Клуб сімейного дозвілля


Почалося їхнє життя втікачів



бет11/36
Дата11.07.2016
өлшемі2.24 Mb.
#191299
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   36

Почалося їхнє життя втікачів.

Арлетт нашептала мені про це життя більше, ніж я бажав би знати, але в мене не вистачає мужності викласти тут щось більше за кілька окремих фактів. Якщо ви бажаєте взнати біль­ше, напишіть до Публічної бібліотеки Омахи. За якусь неве­личку плату вони надішлють вам зроблені на гектографі копії статей, що мають стосунок до «Закоханих бандитів», як їх то­ді прозвали (і як вони самі себе називали). Вам, можливо, на­віть вдасться розшукати статті у вашій місцевій пресі, якщо ви живете не в Омасі; завершення їхньої історії виявилося та­ким трагічно зворушливим, що забезпечило увагу загально­національної преси.

Красунчик Генк і Ніжна Шеннон, називали їх у «Ворлд- Гсралд». На фотографіях вони виглядають неймовірно юни­ми. (Та, звісно, вони такими й були.) Я не хотів дивитися на ті

Нова модель «Oldsmobile 46Т Touring» (випуску 1921 року) коштувала 950$; випускалася компанією «Oldsmobile», що була заснована 1897 року механіком Ренсомом Олдсом і припинила існування 2004-го.



L

фотографії, але мусив. Існує більш ніж один спосіб бути вку­шеним пацюками, хіба ні?

У вкраденої машини лопнуло колесо серед Піщаних пагор­бів' Небраски. Крли Генрі монтував запасне колесо, звідкись надійшло двоє чолов’яг. Один із них висмикнув з петельки в се­бе під плащем дробовик — клепач, як називали його в часи Ди­кого Заходу, — і наставив на закоханих утікачів. Генрі не мав ні­якої можливості дістати свій пістолет; той лежав у кишені плаща, і якби він туди поліз рукою, його б майже напевне застрелили. Отак було пограбовано грабіжника. Тримаючись за руки, Генрі з Шеннон дійшли під холодним осіннім небом до найближчої ферми, а коли фермер відчинив їм двері, щоб спитати, чим він може допомогти, Генрі приставив йому до грудей дуло пістолета і сказав, що йому потрібна машина і вся готівка того чоловіка.

Та дівчина, що з ним була, розповідав фермер репортеру, стояла на ґанку, дивлячись удалечінь. Фермер сказав, що йо­му здалося, ніби вона плаче. Він сказав, що йому її було жаль, бо вона була зовсім мацюпуня, от лише вагітна, як та старень­ка жінка, що жила була в черевику1, а мандри з юним відчай­духом доведуть її до сумного кінця.

Чи намагалася вона його зупинити? — запитав репортер. Намагалася вмовити того не робити?

Ні, відповів фермер. Просто стояла спиною, так, немов вва­жала, якщо вона цього не бачить, значить, цього й не відбува­ється. Стару таратайку «Рео»2того фермера знайшли покину­тою неподалік паровозного депо в Мак-Куку3 з запискою на сидінні.

.1

«Повертаємо вам вашу машину, гроші, котрі ми в вас забра­ли, надішлемо при першій можливості. Ми їх узяли у вас тіль­ки тому, що перебували в скруті. Щиро ваші, Закохані бандити».

Хто з них вигадав цю назву? Шеннон, можливо; записка бу­ла написана її рукою. Вони використали її тільки тому, що не хотіли відкривати свої справжні імена, але саме з таких ви­падковостей народжуються легенди.

Через день, а може, два, трапилося пограбування крихітно­го «Фронтир-Банку» в Арапахо4, в Колорадо. Злодій — у низь­ко насунутому на очі кашкеті й високо пов’язаній бандані — був один. Дісталося йому менше сотні доларів, утік він на «Гапмобілі»1, котрий був украдений і оголошений у розшук в Мак-Куку. Наступного дня в «Першому Банку» Шаєн-Веллс (котрий був єдиним банком у Шаєн-Веллс2), разом із юнаком була також молода жінка. Лице собі вона теж замаскувала хус­тиною, проте її вагітний стан приховати було неможливо. Во­ни здобули $400 і погнали з міста на шаленій швидкості, пря­муючи на захід. На шосе, що вело на Денвер, було встановлено дорожній блок, але Генрі схитрував і йому пощастило. Невдов­зі по тому, як виїхали з Шаєн-Веллс, вони повернули на південь, де й почали пробиватися крізь плетиво польових шляхів та коров’ячих стежин.

