Твори в чотирьох томах

— Та хто ж говорить?! Хто це «всі»? — кричите ви вслід вашому знайомому, але він уже зник, а всі перехожі з ост­рахом обходять вас довкола.

Настрій у вас зіпсовано. Вам уже немилий білий світ.

«Хто це вигадує? — думаєте ви.— І кому це потрібно псувати вам настрій?»

Ви поспішаєте додому, щоб заспокоїтись, аж раптом телефонний дзвінок.

— Слухаю вас!

Радіснограйливий незнайомий голос заспокоює вас:

— Чого похнюпився, старик? Більше як п'ятнадцять років не дадуть! «Побєду» продаєте?

Ви кидаєте трубку, падаєте в крісло і важко дихаєте.

2

Воротар київської, команди класу «А», молодий, скром­ний, симпатичний Олег Макаров, що талановито захищає ворота своєї команди, а разом із ворітьми і футбольну честь української столиці, останніми часами трохи прихво­рів і кілька матчів не грав: у нього травми — не одна, а дві, які вже загоюються, і Олег Макаров у наступній грі вже участь братиме.

Так от, значить, прихворів наш чудесний воротар.

— Що з Макаровим? — запитав я на стадіоні одного з болільників, що все на світі знає.— Чому він сьогодні не грає?

Болільник, що все на світі знає, махнув рукою.

— Прооопав Макаров!

— Як пропав? Чому пропав? — аж захитався я.

— Посадили! — прорік болільник, ще й головою ствер­див.

— Куди посадили?

— В тюрму!

— О господи! За віщо? — починаєте тремтіти ви.

— Переїхав жінку на дев'ятому місяці!

— Ну й що?

— Жінка померла, а троє близнят живі, та лікарі мало мають надії, що вони виживуть!

— А сам що?

— Осліп!

— Що ви кажете?

— Засудили на десять років!

— Божже мій! — кричите ви і біжите до Олега Мака­рова.

Олег Макаров зустрів мене живий і вже майже здоро­вий, плече тільки трохи поболює.

— Ну, що його робити? — бідкається Олег Олександро­вич.— Чого тільки не навигадують! Та то дідько з ними, а в мене ж батько є, мати є. Ну, долізуть до них отакіо чутки, приємно їм буде слухати, що в них такий синочок виріс, що людей машиною давить?

— А ви не звертайте уваги, товаришу Макаров! Єсть таке російське прислів'я: «На чужой роток не накинешь платок»!

— Та неприємно, коли кожний тебе запитує, скільки ти людей машиною задавив.

— От що, Олег Олександрович! Коли хтось мене запи­тає, що з Макаровим, я відповідатиму так: «Летів «Побєдою», задавив тринадцять мужчин і дев'ять женщин, збив карету «швидкої допомоги», перекинув орудівську будку, тікаючи, вискочив на телевізійну вишку, став там і кри­чить: «Штука!» Вони і замовкнуть, бо дурнішої нісеніт­ниці не вигадаєш!..

ОЙ, ГАДЮКА!

Тьотя Мотя влетіла до моєї кімнати вихором, навіть собачка моя не встигла гавкнути, а на тьотю Мотю вона, собачка моя, завжди гавкає.

Я якраз повернувся з пляжу (в неділю це було). Сидів собі підсмажений сонцем і думав:

«Ну, чому в нас не продають на вулицях улітку окрошки на доброму квасі, з огірочками, таранькою, раковими шийками, і щоб в окрошці шматочки льоду плавали?»

— Чули? — прохрипіла тьотя Мотя, плюхнувшись у крісло й витираючи рясний піт з обличчя, ШИЇ Й НИЖЧЄ;

— Про що? — спокійно запитав я, бо я ніколи не хви­лююсь, коли до мене влітає тьотя Мотя з сенсаційними чутками.

— Про гадюк,— запінила тьотя Мотя.

— Де? — питаю.

— На пляжі!!

— Багато? — питаю.

— Мільйон! Дніпром припливли звідти, з Пінських боліт.

— Кусаються? — питаю.

— Жах!

— Ви жартуєте, а вже й у газетах було! — підскочила тьотя Мотя.

— В яких газетах? — питаю.

— У «Вечірньому Києві»! — підскочила тьотя Мотя.— Сама читала! За п'яте червня!

— Так то ж не про гадюк, а про крокодилів!

