Клуб сімейного дозвілля



бет28/36
Дата11.07.2016
өлшемі2.24 Mb.
#191299
1   ...   24   25   26   27   28   29   30   31   ...   36

«А Боб же бухгалтер», — нагадав їй власний розум.

Що це за дурна думка вигулькнула з надто обширної Зони І лупства її розуму? Вона запхнула її назад, точно як щойно бу­ла запхала винятково неприємний журнальчик до купи ката­логів, після того як пересвідчилася, що на задній сторінці йо­го обкладинки також не зазначено ані ціни, ні штрих-коду. А вже коли засовувала картонну коробку під верстат — вона передумала відносити всі ці каталоги назад до будинку, — їй раптом стала зрозумілою і відповідь на таємниче питання, чо­му там нема ні ціни, ні коду. Це те видання, що їх продають у пластикових упаковках, щоб не було видно тих гидотних зображень. Ціну й код ставлять на самій упаковці, ну, звичай­но ж, саме так, хіба може бути інакше? Він мусив би десь ку­пити цей чортів журнал, якщо припустимо, що не виловлював його з якогось смітника.

«Можливо, він купив його через інтернет. Там мусять бу­ти сайти, що спеціалізуються на такого роду речах. Не ка­жучи вже про пропозиції молодих жінок, котрі наряджаються так, щоб виглядати дванадцятирічними».

Покинь про це думати, — мовила вона, різко мотнувши головою. Все, справу закрито, це вже неактуально, дискусії припиняються. Якщо вона заговорить про це, коли Боб сьо­годні телефонуватиме або коли він уже повернеться додому, це лише призведе до дратівливої захисної реакції з його боку. Либонь, називатиме її сексуально наївною, що, як вона гада­ла, дійсно збігається з істиною, звинувачуватиме її у гіпербо­лізованій реакції, якої вона собі постановила уникнути. На­томість вона настановляла себе: «Погойдуйся з цим, бейбі». Шлюб — це немов дім у безперервному процесі добудовуван­ня, кожного року бачиш, як до нього додаються нові кімнат­ки. Перший рік шлюбу — це хатинка; а через двадцять сім ро­ків — це вже велетенський, розложистий маєток. У ньому мусять бути всілякі завулки та комірчини, більшість з них за­порошені, забуті, в деяких з них зберігаються якісь неприєм­ні рештки, котрі тобі якнайменше хотілося б знаходити. Але ж

ця знахідка — непотріб. Такі реліквії треба або викидати, аіш жертвувати до «Гудвілл»1.

Ця думка (в якій вчувалася довершеність) так їй сподоїм лася, що вона навіть промовила вголос: «Непотріб». І на доіиі і цього завдала картонній коробці потужного поштовху обпміі руками, запроторивши її аж під дальню стіну.

Почулося глухе «грюк». Що воно там таке?

«І знати цього не бажаю», — запевнила вона себе, майже цілком певна, що ця думка надійшла вже не з Зони Глугістіїи, а з ділянки мудрості. Темнувато там було, під верстатом, а крім того, там ще могли ховатися й миші. Навіть у такому догляну тому гаражі, як цей, можуть завестися миші, особливо зважа ючи на настання холодів, а налякана миша може й вкусити Дарсі випросталася, обтрусила собі халат на колінах і ніш ла з гаража. На півдорозі галереєю вона почула, як почав дзе ленчати телефон.

І

З



Вона встигла дістатися кухні раніше, ніж увімкнувся автовід повідач, але зачекала. Якщо це Боб, нехай йому краще відпо вість робот. їй не хотілося розмовляти з ним саме зараз. Він може щось дочути в її голосі. А так він подумає, що вона, мож ливо, відлучилася до крамнички в сусідньому кварталі або до «Відео Віллідж», і передзвонить знову за годину. Через годину, коли її враження від неприємної знахідки трохи вляжеться, во­на себе опанує, от тоді вже вони матимуть приємну розмову. Але телефонував не Боб, телефонував Донні.

От невдача, а я так хотів погомоніти з вами, старі.

І



Вона взяла слухавку, прихилилася до кухонного столу п озвалася:

  • То й погомонімо. Я оце щойно лише повернулася з гаража.

Донні аж вирував, переповнений новинами. Він тепер меш­кав у Клівленді, в Огайо, і після двох років невдячної роботи на тій самій стартовій посаді у найбільшій у місті рекламній фірмі, вони разом з одним приятелем вирішили розпочати власну справу. Боб наполегливо його відраджував від цього кроку, переконуючи Донні в тому, що Донні з його партнером ніколи не отримають бізнес-кредиту, потрібного їм, щоби про­триматися перший рік.

  • Отямся, — промовив він, коли Дарсі передала йому тоді слухавку. Ще ранньої весни це відбувалося, коли останні гру­дочки снігу все ще чаїлися під деревами та кущами в них на задньому подвір’ї. — Донні, тобі вже двадцять чотири, і тво­ему другові Кену стільки ж. Вам, парі телепнів, не отримати навіть страховок на ваші машини на випадок зіткнення, окрім примітивного полісу страхування цивільної відповідальнос­ті. Жоден банк не надасть вам сімдесяти тисяч доларів стар­тового кредиту, особливо коли вся економіка в такому стані, як зараз.

Але вони отримали кредит. А тепер ще й двох серйозних клі­єнтів, обидва з’явилися в той самий день. Одним із них стала фірма з продажу автомобілів, котра прагнула свіжих рішень для приваблення до себе тридцяти-з-чимось-річних покупців. Ін­шим клієнтом був саме той банк, котрий і видав фірмі «Андер­сон & Хейворд» початковий бізнес-кредит. Дарсі аж зойкнула з радощів, і Донні також відгукнувся їй вереском. Вони проте- ревенили десь хвилин із двадцять. Один раз під час їхньої роз­мови прозвучало подвійне «біп» вхідного дзвінка.

  • Бажаєш відповісти на вхідний? — запитав Донні.