Через тиждень молода пара, що називала себе Гаррі й Сюзен Фрімен, сіла у Колорадо-Спрингс3 на потяг до Сан-Франциско. Чому вони раптом зійшли у Гранд-Джанкшен4, я не знаю, а Ар- летт мені не сказала — помітили щось, що змусило їх ушитися, я гадаю. Я знаю лише, що вони й там пограбували банк, і ще один, в Огдені5, в Юті. Либонь, у такий спосіб вони накопичу вали гроші для свого нового життя. Ну, а ще в Огдені якийсь чоловік намагався заступити дорогу Генрі, коли той виходим з банку, і Генрі вистрелив йому в груди. Попри це, той чоловік все одно зчепився з Генрі, і Шеннон штовхнула його, він поко­тився вниз по величезних гранітних сходах. Вони втекли. Той чоловік, котрого підстрелив Генрі, помер у шпиталі за два дні. «Закохані бандити» перетворилися на вбивць. У Юті визнані судом винними у вбивстві отримували мотузку.

Було це десь біля Дня подяки, хоча по який саме бік свята, я не знаю. Поліція західніше Скелястих гір отримала їхній опис і вела пошуки. Мене тоді вже вкусив пацюк, що чаївся в шафі — я так гадаю — або тільки збирався. Арлетт розповідала мені, що вони мертві, але тоді вони ще не померли; ні, тоді, коли вона за­вітала до мене зі своїм королівським почтом, це ще не трапи­лося. Вона або брехала, або провіщала. Як на мене, це те саме.

їхня передостання зупинка відбулася в містечку Діт6, у Нева- ді. Був страшенно морозний день наприкінці листопада чи на початку грудня, з сірого неба починав сіятися сніг. Вони хоті­ли тільки з’їсти яєчню й випити кави у єдиному в місті салу- ні, але удача їх вже майже покинула. Чоловік за шинквасом був родом з Елкгорна, що в Небрасці, і хоча додому він не на­відувався роками, його мати самовіддано надсилала йому чис­ла «Ворлд-Гералд» цілими пачками. Він отримав одну з таких пачок лише за кілька днів до цього і впізнав «Закоханих бан­дитів» з Омахи, котрі сиділи в одній із кабінок.

Замість того щоб зателефонувати до поліції (або до служби безпеки сусідньої міднорудної шахти, що було б і швидше,

л

і надійніше), він вирішив провести громадянський арешт. Він дістав з-під шинкваса старий іржавий ковбойський револь­вер, наставив на них і наказав — у найчудовіших традиціях вестернів — підняти руки. Генрі й зблизька не послухався. Він вислизнув із кабінки і пішов до того парубка зі словами: «Не робіть цього, друже мій, ми не збираємося завдавати вам при­крощів, ми просто заплатимо й підемо звідси».

Бармен натиснув на спусковий гачок, і старий револьвер дав осічку. Генрі забрав його в того з руки, відкинув циліндр, зазир­нув і розсміявся.

Гарна новина! — гукнув він Шеннон. — Набої сиділи тут гак довго, що аж позеленіли.



Він поклав на стійку два долари — за з’їдене, — а тоді зробив жахливу помилку. До сього дня я вірю, що все могло закінчи­тися погано для них, неважливо як, але як би мені хотілося ма­ги змогу гукнути йому крізь роки: «Не залишай на стійці заря­дженого револьвера. Не роби цього, синку! Нехай хоч зелені ті набої, хоч ні, поклади їх собі до кишені!» Але тільки мертві мо­жуть гукати крізь час; тепер я це знаю, і то з власного досвіду.

Коли вони вже виходили (попідручки, прошепотіла Арлетт в моє палаюче вухо), бармен вхопив зі стійки той конячий піс­толь і знову натиснув гачок. Цього разу воно вистрелило, і хо­ча він, либонь, гадав, що цілився в Генрі, куля вдарила у поперек ІІІеннон Коттері. Вона скрикнула й поточилася з дверей уперед, у снігову завірюху. Генрі встиг її підхопити, не давши впасти, і до­поміг сісти до останньої вкраденої ними машини, чергового «Форда». Бармен намагався підстрелити його крізь вікно, і цьо­го разу старий револьвер вибухнув у нього в руках. Шматком металу йому вирвало ліве око. Мені ніколи аніскілечки не було його жаль. Я не такий всепрощальник, як Чарлз Ґрайнер.

У серйозно пораненої — либонь, уже помираючої — Шеннон почалися перейми, коли Генрі вів машину крізь рясну сніговицю в бік Елко, за тридцять миль звідти на південний захід, мабуть, він гадав, що там зможе знайти лікаря. Я не знаю, чи був там лі­кар, чи ні, але там точно була поліцейська дільниця, і бармен, із

і.

рештками свого очного яблука, що підсихало в нього на щоці, туди зателефонував. Два місцеві копи і чотири офіцери патрулі, ної служби штату Невада чекали на Генрі й Шеннон на краю міс та, але Генрі і Шеннон так їх і не побачили. Між Дітом і Елко три­дцять миль, проте Генрі подолав з них лише двадцять вісім.

Вже коли Генрі перетнув офіційну межу міста (хоча ще поза його околицею), мого сина полишила його остання удача. Із Шеннон, котра кричала, обхопивши собі черево, спливаючи кров’ю на сидіння, він мусив їхати швидко — занадто швидко. А може, він потрапив у вибоїну на дорозі. Як воно там не було, а «Форд» зіскочив у рівчак і застигнув. Там вони і сиділи посе­ред відлюддя гірської пустелі, а вітер посилювався, намітаючи навкруг них сніг. І про що ж тоді думав Генрі? Про те, що ми з ним наробили, що це воно привело його і дівчину, котру він кохав, у це місце в Неваді. Арлегт мені цього не казала, але в цьому й не було потреби. Я знав.

Крізь густу завірюху він зауважив примарні обриси якоїсь будівлі і витяг Шеннон із машини. Вона спромоглася на кілька кроків проти вітру, але більше зробити не змогла. Дівчина, ко­тра розв’язувала задачі з триггерономії, котра могла стати пер­шою випускницею учительського коледжу в Омасі, поклала го­лову на плече свого юного коханого і сказала:

  • Далі я йти не можу, любий, поклади мене на землю.

  • А як же дитина? — спитав він.

  • Дитина померла, і я теж хочу померти, — сказала вона. — Я не можу терпіти цей біль. Він жахливий. Я кохаю тебе, лю­бий, але поклади мене на землю.

Натомість він доніс її до тієї примарної будівлі, яка виявилась польовою ковбойською хижкою, вельми схожою на ту халабуду біля Бойз-Тауну, ту, що з вицвілою пляшкою коли «Королівська Корона», намальованою на стіні. Тут була піч, але не було дров. Він походив навкруги й насмикав трохи уламків, поки їх зовсім не позасипало снігом, а коли ввійшов назад до хижки, Шеннон була непритомною. Генрі розпалив піч, потім поклав голову ді­вчини собі на коліна. Шеннон Коттері померла раніше, ніж роз-

б

палений ним маленький вогонь перегорів на присок, а тоді там іалишився сам Генрі, він сидів на мерзенному польовому тапча­ні, де десятки брудних ковбоїв вилежувалися до нього, частіше п’яні, ніж тверезі. Він сидів там і гладив голову Шеннон, а вітер лементував надворі і тріпотів жерстяний дах халупчини.

Усе це мені розповіла Арлетт ще тоді, коли двоє тих дітей бу­ли ще живими. Все це вона мені розповідала в той час, як па­цюки шастали навкруг мене, а ніс мій наповнював її сморід, а моя заражена, розпухла рука палала пекельним болем.

Я благав її вбити мене, розкраяти мені горло, як я був роз­краяв їй, але вона не схотіла.

Такою була її помста.

Могло минути два дні, перш ніж до мене на ферму завітав гість, 11 и навіть три, але я так не думаю. Я думаю, пройшов тільки один день. Не віриться, щоби я зміг протриматися ще два чи три дні без допомоги. Я перестав їсти і майже перестав пити. А втім, спромігся підвестися з ліжка і, хитаючись, добрести до дверей, коли розпочалося в них гепання. Якась частка душі в мені ві­рила, що то може бути Генрі, бо та частка все ще плекала надію, іцо візит Арлетт був галюцинацією, котра вилупилася з гаряч­ки. .. а навіть якщо він був реальним, що вона мені брехала.