— Не все одно?!

— І не на київському пляжі, а в Бразілії,— спокійно відповів я,— і не про їхнє кусання, а про те, як на кроко­дилів полюють.

— І в Бразілії пляжі єсть! — запінила тьотя Мотя.

— Єсть,— погодився я.— І в Бразілії пляжі єсть! Ну, та й що далі? — питаю.

— «Швидка допомога» не справляється! — знову запіни­ла тьотя Мотя.

Я беру телефонну трубку й запитую Наталію Андріїв­ну Ленгауер, шановного нашого головного лікаря Київ­ської «швидкої допомоги». Наталія Андріївна почала вже трохи сердитись.

— І ви про гадюк? — здивувалась вона.

— Та сипить,— кажу,— ось переді мною і захлинається, аж піна з рота бризкає!

— Гадюка? — засміялася Наталія Андріївна.

— Якби гадюка, так я б її просто ломакою по голові, а то мушу вислухувати всілякі нісенітниці.

— І мені спокою нема! — говорить Наталія Андріїв­на.— Вигадали якихось гадюк і дзвонять, дзвонять, дзво­нять... Як маленькі!

— Ну, пробачте! — перепросив я Наталію Андріївну.— Це я не для себе, а для тьоті Моті вас запитав.

— ...А ви на пляжі були? — запитав я тьотю Мотю.

— Не пускають туди! Міліція під кожним кущем си­дить, гадюк ловить! — авторитетно заявила тьотя Мотя.

— Шкода! — зітхнув я.

— Чого «шкода»? А чого я на той пляж поткнусь?!

— От тоді,— я кажу,— там би таки справді з'явилася одна гадюка, і дуже добре було б, якби її міліція злапала!

Тьотя Мотя фиркнула, дверима грюкнула й зникла.

І це ж, майте на увазі, дорогі наші читачі, вигадують люди, у яких, як кажуть голуб'ятники, суцільний («сплошной») язик. А якби оті тьоті Моті мали подвійний язик, як у гадюки?

Зони б тоді вдвічі більше брехали!

...Давайте не слухати різних «тьотів Мотів», дамо спо­кій Наталії Андріївні і взагалі всій нашій «швидкій допомо­зі», бо у них і без гадюк чимало серйозної роботи, та використаємо як слід воду, сонце, повітря для нашого здо­ров'я, користуючись нашим прекрасним київским пляжем.

ТИХШЕ, РАДИ БОГА! 1

Познайомились вони на республіканській спартакіаді. Вона приїхала із Харківської області, а він із Черка­ської.

Обоє вони легкоатлети, спринтери, і він, і вона виконали на спартакіаді норми, майстра спорту.

Крім того, що вона спринтер, крім того, що їй незаба­ром буде присвоєно звання майстра спорту,— у неї отакіо голубі очі, отакенні вії, густі та довгі, такі довгі, що вони

аж кучерявилися по краях, і очі в неї ніби голубі озера серед густих вербовоочеретяних берегів...

...Так як ви гадаєте, міг він не задивитися на такі очі?

І він задивився... Він дивився довгодовго в її чудесні очі за темними довгими кучерявими віями. Він дивився, а погляд його м'якшав, ласкавішав, і проміння з його очей осяйним теплом обгортало і її голубі очі, і її миле обличчя, і всю її постать, струнку, мов молода яворина.

Він сам був високий, ставний, широкоплечий, з високо піднесеною гордовитою головою, що її хвилями вкривало густе русяве волосся...

Очі які були в нього?

Сірі... Великі... Променисті...

Так що ви гадаєте,— вона від нього одвернулась? Ні, вона подивилася на нього ніжним поглядом і при­вітно усміхнулася...

Вони не були знайомі, але знали одне одного. Він підійшов до неї, поклонився:

— Будьмо знайомії Сергій! Вона простягла йому руку:

— РоксанаІ

Що було далі, я докладно не писатиму! Чому? Та просто із заздрощів!

Мушу вам сказати, що не так легко лисуватому авто­рові писати про кучерявого героя!

Одне слово, наші молодята всім довели, що не помилявся поет, коли писав:

Только утро любви хорошо,

Хороши только первие, робкие встречи.

Перше побачення було призначено в Першотравневому саду, над мальовничими схилами сивого Дніпра, там, звідки така чарівна синь Дніпра, такий неозорий шир задніпров­ський...

