Володимир Шаян «Віра предків наших»

Дорогий Учителю!

Привіт із Великого Лісу самотності, привіт із Країни Бі­лих Зір, із світів Сонць Сходячих, із Срібної Землі Натхнення.

Позаростали вже стежки вчорашніх днів. Проковтнула їх джунгля, якої не можна перейти.

Але гомони доходять усюди. Доходять до мене від світу і вертаються назад, якби не існувала для них джунгля, якої не можна перейти.

Отже, на крилах гомону прагну передати слова вдячнос-ти, а разом з тим овоч моїх натхнень і праці трирічної, білі лист­ки манускрипту моєї пісні.

А коли звернув вже я свої кроки до міста, щоб із брата­ми радісною вісткою поділитися, зайшов мені дорогу Заратуштра.

І поздоровив я його з пошаною, яка належиться Учите­леві. Він бо перед роками розколисав у дзвін могучий моє сер­це, вирвав його з грудей і кинув на бездоріжжя, завісив серед бурь хаосу, наказуючи мені шукати надчоловіка.

А шукав я його хоробро в безоднях душі моєї. І до смер-ти вдячний буду Учителеві за це шукання. Я перейшов крізь численні пекла сумніву. Але це одне знав я напевне, що на дні цієї безодні „я є" ... громом серед диявольської теміні.

І тому в найглибших струменях моєї душі, на дні Дніпра Шумлячого знайшов я ... Перуна!

Як же поблід мені надчоловік, котрого колись шукав я.

Проте, як люблю я доброго Учителя, що сповіщував ме­ні надчоловіка. Отже я втішився цією буцімто випадковою зус­тріччю.

А коли довідався, що після періоду хитань і борні я рі­шився присвятити мій твір... здивувався старий Учитель не­змірно.

Говорив, що я не повинен відплачувати добром за зло, бо це засоромлює і злість тільки викликує, а не зрозуміння.

— „То ж зненавидять тебе і нарід твій і браттє твого на­роду. Чи рахуєш, шалений, на благородність мешканців міста Сорокатої Крови? А пам'ятаєш хіба мої слова про очі зависті і про самотників."

І говорив дальше:

— „Ось маєш тридцять і один рік. В цьому віці повинен ти піти до пустельні. А коли досягнеш сорокового року, тоді зрозумієш, що зле чинив ти. А знаю, що ти досить благородний, щоб мені про те визнати."

А я сказав спокійно: „Не знаєш, Учителю, тайни жертви. Оце цілу людськість зложив ти у жертві надчоловікові, а не сказав ти їй, що надчоловік постане із жертви. Чому ти не ве­лів їм шукати таємної сили всежертви? Не знаєш добре, Учи­телю, сімох твоїх дияволів, а однак через слова твої Дух про­мовляє. _

Ти не знав „Надчоловіка", — а однак ти вістив його. Ти вістив Ідеал Незнаний. Але занадто людський є для мене твій надчоловік. І навіть у назві носить він людське тавро.

Отже я буду сповіщу вати Бога Незнаного. І говорю ви­разно, що його ідеал постане для богів із жертви найвищої, як птах золотий.

Як же міг би я не бути кожної хвилини готовий зложити жертву з мого чоловічества, коли до богів уже промовляю."

Відповів Заратуштра:

— „Але я сказав тобі чей же, що Бог вже помер і ти мені тоді повірив."

А я говорив спокійно:

— „Ти говорив так, Учителю, бо бачив ти Боруту на пре­столі богів, коли Перун, переможений його підлістю, терпів ка­тування у глибинах Дніпра. Тоді Борута вів людськість до ні­щогості, до всезатрати. Отже, ти сповіщував правди Землі. А не любив ти старого Бога, бо був він похмурий і блідий, і не вмів гуляти.

Ти не знав, Учителю, Перуна.

І ти полюбиш його так як я, коли побачиш, як вчить він молодих богів гуляти аркана в небесному Ромнове.

А коли зрозумів я, що бог існує, не міг я витримати, щоб не запрагнути стати богом. Тому то в чоловічому серці сили богів воскрешую.