То був Шериф Джоне. Коліна в мене підкосилися, коли я його побачив, і я впав сторчголов. Якби він мене не підхопив, я б ско­тився з ґанку. Я намагався розповісти йому про Генрі й Шен­нон — що Шеннон підстрелять, що вони заховаються у польовій хижці на околиці Елко, що він, Шериф Джоне, мусить комусь за­телефонувати і зупинити все це, поки воно не трапилось. А ви­ходило якесь белькотіння, проте він вловив імена.

  • Він утік з нею, це так, — сказав Джоне. — Але якщо при­їздив Гарл і розповів вам про це, чому він залишив вас у та­кому стані? Що вас вкусило?

  • Пацюк, — спромігся я.

Обхопивши однією рукою, він майже зніс мене зі сходи­нок ґанку і дотягнув до своєї машини. Півень Джордж лежав замерзлий на камінь біля дровітні, а корови ревли. Коли ж я востаннє їх годував? Я не міг пригадати.

  • Шерифе, ви мусите...

Але він мене обірвав. Він гадав, що я марю, а чом би й ні? Він відчув жар, яким я пашів, і бачив моє розчервоніле облич­чя. Це було, мабуть, все одно, що нести пічку.

  • Вам варто поберегти сили. І подякувати Арлетт, бо я ні­коли б сюди не приїхав, аби не вона.

  • Мертва, — спромігся я.

  • Так. Вона мертва, авжеж.

От тоді я сказав йому, що я її вбив, і нарешті полегшення. Заткнута труба всередині моєї голови магічним чином відку­порилася, й інфікований привид, що був там ув’язнений, на­решті відлетів геть.

Він укинув мене до машини, мов мішок із борошном.

  • Ми ще побалакаємо про Арлетт, але зараз я відвезу вас до «Милосердних янголів» і буду вдячний, якщо ви не заблю­ете мені кабіну.

Коли він виїжджав з двору, покидаючи напризволяще мерт­вого півня і ревучих корів (і пацюків! Не забуваймо про них. Ха!), я намагався знову йому довести, що, либонь, іще не піз­но для Генрі й Шеннон, що ще, либонь, можливо їх врятува­ти. Я чув власний голос, як той промовляє: «Отакі-то речі му­сять трапитися», немов я був Привидом майбутнього Різдва з історії Діккенса. Потім я знепритомнів. Коли я прийшов до тями, було вже друге грудня, а західні газети повідомляли: «“ЗАКОХАНІ БАНДИТИ” ОБІЙШЛИ ПОЛІЦІЮ ЕЛКО. ВО­НИ ЗНОВУ ВТЕКЛИ». Не втекли вони, але ніхто цього поки ще не знав. Окрім Арлетт, звісно. І мене.

Лікар вважав, що гангрена ще не просунулася вгору мені в пе­редпліччя, і кинув на кін моє життя, ампутувавши мені тіль­ки ліву кисть. Цю гру він виграв. Через п’ять днів після того, як шериф Джоне привіз мене до лікарні «Милосердні янголи» в Гемінгфорд-Сіті, я лежав змарнілий, схожий на привида

.1

і! шпитальному ліжку, на двадцять п’ять фунтів легший і без лівої долоні, проте живий.

На мене приїхав поглянути Джонс, обличчя мав похмуре. Я очікував, він скаже, що прибув мене заарештувати за вбив­ство моєї дружини, а потім примкне мою цілу руку кайданка- ми до бильця ліжка. Але нічого такого. Натомість він сказав, як йому жаль через мою втрату. Мою втрату! Що цей ідіот міг знати про втрати!

Чому я сиджу в цій гидотній готельній кімнаті (але не сам!), замість того щоб лежати в могилі вбивці? Я поясню це двома словами: моя мати.

Як і Шериф Джонс, вона мала звичку прикрашати свою роз­мову риторичними запитаннями. У нього це спеціальний за­сіб, котрий він виробив за довгі роки служби в поліції — він ставить свої ідіотські короткі запитання й примічає, як реа­гує людина, з котрою він наразі балакає, чи нема в неї якихось проявів винуватості: чи не моргає, не кривиться, чи не відво­дить нишком очі? У моєї матері це просто була така манера балачки, котру вона підчепила у своєї матері, котра була ан­глійкою, і передала мені. Я втратив весь 'їхній легкий британ­ський акцент, котрий міг колись мати, але так і не розлучив­ся зі звичкою моєї матері обертати стверджувальні речення на запитальні. «Ви б заходили до нас частіше, хіба ні?» — про­казувала вона. Або: «О, твій батько знову забув свій ланч, ти йому віднесеш, чи де там?» Навіть зауваження щодо по­годи перетворювалися на запитання: «Знову дощить, а чи не так?»

