Витоки зовнішньої політики Війська Запорозького

Витоками міжнародної політики Війська Запорозького, що сягають своїм корінням середини XVI ст., були часті зміни зверхниками українського козацтва підлеглості задля тиску на того чи іншого володаря-сюзерена з метою здобуття для себе більших privilegia et libertates. Саме тоді староста прикордонних українських воєводств Великого князівства Литовського князь Дмитро Вишневецький, зорганізувавши навколо себе розрізнені козацькі ватаги, розпочинає складну й небезпечну політичну гру. Вона полягала у відмові від підлеглості законному (“природному”, “дідичному”) суверену на користь іншого, більш вигідного монарха, задля втілення в життя планів боротьби проти татарської загрози. Спершу Д.Вишневецький, перебуваючи в статусі підданого польського короля й великого князя литовського Сигізмунда, в 1553 р. самовільно їде до Стамбула, де зустрічається з турецьким султаном Сулейманом І Пишним й, очевидно, просить у того захисту від його неслухняного васала, кримського хана Девлет-Гірея. З цього приводу Михайло Грушевський писав, що у князя “була ідея союзу на два фронти: опираючися на Литовсько-Польську державу й підтримувати добрі відносини з Туреччиною, держачи в руках Крим”⁷⁷. Як відзначав сучасний дослідник біографії Вишневецького Любомир Винар, ця гіпотеза видатного історика хоча й не знайшла прямого документального підтвердження, але є найбільш логічною на фоні антитатарської діяльності прикордонного старости протягом 50-х рр. XVI ст.⁷⁸ Не одержали підтримки й версії Дмитра Яворницького та Н.Йорги про прийняття Д.Вишневецьким турецького підданства⁷⁹ - після повернення зі Стамбулу він зустрічається з королем Сигізмундом й отримує від нього охоронний універсал.

Однак вже 1556 р. Д.Вишневецький висилає своїх представників до московського царя Івана IV Грозного з проханням про перехід до нього в підданство на основі виконання військової служби. Наступного року він складає присягу царю як своєму сюзерену (а отже, “зраджує” королеві) й одержує за це у володіння від Івана IV Грозного містечко Бєлєв з навколишніми селами й 10 000 рублів⁸⁰. Однак через п’ять років, зважаючи на своє призначення воєводою на Кавказ, Д. Вишневецький пориває з московською протекцією й повертається до Литви. Тут у 1561 р. він одержує з рук короля універсал, в якому говорилося, що “ він може добровільно в державах наших жити, користуючись всякими вольностями і свободою, як і другі княжата, панята й обивателі держави нашої”⁸¹

Але вже вкотре руського князя не влаштовує спокійне життя королівського підданого – влітку 1563 р. Д.Вишневецький на чолі чотирьохтисячного козацького загону без дозволу короля здійснює похід до сусіднього Молдавського князівства з метою оволодіння господарським троном. Ця акція закінчилася поразкою, а самого козацького провідника було захоплено в полон, відправлено до Туреччини, де й згодом страчено.

Таким чином, за досить короткий проміжок часу (з 1553 до 1563 рр.) Д.Вишневецький налагоджує стосунки з турецьким султаном, після чого “зраджує” короля Польсько-Литовської держави й переходить на бік московського царя, а через деякий час знову повертається до “дідичного” сюзерена, щоб, вкотре порушуючи умови підданства, бути страченим колишнім союзником – султаном Османської імперії. Очевидно, що поруч з багатьма іншими чинниками (серед яких визначальним був авантюрний характер самого Вишневецького), однією з основних мотивацій, які штовхали провідного політичного діяча пізньосередньовічної України на зміну своїх зверхників, було, за словами того ж М.Грушевського, намагання Д.Вишневецького, а за ним і наступних провідників українського козацтва, “грати певну міжнародну ролю”⁸².

Але якщо руський князь і староста прикордонного воєводства Великого князівства Литовського ще певною мірою не був повноправним виразником інтересів набираючого сили українського козацтва, то в наступні десятиліття його старшина здійснює спроби конституювати своє утворення як організацію “рицарського люду”, що перебуває на військовій службі у польського короля. Це спричинило до появи універсалу Сигізмунда ІІ Августа щодо козацтва від 20 листопада 1568 р., в якому відзначалося : «... при замках наших знайдеться вам служба наша, за яку жалування кожний з вас від нас отримає»⁸³. А вже через чотири роки польський король виводить «козаків, які на службі нашій» з-під юрисдикції місцевих урядовців, підпорядковуючи їх напряму великому коронному гетьману Речі Посполитої Юрію Язловецькому, а «старшим і суддею» над козацтвом («над усіма козаки низовими») призначає шляхтича Яна Бадовського. На думку видатного українського історика Михайла Грушевського, «козацька реформа» 1568 – 1572 рр. стала початком своєрідного імунітету козацтва у Польсько-Литовській державі. Саме так розпочинався довготривалий процес автономізації майбутнього Війська Запорозького, що з часом утворило власну державну автономію.

16 вересня 1578 р. між королем Речі Посполитої Стефаном Баторієм і представниками запорозького козацтва був підписаний спеціальний договір (“Postanowienie z Nizowcy”), згідно з яким 600 козаків мали нести військові повинності на користь монарха й отримувати за це платню. Цей загін повинен був підкорятися великому коронному гетьманові Михайлові Вишневецькому та «...не робити ніяких бід і розрух, а навпаки, якщо побачать, то гамувать. Щоб не ходили на турків і татар. А ми за це будемо платити по 6 кіп литовських...»⁸⁴. Лише в цьому випадку реєстровцям гарантувалося повернення тих «прав і вольностей», які вони мали за Сигізмунда ІІ Августа. У листопаді того ж року Стефан Баторій надіслав до Запорожжя великий прапор, а у грудні набрані козаки мали скласти присягу своєму зверхнику. Зрозуміло, що з правової точки зору цей акт не можна оцінювати в рамках класичного сюзеренно-васального договору. Тут швидше йшлося про набір військового підрозділу за аналогією із «затягненням» чужоземних найманців, яке досить часто практикувалося у цей період польським урядом.

З часом у середовищі українського козацтва угода про військову службу стала сприйматися не інакше як домовленість між сюзереном – королем та васалом – «низовим козацьким товариством». Свідченням цьому є лист за 1589 р. від «низового товариства» до великого коронного гетьмана й канцлера Речі Посполитої Яна Замойського, у якому, зокрема, говорилося: «…як служили славному і святої пам’яті небіжчику королю Стефанові правдиво і послуги наші були значними, так і зараз ми бажаємо служити вірно Королю Й[ого] М[илості]»⁸⁵. На звернення Я. Замойського про військову допомогу козаки відповіли згодою, але лише за умови надання їм спеціальної охоронної грамоти – «глейтовного листа».

Традиція посилатися на Стефана Баторія як свого найкращого протектора продовжувалася і в наступні роки та набула нового забарвлення з початком Української козацької революції середини XVII ст. У листопаді 1648 р. гетьман Богдан Хмельницький писав до трансільванського князя Юрія Ракоці, що саме від польського короля (і колишнього князя Трансільванії) Стефана Баторія «…багато привілеїв і вільностей ми маємо і тепер укрив нас, наче своїх синів, своєю доброзичливістю, немов крилами»⁸⁶. Цей вислів засвідчував, що на першому етапі революції ті «права і вольності», які були отримані Військом Запорозьким ще в кінці 70-х - на початку 80-х рр. XVI ст. від Стефана Баторія (і не дотримувалися його наступниками) легітимізували, на думку українського гетьмана, збройний виступ козацтва за відновлення (“renovatio”) цих привілеїв у середині XVII ст.

Протягом другої половини XVI ст. до Молдавського князівства, яке підпорядковувалося Османській імперії, було здійснено понад два десятки великих походів українського козацтва. Головною метою більшості з них була військова підтримка того чи іншого претендента в боротьбі за престол господаря або бажання проведення на нього власної кандидатури. Власне, під час цих військово-політичних кампаній козацька старшина добре ознайомилася не лише з внутрішньополітичним устроєм, а й з проблемою міжнародно-правового утвердження цього придунайського князівства у боротьбі між європейськими (Австрія, Польща, Угорщина) та азійськими (Туреччина) монархіями. Набутий досвід українські козаки почали використовувати у власній практиці стосунків з володарями іноземних держав.

Участь окремих європейських держав у П’ятнадцятилітній війні з Османською імперією призвела до ідеї створення на чолі з римським папою Климентом VІІІ (1592 – 1605) першої антитурецької коаліції. Вона отримала назву Священна Ліга й була започаткована у 1593 р. за ініціативою Апостольської столиці. До цього міжнародного об’єднання увійшла Іспанія, декілька держав Італії та Австрійської імперії, а в 1594 р. Трансільванія. Діяльність Ліги обмежувалася оплатою і спорядженням військових загонів найманців, які воювали проти турків під керівництвом австрійських воєначальників. Складовою частиною загальноєвропейських планів першої християнської Священної Ліги стала й військова діяльність українського козацтва.

Україна-Русь, яка спочатку виступала такою собі заручницею війн між Сходом та Заходом згодом стала її дієвим учасником. З кінця XV століття тоді ще розрізнені козацькі ватаги Середнього Подніпров’я хоча й не завжди успішно протистояли татарським наїздам на українські землі, але з часом, протягом другої половини XVI століття, задекларували себе як військово-рицарський стан Великого князівства Литовського, а потім Речі Посполитої, та змушують рахуватися з собою оточуючих мусульманських та християнських володарів. З утворенням першої Священної Ліги у 1593 – 1594 роках Австрійська імперія та Ватикан визнали українське козацтво за окрему потужну військову силу й залучили його до війни проти Османської імперії на землях Молдавії, Північного Причорномор’я та акваторії Чорного моря. Військо Запорозьке у 1594 р. налагодило політичні стосунки з головним противником Османів - Австрійською імперією, а її козацькі ватажки прийняли клейноди від цісаря Рудольфа ІІ Габсбурга та встановили контакти з Апостольською столицею в Римі. У результаті козаки під керівництвом отаманів Богдана Микошинського, Григорія Лободи та Семерія Наливайка здійснили ряд дієвих походів на османські фортеці, які захищали яничари – Білгород (Ак-Керман), Килію, Ізмаїл, Бендери (Тягиню), Очаків та Азов (Азак). Окрім того, за планом Відня українці відвоювали у турків молдавську столицю Ясси та билися з яничарами на теренах Угорщини. Саме з цього часу розпочався процес суб’єктивізації козацької України у довголітньому християнсько-мусульманському конфлікті.

Ще у 1584 р. представник Апостольської столиці у Речі Посполитій Альберто Бологнетті запропонував її королю Стефану Баторію використовувати для боротьби з Османською імперією військові сили степового рицарства. При цьому, на думку папського нунція, до початку офіційно оголошеної війни туркам козаки мали використовуватися польсько-литовським урядом нелегально. Король відповів ватиканському дипломату, що султан не повірить у те, що українці самостійно зможуть організувати такі великі походи й висловив сумніви щодо спроможності ефективних дій запорожців під час регулярної війни⁸⁷. Зацікавленість Ватикану козацтвом виявилася і в діяльності іншого представника римського папи Кароля Гамберіні, який налагодив стосунки з одним із козацьких ватажків, ймовірно, Яном Оришовським⁸⁸. Згідно з джерелами, останній навіть мав свій план війни з турками, який він виклав італійцю. Цей план полягав у наступному: козаки спочатку мали розгромити Кримське ханство, а потім за двадцять днів здійснити похід до Стамбула з метою його завоювання.

Передбачалося, що на підмогу до козаків мають залучитися усі підневільні балканські народи, а також донські козаки, черкеси й певна кількість татар. Я. Оришовський запевняв К. Гамберіні, що столиця Османської імперії майже не охороняється, адже турецькі війська були задіяні у війні з Персією, а у разі штурму Стамбула до козаків мають приєднатися тисячі невільників-християн. Для забезпечення такої військової операції козацький ватажок просив надати йому 25 – 30 тисяч дукатів⁸⁹. На основі плану Я. Оришовського за допомогою польського дипломата К. Дзєржка було написано спеціальний меморіал латинською мовою, який Гамберіні мав передати до Ватикану та Венеції⁹⁰. У цьому документі вказувалося, що для організації козацького походу на турків потрібні лише гроші й свята хоругва із зображенням розп’яття Христа від папи римського. Передбачалося, що після переходу українців через Дунай, до них відразу ж приєднаються болгари, серби та албанці. Гамберіні й справді зустрівся з урядовцями Венеції й передав їм меморіал. Однак, з огляду на те, що ця італійська республіка вже підписала мирний договір з Високою Портою, козацький проект виявився недоречним. Не зреагував на пропозицію нападу українського козацтва на Стамбул й Папа римський Сікст V. Але за декілька років Ватикан вже сам звернув увагу на Україну.

Відчуваючи свою силу та затребуваність для Священної Ліги низові козаки на початку 1594 р. висилали посольство до імператора Священної Римської імперії австрійської/німецької нації Рудольфа ІІ Габсбурга: “…цісарській же величності козаки низовські били чолом, які в пониззі перебувають, і хочуть йти на Угорську землю служити проти Турського (султана. - Т.Ч.)”⁹¹. Коли до імператорської резиденції у Празі прибуло козацьке посольство в особі висуванця реєстрового козацтва шляхтича Станіслава Хлопицького, то австрійському імператору було заявлено, що дніпровські козаки є вільним народом й хочуть служити цісарю у боротьбі проти мусульман⁹². 7 лютого 1594 р. Хлопицького як “старшого над дніпровськими козаками” було приведено до присяги імператору й відправлено з імператорською хоругвою для козаків на Січ. А невдовзі на Запорожжя виїхав відомий австрійський дипломат Еріх Лясота з метою проведення переговорів щодо привілейного листа та грошей від імператора⁹³. Це посольство відбувалося в межах міжнародних планів Священної Ліги. Як відзначають історики, Австрія пішла на цей неординарний крок, оскільки для неї було життєво важливим знайти нового союзника й поширити театр воєнних дій проти турків на Північне Причорномор’я та Молдавію⁹⁴. Тим самим сили Османської імперії розпорошувалися й відтягувалися з Балкан та Центральної Європи.

За домовленістю з Е. Лясотою, загін запорозьких козаків, який очолював отаман Богдан Микошинський, на 50 чайках (близько 1 тис. 300 чол.) у травні-червні 1594 р. здійснюють похід через гирло Дунаю на турецькі володіння у Чорному морі. Цікаво, що посол австрійського імператора під час своєї дипломатичної місії залишив досить ґрунтовний опис українських міст і селищ, козацького устрою, місцевих звичаїв і традицій, природи тощо. Окрім того у своєму щоденнику Е. Лясота помістив переписку між австрійським імператором Рудольфом ІІ Габсбургом та отаманом Микошинським.

У листопаді 1594 р. до України відправився представник Апостольської столиці Олександр Комулович, який очевидно перед тим ознайомився з планом Оришовського-Гамберіні-Дзєржка. Він за дорученням Климентія VІІІ мав створити антитурецьку спілку придунайських князівств - Трансільванії, Валахії й Молдавії з “рівноправною участю в ній козацтва”⁹⁵. Комулович також привіз до України два листи від Папи Римського, у яких викладалася політична програма Священної Ліги та запрошувалося долучитися до неї українське козацтво. У зверненні папи римського до гетьмана Війська Запорозького від 8 листопада 1593 р. відзначалося: “Климент VІІІ посилає привітання вибраному сину і благородному мужу Генеральному Гетьману Козаків. Не за нашими заслугами, а по волі Божій, перебуваючи у цій високій столиці блаженного Апостола Петра, ми постійно звертаємо у тривозі наші погляди у всі частини Християнського суспільства з тим, щоб у відповідності з нашим обов’язком виконати нашу пастирську волю, а в цей найтяжчий час ми пристрасно прагнемо разом з суспільством розвіяти велику бурю, що підняли єретики разом з невірними... З усім старанням прагнемо підняти нашим Батьківським закликом на… захист віри і суспільства наших синів - католицьких правителів, а також нації і народи, які прославилися у війні. Ми знаємо яке славне Твоє Козацьке військо, і тому воно може бути дуже корисним Християнському суспільству в боротьбі з спільними ворогами нашої віри. Тим паче, що ми поінформовані про Твою сміливість і знання військової справи: адже Ти не поступаєшся хоробрішим людям у сміливості та вмінні командувати військами... (виділ. – Авт.)”⁹⁶.

Окремим листом Папа римський також звертався до усіх запорозьких козаків: “...ніщо не надає воїнам більшої хоробрості, ніщо не сприяє так військовій славі, ніщо так не важливо для майбутньої слави, як спільний захист Християнського суспільства, турбота про нашу святу релігію і жертвування життя і крові, якщо буде необхідно, за велич християнського імені, особливо у цей час, коли найжахливіший турецький тиран настільки запалився ненавистю проти Християн... Ви ж, відважні воїни, покриєте себе, як надійні військові слуги Господні, безсмертним пальмовим вінком, який ніколи не зав’яне...”⁹⁷.

У зв’язку з тим, що запорозькі козаки на прохання австрійського імператора перебували у військовому поході (близько 2-х тисяч козаків під керівництвом отамана Григорія Лободи атакували турецьку фортецю Білгород та захопили Ізмаїл⁹⁸), представник Ватикану зустрівся з воєводою Речі Посполитої Костянтином Острозьким, а також з “дніпровськими” козаками Семерія (Северина) Наливайка, які дислокувалися на Cхідному Поділлі. У листі до Риму від 14 жовтня 1594 р. О. Комулович повідомляв, що у результаті переговорів українці спочатку погодилися організувати спільний з молдавським господарем похід на татарські володіння у Північному Причорномор’ї. Але після отримання від представника Ватикану символічної грошової винагороди С. Наливайко відразу ж вирушив на чолі більш ніж 2-х тисяч козаків у напрямку Тягині та Килії. 23 жовтня ватиканський дипломат повідомляв до Відня, що на початку осені на війну проти турків відправилося 12-тисячне військо з східних воєводств Речі Посполитої, в т. ч. 6 тисяч “дніпровських” козаків⁹⁹.

Об’єднане козацьке військо на чолі з С. Наливайком, Я. Оришовським та Г. Лободою напало на залежну від Османській імперії Молдавію й оволоділо її столицею Яссами. В результаті цієї перемоги українців, молдавський господар Аарон відмовився від турецької протекції й перейшов на бік християнської коаліції. Наступного, 1595 р., виконуючи зобов’язання перед Священною Лігою козацькі підрозділи штурмують одні з наймогутніших турецьких фортець у Північному Причорномор’ї - Ізмаїл, Килію та Браїлів. Влітку того ж року, на запрошення австрійського імператора та угорського короля, С. Наливайко на чолі 2-тисячного загону вже воює проти Османів на землях Угорщини. Це стало однією з перших військових операцій українського козацтва на теренах Центральної Європи.

Окрім планів Священної Ліги інтелектуали багатьох європейських країн продукують власні проекти боротьби з Османською імперією. Не відступили від цієї “моди” й представники тогочасної культурної еліти Речі Посполитої. Протягом 90-х рр. ХVІ ст. уродженець Холмщини, київський католицький єпископ Йосиф Верещинський опублікував ряд публіцистичних творів, в яких наскрізною думкою проходила ідея організації загальноєвропейської війни з мусульманами. В одній із своїх праць (1597) Верещинський пропонував набрати боєздатне військо у Польщі за рахунок спеціального податку й організувати три військові експедиції проти турків. Окрім поляків та литовців до цих походів пропонувалося залучити московитів, а також українське козацтво. Загалом у війні проти Стамбулу мали взяти участь 425 тисяч чоловік, набрані у християнських країнах Європи¹⁰⁰.

Від початку 70-х pp. активні наступальні дії козаків на Великому кордоні стали справляти помітний стримуючий вплив на політику кримської та ногайської знаті щодо українських земель¹⁰¹. Зокрема, в травні 1576 р. під тиском кримських мурз, наляканих загрозою нападу козацького війська, хан уперше в історії українсько-татарських відносин відмовився від походу в Україну¹⁰². Українське козацтво стає також дійовою силою як внутрішньополітичної боротьби в Молдавському князівстві, так і його протистояння з Османською імперією. Не випадково до кінця XVI ст. 15 з 27 претендентів на молдавський престол шукали його підтримки¹⁰³.

У середині 1570-х pp. активізувалися відносини козацтва з Московською державою (взимку 1576 р. було прийнято посольство царя Івана IV), що прагнула заручитися його допомогою в боротьбі з Кримським ханством; розвивалися дружні взаємини з донськими козаками. Своєю зовнішньополітичною діяльністю козацтво починає дедалі активніше впливати на характер відносин Порти з Річчю Посполитою. Прикметним є той факт, що польський уряд став убачати в українському козацтві окремішню самодостатню спільноту, від якої приймав посольства. Так, запорозькі посли були присутні на коронації Баторія. У вересні 1578 р. король прийняв 5 послів, котрі засвідчили згоду виконувати службу на його користь. У складі посольств, які зазвичай обиралися на радах, перебували писар, гонець для доставки донесень, конюх, кухар, швець і (в разі потреби) перекладач¹⁰⁴.

Ефективна участь козацьких загонів у війні Речі Посполитої з Московською державою (1579-1581) та успішні виправи проти татар і турків у першій половині 1580-х pp. привернули увагу ватиканських дипломатів, які намагалися переконати польський уряд у доцільності залучення козаків на бік антитурецької коаліції. А член посольства Ватикану до Польщі К.Ґамберіні у 1584 р. навіть вступив було в переговори з ватажком козаків, вочевидь, Я.Оришовським. Того самого року останній вирядив перше посольство до хана з пропозицією укласти мирну угоду, що передбачала б спільні дії проти турків¹⁰⁵. Хоча ця місія зазнала невдачі, вона все ж засвідчила появу нового напряму в козацькій дипломатії.

Продовження походів козаків у другій половині 80-х pp. на турецькі міста, зруйнування ними Тягина, Білгорода, Очакова й Козлова загострили до меж відносини між Річчю Посполитою та Портою. У листі від 2 лютого 1590 р. султан Мурат III вимагав від короля: "... розшукайте усіх козаків і всіх до одного знищіть, щоб про них і пам’яті не залишилось і щоб ніколи й на спомин їхнього імені не було"¹⁰⁶. Антикозацькі заходи польського уряду стали однією з причин потужного повстання 1591-1596 pp., що стало важливою віхою на шляху суб’єктивізації українського козацтва у міжнародних відносинах.

Уже діючи як самостійна військово-політична сила, Військо Запорозьке в 1592 р. надіслало посольства до Москви й – уперше – до володарів Австрії та Швеції. Наступного року, коли спалахнула П’ятнадцятирічна війна між Австрійською та Османською імперіями й розпочалося створення християнської спілки держав – "Священної Ліґи", Австрія й Ватикан вирішили, всупереч позиції Польщі, залучити до неї козацтво. В листопаді 1593 р. папа Климент VIII звернувся до нього з двома буллами, закликаючи до боротьби проти мусульманської агресії для захисту "християнського суспільства". Після переговорів весною 1594 р. з представниками козацтва ватиканського посла О.Комулео та в червні на Січі австрійського посла Е.Лясоти було укладено угоду з Австрією, що передбачала участь Війська Запорозького у воєнних діях проти турків у Молдавії. Так уперше козаки стали самостійними учасниками антитурецької коаліції, що істотним чином змінило їхній статус у міжнародних відносинах Південно-Східної Європи. Успішні дії козацьких загонів на теренах Молдавії та Угорщини в 1594-1595 pp. сприяли переходу на бік антитурецької коаліції Молдавії, Валахії й Трансільванії (Семиграддя)¹⁰⁷.

