Володимир Шаян «Віра предків наших»

Дорогі Друзі!

Вже від довшого часу доходять до Вас, напевно, глухі вісті про найстарші старослов'янські тексти, що їх називають „Дощечками Ізенбека", або „Влесовою Книгою".

Ви, напевно, були неспокійні моїм мовчанням, чи радше принагідними вістками в листах.

Це ж бо тексти дохристиянської, отже старослов'янсь­кої, чи навіть, докладніше старо-української Віри.

Я не хотів надто легкого рішення, боровся із спокусою зайняти слово, поки я сам не зміг набрати докладнішої про них уяви та на аналізктекстів впевнитися про їх автентичність.

Бо історія їх відкриття, яку прочитаєте — це суцільна скандалістика, якщо йдеться про тексти такого значення, чи такої ваги. Мої — зрештою принагідні розмови — про це пи­тання з директором Відділу Британського Музею, були дуже розчаровуючі. Тексти визнані за фальсифікат совєтською Ака­демією, яка — хоч і совєтська — має на Заході авторитет по­важної Наукової установи.

Самі дощечки пропали. Пропали?, — це найлегший спо­сіб, щоб уникнути доказу автентичности. Для Музею і для нау­ки існує перш за все автентичність самого матеріялу, в даному випадку дощечок, чи табличок, яких дослідження дає найпевніші докази про їх вік, матеріял письмовий, тощо.

Чи можна, і як доказати їх автентичність? Крім того, я був би відразу підозрілий в необ'єктивності.

А тут як на лихо не збереглися навіть ані відписи доще­чок, ані навіть фотографії, а тільки спроби їх відчитанії я Міролюбовим, що шукав у них зв'язку перш за все... з Асирією і Вавилонією. Його перші звідомлення про ці дощечки звучали справді фантастично.

Отже: не всі дощечки, що збереглися в Ізенбека, були переписані на „кирилицю" Міролюбовим. Не всі переписані ним

тексти були видруковані в „ЖАР-ПТИЦІ" у Сан Франціско. А над усе: збереглася тільки одна фотографія однієї дощечки. Отже це єдина тінь автентичної дощечки.

Маємо спроби відчитання цієї дощечки Міролюбовим і Лєсним, а нещодавно А. Кирпичем у Англії. Це все аматори. З них найсоліднішим являється С. Лєсной — він же Парамонів, який присвятив їм декілька видань, а також оголосив друком фотографію дощечки ч. 16.

Учені будуть сумніватися, чи вони взагалі існували? Чи фотографія не є якимсь фальсифікатом Міролюбова на невідо­мому матеріялі.

В такому стані єдиним можливим доказом є сама тільки аналіза тексту. І то єдиного тексту з фотографії. Бо ж відчи­тання Міролюбова виявляє наявні помилки, які він сам при­знає. Ці помилки будуть його боронити перед закидом фаль­шування дощечок. Він не знав сам, що переписував і в моменті переписування, а також далі, в часі своїх шумномовних комен­тарів, не розумів їх змісту. Читав, чи здогадувався про значну кількість слів і з того ловив чи здогадувався про їх зміст. Вис­новки часто передчасні, а відчитання з численними помилка­ми, які значно утруднюють їх дальше розшифрування.

На домір злого сам він пише про те, що Університет у Брюселі запропонував їм свою допомогу, але вони відмовилися від цього. Тут очевидний мотив самим їх відчитати першими та здобути славу. Виявилося, що вони до цього нездібні, а тільки перешкоджали в їх відчитаній та студіюванні. „Сам не гам і другому не дам" ...

А в тім археографія — це спеціяльний предмет, який сам собою вимагає довших студій і праці.

В міжчасі, як я вже згадував, зачали братися за їх „роз­шифрування" чи аматори, чи... як би їх назвати?...

Я волів би, щоб за відчитання цих текстів взялися справ­жні вчені. Це звільнило б мене в науці від закиду необ'ектив-ности. Ми ж бо заінтересовані в текстах дохристиянської віри в Україні, чи тимбільше на широкому терені старослов'яись ких поселень. Але ніхто з учених не брався за діло. Вони воліли б, щоб хтось інший робив важку роботу першої оранки цілин­ного тексту. Вони потім виступлять II ГНОЇ ТО кришкою ІІОШІ потім будуть знати краще.