Занадто людський є для мене твій надчоловік, тому ві­щую вам Бога Громів, о Лицарі, Бога Громів.

Я є громом, що розпалюватиме вашу волю до геройств найвищих.

Я є шал творчий нових тисячоліть." А відтак говорив я далі:

— „Навчав ти, Учителю, радісне знання, що надчоловік стане понад добром і злом.

А я маю сповістити моїм лицарям вість ще радіснішу, що зло не існує, що бог їхній не буде ганити їх до любови землі, бо він є істотою всієї творчості.

І скажу їм, що бог їх, любить сонце їх усміхів і їх земсь­ку радість, бо із сонця їх душі мусять його викришталити."

І сказав Заратуштра, усміхаючись:

— „О, бачу, що не зумієш замаскувати своєї любови до чоловіка. І бачу, що поривають тебе бистрі коні дионізійських шалів. А тобі здається, що треба спішитися. Може — на затра­ту? І не знаю вже направду, чи маю тебе здержувати."

Я говорив тоді:

— „О, ні, не пробуй, Учителю! І не пригадуй мені біль­ше про вік. Чи маєш мені за зло вічну молодість моєї душі? Що хочу обдарувати світ словом, що ще дрижить живим вог­нем мого натхнення?

Чи хотів би ти переконати гірський потік шумлячий, щоб не розтрачував своїх сил в перлистих веселках водопадів?

Чи хотів би ти напоминати молодого орла, що до над­хмарних летів —до змагання із бурею на смерть і життя — зір­вався, щоб наперед вчився жити і ходити по низинах?

Чи хотів би ти переконати Лицаря із Монсальвату, щоб ощаджував своє життя, шукаючи тисячних компромісів в ім'я економії зусиль людства?

Чи може хотів би ти, мій віщий Пегаз, щоб позволив за-ховстати себе в тісний хомут казьонної ученості?

Лиш глянь, як його досяду, як затну його золотою остро-

І вигострив мужеством серця, Наповнився ратного духа І навів свої полки лицарські На Землю Половецьку За Землю Руську.

Тоді Ігор глянув На світле Сонце І увидів,

Як від нього Пітьма Всіх його воїв сповила Знаменем зловіщим.

Грече Ігор до дружини своєї:

— "Браття і Дружино!

Краще вмерти під мечами, Ніж в неволі і неславі.

А сядемо, браття,

На свої бистрі коні

І доб'ємося до Синього Дону!"

Спрага Слави розпалила

Ym князеві охотою,

А завзяття заглушило

Голос знамени зловішого:

— Напитися Дону Великого!

- Хочу.

напитися шоломом Дону! О, Бояне, старих часів соловію!

Якби то ти ці подвиги оспівував, Скачучи соловієм по Дереві Мислі, Літаючи умом над хмарами, Сповиваючи Славою Безсмертною Оба береги Часу Безмежного, Чвалуючи конем натхненним За тропою Тричісвітлого Трояна Через степи, понад горами.

Чи так слід було б співати пісню Ігореві, Олега внукові?

То не буря соколів загнала Степами широкими, — Галич розкотилась зграями До Дону Великого... А може так співав би ти,

Бояне, Велеса унуче?

Коні іржуть за Сулою,

Дзвенить Слава у Києві,

Труби трублять в Новгороді,

Стоять стяги у Путивлі,

Ігор жде милого брата Всеволода.

І рече йому Буй-Тур Всеволод:

"— Один ти брат,

Один ти світлий світ, о Ігорю!

Ми оба сини Святослава!

Сідлай, брате, свої бистрі коні,

А мої тобі готові,

Осідлані ще у Курську.

А мої Куряни

Воїни свідомі,

Під сурмами сповиті,

Під шоломами злеліяні,

З кінця списів годовані.

Шляхи їм відомі, Яруги їм знайомі, Луки у них напружені, Сайдаки отворені, Шаблі вигострені, А самі на конях мчаться Сірими вовками в полю.

Виборюють собі Честь

А князеві Славу!"

Тоді вступив Ігор Князь

Y золоті стремена

І поїхав по чистому полю.

Сонце йому тьмою

Путь заступило.

Ніч, стогнучи.

Йому грозою

Птиць розбудила.

Звірі ревуть тривогою.

Зловісно Див свій зов голосить

Верхів'ями, деревами,

319

І тебе. Бовване Тьмутороканський

А половці непробитими дорогами Побігли до Дону Великого. Кричать їх вози опівночі Мов сполошені лебеді.

Ігор-Князь веде до Дону воїв. Вже бо птиці прорікають. Біду по дібровах: Зграями крячуть.

Вовки вигрожують Грозу по яругах: Стадами виють. Орли звірів зовуть Клекотом на кости. Лисиці брешуть На щити червоні. О, Руська Земле, Ти вже за рубежами,

далекими!

Довго ніч меркне.

Зоря світ запалила.

Імла поля покрила.

Спів солов'їний уснув.

Галич говір збудила.

Русичі степи широкі

Червоними щитами перегородили

Виборюють собі Честь

А князеві Славу!

Із зарання у п'ятницю

На порох потоптали

Погані полки половецькі.

І розсипались стрілами по полю.

Помчались за красними дівками

половецькими у розгромі.

А із ними за скарбами золотими, Паволоками дорогими, Оксамитами м'ягкими. Опанчами, кожухами Почали мости мостити

По болотах і проходах, Узористими килимами половецькими А стяг червоний, білу хоругов, — Бунчук червоний і срібний жезл — Хороброму Святославичу.

Дрімає в полі

Олегове гніздо хоробре: —

Далеко залетіло.

Не було воно народжене

На обиду

Ні сизому соколові, Ні білому кречетові, Ні тобі, чорний вороне, Поганий половчине! Ґзак біжить сірим вовком, Кончак йому путь показує До Дону Великого.

Другого дня рано-вранці Криваві зорі Світання заповідають. Чорні тучі від моря йдуть, Хочуть прикрити чотири сонця. А в них блискавиці блимають

блакитні

далекими!

Це вітри, Стрибожі внуки. Віють від моря стрілами На хоробрі полки Ігореві. Земля дуднить. Ріки мутно течуть. Порохи поля прикривають. Прапори говорять. Половці ідуть Від Дону і від моря,
.3 усіх сторін Руські полки обступили. Бісові Діти

Криком степи перегородили. А хоробрі русичі

Перегородили червоними щитами.

Яр-Туре Всеволоде! Стоїш у бурі й бою Заборолом непоборним! Гремиш об шоломи Мечами булатними! Сиплеш на воїнів стрілами!

Куди конем, о Туре, скочиш,

Де золотий шолом заблисне,

Там падуть погані голови половецькі,

Порубані шаблями гартованими, —

Шоломи оварські, —

Тобою, Туре-Ярий, Всеволоде!

І що там рани дорогі, О, браття лицарі? Він боєм став і бурею, Забув і почесть і життя І город Чернигів, Батьків золотий престіл, — І коханої княгині, Красавиці Глібівни Ласкавість і любов.

Були віки Троянові, Минули літа Ярославові, Були війни Олегові,

Олега Святославича. Той бо Олег Мечем крамолу кував І стріли сіяв по землі.

Вступав в стремена золоті Y твердині Тьмуторокані, А чув цей подзвін іздалека Давній син Ярослава, Великий Всеволод.

Володимир що-ранку Вуха відвертав у Чернігові Бориса же В'ячеславича Слава на суд привела

321

Постелила за обиду Олегову

Хороброго і молодого князя.

І з тієї ж ріки Каяли

Святополк полеліяв

Отця свойого

В ранах кривавих

Між кіньми легкохідними

До Святої Софії, до Києва.

Тоді то, за Олега Гореславича, Сіялися усобиці, Чвари виростали. Життя погибало Внуків Дажбожих. Мужам віки вкорочались Y крамолах княжих. Тоді по Руській Землі Рідко ратаї орали, А часто вороння грало, Трупів собі розділяючи. А галич свою річ говорила, Бажала на бенкет летіти. Так було у тих битвах І у тих походах, Але такого бою Ще не чували!

Зі зарання до вечора, Від вечора до світання Летять стріли гартовані, Гримлять шаблі об шоломи, Тріщать копія кріикоковані В полі незнайомім, Серед Землі Половецької.

Чорна земля під копитами Кістьми була посіяна, Кров'ю полита. Вони тугою посходили По Руській Землі.

Що це шумить? Що це дзвонить? Іздалека у заранні, Перед зорями Ігор полки завертає, До битви загріває.

Жаль йому милого брата,

Всеволода Прехороброго.

Билися день,

Билися другий.

На третій день під полудень

Впали стяги Ігореві.

Тут два брати розлучилися, На березі бистрої Каяли. Тут кривавого вина недостало, Тут пир докінчили Хоробрі русичі. Сватів напоїли А самі полягли За Землю Руську.

Трава поникла жалощами, А дерево із тугою

До землі приклонилося.

Уже бо, браття,

Невесела година настала.

Уже Пустиня Силу прикрила.

Повстала Обида

В силах Внуків Дажбога,

Зло-Дівою вступила

На Землю Трояню,

Сплеснула лебединими крилами

По Синьому Морю

І, Дін розплескавши,

Жирні часи розбудила

Темним силам.

Походи князів На поганців припинилися, Бо сказав брат братові:

— "Це моє, — а те також моє!" І почали князі про мале

— "Це велике!" — мовити, Самі на себе крамолу кувати.

А поганці із усіх сторін Набігали з перемогами На землю Руську.

О, далеко сокіл залетів, Б'ючи птиць, — до моря Але хоробрих полків Ігоревих Уже не воскресити!

За ними закричали Карна і Жаля, Полетіли по Руській Землі, Смагу на люд метаючи Із рога полум'яного.

Руські жени заплакали, Голошучи:

— "Уже нам наших милих мужів

Ані мислею змислити,

Ані думою здумати,

Ані очима оглядати,

Ні золотом, ні сріблом подзвонити."

Застогнав бо, браття, Київ тугою,

А Чернигів від напастей.

Жалоба розлилася По Землі Руській.

Горе потекло ріками По Руській Землі.

А князі самі на себе Крамолу кували,

А поганці з перемогами наїзджали На Землю Руську І данину збирали По білці від двору.

Бо ці два хоробрі Святославичі,

Ігор і Всеволод,

Вже цю Лож пробудили.

Що її був приспав

Отець їх Святослав,

Грізний, Великий, Київський.

Грозою приборкав,

Бистрими полками,

Булатними мечами, —

Наступив на Землю Половецьку,

Притоптав холми й яруги,

Змутив ріки і озера,

Висушив потоки і болота,

А поганого Коб'яка,

Із Лукомор'я,

Із поміж залізних,

Великих полків половецьких

Як вихор вирвав.

І впав Коб'як

У городі Київі,

У гридниці Святослава.

Тут Німці і Венедці,

Тут Греки і Морава

Співають Славу Святославові,

Дорікають Князеві Ігореві,

Що погрузив достатки'

На дні Каяли,

Ріки половецької,

Руського золота насипавши.

Тут Ігор Князь пересівся Із сідла золотого У сідло невільницьке. Затих брязкіт зброї На заборолах твердинь І веселість погасла.

А Святослав мутний сон видів У Києві, на горах: — "Цеї ночі, із вечора, Одягали мене —

рече він, У чорну паполому, На ложі тисовому. Черпали мені синього вина З отруєю мішаного. Сипали сайдаками порожніми Поганих половців Великі перлини Мені на лоно І голосили за мною. Вже стеля без сволока В моїм теремі золотоверхім. Всю ж бо ніч від вечора Сови й ворони грали. Під Пліснеськом, на болоні Були із дебри гадюки І неслися до Синього Моря".

І рекли бояри князеві:

— "Уже, Князю, туга

Твій ум полонила.

Це бо два соколи відлетіли

Від отецького стола золотого

Пошукати города Тьмуторокані,

Або напитися шоломом Дону.

Вже соколам крильця повтинали

Поганськими шаблями

І самого сокола спутали

Путами залізними".

Було темно на третій день.

Два сонця померкли.