На цей час у Війську Запорозькому вже сформувався певний дипломатичний етикет відправлення та прийому посольств. Вирішальна роль у розробленні інструкцій своїм посланцям і проведенні переговорів з іноземними послами належала не гетьману й старшині, а військовій (Генеральній) козацькій раді. Як засвідчує щоденник Е.Лясоти, на Січі існувала традиція першочергового прийому послів від володарів, котрі мали найвищі титули. Зокрема, гетьман вибачався перед ним за те, що спочатку було надано аудієнцію московському послу, хоча вони знають, що „його цісарська величність є найважливішим серед усіх християнських володарів, і тому його послів треба вислуховувати першими"¹⁰⁸. Перед зібранням козацької ради (кола) для аудієнції послу останнього міг відвідати гетьман зі старшинами, щоб розв’язати організаційні питання. Прибувши на раду й передавши їй листа, посол мусив залишити її. Лист зачитувався прилюдно, й для обговорення висловлених у ньому пропозицій збиралися дві ради: чорна та старшинська. Якщо їм вдавалося порозумітися, тоді обиралися повноважні депутати для проведення з послом подальших переговорів (зазвичай вони відбувалися не в окремому місці, а посередині майдану, де провадилася військова рада). Дійшовши певних рішень, депутати виносили їх на обговорення військової ради, що приймала остаточну ухвалу. При цьому вона домагалася фіксації умов укладеної угоди у формі документа¹⁰⁹. Впродовж першої половини XVII ст. цей етикет прийому посольств удосконалювався.

В другій половині 90-х pp. XVI ст. козацтво надавало істотну допомогу в боротьбі з турками волоському господарю М.Хороброму, з яким підтримувалися дипломатичні відносини¹¹⁰. Протягом першого десятиріччя XVII ст. значно зросла роль козаків у міжнародних відносинах Східної Європи, оскільки вони взяли активну участь у подіях громадянської війни в Московській державі ("Смути") та воєнних діях польської армії проти царських підрозділів. Водночас козацтво не припинило виправ проти Криму й Порти, які з 1606 р. очолив легендарний гетьман П.Сагайдачний, а також установило контакти з грузинськими князями й узяло під охорону їхні торговельні судна на Чорному морі. Ці акції набули широкого міжнародного резонансу й сприяли перетворенню Війська Запорозького на впливовий самодостатній військово-політичний чинник міжнародних відносин у Східній і Південно-Східній Європі¹¹¹.

Означений аспект діяльності козацтва відіграв важливу роль у розвитку його самосвідомості, осмисленні ним свого призначення у суспільно-політичному житті. В другому десятиріччі XVII ст. козацтво перебрало на себе функцію виразника й захисника національно-конфесійних інтересів усього українського народу: інтенсивно формувало на півдні Київського воєводства зародки державних інституцій, чим, по суті, виводило контрольовану територію "з-під державних впливів метрополії"¹¹², відновило у 1620-1621 pp. ієрархію православної Церкви. Тим самим зовнішня політика Війська Запорозького почала втрачати станову спрямованість і набувати рис загальнонаціональної. Так, у червні 1621 р. козацька рада, прийнявши польське посольство, ухвалила не лише надати військову допомогу Речі Посполитій проти Туреччини, а й вирядити посольство до Варшави, щоб домагатися визнання православної ієрархії й повернення захоплених уніатами церков і монастирів¹¹³.

Зростання ролі Війська Запорозького у міжнародних відносинах, його прагнення відігравати в них самостійну роль викликали занепокоєння польського уряду, котрий безуспішно намагався заборонити козацтву "порушувати мир польської держави з її сусідами". Зі свого боку, Військо Запорозьке домагалося визнання за ним права на дипломатичні стосунки з окремими країнами¹¹⁴, які помітно пожвавилися в кінці другого десятиріччя. 1618 р. П.Сагайдачний і полковник О.Голуб відправили посольство до іранського шаха Аббаса II, щоб домовитися про спільні дії проти Османської імперії. Не виключено, що серед козаків існувала група осіб, яка схилялася до порозуміння з Портою. У 1620 р. посольство гетьмана відвідало Москву¹¹⁵.

В цілому зовнішньополітична діяльність козацтва в кінці XVI-на початку XVII ст. не лише справила істотний вплив на процес його становлення як стану, а й започаткувала формування української дипломатії.