Покищо, сказати правду, — вони дивляться на ці тексти як на китайські написи. Коли ж і прочитають пару рядків за Міролюбовим, то здвигають раменами. Не та граматика, що во­ни н знають, чи радше дуже слабо знають деякі тексти. Учені нової школи, американсько-мюнхенські доктори — їх же 500! — зовсім таки не знають — тверджу це рішуче — зовсім анальфа-бети в старослов'янських текстах. А отже, залишилися білі кру­ки, що студіювали старослов'янську мову ще до першої світо­вої війни в Києві чи Москві, чи теж ті, що кінчили університет в нормальних умовинах у Львові чи Відні, наприклад професор Біда, чи мгр. Борковський.

Що ж, доводиться ждати, аж зроблять це чужинці типу Якобсона.

Я зрозумів, що мушу взятися за це діло сам. І ось перше звідомлення.

Я зібрав усі тексти друковані в „Жар-Птиці" через фото­копії з Британського Музею. Яке добродійство Музею. Для ці­лей студій і консультації із незалежними вченими я зробив фільм, — на днях буде на руках, — та спорядив покищо три копії цих текстів. Один із них для мір. Володимира Микули, який виявив зацікавлення ними як історик старої Русі-Укра-їни. Покладаю на нього надії. Він читає ці тексти легко, хоч ще існує тисячу сумнівів, зокрема граматично-лінгвістичної природи. Остаточні висновки будуть лежати таки в цій ділян­ці, зокрема в питанні суцільности — очевидно умовної — тієї мови, чи тих мов, якими написані тексти. Це така його думка, зрештою мною пропонована, для заспокоєння перших сумнівів, ще перед усякими дослідами.

Я сам взявся до незалежного відчитання оцієї єдиної сфотографованої дощечки. Мушу сказати, що я розшифрував цілий текст за виїмком останньої, сильно зіпсованої, лінійки.

Мої вражіння про цілість текстів:

Мене переконує щирість текстів, як виразу віри. Не мо­жу припустити, що хтось її видумав штучно, себто підробив.

Це автентичність самої віри в її первісній формі.

Хай слово „первісний" не впровадить Вас у блуд. Там є вже заавансована теологія нашої віри першого тисячоліття.

Що ж Вам сказати, дорогі друзі!?

Для тих, що читали „Про Перуна знання таємне", чи теж для тих, що читали „Гимни Землі" і „Повстань Перуне" не

як поезію та літературу, але як вираз віри — не буде ніякої не­сподіванки. Хоч тут не повинно бути для мене ніякого „чуда", то,однак, таке відтворення старої віри із її рівночасним даль­шим розвитком є хіба найбільшим чудом! Для нас воно не є чудом, якщо прийняти тяглість розвитку Духа Нації. Але тіль­ки тоді. Правда, мені допомагав в деякій мірі паралелізм даль­шого розвитку первісної віри арійців на грунті Ригведи, але все одно, я сам не годен вийти з дива.

Стрічаємо тут справді самі чудеса!

Отже Гай Перуна і Сварога, де Перун вчить молодих Бо­гів танцювати аркана. Такої подробиці не знайдемо в текстах, але Гай знайдемо там чудовий. Там цілі „полки Перунові" ли­царів і героїв. Героя вітає там сам Перун: „Сину мій, тут ждуть на тебе твої батьки і діди!"

Приймають там найрадісніше тих, що в ранах за Батьків­щину принесли Грудку Землі у самій рані. І це доказ їх прина­лежносте до Вічної Русі. Перун їх вітає так: „Русич єси і пере­будеш!" Він легко розпізнає своїх синів!

А над усе „Матір-Сва-Слава" — це дослівно Велика Все-матір із „Гимнів Землі", що її душа в Найвищім Небі. Ця по­стать була невідома в дотеперішньому нашому знанні про міто-логію слов'ян, зокрема її місце в небесах Сварога і в житті на­роду. Вона сполучає небо із землею. Літає Жар-Птицею по обох берегах Ріки РАЮ — молочної дороги, — Яка відділює небеса Сварога від світу Яви, себто цього проявленого світу. Таких несподіванок стрічаємо тут багато. Нас уже не здивує, що Ригведійську „сому" знали наші предки і так само її приготов-лювали й жертвували. Ферментували молоко на якихсь зіллях, а потім цідили крізь вовну. Зілля, звичайно, інше як в Індії. В Індії це була „саркостемма віміланіс". В Україні не знаю що.

Трудно припустити, щоб якийсь фальсифікатор знав так докладно стільки елементів старої віри і обряду.

Однак, стрічаю теж лінгвістичні дані, хоч тут до виснов­ку далеко. Саме в цій ділянці праця найбільш утяжлива і мо­рочлива, а однак тільки тут доглибне зрозуміння тексту та йо­го можлива оборона на науковому фронті. Хоч і докази автен­тичносте віри наука мусить прийняти як наукові.

Разом із тим тут володіє незнищена й висока краса прав­дивої поезії. Це є та, вимріяна нами здібність до творчости, де немає границь між поезією, метафорою та метафізикою, бо ж

кінець-кінцем, усе наше пізнання так у вірі, як і в метафізиці, є в своїй основі метафорою. Я писав про це, навчаючи про різні типи метафізичного думання, як психоонтологію, ритоонтоло-гію, чи врешті найосновнішу мабуть — мітоонтологію.

Саме у відчитаній мною дощечці стрічаємо таке чудо мітоонтології.

Ми знали про те і твердо вірили, що всі ми є внуки Даж-бога. Так навчало нас „Слово про похід Ігоря". Але саме Влес Книга подає нам мітологічну історію: як це сталося.

У безмежному здивуванні я відкрив тут... культ Еріко-пайоса, відомого мені тільки із культу містиків-орфіків у Гре­ції. Мені відомо було теж, що цей культ мав походити з півночі. Я писав про нього у „Березі",,це „Той, що є вчасно на­роджений у жолобі". — А тут тобі ціла історія як Велес приніс отрочатко з небес. Тут і „ЯСНА", себто просто „ясло", оті „ясна" — ясла, що їх знає словник Грінченка (Том IV, стор. 544), але не знають „учені", саме як „ясла". Що були там воли, корови й вівці та інші тварини, про це навіть зайва річ говорити. Отже, це не стара віра достосовувалася до християнської „мітології", але навпаки: християнська віра достосовувалася до існуючої „препоганої", „поганської" мітології, підставляючи „ІСУСА" за оригінальне „отрощіє", принесене Велесом, чи теж „Ерікапайоса" із мітології орфіків.

Звідси жолоб і всі тварини в старинних колядках.

Звідси увесь жолоб із цілим апаратом старого побуту... в степах України...

Але є ще глибша містерія у нашій мітології. Прочитаємо про це в текстах.

Містерійна єдність Перуна із Богом Найвищим — різно названим у тексті „Знання Таємного" — була добре відома на­шому віщунові.

Чи це Вас дивує, дорогі друзі?..

Найбільше чудо текстів Велесової Книги — це найживі-ша віра в безсмертність душі — вона знову ж відома орфікам.

Але свідчуся самим собою, що такої живої і міцної віри я не стрічав у релігійних текстах світу!

Я підкреслював це у моїй праці про віру лицарів Свято­слава на основі грецьких джерел, зокрема свідчень Лева Дияко­на. Ці лицарі ішли до Гаю Перунового (на смерть!) як ми до своїх знайомих на з'їзд до Лєстеру чи де там в Америці.

Дух Святослава покидає його ще за життя. Це містерія містерій! „Баляди про Святослава", бо він вже здійснив зав­дання свого втілення.

Доведеться, отже, працювати над цими, так дорогими для нас текстами в усій скомплікованості їх чудесного збереження, щоб... були вони свідками відродженої віри наших предків.

Сьогодні на початок висилаю Вам перший комплект сфо­тографованих текстів. Зберігайте їх дбайливо. Давайте в руки людям доброї волі, за Вашим визнанням. Висилаю текст на ру­ки Лариси Мурович. У неї безсумнівно більше знання і живіші зв'язки зі світом учених. Найважливіше авторитет, який прихо­дить тільки із часом довгої самовідреченої праці.

Лист цей не є ніякою тайною. Але він також не для пре­си, принаймні покищо, не для преси...

Дорогі друзі! Це добрі вісті Вам приношу!

І бажаю Вам всім тим, що читатимуть цей лист великого просвітлення і великої радости з приводу відродження нашої старої щиронародної лицарської віри, якої свідоцтвом є Вле-сова Книга!

З привітом для всіх!

Володимир.

7 червня, 1968.

***

Ви неспокійні від останнього листа від 7-го червня 1968 р. Що ж це таке ця Велесова Книга? Не будете спати поки не до­відаєтеся.

А тут ціла гора праці. Бібліографія, досліди, досліди, гра­матика, граматика! Не маю словників під рукрю, тільки в Бри-тійському Музеї.

Але ось па Вашу радість, перший повністю відчитаний текст. Ще не певний двох трьох слів: між ними „овржетесе". Але зміст такий величавий, що мушу негайно з Вами поділити­ся радісною вісткою.

Отже, ми знали, що ми є внуки Дажбога, але ми не зна­ли: як це сталося?

Отже, Отець Русі мав дві дочки. Тодішнім звичаєм ішов У степ. Там боронили його закони тодішнього часу. Мир їм!

44

Так добиралися роди. Але не знайшов їм мужів гідних величі і слави майбутньої Русі. Отак молився Богові. Бог вислухав його молитву.

Зійшов Бог —-ТАЯ СЕ, — себто таємно, чудесно, у чу­десний спосіб і „ОЖЕЩЕ И" — це слово я відшифрував із санскритського „ДЖА" — „ДЖАН" — родити, грецьке ,,ҐЕН", наша „ЖЕН". Воно звучало мабуть „ОЖЕНЩЕ".

Мотив оплодотворення Богом стрічаємо теж у ЕЦЦЇ. Во-тан особисто у постаті Мандрівника родить чотири касти ста­рих Германців.

Тут, в дощечці 16 — маємо чудесне запліднення!

Треба написати зі сто сторін граматики і тексту для обо­рони цього перекладу. Переклад ще не є для друку. Це Вам на радість Зелених Свят. Ісходу Духа на Землю!

Очевидно, булуть і версії поетичні! Буде розвиток цього мотиву в легендах. Буде їх більше! Розписую конкурс! Писати треба нашим поетам негайно, не чекаючи на сто сторін тексту граматики і пояснень та дискусії.

Радісні і натхнені привіти!

Володимир.

Дорогі Друзі!

Хвилина доброго натхнення і остання трудність перебо­рена. Отже, наздогін за попереднім листом.

„А імем овржетесе". Овржетесе — від кореня ВРГ, ВРИГ, ВЕРГТИ, вержьом — кидаю. Німецьке — верфен, латинське — верго. Санскрит — врик, ври-нак-ті, чеське: ВРГ — ,,помет", себто плід. Говориться про звірят, а те в старину мусіло відно­ситися і до людей. Цю вказівку я знайшов у Преображенсько-го: „Етимологічний словник руської мови", том Г, ст. 73.

Отже, текст зовсім ясний: „Будемо родити! Приготов­ляймо ясла. Тут Бог Велес двоє отрочат приніс!" і так далі, як у перекладі.

Ця частина висказує радість дочок про те, що рід їх „не пересічеться". Продовження і ріст роду був священною спра­вою. Сам Дажбог у чудесний спосіб оплодотворює дочок Отця Русі.

Мітологема народу і нації, яка в образовій спосіб ви­словлює божественне походження нації.

В основі такого міту лежить усе історіотворча ідея нації. Проекція в майбутнє.

Святослав і герої „Слова про Похід Ігорів" жили цією ідеєю, що вони є внуками Дажбога. Бачу теж із якою сплою спалахує серце молоді, коли їх пробудити саме такими ідеями.

Привіти!

Володимир.

Переклад дощечки число 16

1. Велесові присвячуємо оцю книгу, Богові нашому, бо в ньому є прибіжищє і сила.

2. У прадавніх часах був муж, а був він благий і хоробрий, і його назвали Батьком у Русі.

3. А мав він жену і дві дочері. Вони мали багаті череди, корови і вівці.

4. І з ними бував він у степах, але ніде не знайшов мужів для своїх дочерей.

5. Отже, молив він богів, аби рід його не пересікся. А Дажбог почув тую молитву і дав йому те,

6. що він вимолив. Так і сталося. Він (Дажбог) оплодотворив їх (дочок) у невидимий спосіб, таючися.

7. Бог зійшов межи нас! І будемо мати потомство!

Вже про ясла дбаємо! Тут Бог Велес двоє отрочат приніс!

8. До нього грядемо. Двох синів маємо від Бога нашого і йому проголошуємо славу.

9. Хай буде благословенний завжди, нині і присію і від віків до віків!

10. Сказано є про кудесників, а ті геть відійшли і не повернуться.

Лондон, 19. IX. 70
НЕОГОЛОШЕНІ ТЕКСТИ „КНИГИ ВЕЛЕСА"

(Листи до друзів)

Інж. М. Скрипник і п. А. Кнрпич оголосили нову, дальшу збірку текстів „Книги Велеса" під назвою: „Влес Книга", част.У. Тексти не оголошені в попередніх виданнях.

Це сталося так: 6-го листопада 1970 року помер на ко­раблі в дорозі до Европи Юрій Міролюбов. Це той, як пам'ята­

єте, що зробив відписи дощечок Ізенбека і на цій основі вони були вперше оголошені в „Жар-Птиці".

Після втрати оригінальних дощечок — як я тверджу — цей його відпис став документом число 1.

Дружина покійного Міролюбова завірила ці манускрип­ти і цілий архів Міролюбова (15.000 сторінок) інж. Скрипнико­ві.

Він вилучив з нього манускрипти, які не були оголошені та оголосив їх окремим виданням, подібним до попередніх.

Пан А. Кирпич переклав ці нові тексти, на цей раз краще від попередніх, все ж таки з помилками щодо граматики старо­го часу. Все ж таки подані тексти у первісній транскрипції Мі­ролюбова. Але знову у відписах п. інж. Скрипника із ману скрипту Міролюбова. Я вірю, що відписи є совісні, але все ж таки це не оригінал.

Скрипник пише: „Копії є дуже нечіткі і без попередньої підготовки не надаються для фотокопіювання. Крім того їхній розмір є більший за Дін А-4 формат, який я вживаю в моїй циклостилевій машині. Зменшення ж формату оригіналу змен­шує також і його чіткість. Це були причини, які спонукали ме­не (покищо) не робити фотокопій знайдених текстів, а перепи­сати їх на машинці- Зацікавлені читачі, чи наукові дослідники можуть замовити фотокопію кожного бажаного їм тексту за попередньою оплатою собівартосте і пересилки.

І знову історія повторюється. Ми дорікали Міролюбові, що не зробив фотокопій усіх дощечок. Бо — очевидно не мав грошей. А ось сьогодні та сама загроза стає перед затратою ори­гіналу відпису, бо... нема грошей. (Дозволю зауважите, що не брак грошей, а брак часу примусив нас відкласти фотокопії на пізніше, щоб не задержувати публікацію неоголошених текстів. В частині VI Влес Книги всі відписи подані як фото­копії. М. Скрипник)."

Не знайдеться установа, яка пошанує справу важливос­те найстарших староукраїнських текстів. Навіть, якщо є нау­кові сумніви щодо автентичносте текстів, то саме цей відпис грає важливу ролю в цьому питанні і гроші на досліди не по­винні наражувати української культури на можливу втрату. Якщо тексти виявляться автентичними у дослідах — так думаю вже сталося — то майбутні покоління будуть проклинати нас за таку легковажність до пам'ятників культури. Треба, отже,

про цю справу голосно крикнути перед громадою, яка розки­дає мільйони на менш важливі справи...

Не знаю, яка газета дасть мені голос в цій справі, але мовчати годі.

Заяви п. інж. М. Скрипника в цій справі якісь надто ла­конічні. Треба, чи можна думати, що Цими текстами він диспо­нує.

Тут треба не фотокопій, не тільки „бажаного тексту", але цілість манускриптів відпису Міролюбова: їх роля така, як Єка-теринського списку „Слова про Похід Ігорів" після згоріння манускрипту. Отже, треба забезпечити збереження цілого ма­нускрипту і то його попередньо друкованих і недрукованих частин. При наявності помилок і помилкових відчитань оригі­налу, це конечне, як Основа наукового досліду.

При цій пагоді вийшла наверх ще одна плутанина Кура. А саме: Міролюбов вислав Курові чотири фотографії дощечок. Появилася друком тільки одна. Були суперечливі заяви в цій справі. Тепер оголошено лист Кура, в якому він потверджує отримання чотирьох фотографій. Мої ствердження про крутій­ства в цій справі редактора Кура були цілком вірні. Але де то­ді три інші?.. З листа виходить, що Міролюбов мав чотири не­гативи фота. Де ж вони?.. Як я пишу, вияснення Скрипника надто лаконічні і не заторкують цієї найважнішої справи. Це ж ідеться про фотографії оригіналу. Моя аналіза єдиної до­щечки у фотографії доказує скільки там помилок відчитання, отже, транскрипції Міролюбова,

Але нарешті справа може попасти в руки українських учених.

Самі тексти.

Самі нові тексти дуже цікаві і вносять багато нового, са­ме в релігійний зміст текстів.

Стрічаємо нові імена Божеств. Між ними важлива іден­тифікація Індри з Перуном. Дія Перуна у всесвіті!!!

Бачимо там теж постать „Питар Діяй" — це безсумнівно Батька (санскритське Пітар) Дня і Світла (грецьке Дзевс Па­тер).

Вишній вже відомий із попередніх текстів. Але стрічає­мо Іствар, і я думаю, що це старша назва Ісьвара.

Існує пам'ять про Веди.

Пам'ять про час, коли віщуни стояли начолі громади,

тощо.

Мова згущена, поетична, міцно народня конструкція.

Історичні згадки вимагають досліду, але тут я спокійний за вислід. В „Слові про Похід Ігоря" маємо приклади існуван­ня старої історії. Є теж у тексті „Карна" і „Жаля", відомі із „Слова".

До речі: маю тільки один примірник нового видання текстів. Очевидно, зроблю, що зможу.

Перше питання: Яка преса прийме мою довшу заяву в справі збереження текстів для дослідників і музеїв?

„Канадійський Фармер" від деякого часу не друкує нічо­го про справи Віри. Але ж це справа науки. Маю на увазі самі тексти як пам'ятник культури і духовости незалежно від того, чи хто вірить чи ні, як у „Слові".

Володимир.

БОЖЕСТВЕННЕ ПОХОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

(Аналіза дощечки ч. 16, „Влес Книга")

Фотостат дощечки ч. 16

Видавництво „Млин", Лондон-Гага опублікувало слідую­чі брошури, присвячені дослідам „Влес Книги".

1. „Велес Книга", частина I-IV, 112 ст. в році 1968-69

2. " " " V, 70 " " 1972

3. " " " VI, 42 " " 1972

4. " " " УП, 35 " " 1975

В частині I-IV знаходяться ті тексти, які були публікова­ні в „Жар-Птиці" та в творах С. Лєсного, разом 45.000 літер. В частині V поміщені тексти, знайдені вперше М. Скрипником в архіві Ю. Міролюбова (в Аахені) і які не були ще ніде оголо­шені. Разом двадцять нових текстів, біля 30.000 літер.

В частинах VI та VII поміщені фотокопії всіх публікова­них раніш та новознайдених текстів, а також фотокопії всіх відписів Ю. Міролюбова з його первісного манускрипту, в яко­му він зробив транскрипцію з оригінальних дощечок „кирилівкою". Переклад всіх дощечок, крім 38 А та 38 Б, зробив Побра­тим А. Кирпич. Первісні суцільні тексти розподілив на слова та речення М. Скрипник, він же додав „Варіянти Перекладу", зав-ваги щодо транскрипції Ю. Міролюбова та бібліографію.

Покійний Проф. В. Шаян вважав це видання основним для дослідів текстів „Влес Книги".

М. Скрипник.

На початку існування великих історіотворчих народів стрічаємо мітологічні передання про їх народження і похо­дження. У цих мітологічних зображеннях народи усвідомлюють собі себе самих. Так починається їх самопізнання, формуєть­ся програма їх національної дії В історії, їх відношення до сві­ту і до людською історичного окруження. Ця їх віра стає їх найміцнішим спаянням, основою їх єдности як народу.

Пише мій приятель:

„Нас учили в гімназії вісім років про всі малі і великі Божества старої Греції і Риму, але нічого ми не чули про нашу старинну віру."

Це справді так. Кілька імен т.зв. „ідолів" з нагоди хре­щення Русі юдео-грецькою вірою та декілька коротких лайок на стару віру, які мали за завдання зогиджувати цю забуту ві­ру нашйхпредків.

Це справді так. Ми знали, чому Атена охороняла хма­рочками Телемаха, коли в чужому місті- він шукав слідів сво­го батька Одісея. Чому гурт молодих друзів так охоче при­єднався до виправи кораблем, щоб серед пригод шукати Оді­сея, народного героя маленької держави на острові Ітака.

МолОдий Телемах був для нас парагоном героїчного мо­лодця, вірного своєму батькові.

Ніхто не порівнював його героїзму з посвятою наших молодців, коли вони зголошувалися до повстання Хмельниць­кого, готові вмирати на палях і горіючих стовпах як полум'яні, живі смолоскипи.

А де ж було їм знати, що грецькі колонії над берегами Руського моря, на півдні нашої споконвічної Землі, не існували отак собі мирно для торгівлі з народами, як „нас ще не було на світі", але що греки завоювали таки від нас город Сурож, тепер Судак у Криму, і „огречують" його. І ось наші віщуни у „Книзі Велеса" у полум'яних словах кличуть наших молодців, щоб відвоювати старинний город Сурож — а це значить „Го­род СОнця" у нашій старинній мові — та щоб не жаліли про­ливати свою кров, — „аби Земля була жирна і родюча", як ка­же „Книга Велеса".

Довідаємося із цієї Книги, як густо наша споконвічна Земля насичена нашою кров'ю.

Отже грецькі колонії — це не тільки ідилія торгівлі та су­

сідства, але й кривава боротьба за доступ нашого народу до нашого споконвічного моря. Тут читач здивується. Адже нас тоді ще не було. Ми ще тоді не народилися. Якісь андрофаги, себто людоїди були над Дніпром, десь там може на північ від Київа, навчав нас Геродот.

Отже знали ми багато про грецьких героїв. Багато із них були синами Богів і людей. Це були — Півбоги, нажаль — смертельні. Так, для прикладу, популярний Ахіль був сином Богині Тетиди і героя Пелея, звідси він звався теж по батькові Пелеяденко. Його доля зумовлена цим чудесним народженням. Прикладів тут безліч і я не буду вже більше пригадувати моїм читачам їх гімназійних часів.

Але згадаймо ще, що Ромуля і Рема вигодувала дика вов­чиця. Вовче молоко визначило їх характер. Але не тільки їх, але й цілого заборчого і жорстокого Риму в цілій його історії. Міт про Ромуля і Рема формував характер нації, саме вовчий її характер, як вони уявляли собі вовків у людській історії. Але вони були „культурні". А нас вчили, що десь над Дністром жи­ли „вовкулаки", як навчає Геродот.

Учення про походження нації визначує, отже, її характер в історії. Якщо ідеться про юдеїв, їх походження від сина Ях-ве, Ісаака і їх договір із Яхве, то присвятив я цій темі окрему працю і тут вже не буду до цієї проблеми вертатися.

Натомість менш відомий є міт про походження герман­ської нації і не від речі буде про це згадати.

Бог Одін сходить на Землю у постаті мандрівного віщу­на, як достойний мандрівник. Ходить по Землі, відвідує хати, хутори і двори.

Його ім'я у цьому втіленні буде РИҐР, а це значить во­лодар, король. (Назва від індоєвропейського „радж", латинсь­кого „рекс", кельтського „рех", тощо.)

В хаті кріпаків приймають його всим найкращим, чим ха­та багата. Кладуть його спати на ліжко між господарем і гос­подинею через три ночі. Так народився „Фраль" себто робітник-кріпак, по-німецьки Кнехт.

У дальшій мандрівці зайшов Ригр до хутора вільного се­лянина, і тут у подібний спосіб народився вільний господар, по-німецьки Бауер.

Далі, на величавому дворі народився ясноволосий, із очима гострими як у змії, Ярль, по-англійськи ЕРЛЬ, себто ви-

сокого ступеня лицар із стану, що зветься „Адель". Цьому си­нові присвячує віщун Ригр найбільш уваги. Він вертається до двору Ярля, щоб виховати там молодого свого сина та навчи­ти його рун, себто письма і інші вмілості та знання.

Це він пригадує вже дозрілому молодцеві про дорогі па­лати над Доном і Дніпром (Данр і Данпар), які треба йому за­воювати. Я навів цю цитату у моїй праці про назви Дніпра і Дністра.

І знову стрічаємо тут основну і характеристичну рису германського розуміння народу, як системи станів чи каст, ко­ли всі вони народилися від їх Бога і ним самим були встановлені. Оповідання про цю народотворчу подію із цікавими і чис­ленними подробицями навіть про антропофізичні прикмети цих трьох каст та про їх побут стрічаємо в одному із гимнів гер­манських священних книг, що звуться „ЕДДА", а саме у гимні „Ригсмаль" або „Ригсфуля".

І ці книги збереглися! їх записали вже за християнських часів у Ісляндії, мабуть аж у тринадцятому столітті.

І ці книги збереглися! Про них теж згадували в гімназії у Львові, хоч правда, я студіював їх уже в університеті.

А де ж наші священні книги? Невже було тільки декіль­ка назв „ідолів" і ніякого змісту, ніякого вчення, навіть ніяко­го здогаду, що вони могли існувати? Замість цього заперечення, що існувало письмо всупереч свідченням історичних докумен­тів самих християнських джерел.

Це є знищення, „щоб і сліду не стало", як сказано в Біб­лії.

Але вернім до наших зауважень.

Цікаво відмітити тут, що мотив відвідин мандрівного старця стрічаємо в наших билинах. Там родяться у подібний спосіб герої Золотого Стола Ордену Володимира, Красного Со­нечка. Це свідчить про прадавню, глибоко доісторичну старин-ність цього мотиву, пристосованого далі до пізнішого розвитку релігійної ідеології поодиноких народів.

В основі всіх цих мітів є інтуїтивне і пророче відчуття віщунів про їхнє походження і духовий зв'язок їхнього народу із їхнім Божеством. Міт відбиває цю їхню правду в образах і подіях уяви віщунів. Але рівночасно він відбиває і формує ха­рактер народу і творить його самоусвідомлення.

Тепер починаємо розуміти, якої ваги було відкриття КНИГИ ВЕЛЕСА.

Саме там стрінемо в кількох видах на ріжних історич­них етапах походів народу крізь тисячоліття і простори їхнє міцне відчуття і визнання про синівство від нашого Бога. До­ведеться глибоко склонити голову перед цим об'явленням, яке є рівночасно началом існування нашого народу.

В інших дощечках стрінемо дальші етапи легендарної праісторії, а зокрема цікаву і важливу відбитку про первісний розподіл народів за їх спільним походженням від Прабатька Орія. Дослідом цих дощечок займемося в дальших частинах, а покищо я бажав би перейти до перекладу і аналізи дощечки число 16.

Однак, конечні будуть вступні завваги до цієї дощечки, частина яких відноситься до їх цілості.