Саме тут він мав їй сказати:

— Я вас кохаю! І запитати:

— А ви мене?

А вона саме тут мала йому відповісти:

— І я вас!

І от коли вони стали на високій кручі, стали близенько одне до одного, так, що його плече злегенька притулилося до її плеча (вона, майте на увазі, не одсовувалась!), і він крутив у руці червону троянду, а вона кусала своїми жемчу­

гамизубами стеблину пишного гладіолуса, він не зовсім певним, а трохи ніби тремоловим голосом почав:

— Я вас...

І нате вам...

Над головою наших закоханих зашуміло, захрипіло, і з радіорепродуктора вирвалося й залило і Першотравневий сад, і схили над Дніпром, і дніпрову синь чарівну, і задні­провський шир неозорий громоподібне: «...Гній слід зберіга­ти у гноєсховищах, бо, розкиданий купками по двору, він, поперше, губить корисні свої властивості, а подруге, допомагає поширенню різних хвороб у тварин, особливо захворювання на глистюки...»

...Першу стометрівку наші закохані пробігли в саду за 11,8 секунди, він міг би пробігти й швидше, але він біг, рівняючись на неї.

Само собою розуміється, що він їй не сказав останнього слова «кохаю», не запитав: «А ви мене?», вона йому не від­повіла: «І я васі»

А вночі вони вже роз'їжджалися по домівках, давши слово писати одне одному.

Але переписка — це не живе, гаряче, трепетне слово у зеленому саду над синім Дніпром!

Поживемо — побачимо, що вийде з переписки, можливо, що й буде все добре та гаразд, бо таки сильно молодята одне одному припали до серця.

От якої драми може наробити загалом дуже корисна радіопередача про сільське господарство, коли таку' пере­дачу подано невчасно і громоподібно.

2

Взагалі мусимо констатувати, що чудесний витвір люд­ського генія — радіо — останніми часами почало лякати киян своїм могутнім голосом, так що один персональний пенсіонер якось заявив своїм онукам і правнукам після чергового «пострілу» з одного репродуктора, встановленого на території Будинку відпочинку:

Ми цілком погоджуємося з поважним персональним пенсіонером, і насамперед я б зупинив динамік, що кричить з шостої години ранку до другої ночі на території

лісопильного заводу матеріального постачання Київського міськвиконкому у Святошино. У жителів навколишніх вулиць уже барабани в ухах на ниточки вистрьопалися від того радіокрику.

А директор заводу неприступний.

— Динамік,— він каже,— мій! Територія — моя! Гроші плачу я! Слухають мої робітники! Хай кричить усі три зміни.

Може б, товариш директор поставив того динаміка у себе в спальні? Хай би він уже був до кінця його!

На Центральному пляжі радіомузика гримить з десятої ранку до дев'ятої вечора, і все «Осіннє листя», «Фраскіта», «Доміно»... А потім — «Доміно», «Фраскіта», «Осіннє лис­тя»... Залити їх водою не можна — високо. І задрімати теж не можна — гримить! Просто хоч пірнай! Пірнути назавжди невигідно, виринеш, а воно тобі: «Доооміно! Доміііно!» Доміно на його голову!

Треба всі ці шуми припинити, треба людям дати спокій!

Невже це не ясно?

Невже... О! Почав працювати сусідній гучномовець! Треба кінчати! Чорта лисого напишеш, коли поруч тебе хтось ґвалтує «Доміно»...

«Дооміно! Дооміноо!» Хай би йому хоч легенька трясця!

ЛИСТ ДО ЧОРТА В ПЕКЛО Вельзевуле Люциперовичу!

Пробачте, що я турбую вас цим листом у справі, яка аж ніяк не належить до потойбічних справ; навпаки, справа ця дуже земна, проте, може, якраз ви і зарадите їй своїм чортячим авторитетом.

У нас ще є люди, які ніяких земних законів не бояться: постанови й розпорядження відповідних органів для них — порожній звук; навіть кари, що на них іноді .накладають за їхні антинародні та антидержавні вчинки, на них не впли­вають; на виступи преси, на обурення громадськості вони махнули рукою,— воно їм і за вухом не свербить... Вони вже до цинізму дійшли: на них за їхні злочини накладаються штрафи, а вони, складаючи свої кошториси, на плату тих штрафів у кошторисах спеціальні суми передбачають... Дійшли, одне слово, до ручки...

