім гнітом, щоби відмінити всупереч вольностям права, скасувати посаду і владу гетьмана і встановити замість того іншу – чужу і тиранічну та ввести всупереч законам і привілеям у цілу Україну московитські війська, які своїми поборами висмоктують кров нещасного народу…» (Національний архів Швеції. – Ф. «Cosacica», ч. ІІ, арк. 157; Україна – Швеція: на перехрестях історії. – С.209).

44 Тиранія (грецьк. «tyrannis») – форма державної влади у Греції, встановлена насильством і заснована на одноосібному правлінні. Існувало декілька видів тиранії: ранньогрецький, пізньогрецький, або молодший. Термін «тиранія» первісно був близьким до поняття «басилей», «василевс» (VII – VI ст. до н. е.) й не мав того негативного значення, якого набув в класичну і елліністичну епохи (Фролов Э. Греческие тираны (IV в. До н. э.) – Ленинград,1972; Лісовий І. Античний світ у термінах і назвах. – Львів, 1988. – С.175 - 176).

45 У 1574 р. твір вийшов у перекладі на французьку мову під псевдонімом як «Вимога до тиранів чи про законну могутність володаря стосовно підданих і підданих стосовно володаря» в переводе на французский язык как "Иск к тиранам или о законном могуществе государя по отношению.

46 У мазепинській бібліотеці в Батурині могли бути наявні такі видання: Johannes Althusius. Politica methodice digesta (перше видання – 1603 р., друге і розширене – 1610 р.); Hugo Grotius. De jure belli ac pasis (перше видання 1625 р., друге – 1646 р.)

47 Цікаво, що гетьмани Війська Запорозького, так само як і руські князі пізнього середньовіччя зверталися з проханням про звільнення їх від «хрестоцілувальної» присяги до вищих церковних ієрархів. Так, наприклад у лютому 1662 р. гетьман Ю. Хмельницький послав до Константинопольського патріарха ченця Шафронського з метою, щоб той “звільнив його від присяги Чуднівської” королеві Яну ІІ Казимиру (Памятники, изданные временною комисиею для разбора древних актов. - Т. IV. - К., 1859. - С.154 – 155). Зважаючи на такий прецедент припускаємо, що І. Мазепі у 1708 р. (а, можливо, навіть 1707 р.) також було дано відповідний церковний дозвіл на звільнення його від присяги московським царям. Однак поки не віднайдено історичних свідчень про те, хто з православних ієрархів здійснив відповідний акт, наше твердження залишається на рівні гіпотези.

i


ii




Достарыңызбен бөлісу:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11




©dereksiz.org 2024
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет