Володимир Шаян «Віра предків наших»

(Ригведа 1.123.)

Запряжена широка колісниця Жертви, Станули на неї безсмертні Богове. Із теміні встала могутня Добровлада, Щоб добром сприяти людським оселям. 1.

Скоріше від усіх істот вона розбудилась,

Творить Добростан, висока, вседосяжна,

Новостворена, всеюна, із висот споглядає.

До нас на утреню прилинула перша. 2.

Коли мужам сьогодні ділитимеш блага.

Щедро смертним, о Богине, Утро, благородна, —

Нехай Всевладний Всеоживитель

Прикличе тут Пречистого Сонце-Бога. 3.

До кожної господи вітає Непоборима,

В кожний день приносить свою Слово-Істоту,

Всенаново до мети прилітає Блискуча,

Повсеранньо дає нам свої благодаті. 4.

Сестро Благобога, рідна Варунн,

Будися найперша, Добромисла Утро!

Хай ззаду остане той, що Зло затіяв,

Хай переможе колісниця Жертви!
Вгору піднялися пісні, вгору розлили жертви,

Вгору вогні розпламенились.

Дари запроторені в темряві

Виносить вгору Утра на з'яву!

Стрічаються дві частини Доби, різновидні,

Ясність Дня прогнала у темінь Темноту!

В полум'яній колісниці появилася Утра!

Сьогодні вони однакові і завтра однакові

Виконують тривале Право Варуни,

Бездокірно тридцять шляхів, один за одним,

Кожного дня свою мету досягають. 8.

Світла, сяйво-одежна, вродилася із Темноти.

Молода Дівиця не порушить наказу Права,

Із днини в днину приходить у визначене місце обрію. 9.

Ти ідеш, о Богине, назустріч Богові, що тебе він прагне,

Із усміхом обнажуєш перед ним свої груди,

Коли ти розблиснула на Сході. 10.

Яку мати виряжала, ти обнажуєш своє тіло.

Красуйся, світися, о Утрене, ти щастєносна,

Тобі не дорівняють інші Світання. 11.

Із Сонцем навперегони приходять Утреньки і відходять

І приводять нам щастєприносні назвобутності. 12.
О, ти, що все єси послушна Променеві Права,

Надхни нас блискучими думками,

О, Утрене, просвіти нас сьогодні нам ласкава!

Хай стануться блага і нам і друзям нашим! 13.

Коментар до гимну 1.123

Зачнім від ситуації гимну.

Прекрасний ранок перед сходом сонця. Світає. На жер­товнику розложений вогонь.

Вогонь — це основа основ всякої жертви.

Застелена трава, приготована проливна жертва: це топ­лене масло і, можливо, напій соми. Напій соми звичайно зга­дується в самому жертовному гимні. Слід думати, отже, що в нашій жертві було топлене масло (ґгі). Вилите на вогонь, воно спричинює наглий і буйний спалах та дає свіжу закраску горі-ючому вогневі.

Жертва порівняна тут із колісницею. „Запряжена коліс­ниця жертви". Колісниця, яка сполучує наш світ із невидимим світом Богів. Нашу видиму, наявну дійсність із справді дійсним світом, тим, що є поза видимим нам образом, а саме із світом Богів, чи Світла, як його видимої основи. Жертва сполучує наш світ із світом трансцендентальним, кажучи мовою філософії.

Вогонь — це з'явище „природи видимої", що зв'язує нас із невидимим світом. Вогонь переносить жертву через спален­ня у невидимий світ Богів. Звідси окреслення Жертви як коліс­ниці. Через Вогонь Богове „споживають" Жертву. Жертва скріплює невидимі Сили і Потуги цього нашого світу. Слово „надприродні" або „метафізичні" впроваджує неприготовано-го до філософії читача у блуд. Він думає про щось „недійсне", щось десь „понад природою". А природа буцім-то існує сама в собі. Насправді це непорозуміння старе, як сама назва творів Арістотеля, що йшли після його творів про природу. Насправді „метафізика" — це значить наука про те, що є дійсне у т.зв. „ви­димому фізичному світі", а також те, що існує незалежно від цього світу, невидиме в одному і другому випадку. З'явище „вогню" — загадкове до сьогодні — було тим найкращим зв'яз­ком, — оцією колісницею, — що супроводжає Жертву до Богів і спроваджує Божественне до нашої присутности. Звідси во­гонь став Вогнем і Богом-Вогнем рівночасно. „Природу", себто „Справжню Істоту" Вогню, розпізнавали наші прапредки у Сон­ці. Бог-Вогонь був також Богом-Сонцем.

(Так розумів слово „Природа" наш Сковорода. „Приро­да" в нього це „Внутрішня, невидима Істота Предмету, З'яви­ща чи Світу".)

Починаємо розуміти перші слова гимну „Запряжена ши­

рока КОЛІСНИЦЯ Жертви". Жертва — це широкий обряд. Роз-палюї й обслуговує її окремий священик. Окремий виголошує ГИМНИ до Бога, якому Жертву приносять. Богове є присутні у Жертві. Про них говорить наш гимн, що вони „Безсмертні Світ-листі (деваг) стали на колісниці Жертви", себто вони присут­ні у обряді Жертви.

Із теміні встає Могутня Добровлада, така її Природа чи Істота, чи Сутність. Могутня вона, бо поборола жахливу Темінь Ночі, яка вбиває усяке життя. Вона — УШАС — YCTPA — YTPA — УТРЕНЯ — перша із світлистих несе нам у дарі дар найвищий —; Світання — і цим добром сприяє людським осе­лям.

„Вона розбудилася скоріше від усіх істот."

Отже вона перша із Світлистих встає до дії Дня. Висока вона, досягає Небес, — вседосяжна, вона молода, вічно світла і юна, — встає щодня наново, але все та сама.

І тут перша містерія: звідси багато Богинь Світання, звід­си Може бути мова про них у гимнах в числі многім, — а рівно­часно вона все та сама у світі... трансцендентальної Природи.

У цій своїй Трансцендентальній Істоті вона — як нав­чає гимн — споріднена із іншими Богами, — себто вона є їх ін­шим Виявом, іншим Виявом єдиної Трансцендентальної Дійс­ности.

І настає очікуваний момент, коли вона прибуває ласка­ва і сприяюча Жертві. У перекладі я ужив на означення цієї ранньої жертви наше старинне слово „Утреня", бо так називали вони жертву для цієї Богині і так називалася вона сама: Устра — Утра — Утреня.

(Це слово „утреня" залишилося в християнізмі на озна­чення раннього Богослужения, а це Богослуження так і зали­шилося Жертвою Тіла і Крови під магічно-субстанціованим ви­дом „Тіла" із „Хліба", а „Крови" із „Вина". Вірним при тому не вільно сумніватися, що ця трансубстанція — себто переміна субстанції є дійсна.)

Отже прибула наша Богиня на свою власну утреню і розділює, чи радше наділює цілий світ своїми „благами". А „бла­го" — це не тільки матеріяльні добра чи дарунки, але це всі ті блага, що разом із Світлом спливають на землю, як даровані людям цією Владаркою Добра, або Добровладою.

Отже в уяві наших прапредків не було дурного поділу на т.зв. „матеріяльні" і „нематеріяльні" „блага", а просто знали вони поняття „Блага" як „усього того, що в Божественнім Світ­лі, в якім воно живе, було дане нам для добра світу, отже Світ­ло, як основний дар" — Світло, як основний предмет Культу Світлопоклонників, а далі усе те, що несе це Світло і День і Сонце.

Це є ті ідеальні і земні дарунки Богів, яким вони — і от­же Вона — Утреня — будуть щедро наділювати смертних му-жів-героїв, зібраних тут, оцього ранку на торжественний обряд Утрені.

Але, хоч яка вона могутня, вона не є Істотою в собі самій, себто Істотою Трансцендентальної Сутности, многопроявної і незбагненної. Цю Істоту шанували у різних видах і назвах, або Назво-Істотах, бо вже сама назва була для них істотою. Хто знав Істоту, мав над нею чи від неї владу і силу, саме силу творчого слова.

Отже її Істота не сама в собі, але споріднена і то перш за все із Савітаром, якого назву я передав в українській мові як Всепробудник, Всеродитсль, Всеоживитель. Цією Природою Всеоживлювання чи Всепробуджування, Утреня споріднена із цим Превисоким Єством. Але сам Савітар далі утотожнений із Сонце-Богом, найпотужнішим, видимим Оживителем у невиди­мій своїй Божественній Природі саме як СОНЦЕ-БОГ. Отже і в самому так званому „видимому", чи „матеріяльному" сонці вбачали наші нранредки його Сило-Істоту Оживлювання. Цю саму метафізичну природу вбачали вони і в Природі Богині Світання. Вона насправді несе пробудження, розсвітлення, роз-краснення, оживлення. Як могла б вона бути для них „недійс­ною"? Даремне сказав би нашим прапредкам учений фізик, що „вона" — це тільки рефракції і рефлексії соняшного світла. Сказав би на це прапредок: „Так сам ти кажеш, що вона якась частина сонця, частина його світла. Я ж кажу, що вона спорід­нена із сонцем саме оцією Природою Світла." Тому наш пра­предок називав її чи то Дочкою Матері Сонця — якщо вважав Сонце Жіночим— чи то його Сестрою, як побачимо далі. Наш прапредок не приділював їй повністю „самостійного існування". Вона споріднена і то не тільки із Сонцем, але із цілим Ладом чи Уладом Космосу, а проте вона дійсна у своїй появі і дії.

Отже і сам Савітар — Всеродитель — мужеського роду як Всеоживлюючий, — много разів утотожнений із Сонце-Бо­

гом на основі того самого світогляду, що бачить світ, як много-проявність найвищої Світло-Істоти, чи ВЛАДО-ПРАВО-ІСТОТИ, як побачимо.

Не тільки в Істоті Всеоживлюючого вбачали вони його Потугу Оживлювання, але вбачали її рівночасно у Сонце-Богові; і звідси основа численних об'явлень Природи або ідентифіка­цій так у самій Ригведі при нагоді славлення Богів, як теж, зо­крема, у пізніших Упанішадах, себто знанні таємному про Істо­ту Богів і Найвищої ІСТОТИ-ІСТОТ.

Оживлювання, як ми починаємо розуміти — вбачали во­ни яскраво в істоті світанку, себто в Богині Утрені — УШАС. Але ж вони розуміли рівночасно, що в трансцендентальній Все­єдності вони мають спільну природу — ідуть разом — і от тому наш надхненний Віщун кличе УШАС, щоб привела із собою ці вищі і глибинні Сило-Істоти. Вона ж сама є їх звістункою, доч­кою, сестрою, чи рідною в Істоті. Вона силою цією спільноти споріднення веде за собою і „кличе на жертву" Пречистого і Преясного Сонце-Бога, — СУР'Ю у санскриті.

Віщун вертає у гимні далі до славлення і вичислення її благодатей. Вона увійде до кожної господи. Тут пробуджує усе, що живе до життя і до щоденного возу нашої праці. Вона при­носить свої „назви" — а „назва" у санскриті — це „слово-істо-та". Вона приносить Пробудження, Життя, Світло — це її назва і це її Слово-Істота. Ми вже розуміємо це праслово. Вона в са­мій праназві є Пробудниця Світла, Розсвітителька, Розблисти-телька. Починаємо розуміти неперекладність слова „назва". У назві є таємна сила, яку назвуть у пізнішій філософії „спхота". Дивна дійсна сила слова. Щоб підкреслити цю ріжницю в само­му уживанні слова „назва", я все підкреслюю її вживаючи сло­во „назво-істота" або „слово-істота", бо ж інший був поняттє­вий зміст, а з упрощеного перекладу постають незрозуміния, а далі непорозуміння і відкинення.

Вернім, однак, до самого гимну.

Вона благородна. Віщун знає її Рід і її Істоту.

Вона Сестра самого БГАҐИ — а це те слово, що наш „БОГ". Вона Сестра самому Богові. Щоб підкреслити, що тут слово БОГ теж ужите як назва, я переклав це слово як „Благо-Бог". „Бог" — означає Найласкавіший Дароносець Щастя, Долі, Добра, Поля, Збіжжя і всякого Добра та Добростану. Це також

Бог Родинного Життя і Щастя, Бог Весілля і Роду. Все це ра­зом і ще багато іншого співобняте одним іменем чи вірніше однією Слово-Істотою, що зветься Бог-БГАҐА.

Отже Природа БОГА — це саме і є Наділювання Людства Благами, а він сам є Істотою Блага, Добра, Щастя, Любови і Добростану і в тому змислі Багатства. Пишу про це докладні­ше в моїх статтях, не оголошених ще листах до друзів та до­слідницькій праці. Тут мусять вистачити ці ствердження. Було б помилкою змішувати таке розуміння Багатства із нашим сьо­гочасним. В цьому старинному змислі Багатства як Добростану і Щастя та Доброї Долі, БОГ є Богом Блага, а ці два слова є си­нонімами двох мовно-розвоєвих епох.

Отже наша Богиня УШАС має частинно ту саму Істоту. Вона так само роздає раннє Щастя, і всякі Блага. Вона ж при­носить нам найчистішу радість Світу із світом. Вона попереджу-є БОГА, як ДАЖБОГА — Володаря Сонця і ДНЯ і Вогню. Отже наша Утреня є для нашого Віщуна СЕСТРОЮ. Вона споріднена близько до ЙОГО ПРИРОДИ. А це є Істота Назви.

Бачимо отже, що ноза тими спорідненнями існує муд­рість теології. Мітологія є її виразом. Не всі, що беруть участь у жертві, здають собі повнотою справу із цієї означувальиої дії самої назви, чи сказати модерно — її семантичної функції. Але вони розуміють мітологічне визначення чи тільки натяк,, що УТРЕНЯ є Сестрою Бога. Ми починаємо розуміти глибину таких визначень споріднення Богів, які разом є тільки різно-видними проявами СВАРОГА.

Назву Сварога заступає в санскриті назва Варуна, — це в добі Риґведи, — а наша Утреня є йому рідною. Рідною — це означає дальше споріднення. Із Природою Сварога мої читачі знайомі із окремої праці п.з. „Найвище Світло". Це рівночасно Найвищий Небесний Космос. Слово ВАРУНА означає — мабуть — ПОКРОВИТЕЛЬ, себто той, що увесь світ сповиває немов Покрова.

Він — Варуна — встановлює Найвищі Закони Всесвіту. Він Мисль і Змисл і Закон Всесвіту — як наш Сварог. Утреня йому рідна, а саме тим рідна, що вона є частиною того світо-ладу ним визначеного. Але вона, рівночасно, тому світоладові підвладна. Вона його не обидить, вона йому послушна. Вона Добромисла. І як Добромисла, вона рідна ВаруніНії світлонос­ність є рівночасно боротьбою із Тим, що Затіяв ЗЛО. Варуна —

це Бог Законів, у тому Законів Моралі (не в нашому часто гі-покритичному розумінні, а часто викривленні правдивої Істо­ти, Природо-Істоти Людства). Добромисла Утреня поборює не­мов у перегонах Злозамисленника. „Хай він програє! — хай пе­реможе Світлоносиця, хай вона переможе Темінь!"— оце моли­товні кличі нашого гимну.

Ця боротьба згадана в нашому гимні натяком. В пре-численних інших гимнах вона буде основою їх змісту. Спокон­вічна боротьба іде між Теміню і Світлом, Добром і Злом, Зако­ном і Беззаконням, Правдою і Злочином. Гимни Ригведи є гим-нами Боротьби. Утреня не є її героєм. Утреня — це раннє щас­тя. Це краса і Любов. А проте і вона самою своєю появою бере участь у цій боротьбі, показаній тут не так драматично як у гимнах до Індри, нашого Перуна. Утреня — це Святочний Ра­нок. Вона має тільки двадцять гимнів для свого богопочитання. А Індра — Бог Герой аж близько 250 на всіх 1028.

Отже сьогодні рано свято Щастя і Надхнення Світання. Віщун вже прикликав Богів, рідних для Богині Світання. Вони тут присутні із нами у Жертві. Віщун викликав їх Істоту. Вона з нами і в нас. Вона діє. Вона жива! Вона присутня! І тут гимн доходить до найвищого піднесення Надхнення як Божественної Творчої Сили.

Треба думати, що саме в цьому місці складає Жертву. Виливає у Вогонь топлене масло.

Вгору піднялися пісні гимну, вгору розливи Жертви, вго­ру вогні розполум'янилися. І ось у такому блиску з'являється Богиня Світання в усій своїй силі і красі. Вгору піднялися да­ри, які були заховані в Темноті. її дари, це перш за все, саме Світання ДНЯ, а далі всі блага, що йдуть із нею і за нею.

Далі лунає в гимні її Слава. Звеличують її З'яву і Появу. Відходить темна частина Доби. Доба поділена на дві частини. Темну її частину я переклав словом „північ". Ясність прогнала Темноту, коли у полум'яній колісниці появилася Богиня.

Вона — улюблена, буде для всіх мужів, для всіх поетів образом молодої дівчини із усім чаром рожевосвітанного її божественного тіла.

В матеріялістичну добу ми не думаємо над тим, чим є у своїй природі „рожевість тіла молодої дівчини". Треба „поган­ських метафізиків", щоб побачили єдність одного і другого з'я-

вища. Одне і друге так само „дійсне" і „недійсне" рівночасно, як з'явище змислів для нас якоїсь глибшої, творчої, життєвої сили. В появі Вічно-Молодої Богині наші Віщуни цю сило-істо-ту шанували.

Все те — це сило-істота Богині Світання. Це тайна моло-дости, тайна принади. Ця таємна у собі Сила існує так само у пробудженні в Природі, як у слово-істоті Молодої Дівчини.

Чи будеш більше, мій Сину, сумніватися у дійсності Сло-во-Істоти Богині Світання? Ні, не роби цього мій Сину і мій Друже! Тільки тому, чи тільки тому, що слово „Бог" зарезер­вували чужі нам теологи до мертвого і абстрактного поняття, а ввесь наш світ і все наше людське залишили без Бога, як оту мертву „матерію".

Утреня так само дійсна як сила і снага твоєї ранньої Лю-бови до Дівчини. Поети, які писали вірші до „уявної тільки Богині", не знали, що вони пишуть гимни до дійсної і Живої Богині, так само живої, як частина істоти Сонце-Бога, якого Сестрою є вона у творенні ВИДИМОГО СВІТУ, як і в безмеж­ності дарунків для нас саме у з'явищі видимости цього світу, у безмежному благо-щасті цілої Істоти Світу. Із цієї безмеж­носте нам попадається саме така тільки маленька часточка, яку ми годні сприймати. Але ця безмелша світо-світло-розкіш існує об'єктивно, як внутрішня Природа Богосвіту, як Частина його ПРОЯВЛЕНОЇ ДЛЯ НАС ІСТОТИ.

Стрічаємося в нашім гимні із яскравим зрозумінням Єд-ности і Вічности наших віщунів. Він бачить численні Богині Світання і щодня вони однакові і в них всіх однакова єдина УШАС. Всі вони виконують ТРИВАЛИЙ ЗАКОН ВАРУНИ-Сва-рога. Щоранку досягають мети: того самого чи визначеного їм у черзі місця на горизонті. „Проходять тридцять шляхів". Це місце не зовсім ясне чи зрозуміле і різно пояснюють його ко­ментатори. Я думаю, що горизонт був поділений на тридцять відтинків, бо ж не в одному місці на горизонті сходить сонце. В Індії ці різниці не такі великі як у нас, так що вистачило тридцять відтинків, або „доріг", якими мандрує, а зокрема сходить сонце, а перед ним Богиня Світання.

Далі слідує в нашому гимні безсмертний опис у сміли­вому порівнянні її до молодої дівчини, яку мати прибрала чи виряжала на весілля. Тут стрічаємо Аустрінне з литовського тексту. Але індійська дівчина є найбільш свідома своєї краси

363

і з гордістю чи чаром її представляє. Вона іде назустріч Богові, який її прагне. Ці місця не вимагають уже коментарів. Зрозу­міє їх кожна душа хороброго Мужа у розцвіті мужеської сили.

... а ввесь цей світ приносить щастя. А все оте сповите красою і блаженністю, як у поемі „Сон" Шевченка.

І ось наближається завершення молитви. Що просить її Віщун, чого бажає від Тої, що слухає Променя Права? А це слово в санскриті звучить „расьмі" — воно многозначне і має в собі елемент сили, трудний до перекладу. Що ж найважли­віше мала б нам дарувати Богиня Світання?

її дар найвищий — це раннє надхнення! Це блискучі мислі, це просвітлене щастя — це ізілляння Блаженности, — отого самого стану душі,що його зазнав Шевченко на Троїцько­му мості, де він ходив частенько, щоб — як правдивий поет — зустрічати Сонце і по-своєму до Божественної Природи молити­ся.

І нам і нашим Друзям, що нам сприяють, тим", яких лю­бимо і не забуваємо в житті, неси нам блага!

Такий цей гимн. Прекрасний, сповнений повнокровно-поетичної сили і такого ж повнокровного надхнення Віщуна. Його Добромисль і глибока, і висока.

Ушас пізнає він як хвилеве, щоденне з'явище, але знає він і глибоку Природу і знає його Людське Сприймання. Він і сам живе цим людським сприйманням, що в його крові, в його роді, але разом із тим він знає справжню спорідненість цього Божественного З'явища із тим, що сьогодні називають буцімто мудрим словом — Трансцендентальна Дійсність, — або в ре­лігійному словнику БОГ. А це слово ми стрінули в його гимні. Стрінемо його ще в цілій студії.

А наша дорога, молоденька Леся полюбила цей гимн і його вибрала до своєї антології перекладів. Справді цей гимн один із найбуйніше поетичних. Але рівночасно має він і виро­стає із цілого, незрозумілого для західнього читача світогляду, теології та мітології. Нічого дивного, що в перекладі Леся уни­кала тих всіх труднощів, які вимагали чи то студій чи комен­тарів, її перекладі як бачимо тепер, упрошений і скорочений.

Але ж добула вона усю його поетичну стрункість і красу для своїх сестер... і нас, її братів.

Леся пробивала своїми перекладами дороги для Світання нової Доби. Вона обійме в блискучій синтезі все Те, чим жили і були натхненні наші прапредки. Цього зв'язку шукала вона у своїй „Лісовій Пісні".

Це доба Світання. Я вибрав цю назву для журналу, що мав би бути отим Великим Світанням Нової Доби Відроджен­ня і Обновлення нашої Прастаровинної Мудрости, Віри і Світо­гляду.

А за тим Світанням прийде Великий День Воскресення Потуги Сонця, День Слави і Перемоги Правди і Віри наших прабатьків.

Ось на сході небес предвічне Світило Встає преясне із Теміні! Хай тепер Богині Світанків, Дочці небес, Що світять із далечіні, творять шлях для Людини! Горіючі Світанки вершаться на Сході, Немов стовпи воздвигненні для Жертви, Вогнями розсвічують двоє воріт Темноти, Просвіт несуть і пробуджують надхнення.

Y сяйві цього дня хай щедрі Світання Спонукають благого давати благо! Нехай скупар глибоко спить Непробудимий, закутаний в темінь.

Чи підете старою дорогою, о Божественні Світання, Чи може новими шляхами сьогодні? Шляхами, що ведуть до багатства. Як Навагвів, Ангірасів, чи голосистих Дасяґвів. Бо ж це ви, о Богині, своїми кіньми, Досвіта запряженими,' женете довкруги світів Продовж одного дня, о Світання, пробуджуючи До руху живі світи, двоногих і чотириногих.

Справді, справді ці Світання були від віків добровіщі. Щедротні і все вірного часу. Це до них Віруючий жертвоприносець звертається прославнями, Напівами і досягає скорого добростану.

Незмінно вони появляються на Сході, Незмінно в тім самім місці Богині встають Із країни Права і Ладу, і немов череда, Що вирвалася із стаї, несуть буйне життя і рух.

Ось Світання вічно незмінні, ті самі. Незмінні у красках ринуть у простір. Закривають Чорну Потвору Русявосяйним тілом — у розблисках світил.

Про це вас благаю, о Дочки Небес, Я, що несу Прапор Жертви: о Світання, світіть нам Вашим сяйвом, щоб ми були славні між народами! Хай Небо і Земля нам це дарують!

... Це один із найкращих гимнів, присвячених Богині Сві­тання. Рівночасно — найцікавіший.

Богині Світання тут у числі многім. їх з'явище і їх істота повторні. Якже існує Богиня Світання? Вона все та сама у сво­їй істоті, отже Божественно вічна і безсмертна.

Думка правіщунів шукає і бачить вічність у змінливості з'явищ і істот. її природа — ми сказали б — метафізична істо­та — в тому, що вона несе Світло. Вона Дочка Небес. Вона са­мостійна від Сонця. Вона перша поборює Чорну Потвору. Вона прислонює цю Потвору красою свого Вічноюного Промінисто-го Тіла. Тим вона дійсна і безсмертна. Вона несе все добро, що його дарує Світло Дня. Для неї рання жертва.

Бажання народу — це добростан і множество міцних си­нів. Про це благає високий віщун, що несе Прапор Жертви.

Від далекої Англії до найдальших теренів Семи Рік в Ін­дії шанували народи цю прекрасну Богиню.

Ми думаємо сьогодні, що це якесь „мертве" проміння Сонця. Народжене Сонцем Світло живе самостійним життям раз відділене від нього. Саме це Світло живе життям і родить Життя. Ми ж його „сліпі" діти.

Нехай відслониться ваш зір на живу Красу і Силу Життя

Вічно Змінливої, але Вічної у своїй Істоті Богині!

**

Це закінчення праці про Yuiac.

Володимир.

Шпиталь, 23.7.1974.

ПОСТАТЬ „БЕРЕЗИ" Y СТАРОУКРАЇНСЬКОМУ КУЛЬТІ „РІЗДВА"

(Етнологічна і порівняльно-філологічна студія)

Мотто:

„Фактом є, що в святах Коляди й Щедрого Вечора виявляється українська культура в великій силі, — як ідейним змістом свят, так і висловами святочних пісень; і по друге: що ці свята якраз задля великої в них жит­тєвої правди й сили тої староукраїнської культури, — задержує нарід уперто, та мимо існування на Україні християнської віри, святкує їх рівночасно й паралельно з християнськими святами Різдва й Богоявлення."

„ ... бо в нас говоре так, що доки писанки пишут и доки колєдники ходе, то доти и наша руска віра буде в світі."

Шекерик-Доників: „Як відбуваються коляди у гуцу­лів". (Володимир Гнатюк: „Колядки і щедрівки", ст.7.)

Вступ

„Йик сонейко зачинат змагати си в силу, а Божа днина зачинат рости" — тоді настає у Гуцулів Новий Рік. Сесю пору обходять Гуцули велично не тільки дома, але і в церкві, яка як­раз тоді обходить Різдво Христове. Легші, що роблять у бута­нах, та й ті, що „царами" порозходилися за зарібками, схо­дяться до дому, аби спожити посполу „тайну вечеру у сьвьит вечір" у своїй хаті, куда по віруванню Гуцулів приходять у ту пору на тайну вечеру і душі померлих."

Володимир Шухевич: „Гуцульщина", t.IV, ст.9.

Так починається опис культового свята „Різдва" у загаль­но відомій праці Володимира Шухевича. Він один із тих чис­ленних етнографів, письменників і поетів, що, зустрінувшися

із старовинністю обрядів Гуцульщини, відчули їх таємний зов і споконвічний чар та любовно піддалися його дії.

Звучить у цих словах повна свідомість відрубности цього старовікового, або як сказав Федькович, „старовіцького" культу у розріжненні від християнського свята у церкві, „яка якраз то­ді обходить Різдво Христове."

Це у Гуцулів „Новий Рік", який вони святкують якраз тоді, „як сонечко зачинає змагатися всилу, а божа днина зачи­нає рости."

Природі цього старовинного культу присвятив монумен­тальну працю визначний український етнолог, Ксенофонт Со-сенко п.з. „Культурно-історична постать староукраїнських свят Різдва і Щедрого Вечора" (Львів, 1928).

Можна сьогодні дискутувати, чи наново аналізувати та­кі, чи інші його ствердження, чи насвітлення, але не молена сумніватися, що у своїх дослідах він сягнув дуже глибоко і від­слонив усю многогранність старовікових культових наверству-вань із прадавньої, передхристиянської доби віри і культу нашо­го народу.

У своїх дослідах дійшов К. Сосенко до висновку, що в стародавній вірі наших предків стрічаємо численні культові пов'язання чи рівнобіжності із старо-іранськимй віруваннями.

До подібного висновку дійшли теж деякі інші учені ар­хеологи і лінгвісти індо-европеїстичної школи дослідів. Відмі-чує цей факт між іншим проф. Тадеуіп Сулімірскі у своїй пра­ці п.з. „Сармаці в Польсце" (Лондон, 1961-62, ст.65).

Питання взаємовідносин наших предків із іранськими племенами — це хліб щоденний наших археологів і дослідни­ків ранньої історії України.

Ціла серія дослідів і фактів археологічних, історичних, а в новіших дослідах філологічних, а зокрема антропономічних, дасться, на мою думку, пояснити тільки довгим сусідством, а може навіть певного роду симбіозою нашого народу з ірансь­кими племенами, — можливо Скитами, або „Сколотами", як вони за свідченнями Геродота мали самі себе називати. Оче­видно ця теорія вимагає ще дальших доказів, чи найдбайливі-шого критичного розгляду здобутків цієї школи. При своїй правдивості вона закладає дуже важливе ствердження для іс­торії України. Формування української нації, її мови в старо­українському виді, її культових обрядів і звичаїв слід відсуну­

ти сильно назад від того часу, що його дотепер приймали на­віть сміливіші із українських істориків.

Чи аналіза цих культових взаємовпливів, чи можливо симбіози, дасть нам змогу, чи відвагу витягнути відповідні висновки щодо часу, — це можуть показати тільки висліди зга­даних дослідів.

Якщо, наприклад, нам удалося б ствердити, що в цих спільних елементах віри чи культу, маємо до діла ще із перед-заратуштріянською фазою староіранської релігії, то...

... ми мусіли б мати відвагу ствердити, що доба цих впли­вів, чи симбіози, — в уже сформованому, чи спеціялізованому виді староукраїнської віри і культу, сягає аж так глибоко у передісторію.

Отже досліди цієї ділянки мають Важливий інтерес для висвітлення нашого минулого. Саме тому слід не поспішати із висновками, але дбайливо, строго критично і всебічно прові-рити кожний елемент, що служить до будови вище згаданої теорії.

Надто широкий обсяг дослідів може вести до надто ско­рих узагальнень, а головне, що ціла база цієї теорії виглядає тоді в якомусь дуже розпливчастому і нез'ясованому стані. Ве­лика кількість аргументів, із яких не всі виявляються стійкими, а деякі може виразно непевними, не скріплює теорії, а радше її послаблює.

Характеристичне для вище згаданої теорії є те, що сфе­ра цих культово-релігійних впливів староіранського світу, як­що йдеться про слов'янський світ, обіймає головно українсь­кий нарід. Це означало б, що вже в цю старинну добу він ви­ступає на теренах і в сусідстві цих-староіранських народів, як саме український нарід, вже відокремлений від родовоплемін-ної і мовної спільноти протослов'янства.

В такому стані питання слід ученим радше аналітичним способом брати немов під побільшуюче шкло, чи навіть мікро­скоп, поодинокі факти, що могли б служили твердим і прові-реним матеріялом для обережних висновків.

Тому з цілого комплексу пребагатого на обряди і зміст свята Різдва, насвітлюю для досліду один його складовий еле­мент, а саме дуже маркантну і характеристичну постать „Бе­рези".

V цій студії, — як спробую це доказати, -— стрінемо рівночасно випадок, де зміст культового з'явища зможе ним до­

повнити і пояснити одне із трудних питань філології й порів­няльної лінгвістики.

Згадано теж у вступі, що свідомо примінюю у моїх дос­лідах не вузько-лінгвістичну методу віднайдення самої звукової етимології слова, але синтетичну методу порівняльного досліду на можливо широкій філологічній базі.

Матеріял для визначення змісту культового й обрядово­го комплексу обнятого значенням слова „Береза" зачерпую із української етнологи, а далі конфронтую ці висліди із значен­ням слова „Вереджія" у старо-іранському збірнику ритуально-літургічних текстів зороаштріянської релігії, відомому під наз­вою „Авеста". '

Староукраїнський культ Різдва

Свято Різдва Жар Птиці, — Народження Нового Сонця, ,Дієс Наталіс Соліс Інвікті", себто День Народження Непере­можного Сонця, — перша жертва в році зложена із старинних дарів Божих: пшениці, меду, маку, — Свято Великого Духа Предків, персоніфікованого священним снопом золотої пшени­ці, — Свято Єдности Роду, — Свято Духів Предків, — а вони присутні й беруть участь у Новорічній Жертві і Тайній Вечері рівночасно, — Свято Єдности Живучого Світу, коли то Гос­подь — Ґос Паті, себто „Пан Череди Коров", — відвідує свою улюблену маржину, та й ділиться з нею Тайною Вечерею, — преглибоке в змісті й обрядовості, престаринне свято наших Прадідів Великих вимагає ще довгої праці й порівняльних до­слідів своєрідної етнологічної й філологічної археології.

Коли з цього багатства тем, займаюся дослідом одного тільки складового елементу цього Свята, то це не тому, що вва­жаю інші елементи цього комплексу менше важними чи арха­їчними, чи гідними уваги, — але просто тому, що наш дослід мусить мати аналітичний характер і слід його почати від такого елементу, який саме його архаїчність яскраво докаже й рівно­часно кине світло на цілість його обрядів. Все ж таки кожний із тих елементів не трактуємо у відірваності від цілости Свята, а навпаки у його пов'язаності саме із цією цілістю.

Коляда, колядники є такою невід'ємною і характерис­тичною частиною Свята, що без неї не було б і Свята, що так і звалося „Коляда". Саме коляди у великій мірі визначують його ритуальний, релігійний і ідейно-народний зміст. Це вони — ко­лядки й щедрівки — обіймають і замикають цілий цикл Різд­

вяних Свят, та творять суцільно з іншими обрядами релігійно-ідеологічний зміст цього величного Свята, і до сьогодні саме в колядках і щедрівках віднаходимо дуже старі, так сказати б „археологічні" наверствування нашої старинної народно-укра­їнської віри. Цей факт добре відомий дослідникам етнології і саме він визначував поглиблений, „археологічний", так би мо­вити, зміст та зацікавленість дослідників у цих старовинних наверствуваннях Свята. Українські колядки й щедрівки були дбайливо записувані етнографами і їх бібліографія є загально відомою й доступною головно через серію „Етнографічних Збір­ників" та „Матеріялів", видаваних Науковим Товариством Щев-ченка у Львові. Для наших дослідів я наведу однак ще й окре­ме важливе джерело із цієї ділянки, а саме — монументальну працю Володимира Шухевича п.з. „Гуцульщина". Клясичний опис обряду колядування на Гуцульщині зачерпнутий із збір­ників славного й заслуженого етнолога Володимира Гнатюка п.з. „Колядки і Щедрівки".

Не можу теж досить сильно підкреслити важливости ет­нологічної студії Ксенофонта Сосенка, наведеної у вступі. Це його праця п.з. „Культурно-історична постать староукраїнських свят Різдва й Щедрого Вечора", Львів, 1928. Дивним дивом ав-. тор мусів був видати цю працю „накладом автора". Вона знай­шла дуже мало відгуків в пізніших оцінках, а ще менше в по­пулярних описах звичаїв Різдва. Так немов би ці епігони вели­ких етнографів про цю працю не чули, а про основний і старо­винний зміст Різдва нічого не знали. Тимчасом, саме ця праця зриває із вузьким, суто-етнографічним описом „звичаїв" і сягає глибоко у правдиву релігійно-містичну праоснову цього Свята. Правильність, принаймні, якщо йдеться про напрям його шу­кання, зможемо провірити й доказати на прикладі нашого до­сліду над одним із елементів ритуалу, чи навіть літургії Різдва.

Отже „Береза" — це провідник колядників. Це він знає всі коляди, добирає склад колядників, музикантів і „пльиса-ків" себто ритуальних танцюристів. Це „Береза" проводить ці­лістю різдвяних обрядів, шанований за столом господарів як перший і найдостойніший гість. А може у старині його гідність була ще вищою й важнішою у Таїнстві Святої Вечері. Спробуй­мо, отже, дослідити його ролю й характеристику на основі са­мих етнографічних джерел.

Я зовсім не здивувався, що дуже докладний опис коляду­вання та чинности Берези я знайшов у творах Юрія Федькови­

ча, цього безсмертного Віщуна-Гуцула в нашій літературі. За­коханий на все життя у красі народної пісні і народного зви­чаю, а ще більше у старинній мудрості народної віри, Федько-вич сам пише „народні" колядки і щедрівки, бажаючи, щоб вони сталися всенародним добром. Що більше, Федькович у зрілій мудрості свого віку сам молиться до старинних Богів у тій добрій вірі, що всі ці представлення Божества є тільки різ­ними аспектами Однієї Метафізичної Сутности Абсолюту, мно-гопроявного у світі Космосу й Людської Історії. В такому дусі Федькович починає творити, чи відтворювати своєрідну мітоло-гію. Ця сторінка його писань належить звичайно до історії української духовости й літератури, де вона зовсім промовча-на. Годі однак вникнути в його описи Різдва і його звичаїв без усвідомлення такого релігійно-філософського відношення до них самого Федьковича. Можуть сказати матеріялістичні кри­тики, що саме тому його описи можуть бути суб'єктивні або тенденційні. З другого боку не можемо відмовити Федьковиче-ві глибокого знання народніх обрядів в околицях, де він жив і дружив із народом. Отже будемо шукати у Федьковича перш і за все „реалій" самого опису, а крім того, для заспокоєння і наших критиків, будемо критично шукати потвердження його свідчень у інших джерелах.

Читаємо, отже, важніші місця, зокрема ті, які відносять­ся до загальної релігійної ідеології Різдва та до опису гідпости й чинности Берези. Отже „Писання О. Ю. Федьковича" у совіс­ному виданні самого Івана Франка.

Не будемо змінювати „ніже титли, ніже тії коми", щоб залишити читачам і критикам дослідникам повний і автентич­ний смак оригіналу.

Осип Юрій Федькович — „Коляди старовіцькі"

А. Коляди старовіцкі. Переднє слово.

Божеством наших праотец було світле Сонечко. Звали его Лад, і святкували єму кождого року три великі праздники. Перший праздник святкували тогди, коли сонечко зачинало змогати ся в силу і день рости, то єст при кінци місяця Декем-врія, і звали той празник „Ко-Ладу", с чого походить слово Ко­ляда.

І святкували той праздник дуже весело і торжественно, світили світло, укривали стів, клали па стів убрані колачі, мід

і солодку кутю з маком', на покутю ставили убраний сніп пше­ниці, робили годи, гостили ся, а жерці (священники бога Лада) ходили з ледїнями (нарубками) і з образом дикої кози2) хата від хати, співаючи пісень Ко-Ладу, котрі то пісні" і на нас перейшли і котрих ми поважати повинні, бо так робя усі честні народи, аби свою старовіччину не забута.

Таких пісень, хоть і нося они на собі уже клеймо хрестіянства, зібрав я у сю книжечку котре найкращі, і передаю годним нашим ледїням у ті добрі надїї, що не послужя они роспустови, який — пожаль ся Боже! — творя ще по-де-куди наші колядники, зневажаючи так святу память наших праот­ців як і свою власну славу!

') Куке-амопі звали ся у давних Егептян пшеничні книші.

льований, як єго с первовіку малювали: голова і грудниця ко зорога, а зад рибячий. На другім боці кружка може бути визо­лочена звізда.

А як прийдут колядники під хату, то Пережа питает ся, чи дома люде, а як дістане відповідь, то питает ся знов, чи прий-мут коляду? Як скажут, що приймают, тогди колядуют, як до кого пристійно, але без поквапу, не так як за напасть, бо се зневага, найначе для біднїщого господаря. Коляда лиш раз у рік, кождий їй ся радує; для того-ж не сміют колядники і най-біднїщим гордити або кого на кеп мати. А с часта так буває, що бідний чоловік коляду краще приймає, як неоден богатий господарь.

А як запрося в хату, тогди Пережа витає і вінчує госпо­даря, господиню і всіх притомних, і питает ся, чи позволя цап-кови (козорогу) погуляти, щоб-то „коноплі високі росли". Коли позволя, то колядники пляшут і співают (приспівуют) пляшо-ванця. А коли запрося за стів.тю колядники сїдают і колядуют столови, а зрештов обходят ся так, як у котрім селі поведїя, але всїгди хоть і весело, то ґречно і звичайно, аби і самим собі і коляді сорому не зробити. За все мают они уважати, щоб не наприкрити ся довгим сиджінєм, бо се і господареви неприєм­но і тим людем, що коляди сподївают ся і діждатись не можут. Найдуще-ж має коляда пянства вистерігатись, щоб не статись сміховищем не тілько у селї, але і бридом для всіх честних лю-

дий.

А коли прийдут колядники до священника або до пана, то не мают они нї ониматись, нї соромітись, щоб не стати ся двірскі челяди на посміховиско та на кпи. Коляда єст дуже велична і свята памятка, а кождий истенно учений і образова­ний чоловік буде ю знати як учтити, але лиш тогди, розумієсь, як колядники будут знати і уміти собі на ту повагу заслужити. Для того-ж, о рускі ви колядники, не забудьте вашу честь, а наших праотців славу!

а) Коляди під вікном. Відомість.

За кождим віршом сих коляд повтаряєт ся слово „О Дай-боже!" бо Сонечко-Лад звав ся также Дайбог, Дажбог, Світ, Світовид, Хорош, Доброгість, Радогість, Весел, Велес, Велесил, Велесилчик і т.д.

У деяких сторонах зазначают кожду коляду словами: Чи спиш, чи чуєш, пане господарь, Пане господарь, на ймя ......?

Або: Чи спиш, чи чуєш, ґречная жоно, Ґречная жоно, на ймя......?

Або: Чи спиш, чи чуєш, ґречний молодче, Ґречний молодче, на ймя ......?

Але по-протів священика або панства такий початок не ладит ся.

У старовіцких колядах є за кождим віршом приспів. Але той приспів не увезде однакий; у декотрих сторонах приспіву-ют так, у декотри знов інак. Приспіви за кождим віршом бу-вают такі: „Ой дай Боже!" або: „Ладо й Боже!" або: „Добрий вечер!" або: „Щедрий вечер!" або: „Добрий вечер! щедрий ве­чер!" Місцями повторяют за кождим таким приспівом полови­ну вірша, а за нев еще раз приспів. На прим, так:

В неділю рано море заграло, Добрий вечер! — море заграло, Море заграло, руно роняло, Добрий вечер — руно роняло.

Місцями знов нриспівуют за кождим віршом так званий „великий приспів", а то так, що сам завідця (Пережий, Береза) співає вірш, а за віршем гукнут відтак усі колядники приспів. Оттак на примір:

Береза: В неділю, рано море заграло.

А колядники: Калино! Ей калино,

Чом тебе вода підмила!

Мабуть зайва річ відмічувати, що не всі наведені тут по­гляди Федьковича, а зокрема деякі етимологічні спроби, мож­на вважати науковими у строгому змислі цього слова. Я навів

суцільність цих його поглядів включно із його поетичними ін-туіціями, щоб виловити з них етнографічні реальності потрібні для нашого наукового досліду. Завважмо тільки, що кожна ді­лянка науки має таку свою переднаукову, часто основану тіль­ки на інтуїції, стадію.

Відмітім перш за все важливий факт, що Федькович знає нашого Березу як „Пережу". Він знає теж, що цю постать нази­вають також „Березою", але вважає назву „Пережа" правиль­ною. Треба думати, що були льокальні відмінності цієї назви. Треба думати теж, що котрась із них відбивала старшу, чи біль­ше архаїчну назву. Не маємо відповідного матеріялу для диску­сії, відмітім тільки можливо регіональні питання назви, а та­кож присутність у назві палятального „Ж", що могло постати із гуттурального „Г" чи „Ґ" як Бог-Боже-Божа, або берег-побе-режжя, або берегти-бережений. До цього питання ми вернемось в другій частині праці. Тут тільки відмічуємо матеріял. Для ці­лей цієї студії будемо далі називати досліджувану нами пос­тать „Березою".

Виринає він перед нами із опису Федьковича напричуд мальовничо. Він мусить бути „парубок розумний, тверезий, чес­ний і поважний". Його колядники — це чесні легіні і добрі спі­ваки, котрих ціла громада любить і поважає. Ведений інтуїці­єю, чи натхненням, чи ідеалізуючи старовину, — а чи може цей елемент виявиться значною мірою дійсний, — Федькович роз­гортає перед нами якесь таїнство минулого:

„ ... колядники образують тих лицарів, що в старовіцьких часах Божеству служили і святі єго контини (церкви) вартува­ли. Для того ж і тепер мусять бути колядники так світло і хо­роше убрані, як тілько може бути."

Довідуємося далі, що після запрошення колядників у ха­ту, вони .виконують танці виразно ритуального характеру. За­чинає їх „Дапою", який, як завважує Федькович, репрезентує сузір'я „Козорога" у небесному Зодіяку, — сузір'я, яке „домі­нує" в час Різдва. Танцюють вони на те, щоб „коноплі високо росли". Коноплі — це важлива рослина в осілому господарстві. Отже, це рід магічного танцю для „сіяння сімени", чи „вро­жаю". Ми далі стрінемося із описом „Кругляка".

Характеристичні є поради Федьковича для колядників, що йдуть до священика, чи до пана. Федькович вчить їх, що

„Коляда ясна, велична і свята пам'ятка, а кожний істинно уче­ний і образований чоловік буде знати як учтити..."

„Для того ж, о руські колядники, не забудьте вашу честь і ваших праотців славу!"

Із дальшої „відомости" Федьковича завважмо і підкрес­лім слідуючі елементи:

Колядники співають у двох групах, чи хорах. Коляду співає сам Береза, а хор співає приспівки, чи повторення. Цей елемент напевно дуже архаїчний. Він нагадує нам виразно Бо­гослужения і літургічні обряди містерій, де основний спів, чи виголошення гимну докопує головний священик, а хор співає приспіви, повторення, чи відповіді.

Приспіви слідують після кожної стрічки. Це, отже, літур-гічний діялог, як у літанії, чи спільних молитвах. І вже цей опис дає нам достаточний доказ, що колядування — це форма Богослужения, в якому Береза виконує обрядову функцію го­ловного жерця старовинної літургії чи Обряду Різдва.

Але може це тільки Федькович так ідеалізує цей обряд. Шукаймо, отже, потвердження цього моменту в інших джере­лах. Сягнім до клясичного опису Різдва в „Гуцульщині" Воло­димира Шухевича. Читаймо ті частини його старого науко­вого опису, що відносяться до Коляди і Берези.

В.Шухевич: „Гуцульщина", т.ГУ, ст.17-20:

"Другого дня свят сходяться численно до церкви „на Збори"; того дня розпочинають брати церковні колядувати по селу. Охочих до того досить, кожний хотів би перед вести, бу­ти вибірцею (вибраним), бо це велика честь.

... В деяких селах, напр. в Космачі, закуповують браття церковні усю „коляду", платять згори умовлену квоту до скар-бони церковної і, дібравши собі людей, ідуть на свою руку з колядою. В других' селах діляться браття церковні на табори, яких кількість залежить від величини парафії (у Жабю-Ильці напр. ідуть у 5 таборах, в Ясенові — 2 табори, в Яворові ділять­ся на 8 пайок і т.д.); в кожнім таборі є один церковний брат-ви-бірця, який добирає собі березу (переша) такого, що уміє всякі коляди і в них перед веде, а той добирає собі 6-10 „кольидни-ків" між ними одного трембітанника, одного скрипачника і одного „коня" (на коня беруть якого „уферму", аби з него було сміху багато); окрім того добирають собі пльисанників, з яких кождий мусить мати топорець. (У Космачі нема „пльисанни­ків".)

Колядники беруть із церкви для вибірця скарбону й хрест, для берези більший дзвінок, а для себе менші; дзвінки присилюють собі до правої руки, кінь іде без дзвінка.

Вибори, поділ на табори та вихід колядників стягає до церкви велике число цікавих людей, які зразу товаришать ко­лядникам, що збившись у „табори" розходяться кожний у свій кут села.

Розтаборившись, починають браття церковні, а за ними колядники при супроводі скрипки, початок до коляд, при чім, як і при усіх колядах, поодинокі стрічки коляд приспівує сам береза, а колядники співають лише за кожною стрічкою, пере­співаною березою, приспів: „Гой, (гей, ой,) дай Боже!"

Колядувати зачинає береза за супроводом скрипки: за кожною ним переспіваною звороткою приспівують колядники звичайно припів-рефрен: „Ой, (гой, гей), дай Боже!", а по дея­ких селах приспівують інші припіви, як: „Сьвйітий вечір!", „Господи Боже!", „Радуй си!", „Ой свйіте Різдво!", „В неділю!", „На Різдво рано!", або повторяють зворотки переспівані бере­зою, або на ноту тієї зворотки приспівують: „Славен еси Боже наш по всему світу, славен єси!", „Повівай, повівай вітре йа все з тихенька!", „Ой гордий пане (ім'я)" і т.і."

„Майже усюда і то кожну зворотку зачинає береза про­тяглим звуком: „Йа" або „Ой (гой)", а в Космачи таким „Жеё", воно є тільки підхопленням кінця припіву: „Ой дай Боже"; тому звучить у співі кожда зворотка ось як: Йа, Ци дома, дома, ... Йа, Ой сидить собі, книжку читає ... Кожда коляда кінчиться „вінчованєм" відповідним до особи, котрій колядовано... "

(Володимир Шухевич: „Гуцульщина", ч. IV, ст. 17-20.)

Як бачимо, образ Берези поданий тут фаховим професо­ром етнографії, Володимиром Шухевичем, зовсім покриваєть­ся із тим, що ми довідалися від Федьковича. Але стрічаємо тут декілька дальших уточнень, на які звернемо увагу.

Перш за все бачимо тут елемент народніх зборів, які ви­бирають провідника Коляди. Стрічаємо тут дальший етап „у-церковнення" Коляди. Вона тут уже під наглядом християнсь­кої церкви і дохід зо збірки призначений на церкву. Отже скар-боною завідує котрийсь старший брат із церковного братства.

Керівників Коляди вибирають збори перед церквою. Ба­чимо теж, що в Космачі група старших братів купує „Коляду" в аренду. Все одно, завідуючий скарбоною не може обійтися без Берези. Він добирає собі відповідного Березу, себто „такого, що уміє всякі коляди, в них перед веде, а той добирає собі 6-10 „кольидників" і т.д.".

Довідуємося теж дальші подробиці про саму групу,, ко­льидників" та про склад музичної групи. На першім місці ста­ринного трембітанника, а далі скрипачника. Крім 6-10 коляд­ників є ще група „пльисанників" себто святочних танцюристів. Довідуємося, що в Космачі вже немає плясальників. Процес християнізації тут посунувся у 20-му столітті вже так далеко, що плясання при коляді вже знесено. Характеристичне, що ці „пльисанники" мають обов'язково мати топірці. Ці топірці були потрібні до ритуального танцю. Стрінемося далі із описом та­кого танцю у Сосенка, головно за Грушевським, і не будемо ма­ти сумніву, що це танець ритуально-обрядового характеру. Не забудьмо теж, що топір був у старині грізною зброєю. Отже стрічаємо тут старинних лицарів Федьковича, оборонців віри. Стрічаємо врешті елемент торжественного початку коляд на цих громадських зборах, а саме вирушення в процесійний по­хід у село. Він вказує на те, що Коляда була всенароднім свя­том, а свою функцію й авторитет у громаді завдячував голов­ний Береза виборам, чи одобрению його громадою.

Також опис самого колядування тут зовсім згідний із тим, що знаємо вже від Федьковігча. Це Береза веде коляду, за­співує, співає строфу, а інші колядники повторюють строфу, або її частину, чи теж приспівують пришви, між ними й такі, що придатні для господаря, чи членів його родини. Між ними завважмо напр. такий: „Повівай, повівай вітре на все з тихень­ка!" Це очевидно рефлекс звертання до тих Божеств, що їх за­кликали, чи персоніфікували собою колядники. Звернім теж увагу, що „Сьвьите Різдво" є тут теж окремою істотою, до якої звертаються колядники. Цей елемент зовсім ясно проаналізу­вав у своїй праці Сосенко. Маємо тут додаткове потвердження його основної тези, що „Різдво" само для себе було Божест­венною Істотою.

Колядка кінчиться часто „вінчованєм" подібно як кожна щедрівка. Це відоме у старинних гимнах, чи жертвах. У закін­ченні жертви є похвала жертовного дару і конкретне прохання до Божества, чи благословлення, як мета Богослужения.

Однак найбільше повниіі, найцікавіший і найавтентич-ніший опис Коляди в цілій українській літературі є написаний самим гуцулом із роду, славним Шекериком-Доників, одним із провідних діячів Гуцульщини рівночасно. Його опис написа­ний прекрасним гуцульським діялектом, як думаю, на запро­шення Володимира Гнатюка. Він надрукований у вступі до йо­го монументального збірника „Колядок і Щедрівок".

Поскільки до висновків нашої праці потрібні саме тонкі деталі, мені доводиться навести довші фрагменти із цієї праці. Вона дуже рідкісна, отже тимбільше заслуговує на пильну ува­гу дослідника й аматора. Це також прецінний документ гуцуль­ського говору і очевидно слід його подавати без найменших змін у правописі.

Ні одним роковим сеткам так си ни радуют люде, єк риздвєним. Та ни до сєток йде радисть, шо будут сетки, але до тої утіхи, того звичєю, єкий тогди обходи наш гуцульский на-рид. Кожде, ци мале, ци велике, радує си, шо диждало видїти та побути на тих гардешистих веселих колєдничках. Ни на одний молодици та дївчєнї аж шкіра ріпає си, тріскат, так би ра­да, аби чім борше прийшли ти риздвєні сетки, шоби мож з ко-лєдничками погуляти аж до наслідку.

Шей пилипивка ни настане, єк вже говоре мижи собов люде, а найбирше то вже чєлїдь: А ци вере хло' мут ходити ко-лєдникй сего року? Ба найко котрі, а хто вере коло нас ме хо­дити за березу?

Єк настане вже пилипивка, то тогди тоти, шо їх котри ходити в колєдники, прирєхтовуют собі: Скрипники скрипки муштруют та виломнєюг си, аби добре мочі грати до коледи та до данцив, а березі аби мож уложувати за его голосом до співанок. Тримбіташі нотуют собі в голові игри до круглєків, до плєсив, пидвикопної, умерскої, та всєляких веселих игрий, аби оден проти одного мих єк май мудрішше затрати в трим-біту, аби его над усї колєдницкі тримбіташі люде найліпше фа-лили, шо мудро йграє. Плєсаки знов учют ци добре плєсив, аби си нимилили та виломнєют ци сами плєсати, аби то вдати, єк де тай передь ким заплєсати, аби си чесом ни наїсти у стиду по са­

** *