Оба багряні стовпи погасли,

Аз ними молоді місяці,

Олег і Святослав,

Пітьмою поволіклися

На ріці, на Каялі.

Пітьма Світло покрила

І в море погрузила.

По Руській Землі

Розметнулися половці

Як гніздо леопардів.

І в велике буйство

Зросла Хінська Хула.

Вже налягло Безчестя на Славу,

Вже вдарило Насильство на Волю,

Вже вдерся Див на Землю.

Це бо Готські Діви Гніву Співи розводять На березі Синього Моря. Подзвонюють руським золотом, Співають часи Бусові, Леліють месть за Шаруканя. А ми уже, Дружино, Жадні веселія?!

Тоді Великий Святослав Ізронив золоте слово. Зі сльозами змішане. І рече:

— "О, мої синовці,

Ігорю і Всеволоде!

Заскоро ви зачали

Половецьку Землю

Мечами побивати

А собі слави шукати.

Та без чести ви подолали,

Без чести кров погану пролили.

Ваші серця лицарські

В жорстокім булаті заковані,

Y відвазі загартовані.

Але що це ви зробили

Срібній моїй сивині?

Я вже не бачу влади

Сильного, багатого,

Многовоїнного

Брата мойого Ярослава

З чернигівськими воєводами,

З могутами, з таранами,

З шельбирами, з топчаками,

З ревутами і ольбирами.

Вони то без щитів, з захолявними

Криком полки перемагають,

Дзвонячи у Прадідівську Славу.

Але ви сказали:

— "Борімося самі!

Славу перед нами самі здобудемо!

Славою за нами самі поділимося!"

А чи це диво, браття,

Старому помолодіти?

Коли сокіл сиве пір'я відміняє

Високо птиць побиває.

Не дасть гнізда свойого

На обиду!

Та ось у тому зло:

Князі мені не покоряються.

На загин нам години звернулися!

Ось у Римові стогнуть''

Під шаблями половецькими,

А Володимир під ранами.

Туга і горе Глібовому Синові!

• 
  "Великий Князю Всеволоде!
  
• 
  Ти хочби думкою прилинув Іздалека,
  

Ти можеш Волгу веслами розкропити,

А Дін шоломами вичерпати.

Якби ти був із нами.

Були б рабині за безцін,

А рабів убрід.

Ти можеш по суші

Вогненними стрілами стріляти, —

Хоробрими синами Гліба.

— "Ти Буй-Руриче й Давиде!

Чи ж то не ви золотими шоломами

По крові плавали?

Чи ж то не ваша хоробра дружина

Рикає мов тури зранені

Шаблями гартованими

На полях незнайомих?

Вступіть, о лицарі,

Y золоті стремена

За Обиду нашої доби,

За Землю Руську,

За рани Ігореві,

Ігоря Святославича!

— "Галицький Осьмомисле Ярос іаве! Високо сидиш

На своїм золотокованім престолі! Ти підпер Угорські Гори Своїми залізними полками. Заступив королеві путь, Замкнув Дунайську Браму, Крицю й залізо Крізь гори перекидаєш І суд твій снравуєш Аж над Дунаєм! Грози твої пливуть по землях, Відкриваєш Київські Ворота, Стріляєш із золотого, батьківського престолу Султанів за землями! Стріляй же, Князю, Кончака, Поганого раба. За Землю Руську, За рани Ігореві, Буйного Святославича!

— "А ти, Буй-Романе і Мстиславе! Хоробра ваша мисль Підносить духа до чину! Високо пливете на відвазі, Подвигів шукаючи, Так як сокіл, на вітрах ширяючи, Буйно за птицею стежить. У вас бо є полки Юних лицарів в залізі Під шоломами латинськими. Під ними дрижить земля І країни многі: Хінова, Литва,

Ятвяги, Деремелда. І половці сулиці свої покидали І голови свої поклонили Під ваші мечі булатні. Але вже, о Князю, Ігореві Померкло світло сонця І дерево листя ізронило зловісно Поганці городи поділили По Росі і по Сулі, А хоробрих полків Ігоревих Уже не воскресити. Дон, тебе Князю, кличе! Кличе князів до перемоги. Олеговичі, князі хоробрі. Уже станули до бою!

— "Інгваре і ВсеволоДе! І всі три Мстиславичі! Із хороброго гнізда Соколи шестикрильтді! Ви не жеребом перемоги Володарства свої здобули. Де ж ваші золоті шоломи, Сулиці ляцькі і щити? Загородіть степові ворота! Своїми гострими стрілами! За Руську Землю, За рани Ігореві Буйного Святославича!

— "Вже бо Сула не тече Срібними струями До города Переяслава. І Двина тече болотом Серед грізних половчан: Ворожить крик поганців.

Єдиний Ізяслав, син Васильків,

Подзвонив своїми гострими мечами

Об шоломи литовські.

Побив Славу

Діда свого Всеслава

А сам, побитий мечами литовськими

Поліг під червоними щитами,

На траві кривавій.

Ізроняв він юну кров

І рік:

Птахи крилами прикривають, А дикі звірі кров лижуть." Не було там брата Брячислава, Ані брата Всеволода. Один він, самотній лицар, Ізронив хрустальну душу Із хороброго тіла Крізь вінок золотий. Голоси притихли, Веселість принишкла. Труби трублять у Городні.

— "Ярославе і всі внуки Всеславові!

Схиліть до землі прапори,

Вложіть у піхви

Ваші мечі поганьблені!

Ви вибули з Дідівської Слави!

Це ви своїми крамолами

Зачали кликати поганців

На Землю Руську,

На спадщину Всеслава.

Це ви нанесли насильство

Від Землі Половецької!"

В семому віці Трояна Всеслав кинув був жеребом За дівицю собі любу: Чарами чаклуючи, Наскочив на город Київ. Кінцем копія здобув Київський Стіл золотий. Звідси скочив Лютим звірем опівночі, В Білгороді заволікся Синьою імлою.

Ранком виплпв із туману, Отворив Браму Новгороду, Розбив Славу Ярослава, Вовчим бігом із Дудуток Він забіг аж до Немиги. На Немизі

Снопи стелять головами, Молотять булатними ціпами, На току життя кладуть, Душу від тіла відвівають. Немиги береги криваві

Не бологом були посіяні, — Кістьми руських синів посіяні. Всеслав Князь Людям суди правив, Князям городи наділював, А сам вночі вовком бігав З Києва до півнів, —до Тьмуторокані, Великому Хорсові Хижим вовком Путь перебігаючи. Йому то в Полоцьку рано Заутреню дзвонили У Святій Софії дзвонами, А він цих дзвонів у Києві слухав. Хоч віщу душу мав він У дерзкому тілі, Та часто терпів лиху долю. Йому то Боян Віщий Прорік, натхненний, Мудре прислів'я:

— "Ні хитрому, ні відважному, Ні бистрому як птиця

Суду Божого не минути!"

О, плачте всі за Руською Землею,

Ви, що згадаєте

Добу Слави Великої,

Давніх князів князювання.

Того Старинного Володимира

Не далося живим прикріпити

До Київських Гір.

Його прапори стали сьогодні

Одні Рурикові

А другі Давидові.

І різно їм повівають знамена,

Різно списи співають!

Над Дунасм

Ярославни голос чути.

Зозулею в землі незнайомій

Голосить вона рано-вранці:

— "Полечу я —

рече вона, — Зозулею по Дунаї, Омочу рукав бобровий У Каялі

І омию я князеві

На зболілому тілі Його рани криваві".

Ярославна рано плаче,

Y Путивлі на заборолі голосить:

— "Ой, Вітре, Вітрило!

Чому вієш, Володарю, так бурхливо?

Чому вієш хінські стріли

На невтомних твоїх крилах

На мойого лада воїв?

Чи ж мало тобі просторів

Над хмарами, щоб віяти

Кораблі по Синьому Морю,

Щоб леліяти?

Чому хочеш, Володарю,

Мою надію по ковилі розвіяти?"

Ярославна рано плаче

Y городі Путивлі,

На заборолі голосить:

• 
  "Ой, Дніпре Славутичу!
  
• 
  Ти гори кам'яні пробиваєш
  
• 
  Крізь землю половецьку,
  

На собі леліяв

Проти полків Коб'якових.

Полелій же, Володарю,

Мойого лада до мене,

Щоб я не слала

Сльози за ним до моря!"

Ярославна молиться і плаче,

Y Путивлі на заборолі голосить:

— "О, Світле і Трисвітле Сонце!

Усім ти шлеш тепло й ласкавість.

Чому, Володарю, мойого лада воїв

Розпаленими лучами палиш,

В полю безводнім мучиш,

Жарою луки скручуєш,.

Тугою сайдаки затулюєш?"

Схлюпнуло море о півночі.

Ідуть смерчі млами.

Ігореві-Князеві Бог путь показує

Із Землі Половецької На Землю Руську,

До золотого, отцівського Престолу.

Погасли заграви вечірні. Ігор спить, Ігор чуває.

Ігор мислею степи мірить

Від Дону Великого До Малого Донця.

Кінь о півночі. Овлур свиснув за рікою.

Дає знаки князеві. Князь не надходить.

Овлур кликнув. Задудніла земля, Зашуміла трава.

Заворушилися шатра половецькі. Ігор Князь

Поскочив по очеретах горностаєм,

Білим гоголем — водою.

Кинувся на7бистрого коня.

Далі зіскочив з нього.

Босим вовком

Допав донецьких лугів

І помчався соколом,

Під хмарами збиваючи

Гуси й лебеді

На снідання, на обід, на вечерю.

Коли Ігор соколом летів,

Тоді Овлур вовком біг,

Стясаючи собою холодні роси.

Бо оба своїх скорих коней надірвали.

Донець рече:

— "Князю Ігорю! Хвала тобі й величання,

Кончакові досада,

А Руській Землі радість ясна". Ігор рече: .

— "О, Донче!

Хвала тобі й величання,

Що колисав ти князя на хвилях,

Стелив йому траву зелену

На своїх срібних берегах,

Одягав його теплими імлами,

Захищав тінистими деревами,

Стеріг його гоголем на воді,

Чайками на струях,

Дикими качками на вітрах. —

„Не така то —

рече, —ріка Стугна,

Що пливе струями неглибокими,

Чужі ручаї пожирає,

Кущасті береги підмиває.

Юного Князя Ростислава

Виром зрадливим поглинула На дні,

при темному березі.

Плаче мати Ростислава

По юному Князеві Ростиславові.

Приникли квіти жалобою,

А дерево тугою До землі приклонилося."

То не сороки заскрекотали

По слідах Ігоревих,

То іде Ґзак з Кончаком.

Тоді ворони не грали,

Галки примовкли,

Сороки не скрекотали,

По лозах стрибаючи.

Тільки дятелі токотом

Путь до ріки показують,

А солов'ї веселими піснями

Світанок заповідають.

Мовив Гзак Кончакові:

• 
  "Коли сокіл до гнізда доліт
  
• 
  Ми соколича розстріляємо
  
• 
  Нашими золоченими стрілами!"
  
• 
  Рече Кончак Ґзакові:
  

Ми соколича спутаємо

Красною дівицею!"

І рече Ґзак Кончакові:

— "А як його спутаємо

Красною дівицею,

То не матимемо ні соколича,

Ні красної дівиці.

І почнуть нас птиці бити

В полі половецькім."

Боян бо Віщий, Співець

Слави Старовини,

Бувало кінчив свою думу:

— "Хоч і тяжко голові без плечей,

Але ж погано і тілові

Без голови!"

Руській Землі без Ігоря!

Сонце світить на небесах,

Ігор Князь на Руській Землі.

Співають Дівиці на Дунаї,

В'ються голоси

Через море до Києва.

Ігор їде до Боричева

До Святої богородиці Пирогощої.

Країни радіють,

Городи веселяться.

Проспівавши пісню старим князям,

Заспіваймо тепер молодим.

Слава Ігореві Святославичеві,

Буй-Турові Всеволодові,

Володимирові Ігоревичеві!

Здоров'я князям і дружині!

Слава князям і дружині!