Так я вирішив удатися до вас, до нечистої сили,— може, вони хоч вас ізлякаються.

Я, розуміється, знаю, що ви тепер не в дуже великій пошані, бо всі знають, що ви суть забобони; та бачите, люди, що винищують варварськими способами живі істоти,— такі люди здебільше жорстокі, а жорстокі люди, як правило, боягузи.

Не в перший раз ми виступаємо проти винищення лісів, проти отруєння річок заводськими Стічними водами, що призводить до масової загибелі риби, проти мочіння коно­пель у рибних річках та водоймищах, од чого риба також вигибає, проти браконьєрів, проти людей, які не щадять народного багатства.

Але совість у таких людей теж, очевидно, стічними водами отруєна, закони вони ігнорують, на людський осуд їм на­плювати. Отож я й удаюся до вас, Вельзевуле Люциперовичу, вас вони напевно побоюються; бо хоч вони й зухвалі, хоч вони й жорстоко розправляються з живою природою,— насправді вони, ще раз це кажу,— боягузи, і, залишаючись на самоті, за зачиненими віконницями, вони, напевно, дивля­чись у куток, де були колись ікони, тяжко зітхають, говорять пошепки: «Прости мене, господи, грішного», бо дуже боять­ся страшного суду, а значить, і пекла!

Що вони, питаєте, роблять? Ось що!

1. Ріка Уди від передмістя Харкова аж до ріки Дінця, куди вона впливає біля села Бсхар Чугуївського району, була споконвічним нерестилищем коропів. Тепер у районах сіл Жихара, Безлюдівки, Васищевого, Борової, Червоної Поляни і Тернової ріка Уди мертва. З 1947 року Харківський коксохімічний завод (Основа біля Харкова), хутрова фабрика та шерстемийка (Нова Баварія) систематично отруюють її промисловими відходами... Адміністрацію кок­сохімічного заводу за це вже було оштрафовано,— так вона «передбачила» у своєму кошторисі витрати на штрафи за отруєння річки.

2. Куп'янський цукрозавод (Харківщина) отруйні свої води спускає в ріку Оскіл біля мосту Куп'янськЗаоскілля. Нижче Куп'янська в Осколі риба гине.

3. Слов'янський та Рубіжанський заводи «Донсода» ось уже десять років отруюють ріку Донець у Донбасі. Особливої шкоди завдає спуск у Донець так званого «Білого моря» — величезного резервуара отруйних вод цих заводів. Спускають це «море» щовесни, якраз тоді, коли риба починає іти проти води на нерест. Частина риби гине

в отруєній воді, а частина повертає назад, тікаючи від видимої загибелі, і хтозна, чи нереститься вона взагалі.

Ми навели приклади (та й то частково), як нищать рибу на Харківщині та в Донбасі.

А хіба це робиться тільки там?

Ми вже писали про Чернігівщину...

А хіба ми не бачили, їдучи автотрасою Київ — Полтава, як мочать коноплі в річці Хорол, якраз біля мосту через чудесну річку, що кишіла колись і рибою, і раками. Особливо раками. А тепер ви побачите там рака?

* * *

Так ви гадаєте, що проектувальники з Головцукру перед • бачили у своїх проектах водяне господарство — ставки — для кожного заводу? Де там? І Спускатимуть відходи в річкиї Держись, рибко!

А ropeпроектувальники, дивись, іще й премію за проекти дістануть, замість того щоб за такі проекти принаймні дискваліфікувати їх на кілька років!

* * *

13 червня 1956 року зайшло з російських лісів на терито­рію Недригайлівського району Сумської області три лосі. Першим їх побачив голова колгоспу ім. Петровського Зіненко Іван Семенович, що проїздив на мотоциклі.

— Звірі! Аряря! — скомандував Зіненко.

Четверо колгоспників він посадив верхи на коней, восьме­ро ще до них приєдналося,— і почалося:

— Галалала! Аряряря! Лови! Бий!

Усі три лосі були загнані й задушені. Ну, поштрафували браконьєрів, та хіба в цім справа?!

Під охороною закону лосі в РРФСР дуже за останні часи розплодилися і почали вже переходити на територію УРСР.

Так замість того, щоб привітати таких рідкісних і дорогих гостей, сумчани — за кілки та «аряряря!».