Хоч я перебував у гарячці і дуже слабкий, коли Шериф Джонс постукав мені в двері того дня наприкінці листопада, я не марив. Я ясно пам’ятаю нашу розмову, так само, як якийсь чоловік або жінка можуть пам’ятати образи з особливо яскра­вих кошмарів.

«Ви мусите дякувати Арлетт, бо я ніколи б сюди не приїхав, аби не вона», — сказав він.

«Мертва», — відповів я.

Шериф Джоне: «Мертва, авжеж».

А тоді, говорячи так, як я колись навчився говорити, сидя»^ чи на руках у матері: «Я її вбив, хіба ні?»

Шериф Джоне сприйняв риторичну манеру моєї матерів (і свою власну також, не забуваймо), як справжнє питання.' Набагато пізніше — це вже було на фабриці, де я знайшов со­бі роботу після того, як втратив ферму, — я почув, як началь­ник цеху лає клерка за те, що той послав якесь замовлення в Де-Мойн, замість Дейвенпорта1, раніше, ніж той клерк отри­мав транспортний формуляр з головного офісу.

  • Але ж по середах ми завжди надсилаємо замовлення до Де- Мойна, — захищався клерк-кандидат на вигнання, — я про­сто припустив, що...

  • Припущеннями пошиваєш в дурні й себе, і мене, — відпо­вів начальник цеху. Стара примовка, я гадаю, але тоді я почув її вперше. Тож хіба дивно, що саме тоді мені знову згадався Шериф Френк Джоне. Підхоплена від матері звичка обертати стверджувальні речення на запитальні врятувала мене від електричного стільця. Так мене ніколи й не притягли до суду присяжних за вбивство моєї дружини.

Тобто дотепер не притягали. .

Вони тут, зі мною, і їх набагато більше за дванадцять осіб, во­ни сидять рядочками вздовж плінтусів і дивляться на мене сво­їми маслянистими очима. Якби увійшла покоївка зі свіжими простирадлами і побачила цих хутряних засідателів, вона ви­бігла б геть з дикими криками, але ніяка покоївка не зайде; я по- | вісив на дверях табличку НЕ ТУРБУВАТИ два дні тому, і там 1 вона й висить відтоді. Я не виходив. Гадаю, я міг би замовити ^ собі щось поїсти з ресторану, що на тому боці вулиці, але, маю ! підозру, їжа їх може збурити. Втім, я не голодний, отже, з мого

боку це не велика жертва. Вони залишались стійкими весь цей час, мої присяжні, проте я підозрюю, що довго це не тривати­ме. Як і всяке журі, вони нетерпляче очікують на завершення промови підсудного, щоби винести свій вердикт, отримати означену винагороду (цього випадку їм буде сплачено плоттю) і розійтися по домівках до сво'іх родин. Отже, я мушу закінчу­вати. Це не забере багато часу. Найважче вже зроблено.

() гже, присівши біля мого шпитального ліжка, Шериф Джонс почав так:

  • Я думаю, ви здогадалися по моїх очах. Хіба ні?

Я все ще залишався вельми хворою людиною, хоча вже оклигав достатньо, щоби бути обережним.

  • Здогадався про що, Шерифе?

  • Про те, що я приїхав вам розповісти. Ви не пам’ятаєте, ч и не так? Ну, мене це не дивує. Вілфе, таких хворих, як ви то­ді, ще було б пошукати серед американців. Я був певен, що ви помрете, майже не мав сумнівів, що це трапиться по дорозі, коли віз вас до міста. Гадаю, якихось справ Бог з вами ще не за­лагодив, еге ж?

Дещо поки ще не залагодило справ зі мною, але я сумнівав­ся, щоб то був Бог.

  • Про Генрі?,Ви приїхали повідомити мені щось про Генрі?

