СПІВВІДНОШЕННЯ ПРАВОВОЇ ГЛОБАЛІСТИКИ ТА ТЕОРІЇ ПРАВА

СПІВВІДНОШЕННЯ ПРАВОВОЇ ГЛОБАЛІСТИКИ ТА ТЕОРІЇ ПРАВА

Починаючи з 60-х років ХХ століття вчені почали активно цікавитись глобальними проблемами людства. Відповідно можна стверджувати, що в цей період зароджується нова галузь знань, що поєднує в собі існуючі дослідження «класичних» наук (філософії, соціології, культурології, теоретико-правових вчень тощо) та дослідження, обумовлені викликами сучасності, перш за все – глобалізаційними процесами, що відбуваються у світі та призводять до трансформації усіх сфер суспільного життя. Така галузь знань отримала назву «глобалістика». Проте не можна сказати, що на сьогодні існує єдиний підхід до розуміння сутності цієї науки. Більше того, досі тривають дискусії з приводу того чи є глобалістика наукою взагалі.

Ми визначаємо глобалістику як інтегральну, міждисциплінарну науку, спрямовану на дослідження загальних та специфічних закономірностей трансформації світу, світових зв’язків, усіх сфер суспільного життя під впливом глобалізаційних процесів, а також причин, умов та наслідків виникнення, розвитку та існування глобалізації.

Вважаємо найбільш доцільним виділити напрями глобалістики відповідно до основних напрямів впливу глобалізації на суспільне життя:

1. 
   Фінансово-економічна глобалістика – присвячена дослідженню процесу взаємозалежності різних секторів ринку капіталу, що характеризується формуванням, акумулюванням та використанням фінансових ресурсів в умовах зростаючої масштабності, відкритості, диверсифікації та інтеграції міжнародних потоків у світовому економічному просторі, в основі якої є зміни на фінансових ринках.
   
2. 
   Політична глобалістика – присвячена дослідженню становлення всесвітнього демократичного уряду, перспективі створення глобального громадянського суспільства, яке буде використовувати спільні правові принципи і норми.
   
3. 
   Екологічна глобалістика – об’єднує дослідження процесу формування і подальшого розвитку єдиного загальносвітового еколого-економічного простору шляхом забезпечення міжнародної екологічної безпеки на основі розповсюдження нових технологій, екологічних інновацій, участі у глобальних угодах у сфері охорони навколишнього природного середовища, формування міжнародного ринку торгівлі квотами.
   
4. 
   Господарська глобалістика – присвячена дослідженню міжнародних господарських зв’язків, інтернаціоналізації господарського життя та соціально-економічного поступу людства.
   
5. 
   Інформаційна (комунікаційна) глобалістика – дослідження процесу виходу інформаційних процесів за межі територіальних держав та їх національних юрисдикцій, що сприяє поширенню цінностей масової культури.
   
6. 
   Правова глобалістика – дослідження неперервного, об’єктивно існуючого, загальносвітового процесу, який поширюється на правовідносини в усіх без винятку сферах суспільного життя, що мають світове значення, обумовлює виникнення взаємозв’язків та взаємозалежності між суб’єктами таких правовідносин, сприяє уніфікації, стандартизації норм прав, створенню єдиного правового простору та дослідження наслідків такого процесу.
   

Нас в першу чергу цікавить яким чином співвідносяться правова глобалістика та теорія права. Між цими напрямами знань багато спільних рис, а саме:

• 
  і правова глобалістика, і теорія права спрямовані на дослідження різноманітних правових інститутів, права як такого;
  
• 
  спрямовані на прогнозування, моделювання майбутнього розвитку права;
  
• 
  спрямовані на виявлення та дослідження найважливіших сфер суспільного життя, які потребують правового регулювання, тощо.
  

• 
  об’єктом дослідження теорії права є безпосередньо право, правової глобалістики – процеси глобалізації в правовій сфері;
  
• 
  теорія права досліджує право від моменту утворення, на різних етапах його розвитку, глобалістика досліджує його тільки в умовах глобалізації;
  
• 
  правова глобалістика тісно пов’язана з іншими видами глобалістики і тому розглядає глобалізацію правової сфери суспільного життя як частину цілісної системи, теорія права є більш відокремленою наукою і розглядає, в основному, державно-правові явища.
  

• 
  дослідження в рамках теорії права глобалізму (наукової концепції, згідно з якою еволюція людства неминуче призводить до стирання державних кордонів, утворення глобального суспільства, існування якого забезпечується нормами єдиного світового права);
  
• 
  трансформація розуміння значення права, різноманітних правових категорій в сучасних умовах;
  
• 
  трансформація теорії права як науки та як навчальної дисципліни.
  

Важливою складовою розвитку суспільства є гендерна демократія, яка утверджує громадянські, політичні та соціальні права особи без дискримінації статі. Основою тендерної демократії є принцип рівної і рівноцінної громадянської гідності чоловіків і жінок. Цей принцип пронизує всю систему державної політики та її реалізації державними органами.

Особливої значущості захист і забезпечення соціальних прав особи набули в Україні в наш час, в умовах відмови від соціалістичних цінностей і переходу до ринкових відносин, коли суспільство виявилося не готовим до різних змін, що викликало кризу в усіх сферах суспільного життя. Усі ці фактори призводять до зниження життєвого рівня громадян, їх соціальної захищеності. Суспільство стикається з серйозною проблемою - необхідністю соціального захисту людей, забезпечення прав громадян, передусім створення соціальних прав, особливо рівності прав і можливостей жінки і чоловіка.

Більше того, крім законодавчого визначення і закріплення соціально-економічних прав, потрібна скоординована система гарантій здійснення цих прав. У законодавчій і правозастосовчій практиці тільки починає формуватися традиція поваги людської гідності, прав і свобод. Великого значення в цих умовах набуває ґендерно чутлива політика. Принцип рівності жінок і чоловіків є окремою складовою принципу соціальної рівності, але з огляду на його надзвичайну актуальність, а також через наявність глибоких історичних коренів дискримінації жінок закріплюється як окреме нормативне положення в міжнародному та європейському праві.

У Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права визначено, що «згідно з Загальною декларацією прав людини ідеал вільної особистості, що користується громадянською і політичною свободою, і свободою від жаху і злиднів, може бути здійснений тільки, якщо будуть створені такі умови, за яких кожний зможе користуватися своїми економічними, соціальними і культурними правами, так само, як і своїми громадянськими і політичними правами».

Тому особливої уваги потребує закріплення обов’язку держав щодо забезпечення практичного здійснення принципу рівноправності, вжиття в усіх галузях заходів для всебічного розвитку та прогресу жінок.

На сьогодні в процесах становлення права в цілому та розвитку прав особи зокрема ідея рівності відіграє головну структуроутворюючу роль. Сучасна юридична думка дійшла розуміння того, що право сприймається насамперед як права людини, які, незважаючи на їх природну даність, не можуть бути реалізовані без відповідного закріплення в нормах позитивного права. Еволюційно права людини розвивалися від надання їх в нормативно-правових актах окремим соціальним групам та станам, потім гарантування державою прав людини своїм громадянам, і, нарешті, визнання прав і свобод кожного індивіда на всій земній кулі.

Таким чином, ідея прав людини сформувалась як певний правовий ідеал, на досягнення якого орієнтований розвиток національного законодавства, а способами забезпечення якого є загальні принципи права. Одним із основних правових принципів є принцип рівності.

Правовий принцип рівності означає відсутність будь-якої нерівності чи обмежень прав особи і громадянських свобод. Його реалізація передбачає існування справедливого суспільного устрою, в якому політико-правові реалії забезпечують максимальне дотримання прав особи. У правовій площині ґендерна рівність функціонує як складова загального принципу рівності. Заснована на природно-правовій концепції, вона водночас відрізняється від інших структурних елементів принципу юридичної рівності, зокрема рівності незалежно від віку, національності, раси, тому що в юридичному вимірі має два аспекти: рівні права та рівні можливості.

Особливістю принципу ґендерної рівності є його комплексний характер. Цивілізаційна цінність гендерної рівності має більш широке, ніж суто юридичне, значення і включає рівність перед законом, рівність можливостей та рівність результатів. Категорія рівних результатів є «наймолодшою» серед складових гендерної рівності і ще не до кінця сформульована в сучасному праворозумінні. Найскладніше визначитися у розумінні рівності статей як рівності результатів, оскільки різні народи можуть слідувати різними шляхами в досягненні гендерної рівності.

Теоретичне переосмислення принципу рівності незалежно від статі та формулювання проблеми гендерної рівності, по суті, веде до нового етапу в розвитку прав особи. На базі вже існуючих політичних, економічних та соціальних прав виникає нове покоління прав, яке має гендерний вимір: права особи-жінки та права особи-чоловіка. Жінка і чоловік є рівними, але відмінними, і вони рівноправні у своїй відмінності. Їх відмінності - це особливості тієї чи іншої статі, і вони мають бути враховані шляхом надання жінкам і чоловікам особливих груп прав і відповідних механізмів для реалізації цих прав.

Таким чином, гендерні відносини безпосередньо залежать від загального стану дотримання прав особи в державі. Особа позбавлена чи обмежена в своїх основних правах навіть не завжди здатна ідентифікувати в загальному ігноруванні своїх прав ознаки гендерної дискримінації. Зневірена у праві та проникнута витоками правового нігілізму така особа найменше сподівається на виправлення свого становища за допомогою правових засобів та механізмів.

«Тому чоловік покидає свого батька й матір, і пристає до своєї жінки, і стануть вони одним тілом» - це твердження, які постійно повторюються священослужителями у всіх храмах різних конфесій, уділяючи тайну вінчання. Говорячи про подружнє життя, святий Павло, цитуючи книгу Буття, додає: «це велика тайна, а я говорю про Христа і Церкву». Ці слова, які постійно звучать у всіх церквах, вводять нас у розуміння багатогранного багатства подружнього життя.

Подружнє життя пригадує цілий акт творення Всесвіту, який досягає своєї вершини в людині, створеній за образом і подобою свого Творця, і підкреслює вимір спілкування: особа не створена, щоб бути самотньою. Вона покликана, щоб працювати та опановувати землю. Людина потребує помічника, подібного до неї, з якою творить одне тіло.

Таїнство вінчання є ще глибшим, якщо воно «відноситься до Христа і до Церкви». У тайні Христа, в дійсності, відкриваються стосунки створіння зі своїм Господом, який перевищує його і за Його образом воно було створене. Господь Бог покрив його своєю славою перед падінням і таємно супроводжує його в усі дні цього життя. Літургійні тексти виражають цей вимір спілкування у різноманітних видах, в яких просять для наречених миру, любові, згоди і добробуту, поміркованості, чистого ложа, бездоганної поведінки, правди, вірності даному слову та постійності у святому союзі. Цей союз походить від Господа, згідно зі взірцем, який повинен не лише характеризувати подружнє життя, але й надихати співжиття усієї людської сім’ї, за прикладом Господа, який прийшов собою знищити ворожнечу, зібрати в одне усіх роз’єднаних, і примирити всіх з Богом, взявши Церкву за обручницю, віддаючи себе за неї та очищаючи її так, щоб показати її святою та непорочною. Любов між чоловіком і жінкою стає плодовитою і веде до народження дітей, а це є здійсненням обіцянки, даної Авраамові, якого вибрав Бог, щоб стати отцем численних народів.

Канон 783 § 1 Кодексу Канонів Східних Церков нагадує душпастирям про їхній обов’язок дбати про вірних, які готуються до подружнього стану, щоб вони були приготованими та поінформованими про значення християнського подружжя, про притаманні йому ознаки єдності і нерозривності на образ бездоганної злуки Христа з Церквою, і про обов’язки подружжя щодо себе і дітей.

Канон 784 Кодексу Канонів Східних Церков звертається до партикулярного права Церкви у справі іспиту наречених та опитування стосовно їхнього вільного стану та їхнього хрещення. Потрібно відзначити, що на відміну від Латинського Кодексу Канонічного Права (канон 1065), Кодекс Канонів Східних Церков вживає лише термін хрещення і не посилається на миропомазання. Це пояснюється тим, що миропомазання у східній релігійній традиції повинно уділятися разом з хрещенням.

Невід’ємним елементом для встановлення подружжя є згода, якою чоловік і жінка взаємно себе віддають і приймають одне одного. Названа цілковита згода душі має відповідати словам або знакам, які вживаються при вінчанні.

Тільки ті подружжя правосильні, які укладаються згідно зі священним обрядом, тобто у присутності і за благословення місцевого ієрарха, пароха або священика, якому від першого або другого було надане повноваження благословити подружжя. Можна також укласти шлюб у присутності самих свідків, якщо немає можливості покликати або з поважної причини доступитись до компетентного священика, якщо є небезпека смерті одного з подружжя, або якщо передбачається, що такої можливості не буде з поважної причини ще деякий час. У такому випадку, якщо це можливо, необхідно покликати священика іншої конфесії, щоб благословив подружжя.

Потрібно зазначити, що обов’язок дотримуватися священного обряду, тобто одержати благословення священика для дійсності подружжя характерне тільки для східного канонічного права. У Латинській Церкві вимагається лише присутність місцевого ієрарха або пароха, або уповноваженого священика чи навіть диякона. У східній традиції священик не тільки має бути присутнім, але й має благословити подружжя. Благословляти – означає діяти як правдивий служитель таїнства, завдяки своїй владі по-священичому освячувати так, щоб подружжя були з’єднані Богом на образ бездоганного шлюбного союзу Христа із Церквою й могли бути посвяченими один одному таїнственною благодаттю.

Канон 832 § 3 Кодексу Канонів Східних Церков також уточнює що коли, через виняткові обставини, шлюб відбувся лише в присутності свідків, то супруги повинні якнайскоріше одержати від священика благословення їхнього подружнього життя.

Місцевий ієрарх чи парох в межах своєї території вправі благословляти подружжя, навіть тоді, коли принаймні одна з двох сторін належить до іншої Церкви. Щодо надання повноважень благословення подружжя, канон 830 § 1 Кодексу Канонів Східних Церков говорить, що місцевий ієрарх і парох можуть надавати священикам будь-якої Церкви, навіть Латинської Церкви, повноваження благословити подружжя в межах своєї території. Так само місцевий латинський ординарій чи парох можуть надавати східним священикам повноваження бути присутніми і благословляти подружжя вірних латинського обряду. Необхідно також враховувати такий факт, коли ієрарх чи парох належать до іншої Церкви, дотримуючись норми канону 916 Кодексу Канонів Східних Церков, відправа, щоб була дозволеною, має відбутися за літургійним обрядом Церкви супругів, або одного з них, до якої вони або він (вона) належать. Тому відправа в іншому обряді є незаконною.

У випадку мішаних шлюбів між східними католиками і православними, приписана канонічним правом форма вінчання, тобто норма заключення подружжя в присутності місцевого ієрарха чи пароха або їхнього уповноваженого, делегованого ними, вимагається тільки для дозволеності. Для правосильності шлюбу вимагається лише благословення священика.

Канон 782 Кодексу Канонів Східних Церков звертається до теми заручин, які передують одруженню. Але даний церковно-правовий акт уточнює, що обіцянка одружитись не дає підстав вимагати здійснення подружжя, тобто це не можна вважати обов’язком особи вступити до шлюбу. У практиці, яка існує століттями і ще сьогодні використовується у багатьох Церквах, заручини, які часто називають «обрядом обручок», звичайно відбуваються разом із шлюбним обрядом, який називають «чином вінчання». Особливе значення обряду заручин полягає в тому, що він є виявом згоди майбутніх супругів, в той час як вінчання має на меті безпосередньо ввести їх у повноту подружнього життя. Зміст обряду заручин передбачає не лише просту обіцянку, а стале зобов’язання подружжя одне перед одним. Тому заручини не варто здійснювати поверхнево чи на початку планів про одруження. Особливі літургійні обряди для перших кроків реалізації цих проектів - менш серйозні і менш дефінітивні, вони існують у різних Церквах і є частиною традиції, яка в даний час не сповнюється в інших. Краще розуміння і можливе відновлення цих обрядів можуть сприяти освяченню різних моментів у дорозі християнських пар, аж до її повного завершення.

Гуріна О.О.

аспірантка НПУ ім. М.П. Драгоманова

СОЦІАЛЬНО-ПРАВОВИЙ ЗАХИСТ ПРАВА НА ОСВІТУ В УКРАЇНІ

Право на освіту в об’єктивному розумінні – правовий інтитут, система правових норм, яка регулює ту частину суспільних відносин, які пов’язані з набуттям знань, що сприяють розвитку самої особистості, професійних навичок. Будучи закріпленим законодавчим шляхом, воно стало частиною об’єктивного права, сукупністю правових норм в рамках діючого позитивного права.

Механізм соціально-правового захисту відображає права і свободи як вищу соціальну цінність, ступінь забезпечення рівності суб’єктів правовідносин, закріплює в суспільній правосвідомості поняття прав людини як пріорітетного порівняно з іншими соціальними цінностями, основне призначення якого полягає в гарантуванні і захисті суб’єктивних прав та їх поновленні. В найбільш широкому розумінні, до механізму забезпечення прав і свобод людини включають соціально обумовлений та законодавчо закріплений комплекс узгоджених дій суб’єктів щодо реалізації передбачених суб’єктивних правом благ. На інституційному рівні цей механізм представлений системою органів і засобів, що здійснюють гарантії реалізації та захисту прав і свобод людини. Як явище державно-правової дійсності, механізм забезпечення прав і свобод людини включає як загальносоціальні, так і власно юридичні гарантії прав і свобод людини.

Соціальна і юридична роль механізму забезпечення прав і свобод людини проявляється в тому, що він сприяє: вияву змісту і перспектив розвитку прав і свобод людини в межах громадянського суспільства і правової державності, збільшенню їх каталогу; виявленню ефективних засобів по дотриманню, охороні та захисту прав індивідів та їх спільностей аналізу соціальних функцій держави, їх відповідності меті світового співтовариства – забезпечення гідного рівня життя.

Реалізація конституційних прав і свобод громадян означає втілення їх в життя й задоволення потреб і інтересів у процесі використання конституційних прав і свобод. Права, свободи й обов’язки людини і громадянина реалізуються на основі принципу рівності. Насамперед зазначений принцип впливає на реалізацію соціально-економічних прав. Здійснення громадянських і політичних прав зазвичай не пов’язано із суттєвими матеріальними витратами, не вимагає значних коштів з боку держави і суспільства та, зрештою, самих громадян. А ось використання економічних, соціальних і культурних прав стає можливим, як правило, лише за наявності неабияких ресурсів у розпорядженні держави, суспільства й, у багатьох випадках, громадян та їх об’єднань. Економічні, соціальні та культурні права торкаються таких важливих сфер людини, як підприємницька й інша економічна діяльність, власність, праця, відпочинок, здоров’я, освіта, і покликані забезпечити матеріальні, духовні й інші соціально важливі потреби особи.

Конституція України надає всім рівні можливості для реалізації конституційних прав і свобод, але виявляється, щоб скористатися такими можливостями, іноді необхідною є наявність відповідних умов, насамперед матеріальних.

Умови життя особи і можливості реалізації нею конституційних прав і свобод певним чином залежать від приналежності людини до тієї чи іншої соціальної групи, насамперед – до певного класу. Суттєві розбіжності в умовах і способі життя мають місце між соціально-демографічними групами (молоддю, жінками, людьми похилого віку і ін.) і соціально-територіальними групами (міські й сільські мешканці, населення різних регіонів і поселень). Так, згідно з ч. 2 ст. 24 Конституції України місце проживання не повинно впливати на рівність прав і свобод людини, однак воно суттєво впливає на можливість реалізації деяких інших, також гарантованих Конституцією прав, зокрема право безоплатно здобути вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі (ч. 4 ст. 53). А також, безумовне виконання законодавства в царині освіти, впровадження державних стандартів загальної середньої освіти, системи тестування й перевірки рівня загальноосвітньої підготовки учнів. Особливої уваги заслуговують діти, які живуть у винятково важких соціальних умовах (діти-сироти, діти, позбавлені батьківського піклування).

Джолос С.В.

аспірант кафедри теорії держави і права ОНЮА

НАПРЯМИ УДОСКОНАЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ В ЕПОХУ ПОСТМОДЕРНУ

Актуальність даного дослідження обумовлена необхідністю пошуку шляхів протидії глобальним і локальним кризовим явищам.

Метою дослідження є аналіз загальних причин негараздів і суспільно-політичної нестабільності в ряді країн світу, і зокрема в Україні, й окреслення основних засад забезпечення порядку і добробуту.

В загальному плані дослідженням проблеми удосконалення державного буття займалося чимало мислителів, починаючи з Платона, Н. Макіавеллі, Ж. Бодена, Т. Гоббса та ін. Серед сучасних дослідників слід назвати таких, як В.П. Горбатенко, А.Д. Керимов, В.В. Мадіссон, Ю.М. Оборотов, В.М. Співак, В.С. Філонич, Ф. Фукуяма, Ф. Хайєк, В.Є. Чіркін.

Слід сказати, що в епоху постмодерну глобалізація стає чи не основним викликом національній державі. Їй властиві грубий тиск транснаціональних корпорацій на розвиток національних економік і на процеси прийняття політичних й економічних рішень; постійний акцент уваги на суто фінансово-прибутковій діяльності і недооцінка соціальних аспектів; обмеження суверенітету держав і націй; втілення концепції ліберально-ринкової держави, що сприяє усуненню держав від реального впливу на ряд процесів (передусім економічного плану); зіткнення різноманітних міждержавних інтересів (В.М. Співак) тощо.

Глобалізація являє собою низку процесів, що утворюють єдиний світ (Р. Робертсон) і часто ототожнюється з американізацією, здійснюваною за допомогою демократизації, яка часто використовується США як привід для агресії (Вікіпедія). Т.ч., США є провідником глобалізації, яка виявляється близькою від неоімперіалізму. Останній може втілюватися у різноманітних формах: від поширення неопротестантських вірувань, закабалення держав і діяльності міжнародних організацій до відкритої збройної агресії тощо.

Вельми яскравим прикладом є Україна, де панує системна криза, третина віруючих підконтрольна неопротестантським церквам заходу, підірвано суспільну мораль і здоров’я нації, помаранчева революція привела до влади проамериканську силу, політика фритредерства загрожує економіці тощо.

Причиною бід в Україні є проведення реформ у дусі монетаризму (В.С. Філонич), який передбачає майже повне невтручання держави в економіку (Вікіпедія). Звідси маємо занепад економіки і суспільства, системну кризу, вульгаризацію, хаос і т.д., що дозволяє США маніпулювати і використовувати Україну у грі проти Росії, що створює небезпеку для слов’янських та ін. народів.

Тож, якщо держава хоче вистояти на світовій політичній арені, вона має бути сильною і протидіяти демократизації, американізації і глобалізації, найбільш придатною для поширення яких є ліберально-демократична модель держави.

Відповідно, сильною і насправді самостійною, спроможною протидіяти названим явищам є консервативна авторитарно-етатистська держава.

Консерватизм являє собою особливу психологічну установку індивіда, а також напрям соціальної філософії та політичної ідеології, які засновані на прагненні уникнути значних змін у культурі, соціальних відносинах та ін. способах людської діяльності, а також зберегти якомога більше значимих елементів повсякденного і суспільно важливого буття. Традиційні поступлати консерватизму є наступними: визнання важливої ролі релігії в житті суспільства; визнання суспільства плодом природного розвитку, а не довільного конструювання; не менша значимість інстинктів і почуттів людини, ніж розум; невід’ємність прав людини від її обов’язків перед суспільством; ієрархічність суспільства і нерівність людей відповідають їх природі, тому є необхідними; існуючий порядок краще ризикованих проектів перебудови суспільства; визнання важливої ролі держави у житті суспільства (С.В. Лінецький).

Тож, консерватизм необхідний для протидії американізації і превалюванню егоїстичних інтересів в умовах демократії, він забезпечує незмінність цінностей і соціального буття, дружбу традиційних союзників, духовну силу й єдність суспільства, впорядкованість на засадах аристократизму і державництва тощо.

Іншим важливим напрямом удосконалення сучасної держави є утвердження в ній авторитаризму, як найбільш ефективної форми влади.

Авторитаризм вважається виправданим і природним за умови краху старих соціальних структур, переходу до нових. Він є досить поширеним (певні монархії, диктаторські режими, військові хунти і т.п.), що пояснюється рядом його позитивних можливостей, особливо при проведенні радикальних реформ: забезпечення громадського порядку, проведення швидкої реорганізації соціальних структур, концентрація зусиль і ресурсів для виконання конкретних завдань (В.П. Горбатенко, В.В. Мадіссон) тощо. Як відзначає В.В. Бушанський: «Уже закономірність виникнення авторитаризму уможливлює його певне виправдання. Усвідомлення його функціональності показує, що авторитарні важелі управління варто використовувати, а не ігнорувати».

Ще одним важливим напрямом удосконалення держави в епоху постмодерну є етатизація, тобто розбудова держави на засадах етатизму – ідеології, що є антиподом анархізму і розглядає державу як найвищий результат і мету суспільного розвитку, обґрунтовує необхідність її втручання в економічне і політичне життя суспільства і т.ін. (С.Л. Лисенков).

Етатизм в економіці виправдовується тим фактом, що у сучасності державний сектор розвинутих країн використовує близько 50-70% ВНП (Ф. Фукуяма), що означає загрозливість державного невтручання.

Політичний етатизм виправдовується сутністю держави, як спільноти, в основі якої лежать народ, територія, суверенна влада. При цьому, її его «розмите» тричленним єством, а сама вона – винахід, покликаний забезпечити добробут.

В основі сильної держави лежать володіння значним владним потенціалом, широка сфера впливу державно-владних структур, духовна влада, легітимність, здатність мобілізувати увесь народ і соціальні групи на вирішення суспільних задач, національна орієнтація і відповідальність еліти (А.Д. Керимов) тощо.

Тож, постмодерна держава повинна бути консервативною, авторитарною та етатистською, мати елітарну владу, суверенітет якої підкріплений легітимністю і добрим військом, аби здолати кризові явища й оптимізувати життя суспільства.

Зубенко А.В.

аспірантка кафедри теорії та історії держави та права

Інституту політології та права НПУ ім. М.П. Драгоманова