І хто? Голова колгоспу, що повинен бути прикладом для інших і в справі охорони природи!

Дуже вже розперезалися браконьєри, винищувачі приро­ди. Вони вже до того знахабніли, що не бояться ні законів, ні громадського суду.

«Побалакай, попе, з медом! — думають собі.— А ми будемо своєї!»

Такіто діла, Вельзевуле Люциперовичу! Скандальні, як бачите, діла! Я вас дуже прошу, налякайте ви наших брако­ньєрів та винищувачів природи! Мобілізуйте всю нечисту силу: водяників, лісовиків, відьом, русалок; браконьєри — боягузи, нечистої сили вони злякаються.

АЛЕ НЕ В ТЕЩІ СПРАВА...

У голови колгоспу імені 30річчя Жовтня товариша Свис­туна теща живе в місті Горькому.

Від Сокальського району Львівської області, де під голу­бим під карпатським небом живе собі та поживає колгосп імені 30річчя Жовтня, до міста Горького, що розташувався на берегах многоводної матушки Волги та повноводної красуні Оки, всього тільки якихось там дві тисячі кілометрів з гаком. Це — як туди тільки! А як і туди і сюди,— то кілометрів тих набіжить уже чотири тисячі з гаком.

Так ота сама головина Свистунова теща, що проживає у місті Горькому, взяла та й учинила одного разу пироги.

Трапилася ця кулінарна подія у грудні 1955 року.

Учинила, значить, теща пироги, вони зійшли та так за­пахли, що аж у Сокальському районі аромат од них пішов.

Дружина голови колгоспу товариша Свистуна потягла носом і аж руками об поли вдарила:

— Ой! Мамині пироги пахнуть! їй же богу, мамині! При­нюхайся, чоловіче! — звернулася вона до свого законного мужа.

— Пах приємний! — погодився товариш Свистун.

— Ні в кого у світі так пироги не пахнуть, як у моєї мами,— вихвалялася головина дружина.

— Нічого не скажеш: аромат! — погодився товариш Свистун.

— А ти ж іще їх і не куштував! — почала спокушати Свистуна дружина.— У моєї мами такі пироги, такі пироги, що як візьмеш їх у рот, вони так і тануть!

Товариш Свистун проковтнув слину і промовив:

— Бувають такі пироги, що так і тануть в роті! Рідко, а таки бувають!

— У моєї мами завжди такі пироги! От би поїхати! — спокушала головиха.

— Не близький світ! — зітхнув голова.

— «Побєдою»?! — загорілася головиха.— Хоч воно й негода, та дорога ж скрізь добра! Ото тільки шість кіло­метрів до соші грязюка — так тут трактор допоможе! А воно інтересно: «Побєдою» й трактором одночасно! А вискочимо на сошу, так уже покотимося: Львів, Київ, Москва, Горький! Незчуємося, як і доїдемо.

— Та воно...— завагався голова.

— Голубчику! — припала головиха до голови.— Та ти ж маминих пирогів ніколи не куштував! Так у роті й тануть! Так і тануть!

Одне слово, поїхали голова з головихою «Побєдою» з Сокальського району в місто Горький до мами на пироги...

До соші тягли «Побєду» трактором, а через десять днів, коли повернулися, від соші до колгоспу тягли «Побєду» кіньми.

Пироги були дуже смачні,— в роті так і танули, так і танули...

Разом із пирогами танули колгоспні трудодні для двох шоферів... танули колгоспні гроші на пальне для машини, на амортизацію і т. д. і т. ін.

Коли про це натякнули голові Свистунові, він авторитетно заявив:

— Не ваше діло! Я — господар!

* * *

У голови одного колгоспу теща проживала на острові Целебесі.

Колгосп був на Полтавщині, а теща на Целебесі! А острів Целебес знаєте де?

В Індонезії! Як проїдете острів Яву, потім острів Борнео, візьмете трохи «цабе», там уже недалечко й до Целебесу. Це, як уже потрапити в Індонезію, а ще ж і до Індонезії

не близький світ. Як через Одесу їхати, так Чорним морем через Дарданелли, потім уже всілякими протоками — Бебельмандебською, Суецьким каналом, потім Індійським океаном аж у самісіньку Індонезію.

І от закортіло головисі до тещі на Целебес. І тільки «Побєдою»!