  • Ні, — заперечив він, — я приїхав тоді з приводу Арлетт. Новини погані, найгірші, але собі вам докоряти нічим. Це не той випадок, якби ви вигнали її геть дрючком з хати, — він нахилився до мене. — Вілфе, ви, мабуть, уявляєте собі, що ви мені не подобаєтесь, але це неправда. Декому в наших околи­цях — так, і ми знаємо, кому саме, хіба ні? Але не мішайте ме­не з ними тільки через те, що я був змушений брати до уваги їхні інтереси. Ви мене дратували, було таке разів зо два, і я все ще вважаю, що ви й зараз могли б залишатися друзями з Гар- лом Коттері, якби тримали свого хлопця на міцнішій припо­ні, але я завжди вас поважав.

Щодо цього я мав сумніви, проте тримав рота на замку.

  • Ну, а щодо того, що трапилося з Арлетт, я це знову по вторюю, бо на цьому варто наголосити: ви не мусите себе ви нуватити.

Я не мушу? Я гадав, що на такий курйозний умовивід не здатен навіть детектив, якого ніколи не сплутати з Шерло ком Голмсом.

  • У Генрі великі неприємності, якщо вірити тим рапортам, що я їх отримую, — почав він похмуро, — і разом із собою він потягнув до окропу й Шен Коттері. Там вони обоє і зварять­ся, скоріш за все. Самого цього вже вам достатньо, не варто покладати на себе ще й провину за загибель вашої дружини. Ви не мусите...

  • Просто розкажіть мені, — попрохав я.

За два дні до його візиту — можливо, того дня, коли мене вкусив пацюк, можливо, ні, проте приблизно в той час — якийсь фермер віз до Дайм Біска залишки свого врожаю і по­бачив трійко койдогів1, котрі за щось гризлися ярдів за два­дцять північніше від дороги. Либонь, він так і поїхав би собі далі, якби також не помітив у рівчаку стоптаний дамський ла­кований черевичок і рожеві панталони. Він зупинився, вистре­лив з рушниці, щоб відігнати койдогів, і пішов у поле роздиви­тися на їхню здобич. Що він там побачив, так це жіночий скелет у рваних рештках сукні, з якого ще звисало кілька шматків пло­ті. Залишки волосся в неї були брудно-коричневими, такого ко­льору набуло б золотаво-каштанове волосся Арлетт за кілька місяців лежання в полі під опадами.

  • Не вистачало пари задніх зубів, — розповідав Джонс. — Арлетт колись втратила задні зуби?

  • Так, — збрехав я, — через запалення ясен.

  • Коли я приїздив до вас невдовзі після того, як вона вте­кла, ваш хлопець казав, що вона забрала з собою свої найкра­щі ювелірні прикраси.

  • Так.

Ті прикраси, що лежали тепер у колодязі.

Ах, так. Ті вигадані гроші, які Арлетт нібито витягла з мого комода.

  • Все правильно.

Він закивав.

  • От бачите, от бачите. Були прикраси, були і гроші. Ось це- то й пояснює все, ви не вважаєте?

  • Я не розумію, до чого...

  • Бо ви не дивитеся на це з точки зору поліції. Її було погра­бовано в дорозі, ось у чім справа. Якийсь негідник запримітив жінку, що голосує на дорозі між Гемінгфордом і Лайм Біска, по­садив її до себе в машину, убив її, забрав у неї гроші й прикра­си, а потім відніс її тіло недалеко в поле, аби лиш його не було видно з дороги.

З його обличчя я зрозумів, що він вважає, ніби її було, мабуть, не тільки пограбовано, а й зґвалтовано, і, либонь, це навіть до­бре, що від неї залишилось так небагато, щоби взнати напевне.

  • Мабуть, так воно й було, — промовив я і якимсь чином спромігся зберігати кам’яне обличчя, допоки він не пішов. А вже годі я перевернувся на живіт, хоча й забив при цім собі куксу, і почав реготати. Я зарився обличчям у подушку, але й це не мо­гло зовсім притишити мій сміх. Коли зайшла нянечка — стара, потворна, сварлива баба — і побачила моє залите слізьми лице, вона припустила (пошиваючи в дурні вас і мене), що я плачу. Во­на зразу пом’якшала, що, як я вважав, неможливо в принципі, і дала мені зайву пігулку морфіну. Я ж, врешті-решт, був убитим горем чоловіком і осиротілим батьком. Я заслуговував на втіху.


Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   36




©dereksiz.org 2024
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет