час звірина жила спокійно. Неподалік від Малої Тиси було поле, заросле очеретом, осокою та оситняком, яке в народі називали Дубітово. Сот ні, ба й тисячі диких гусей та качок щороку тут гніздилися, ніхто їх не тривожив... Із плином часу людей у цій місцині ставало все більше, орних нив на всіх не вистачало. Тож люди відвели кана лами воду, і ніде стало раювати водному птаству. Крок за кроком Дубітово перетворилося на орну землю. Люди ора ли, волочили, засівали, збирали врожай. Найважче було боронувати. Аби краще подрібнювати торф'янистий ґрунт, на боро ну треба було поставити тягар. Зазвичай на борону клали затверділе велике груддя. Однак воно швидко дробилося. А каменя в околиці не було. Та сталося так, що у глухому місці, куди лишень за ве ликих повеней досягали води Тиси, один ґазда знайшов у багні великий камінь. Був він такий важкий, що двоє чолов'яг ледве витягли його з ями. Камінь виявився не звичайним — наче хтось його обтесав, надав дивної фор ми. Коли з нього зчистили багнюку, стало добре видно, що камінь нагадує живе звірятко. Правда, ноги в нього були відбиті, а голова понівечена. Довго дивилися люди на зна хідку й зійшлися на тому, що то коза, яка чомусь скам'яніла. На голові добре було видно місце, де колись зростали роги. Здивувалися люди тому незвичайному каменю, та й за були про нього. Тільки ґазди, що боронували на Дубітові, інколи згадували про кам'яі^ козу. Клали її на борону, щоб по роботі скинути на узбіччя, звідки її сусід візьме за потреби на своє поле. Так мандрувала кам'яна коза на боронах по всіх нивах роками. Взимку відпочивала десь під снігом, і так до при ходу весни. - 116 -