Що поробиш?! Закортіло головисі — хоч лусни, а за­кортить і голові.

У районі — одговорювали: мовляв, далеко і небезпечно, та й бензину на таку путь не запасешся,— не взяло:

— Поїдемо — й край!

Лякали тайфуном, пасатами, мусонами, крокодилами, удавами,— ні, поїдемо!

Взявся одговорити районний ентомолог.

— Там,— почав ентомолог умовляти,— кобри! Очкові гадюки! Гримучі змії!

Головиха розбила ентомолога вщент.

— Мама писали,— пояснила головиха,— що справді, попервах, як вони тільки оселилися, було там чимало різного гадюччя,— і кобри були, і гримучі та очкові гадюки були,— а як мама пройшлися по джунглях,— гадюччя десь ізникло! Тепер,— пишуть мама,— і подивитись нема! Мама держить півдесятка кенгурих. Кенгурих мама доять, а молоко про­дають, додавши води, за козяче. Мама, ще як жили під Киє­вом, на цьому руку набили: вони тоді з козячого молока таке добре коров'яче «парне» молоко робили, що й досі деякі дамочки київські згадують!

— Поїдемо! Не умовляйте! — наполягав голова. І поїхали!

Ми не будемо детально описувати подорож, була вона дуже трудна; «Побєду» довелося везти і на пароплавах, і на пірогах , а вже як доїздили до тещі, пішли тропічні дощі, шлях розвезло, довелося запрягти в «Побєду» під руку жирафа, а в борозну носорога,— і так дотяглися до тещі.

А проте не шкодували, що приїхали «Побєдою»,— хай знає, мовляв, теща, що її зять не волами їздить...

Що в тещі найбільше подобалося зятеві,— так це первак з бананів... Ароматний і беручкий. Голова після нього свіжа, мов і краплини в роті не було. І закуска була підходяща: солоні ананаси і шатковані трепанги з пальмовою олією...

Погостювали добре, та скінчилася гостина трауром. Шофер перебрав бананового первака, і голова — теж

1 Піроги (наголос иа о) — місцеві човни. (Авт.)

після доброго сніданку! — сам повіз прокатати тещу на «Побєді». їхали над целебеським морем, на крутому поворо­ті відчинилися в машині дверці, і теща вилетіла з машини прямо в море. Поблизу пливла акула, і тещі не стало.

Поплакали, погорювали і повернулися додому на Полтав­щину, а в колгоспі вже новий голова, бо наш знайомий сильно задержався в тещі...

Народ у нас, як ви знаєте, дуже лагідний і милостивий: узяв усі видатки по подорожі на Целебес на артільні кошти, а голові ще й вихідні гропгі заплатив.

Добре, що так! А то довелося б голові довгенько від­робляти тещину гостину...

От до чого тещі іноді доводять.

...Тещу, розуміється, треба поважати, а робити все, проте, слід так, як того вимагає Статут сільськогосподар­ської артілі.

НЕ В ТІМ СИЛА, ЩО КОБИЛА СИВА...

У колгоспі імені Калініна Дубнівського району Ровенської області (село Погорільці), де головує в правлінні арті­лі тов. Стеценко, здорово розмахнулися щодо керівництва колгоспом.

Ну, що таке одиноднісінький голова в колгоспі? Скучно йому самому! Навіть у підкидного нема з ким перекинутись: не грати ж голові в підкидного з підлеглими, авторитет захитається!

Статут сільськогосподарської артілі не допускає, щоб в одній артілі було два голови правління! Навіть телята, і ті дуже рідко родяться з двома головами!

А здорово було б, якби два голови в колгоспі було! Один, приміром, до обіду, а другий після обіду! Або один у понеді­лок, а другий у вівторок, один у середу, а другий у четвер і т. д.— на цілий би тиждень розписали, і кожний би знав, коли він головує, а коли під грушею на рядні газетою од мух одганяється! Чудова річ — газета од мух! Шелестить — і мухи не так у носа лізуть! Не дає Статут, щоб два голови було.

В погорільському колгоспі імені Калініна всетаки при­думали, щоб тов. Стеценко, голова, не сумував: йому дали аж двох заступників — одного по рільництву, а другого — по тваринництву! От уже й веселіше!

Веселіше то воно веселіше, та, проте, не зовсім! Роз­махувати», так уже як слід розмахуватись.