  • Ні, це просто твій батько телефонує. Він у Монпельє за­раз, поїхав подивитися колекцію сталевих пенні. Він ще мені передзвонить до того, як лягти спати.

  • Як він взагалі?

«Чудово, — подумала вона. — Розвиває в собі нові інтереси«

  • На задніх лапах і нюхає повітря, — відповіла Дарсі вго лос. Це була одна з найулюбленіших Бобових примовок, і Дон ні, вкотре почувши її, розреготався. їй радісно було чути йо го сміх.

  • А Петс?

  • Сам їй подзвони, Доналде, і взнаєш.

  • Подзвоню, подзвоню. Я повсякчас збираюся це зробити. А ти мені зараз хоча б коротенько про неї.

  • У неї все чудово. Вся у своїх весільних планах.

  • Ти так кажеш, ніби це трапиться вже наступного тижня, а не в червні.

  • Донні, якщо ти не докладеш зусиль, аби навчитися розу­міти жінок, рам ти ніколи не одружишся.

  • А я й не поспішаю, у мене й без того достатньо розваг.

  • Це поки ти розважаєшся обачно.

  • Я завжди обачний і вельми ґречний. Мушу вже бігти, ма­мо. За півгодини в мене зустріч із Кеном, посидимо, трохи вип’ємо. Мусимо почати мозковий штурм щодо того замов­лення автодилерів.

Вона його ледь було не застерегла, щоби забагато не пив, але вчасно взяла себе в руки. Нехай він все ще виглядом схо­жий на старшокласника, а в найясніших її спогадах про ньо­го взагалі залишається п’ятирічним хлопчиком у червоній вельветовій курточці, котрий без упину совається своїм само­катом туди-сюди по бетонних доріжках парку імені Джошуа Чемберлена1 в Павнолі, ні тим, ні іншим хлопчиськом він уже не є. Донні тепер дорослий парубок, а також, яким би це не здавалося їй неймовірним, він молодий підприємець, ко­трий розпочинає власний шлях у цьому світі.


і


' Joshua Chamherlain (1828—1914) — професор Бодуїн-колсджу в Мейні, котрий зголосився волонтером іти на Громадянську війну і, не маючи по­переднього військового вишколу, дослужився до звання бригадного ге­нерала в армії Північного союзу; після перемоги служив губернатором штату Мейн і президентом рідного коледжу.


  • Гаразд, — промовила вона. — Дякую, що подзвонив, Дон­ні. Порадував матінку.

  • Я теж тобі вдячний. Передавай мої вітання старому, ко­ми пін тобі передзвонить, і мою любов.

  • Передам.

  • На задніх лапах і нюхає повітря, — повторив Донні й сти- х.\ заіржав. — Скільки ж це зграй «Вовчат» уже перейняли від нього цю примовку?

  • Геть усі, — Дарсі відчинила холодильник, подивитися, чи нема там часом «Баттерфінгера», холодненького, очікуючого на її еротичну увагу. Ба ні. — А це достобіса.

  • Люблю тебе, мамо.

  • І я тебе люблю.

Вона поклала слухавку, їй знову було хороше. Посміхалася. 11 роте постояла-постояла вона отак біля кухонної стійки і по­смішка її зів’яла.

Те «грюк».

Щось же там таки грюкнуло, коли вона засовувала ту ко­робку з каталогами назад під верстат. Не цюкнуло, як було б, аби коробка наштовхнулася на якийсь обронений інструмент, а саме грюкнуло. Звук, ніби об якусь порожнечу.

«Мене це не обходить».

На жаль, це було неправдою. Те «грюк» муляло їй, мов не­завершена справа. І коробка також. Чи не заховано в ній ще якихось журналів на кшталт «Бондажної курей»7.

«Я не бажаю цього знати».

Авжеж, авжеж, проте, може, їй все одно варто це з’ясувати. Бо якщо там лише один такий журнал, то вона має рацію що­до сексуальної допитливості, котра цілком задовольнилася од­норазовим зазиранням до сумнівного (д також неврівноваже- ного — додала вона суто для себе) світу. Якщо там є ще й інші, все одно це не так погано — він же їх врешті-решт приготу­вав до викидання, — але, можливо, їй варто це з’ясувати.

Більше... оте «грюк». Воно трималося в її голові чіпкіше за думку про ті журнали.

9звб


Вона відкрила комору, вхопила ліхтарик і вирушила зноиу в гараж. їй умент довелося щільно запинати вилоги халату, Дарсі пошкодувала, що не одягла на себе жакет. Ставало нжг по-справжньому холодно.

4



Дарсі стала навколішки, посунула коробку з каталогами вбік і посвітила ліхтариком під верстатом. Спершу вона не зрозу міла, що бачить: дві смужки темряви впоперек гладенькою плінтуса, одна з них трохи товща за іншу. А тоді з поганих пс редчуттів, що були вже звили собі кубельце в неї під серцем, перекинулася нитка на грудну кістку і сягнула звідти вниз, їй у надчерев’я. Це схованка.

«Облиш, не займай, Дарсі. Це його справи, заради власного спокою краще тобі покинути тут все, як є».

Слушна порада, але вона вже зайшла надто далеко, щоб її дослухатися. Вона полізла під верстат, підсвічуючи собі ліхта риком, укріплюючись духом перед зіткненням з павутинням, але ніякого павутиння не побачила. Якщо вона зроду була ді вчиною типу «як з очей, так і з думки», то її полисілий чоло вік, нумізмат і ватажок скаутів-вовченят, був зроду й завжди хлопчиком чистьохою, всього біля себе упорядником.

«До того ж він сам сюди лазить, отже, павутинню нема ні яких шансів тут нарости».

Чи це так? Насправді ж вона цього не знає, звідки?

Але вона гадала, що таки знає.

Прозори по краях восьмидюймової довжини плашки плін­туса, а в центрі щось на кшталт штиря, чи як там його, для обертання. Вона вдарила туди коробкою достатньо сильно, щоб воно прочинилося, але цим не пояснювалося оте «грюк». Дарсі штовхнула край цих дверцят. Ті, хильнувшись усереди­ну одним боком, а другим назовні, відкрили сховок вісім дюй­мів завширшки, з фут заввишки і завглибшки, либонь, дюй­мів вісімнадцять. Вона думала, що знайде ще якісь журнали, можливо, згорнуті в рурки, але ніяких журналів там не було. Там виявилася невеличка дерев’яна скринька, яку вона відра­зу ж упізнала. Саме вона й видала оте «грюк». Скринька лежа­ла на боку, це плінтус, обертаючись, її перекинув.

Вона потягнулася по неї, вхопилася і — з відчуттям небез­пеки таким потужним, що ледь не намацуваним, — витягла с криньку назовні. Це була та дубова скринька, яку вона пода­рувала йому на Різдво років п’ять тому, а то й більше. Чи, мо­же, на день народження? Точно вона не пригадувала, пам’ятала лише, що вдало придбала її в майстерні-крамниці у Касл-Року. Барельєфним різьбленням на її кришці було зображено лан­цюг. Під ланцюгом, також барельєфним різьбленням, повідо­млялося призначення цієї скриньки: ЗАПОНКИ. Боб мав ку­пу запонок і, хоча й віддавав перевагу у будні сорочкам на ґудзиках, деякі екземпляри з його манжетної біжутерії були доволі гарними. Вона ще тоді подумала, що ця скринька до­поможе йому тримати їх в одному місці. Дарсі пригадувала, що та якийсь час стояла на комоді по його бік ліжка, після то­го, як подарунок було розпаковано і висловлено ним захоплен­ня, але не пригадувала, щоби ця скринька десь потрапляла їй на очі останнім часом. Ну, та й звідки ж? Скринька перебува­ла тут, у цьому сховку під верстатом, і Дарсі могла б закласти­ся власним домом і понад те (чергова його улюблена примов­ка), що, відкривши її, вона побачить там аж ніяк не запонки.

«Тоді не заглядай до неї».

Ще одна добра порада, але тепер вона вже значно далі за­йшла за ту межу, до якої її ще можна було прийняти. Почува­ючись, як жінка, що примандрувала в казино і з якоїсь боже­вільної спонуки поставила заощадження всього свого життя на єдине відкриття єдиної карти, вона відчинила скриньку.

«Хай вона виявиться порожньою. Прошу, Боже, якщо ти любиш мене, хай вона буде порожньою».

Та де там, порожня. Усередині лежало три довгастих пря­мокутники, перев’язані гумовою петелькою. Вона витягла цей

бантик, взявшись за нього кінчиками пальців як пристой на жінка бралась би за якусь шматину перед тим, як викину ти її, з острахом, що та не просто брудна, але й повна мікро бів. Дарсі стягнула гумку.

Це були не кредитні картки, як їй було спершу подумалось Першою згори лежала донорська картка Червоного Хреста, що належала якійсь Марджорі Дувалл, група крові А, резус-пози тивна, регіон Нова Англія. Дарсі перевернула картку й побач и ла, що ця Марджорі — хтозна, хто вона така — останній раз зда вала кров шістнадцятого серпня 2010 року. Три місяці тому.

Та хто вона збіса така, ця Марджорі Дувалл? Звідки її знає Боб? І чому їй неголосно, проте дзвінко, бренькнуло в голові це ім’я?

Наступною лежав читацький квиток Марджорі Дувалл з бібліотеки Північного Конвея1, на ньому також знайшлася адреса: Медова алея № 17, Південний Гансет, Нью-Гемпшир.

Останній пластиковий прямокутник був водійськими права ми Марджорі Дувалл. Вона мала вигляд абсолютно ординарної американської жінки років тридцяти п’яти, не дуже гарна (хоча ніхто не виглядає вродливим на фотографії на водійській ліцен­зії), але презентабельна. Попеляста білявка, волосся зачесане на зад, або забране на потилиці в сіточку, або зав’язане в хвостик: по фотографії напевне не можна було судити. Дата народжен­ня: 6 січня 1974. Адреса та сама, що й на бібліотечному квитку.

Дарсі раптом усвідомила, що з неї виходять якісь нещасні нявкаючи звуки. Це було жахливо, чути власний голос, що ви­дає таке скиглення, але припинити його вона не була в змозі. А місце власного шлунка в ній посіло свинцеве ядро. Воно від­тягнуло донизу всі її нутрощі, надавши їм нових, неприємних форм. Вона бачила обличчя Марджорі Дувалл у газеті. А та­кож у випуску вечірніх теленовин.

Руками, що втратили будь-яку чутливість, вона знову натяг­нула гумку на ідентифікаційні картки, поклала їх до скриньки і засунула скриньку назад до сховку. Вона вже готова була за­чинити його дверцята, а тоді почула власні промовлені вголос слова: «Ні, ні, ні, неправильно це. Цього не може бути».

Це прозвучав голос Розумненької чи Дурненької Дарсі? Важко було вирішити. Єдине, що вона розуміла напевне, це те, що скриньку відкрила саме Дурна Дарсі. І завдяки Дурній Дарсі вона пустила себе під укіс.

Знову дістає скриньку. Думає: «Це помилка, мусить бути помилка, ми в шлюбі вже більш як півжиття, я б знала, я б здо­гадалася». Відчиняє скриньку. Думає: «Та чи знає хтось хоч когось насправді?»

До сьогоднішнього вечора вона вважала, що беззапереч­но так.

Водійська ліцензія Марджорі Дувалл тепер лежала зверху. До того ця картка була нижньою. Дарсі її переклала. Але котра з ре­шти лежала зверху, Червоного Хреста чи бібліотечна? Це ж про­сто, це мусить бути просто, коли наявні тільки два варіанти, але вона була надто розстроєна, щоб пригадати. Поклала звер­ху бібліотечну картку й відразу ж зрозуміла, що схибила, бо першим, що вона побачила, відкривши скриньку, був зблиск червоного кольору, червоного, як кров, звичайно ж, донорська картка і мусить бути червоною, і саме вона лежала зверху.

Дарсі поклала її, де слід, а коли вкотре натягувала гумове колечко на колекцію пластикових прямокутників, почула, що знову почав дзвонити телефон. Це він. Це Боб, телефонує з Вермонту, і якби вона була зараз у кухні, почула б його ба­дьорий голос (голос, який вона знала незгірш за свій власний), котрий питається: «Агов, рідненька, як ти там?»

Пальці в неї смикнулись, і гумка бризнула вбік. Відлетіла геть, і Дарсі схлипнула, чи то від відчаю, чи від страху, вона са­ма не знала. Та годі, чого це вона мусить боятися? Двадцять сім років вони прожили разом, і він її рукою ні разу не торкнувся, окрім як із ласкою. Хіба що пару разів піднімав на неї голос.

Телефон задзвонив знову... і знову... а потім вимкнувся по­серед дзвінка. Тепер він наговорює їй повідомлення.

«Знову тебе не застав! Чорт! Передзвони мені, щоб я не хви­лювався, гаразд? Номер...»

Він також назве номер своєї кімнати. Він нічого не залишає на волю випадку й нічого не вважає самоочевидним.

Те, що вона думає, абсолютно не може бути правдою. Це не­мов якась з отих монструозних маячних фантазій, що іноді зринають з багнюки, що лежить на самісінькому дні людсько­го розуму й іскриться моторошною правдоподібністю: що на­пад розладу шлунка — це початок інфаркту, що головний біль — це пухлина мозку, а те, що Петра не подзвонила в неді­лю ввечері, означає, що вона потрапила в аварію і лежить десь у шпиталі, в коматозному стані. Але такі марення зазвичай зринають о четвертій ранку, коли тобою володіє безсоння. Не о восьмій же вечора... та де ж та клята гумка?

Врешті-решт вона її знайшла, розірвана, та лежала під картон­ною коробкою з каталогами, до якої їй ніколи вже не захочеться зазирати. Вона поклала її до кишені, почала підводитись, зби­раючись пошукати іншу, забувши, де вона сама зараз перебуває, і гупнулась головою об спід верстата. Дарсі почала плакати.

У жодній з шухляд верстата не було гумових петельок, і че­рез це вона розридалася ще дужче. Пішла в дім галереєю, з жахливими, нез’ясовного походження ідентифікаційними картками в кишені халата, і знайшла гумку в кухонній шухля­ді, де тримала про всяк випадок різний мотлох: скріпки для паперу, дротяні зажими від хлібних пакетів, майже вже роз­магнічені шильдики для холодильника. На одному з них був напис: ДАРСІ ПАНУЄ, це був подарунок від Боба, покладе­ний ним у її різдвяну панчоху.

Згори на телефоні, що стояв на робочій стійці, безперерв­но блимав вогник, нагадуючи: «Повідомлення, повідомлення, повідомлення».

Вона поспішила назад у гараж, не притримуючи поли хала­та. Не відчувала більше зовнішнього холоду, бо той, що утво­рився всередині неї, був дужчим. А ще ж було те свинцеве ядро, що відтягувало донизу її нутрощі. Видовжувало їх. Во­на, немов чиїмсь чужим розумом, усвідомлювала, що мусить випорожнитися, і то терміново.

«Не звертай уваги. Потерпи. Прикинься, ніби ти мчиш по трасі, а наступний відпочинковий майданчик за двадцять миль попереду. Спершу зроби це. Поклади все там, як воно бу­ло лежало. А тоді вже зможеш...»

Зможе вона що? Забути про це?

Та де там в ката!

Вона обплела ідентифікаційні картки гумкою, помітила, що водійська ліцензія якимсь незбагненним чином опинилася за­мість низу згори, й обізвала себе тупою курвою... Образливі слова, за які Боб отримав би від неї ляпаса, якби наважився прикласти їх до неї. Це не означало, що він хоч раз на таке на­важувався.

Тупа, зате не бондажна курва, — бурмотіла вона, а спазми, мов ножем, краяли їй живіт. Вона впала на коліна і так завмер­ла, перечікуючи, поки це минеться. Якби тут був туалет, вона б мерщій кинулася до нього, але туалету тут не було. Коли спаз­ми відступилися — неохоче — вона перетасувала картки в то­му порядку, який вважала майже напевне правильним (донор­ська, бібліотечна, водійська ліцензія), і врешті поклала їх назад до скриньки з різьбленим написом ЗАПОНКИ. Скриньку на­зад до сховку. Щільно притулила обертові дверцята. Картонку з каталогами на те місце, де вона стояла, коли Дарсі об неї пе­речепилася: трішечки визирає. Він нізащо не помітить різниці.

Але чи певна вона цього? Якщо він той, ким вона його вва­жає, — жах уже те, що така думка може міститися в її голові, коли єдиним, чим вона переймалася всього лиш якусь годину тому, були свіжі батарейки для того клятого телевізійного пульта, — якщо він ним і є, він ще довго мусить поводитися обережно. А він таки обережний, акуратний, він зроду був і завжди є хлопчиком-чистьохою, всього біля себе упорядни­ком, але якщо він той, на кого вказують ці кляті (ні, ці богом прокляті) картки, він тепер буде надприродно обережним. Надприродно обачним. Хитрим.

Це було визначення, яке до сьогоднішнього вечора їй ніко­ли не могло зринути в голові стосовно Боба.

  • Ні, — оголосила вона гаражу. З неї лився піт, волосся прилипало до обличчя бридким волоттям, її мучили спазми, а руки трусилися, як у людини з хворобою Паркінсона, але го­лос її звучав ненормально спокійно, дивовижно безжурно. — Ні, це не він. Це помилка. Мій чоловік ніякий не Беде.

Дарсі пішла назад у дім.

5



Вона вирішила заварити чай. Чай заспокоює. Наливаючи в чайник воду, вона почула, як знову задзвонив телефон. Впус­тила чайник до мийки — прозвучало брязк, від якого вона сти­ха зойкнула, — а тоді вже, витираючи вологі долоні об халат, пішла до телефону.

«Спокійно, спокійно, — наказувала вона собі. — Якщо він уміє тримати таємниці, то й я також. Пам’ятай, що є якесь логічне пояснення цьому всьому...»

Ой, справді?

«...просто я поки що його не знаю. Мені потрібен час, що­би все обміркувати, от і все. Отже, спокійно».

Вона взяла слухавку і життєрадісно промовила:

  • Якщо це ти, красунчику, приїзди мерщій. Мій чоловік ці­єї ночі поза містом.

Боб розсміявся.

  • Агов, сонечко, як ти там?

  • На задніх лапах і нюхаю повітря. А ти?

Запала довга тиша. Тобто відчувалася вона, як довга, хоча протривала не більше від кількох секунд. У ній чулося невідо­мо чому лячне гудіння холодильника, крапання води з крана в чайник, який вона впустила до мийки, стук її власного сер­ця — цей, останній звук, здавалося, надходить не з її грудей, а радше з горла і вух. Вони так довго прожили в шлюбі, що бу- /їй майже ідеально налаштовані одне на одного. Чи так само в кожного подружжя? Цього вона не знала. Вона знала лише власне. Хоча тепер їй випало загадуватися, а чи дійсно вона його насправді знала.

  • Якось дивно ти говориш, — промовив він. — Захриплість якась у голосі. У тебе все гаразд, любонько?

Вона мусила б відчути зворушення. Натомість вона пере­лякалася. Марджорі Дувалл: це ім’я не лише майоріло в неї пе­ред очима, здавалося, воно блимає, вмикаючись і вимикаю­чись, як неонова вивіска якогось бару. На мить вона втратила мову і, на її жах, кухня, яку вона так добре знала, замерехтіла перед нею, дедалі дужче сльози застилали їй очі. І та судомна важкість також знову повернулася до її нутра.

Марджорі Дувалл. Група крові А, позитивна. Медова алея № 17. Іншими словами: «Агов, милочко, як твоє життя- буття, ти там іще на задніх лапах і нюхаєш повітря?»

  • Я думала про Брендолін, — почула вона власний голос.

  • Ох, дівчинко моя, — промовив він, і в цій чуйній інтона­ції був весь Боб. Ця його чуйність була їй добре знайома. Хі­ба вона не покладалася на неї знову і знову, починаючи з 1984 року? Ба навіть раніше, коли Боб ще тільки залицявся до неї, і вона дійшла розуміння, що він саме той? Звичайно, покладалася. Як і він на її. Сама думка, що ця чуйність може бути нічим іншим, окрім як лише тонким шаром солодкої гла­зурі на отруйному тістечку, здавалася божевільною. Той факт, що зараз, у цю мить, вона йому бреше, був ще більш божевіль­ним. Тобто, якщо погодитися з тим, що існують різні ступені божевілля. Чи, може, божевілля — це унікальна річ і порів­няльного та найвищого ступеня означень не існує? Та про що це вона собі думає? Заради Бога, про що?

Але він продовжував говорити, а вона поняття не мала, про що він оце тільки-но вже їй казав.

  • Повтори мені ще раз останні слова. Я якраз була потяг­нулася по чай. — Чергова брехня, руки в неї трусилися так сильно, що куди там їй щось до них брати, проте маленька,

а

прийнятна брехня. І голос в неї не тремтів. Так вона припай мні сама гадала.

  • Я питав, що до цього призвело.

  • Дзвонив Донні й розпитував про свою сестру. Ну, це й на вело мене на думку про мою. Я ходила надвір, прогулялаї м трохи. Хлюпаю дещо носом, але це від того, що я просто змср і ла. Ти, певне, дочув це в моєму голосі.

  • Йо, відразу, — підтвердив він. — Слухай, я не поїду за втра, як збирався, до Берлінгтона *, а зразу ж повернуся додом у

Вона мало не скрикнула «Ні!», але це точно було б непра вильно. Це могло б змусити його сісти за кермо рано на сні танку, геть стурбованого.

  • Приїдеш і отримаєш від мене в ніс, — заявила вона, від чувши полегшення, коли він засміявся. — Чарлі Фрейді тобі казав, що той будинок на продаж у Берлінгтоні варто подиви тися, а в нього гарні контакти. Й інстинкти також. Ти сам так завжди казав.

  • Атож, та мені не подобається ця твоя зажуреність у го лосі.

Отже, він уловив (і то вмент! у єдину мить!), що з нею ді ється щось насправді погане. Що вона змушена брехати про справжні цього причини — ох, а це ж найгірше. Вона заплю­щила очі, побачила Погану Курву Бренду, що кричить, накри та чорним каптуром, і знову розплющила очі.

  • Я була зажурилися, але тепер усе вже минулося, — промо­вила вона. — Короткий приступ. Вона ж моя сестра, я бачила, як батько приніс її додому. Іноді я про це згадую, от і все.

  • Розумію, — мовив він. Він дійсно розумів. Смерть її се­стри не була причиною того, що вона покохала Боба Андер­сона, але його розуміння її печалі зміцнило їхній зв’язок.

Брендолін Медсен збив на смерть якийсь п’яний водій сні- гомобіля, коли вона пішла прогулятися на лижах. І втік, захо- павши її тіло в гайку за якихось півмилі від будинку Медсенів. Коли Бренді не повернулася додому о восьмій, на її пошуки ви­рушили пара фріпортських копів і члени місцевої «Сусідської нарти»1. Саме батько Дарсі знайшов тіло і ніс його півмилі додо- м у через сосновий ліс. Дарсі — вона сиділа у вітальні, контролю­вала телефон, одночасно намагаючись заспокоїти матір, — поба­чила його першою. Він з’явився на галявині у безжалісному світлі зимового місяця, дихання білими хмарками виривалося з його рота. Першою, що спало на думку Дарсі (вона й тепер усе ще її жахалася), були ті старі, нудотні чорно-білі фільми про ко­хання, які подеколи крутять на каналі «Класика кіно», в яких хтось несе на руках свою новоспечену дружину до котеджу, де вони насолоджуватимуться медовим місяцем, а тим часом п’ять десятків скрипок ллють сироп у фонограмі.

Боб Андерсон, як з’ясувалося, у цьому сенсі був пов’язаний із Дарсі, як мало хто. Він не втрачав ні брата, ні сестри; він утратив свого кращого друга. Той хлопець вискочив на доро­гу за невдало вибитим м’ячем під час вуличної гри в бейсбол (принаймні подачу робив не Боб; він взагалі тоді не грав, бо того дня пішов поплавати), його збило розвізним фургоном, і невдовзі він помер у шпиталі. Такий збіг старих печалей не був єдиним фактором, що робив їхній зв’язок особливим у її очах, але саме це надавало їх подружжю якоїсь містичнос­ті — не випадковості, а запланованості.

  • Залишайся у Вермонті, Боббі. Поїдь, подивися ту садибу на продаж. Я ціную твою душевність, але якщо ти примчиш до­дому, я почуватимуся, немов якесь дитя. І от тоді-то оскаженію.

  • Гаразд. Тільки я зателефоную тобі завтра вранці о сьомій тридцять. Чесно попереджаю.

Вона засміялася, з полегшенням почувши, що сміх її зву­чить натурально... ну, або так схоже, що різниці помітити неможливо. Хіба вона мусить отримувати в когось дозвіл ті щирий сміх? З якої такої бісової причини? Вона його кох.н , надаючи йому розкіш презумпції невинності. Поза всякими сумнівами. Та й вибору іншого не існує. Любов — навіть при тлумлену, іноді монотонну й таку самоочевидну після двадци ти років шлюбу, — неможливо прикрутити, наче водяииіі кран. Любов тече з серця, а серце керується своїми власними імперативами.

  • Боббі, ти завжди телефонуєш о пів на восьму.

  • Винен, визнаю по всіх пунктах. Дзвони мені, якщо тобі.,,

  • .. .щось знадобиться, о будь-якій годині, — закінчила по на фразу за нього. Тепер уже вона знову почувалася майже ціл ком сама собою. Це було просто чудесно, після такої кількос 11 важких ударів, пережитих її розумом. — Так я й зроблю.

  • Кохаю тебе, серденько.

Той самий фінал незліченної кількості розмов, що відбули ся впродовж усіх цих років.

  • І я тебе кохаю, — відповіла вона, усміхаючись. А тоді по клала слухавку, уперлася лобом в стіну, заплющила очі і по чала плакати, тимчасом як усмішка все ще сповзала з її лиця.

6

Її комп’ютер «ай-Мак»1 — достатньо вже старий, щоб виглядати модним ретро — містився у кімнаті для шиття. Вона рідко ним користувалася для чогось, окрім як прочитати електронну пош­ту й відповісти на листи та подивитися, що є нового на «і-Беї»2, але зараз Дарсі відкрила «Гугл» і ввела ім’я Марджорі Дувалл. Пе­ред тим, як додати до пошукового запиту слово Беде, вона зава­галася, але ненадовго. Навіщо подовжувати агонію? До цього псе одно дійде, вона не сумнівалася. Натиснувши клавішу EN­TER, вона почала дивитися, як угорі екрана обертається й обер­тається маленьке біле коліщатко, та тут її знову запопали спаз­ми. Вона поспішила до вбиральні, сіла на унітаз і, затуливши руками обличчя, почала робити свою справу. На дверях тут ви­сіло дзеркало, і вона не хотіла бачити себе в ньому. Чому воно тут, до речі? Чому вона дозволила, щоб воно тут висіло? Кому це забажалося бачити себе сидячими на горщику? Навіть у най­кращі часи, до яких теперішній беззаперечно не належав.

До комп’ютера вона поверталася повільно, тягнучи ноги, не­мов дитина, котра знає, що її буде покарано за якусь провину з тих, що мати Дарсі називала їх «Поганою гиддю». Вона поба­чила, що «Гугл» запропонував їй понад п’ять мільйонів резуль­татів пошуку: о, всемогутній «Гугл», такий щедрий і такий жахливий. Але найперше зі знайдених посилань прямо-таки змусило її розсміятися; воно запрошувало приєднатися до Мар- джорі Дувалл Веде на «Твіттері». Дарсі здогадувалася, що цей пункт можна проігнорувати. Якщо вона не помилялася (а як же дико їй хотілося, щоб було навпаки), відтоді, як та Марджорі, котру вона шукає, востаннє цвірінькнула в себе на «Твіттері», вже минув деякий час1.

Другий результат був із газети «Портленд Прес Геральд», Дар­сі на ньому клікнула й за це була винагороджена тією фотогра­фією (це нагородження вона сприйняла, як ляпас), котру пам’ятала з телевізора, а може, й з цієї ж самої статті, оскільки вони передплачували якраз «Прес Геральд». Статтю було на­друковано десять днів тому, і то на передній шпальті. «ЖІНКА З НЬЮ-ГЕМПШИРА, МОЖЛИВО, СТАЛА 11-Ю ЖЕРТ­ВОЮ Беде», кричав заголовок. А нижче йшов підзаголовок: «Джерело з поліції: ми впевнені на 90%».

На фото в газеті Марджорі Дувалл була набагато гарнішим, на цьому студійному, зробленому в класичній манері знім к у м і на позувала в ополистій, чорній сукні. З розпущеним волоп им, яке тут виглядало набагато світлішим. Дарсі подумала, чи не п чоловік надав редакції це фото? І вирішила, що, мабуть, тип Уявила, що воно могло стояти на камінній полиці у них, у домі № 17 по Медовій алеї, а можливо, висіло на стіні в передпокої Гарненька хазяйка будинку вітає гостей своєю невмирущою і ю смішкою.

«Джентльмени воліють блондинок, бо втомилися від див лення вугрів».

Одна з примовок Боба. їй вона ніколи особливо не подоба лася, а зараз стало просто огидно від того, що та раптом сплив ла в її пам’яті.

Марджорі Дувалл було знайдено в яру за шість миль від її дому в Південному Гансеті, зразу за міською межею Північно го Конвея. Окружний шериф припускав, що смерть, імовірно, настала від задушення, але напевне сказати не міг; то була пре рогатива окружного патологоанатома. Він відмовився роби ти ще якісь припущення, а також відповідати на будь-які за питання, але неназване джерело автора статті (чия інформація була принаймні наполовину варта довіри, оскільки воно було «близьким до слідства») повідомило, що Дувалл також було покусано й сексуально зґвалтовано «в манері, що відповідає іншим убивствам, учиненим Беде».

Що природним чином призводило до нагадування про по­передні злочини. Перше вбивство трапилося у 1977 році. Два було у 1978, наступне у 1980, і ще два у 1981. Два вбивства тра­пилися у Нью-Гемпширі, два в Массачусетсі, п’яте і шосте у Вермонті. Після цього настала шістнадцятирічна перерва. Поліція припускала, що могли відбутися три речі: Беде пере­їхав до іншої частини країни і займається своїм хобі там, Бе­де було заарештовано за якийсь інший, не пов’язаний з цими, злочин і він потрапив до в’язниці, або ж Беде покінчив з со­бою. Єдине, що було найменш імовірним, згідно з психіатра­ми, до яких звернувся по консультацію репортер, це те, що Беде просто від цього втомився. «Таким парубкам ніколи не набри­дає, — пояснював психіатр. — Для них це спорт, їхнє покли­кання. Більше того, це їхнє потаємне життя».

Потаємне життя. Яким отруйним льодяником виявилася ця фраза.

Шостою жертвою Беде була жінка з Бері1, котру виколуп­нув зі снігового замету ківш снігоочисника за тиждень перед Різдвом. «Отаке-то свято судилося її близьким», — подума­ла Дарсі. Та й сама вона того року не мала різдвяного настрою. Далеко від дому (цей факт і дикими кіньми неможливо було б витягнути з її рота, коли вона балакала з рідною матір’ю), за­ймаючись роботою, для якої, як сама вважала, не має достат­ньої кваліфікації навіть після вісімнадцяти місяців навчання й одного почесного підвищення, вона почувалася абсолютно не в дусі святкової пори року. У неї були добрі знайомі (дівча­та по «Маргариті»), але жодного справжнього друга. Вона не вміла заводити собі друзів, ніколи не вміла. Несмілива — це ще слабо сказати, інтровертивний характер — точніше ви­значення.

Тоді в її життя з усміхненим обличчям увійшов Боб Андер­сон Боб, котрий запросив її на побачення і не погодився б на «ні» як на прийнятну йому відповідь. За якихось місяців три після того, як снігоочисник відкрив тіло останньої жерт­ви «раннього циклу» Беде, це було. Вони покохали одне одно­го. А Беде зупинився на шістнадцять років.

Через неї? Бо він її кохав? Бо він хотів перестати робити «Погану гидь»?

«Або це просто випадковий збіг. Можливо, що й так».

Гарненька версія, але ідентифікаційні картки, що вона їх знайшла затаєними там, у гаражі, робили ідею випадкового збігу дуже малоймовірною.

Сьомою жертвою Беде, першою з того, що в газеті називало ся «новим циклом», була жінка з Вотервіла1 в штаті Мейн, ми ім’я Стейсі Мур. Її знайшов у погребі її чоловік, коли повернув ся з Бостона, куди він їздив із друзями на пару ігор «Ред Сокс», У серпні 1997 року це трапилося. Головою вона була занурена в рундук із цукровою кукурудзою, котрою сімейство Мурів тор гувало на своїй фермерській ятці при трасі № 106. Вона була го ла, руки мала зв’язані за спиною, сідниці й стегна в неї були по кусані у багатьох місцях.

Через два дні перев’язані гумовою петелькою водійська ліцеї і зія і картка Блакитного хреста2 Стейсі Мур надійшли поштою до Агасти; адресу було написано друкованими літерами:«ДОБВНК) ГЕНИРАЛЬНОМУ ПРОКУРОРУ ДЕПАРТАМЕНТУ КРИНІ МАЛЬНИХ РОСЛІДУВАНЬ». Була й записка: «ПРИВІТ! Я ПО ВЕРНУВСЯ! БЕДЕ!»

Детективи, котрі займалися справою Мур, відразу впізнали цей набір. Подібні відібрані посвідчення особи — й подібні ж бадьористі записки — приходили після кожного з попередніх вбивств. Він знав, коли вони перебувають на самоті. Він підда­вав їх тортурам, принципово власними зубами; він ґвалтував їх або сексуально з них знущався; він їх убивав; він надсилав їх­ні документи до якогось із поліцейських відділків через кілька тижнів або місяців. Глузуючи з них.

«Щоби запевнити, що це його рук справа», — пригнічено по­думала Дарсі.

Наступне вбивство Беде скоїв у 2004-му, дев’яте й десяте у 2007 році. Ці два виявилися найгидкішими, бо однією з жертв була дитина. Десятирічного сина бідної жінки відпустили зі школи, бо він скаржився на біль у животі, й очевидно хлопчик

натрапив на Беде за роботою. Тіло його було знайдено разом і тілом його матері неподалік, у ручаї. Коли пошта доставила документи тієї жінки — дві кредитні картки і водійську ліцен­зію — у казарму № 7 поліції штату Массачусетс, разом з ними прийшла й карточка з написом: «ПРИВІТ!ХЛОПЧИКЦЕ ВИ­ПАДКОВІСТЬ! ВИБАЧАЮСЯ! АЛЕ ВСЕ БУЛО ЗРОБЛЕНО ШВИДКО! ВІН НЕ «СТРАЖДАВ»! ВЕДЕ!»

Було там і ще багато статей, які вона могла б прочитати (о, всемогутній «Гугл»), але заради чого? Ніжну мрію про чер­говий звичайний вечір посеред звичайного життя поглинув кошмар. Хіба розвіє цей кошмар читання ще чогось про Беде? Відповідь здавалася занадто очевидною.

Зсудомило шлунок. Вона бігом кинулася до вбиральні — усе ще засмердженої, незважаючи на вентилятор, зазвичай не звер­гаєш уваги на те, яка смердюча справа це життя, проте не за­вжди — і впала на коліна перед унітазом з відкритим ротом, уту­пившись очима в блакитну воду. На мить здалося, що потреба ‘ виригати збирається минутися, та тут вона згадала про Стейсі

І Мур з її почорнілим, утопленим у кукурудзі лицем удавленої, з її

сідницями, покритими плямами крові, засохлої до кольору шо­коладного морозива. Від цього її вивернуло двома спазмами, та так потужно, що в обличчя бризнуло туалетним дезінфектантом, попало навіть кілька гидотних крихт її власних викидів.

Заходячись судорожним плачем, вона змила воду. Порцеля­ну слід було почистити, але наразі вона лише опустила ляду уні­таза й притулилася палаючою щокою до її прохолодного беже­вого пластику.

«Що ж мені тепер робити?»

Логічним кроком було б зателефонувати до поліції, але, при­пустімо, якщо вона так і зробить, а все це обернеться помил­кою? Боб завжди був цапрочуд великодушним, як ніхто з чоло­віків він умів прощати — коли вона в’їхала передком їхнього старого мінівена в дерево на краю паркінгу біля пошти, розтро­щивши лобове скло, єдиним, чим він занепокоївся, було: чи не порізала вона собі лице, — проте чи вибачить він їй, якщо

вона помилково вкаже на нього як на винуватця одинадцяти садистських убивств, яких він не скоював? А це ж всьому світу стане відомо. Винний чи невинний, а його фото все одно з’явиті. ся в газетах. На передній шпальті. І її також.

Дарсі важко звелася на рівні, дістала з шафки ванної кімиа ти туалетний йорж і почала чистити унітаз. Робила вона це по вільно. Боліла спина. Подумалося, що вивернуло її так грубо, що вона могла потягнути собі якийсь м’яз.

Посеред цього заняття її прохромила інша візія. Це ж не ли ше їх двох буде втягнуто до газетних спекуляцій та брудного виполіскування кісток у новинних випусках цілодобових ка бельних телеканалів; є ж іще діти, про котрих не можна забуна ти. Донні з Кеном щойно здобули собі двох перших клієнтів, але той банк і дилерський бізнес, які шукають собі свіжих рі шень, покинуть їх за якихось три години, щойно вибухне ця на чинена лайном бомба. Компанія «Андерсон & Хейворд», котра лише сьогодні зробила свій перший справжній подих, завтра вже буде мертвою. Дарсі не знала, скільки інвестував Кен Хей ворд, але Донні вклався весь цілком. І тут не йдеться про аж та­ку величезну суму грошей, але є дещо інше, що вкладаєш, ви­рушаючи в своє перше самостійне плавання. Серце, мозок, почуття власної гідності.

А ще ж і Петра з Майклом, можливо, якраз цієї миті вони, прихиливши голови, разом розбудовують свої весільні плани, не здогадуючись про двохтонний сейф, що завис і погойдуєть­ся над ними на вельми ветхому тросі. Петс завжди обожнюва­ла свого тата. Що буде з нею, якщо вона раптом дізнається, що ті руки, які колись підкидали її на гойдалці на задньому подвір’ї, є тими самими руками, котрі вичавили життя з одинадцяти жі­нок? Що за губами, які цілували її на добраніч, ховаються ті зу­би, котрими було погризено одинадцять жінок, і в деяких ви­падках аж до кісток?

Коли Дарсі знову сіла перед комп’ютером, в її уяві виник жах­ливий газетний заголовок. Проілюстрований він був фотогра­фією Боба у нашийній хустині, у тих його абсурдних шортах- хакі і довгих гольфах. Видіння зринуло так ясно, немов уже було надрукованим:

«СЕРІЙНИЙ УБИВЦЯ «БЕДЕ»

17 РОКІВ КЕРУВАВ МАЛЮКАМИ-СКАУТАМИ»

Дарсі ляснула себе долонею по губах. Вона відчувала, як в ор­бітах у неї пульсують очні яблука. Зринула думка про самогуб­ство, і кілька секунд (довжелезних) ця ідея здавалася їй цілком раціональною, виглядала єдино слушним рішенням. Можна за­лишити записку, де буде сказано, що вона зробила це, бо зля­калася, що в неї рак. Або ранній прихід хвороби Альцгаймера, це буде навіть краще. Але самогубство також кидає глибоку тінь на родину, а крім того, якщо вона все ж таки помиляється? Що, як Боб просто знайшов зв’язку тих ідентифікаційних карток на узбіччі дороги або ще десь?

«Ти розумієш, як це малоймовірно?» — пхекнула Мудра Дарсі.

Гаразд, авжеж, але ж заразом це не є геть неймовірним, хіба не так? Було тут іще дещо, що робило клітку, в якій вона опи­нилася, такою, що з неї не залишалося шансів для втечі: а якщо вона права? Чи не розв’яже її смерть зовсім руки Бобу для но­вих убивств, бо ж тоді він не буде змушений так глибоко при­ховувати своє потаємне життя? Дарсі не мала певності, чи ві­рить вона у свідоме життя після смерті, але якщо воно все-таки існує? І якщо там її зустрінуть не зелені Едемські луки й повно­воді ріки, а стражденний вітальний загін задушених жінок зі слідам зубів її чоловіка, і всі разом вони звинувачуватимуть її, що це вона спричинилася до їх гибелі, вибравши собі легкий спо­сіб втечі? І тим, що проігнорувала свою знахідку (ба навіть якби таке було можливе, у що вона ні на мить не вірила), хіба ці зви­нувачення не були б правдивими? Чи насправді вона вважала, що може приректи ще якихось жінок на жахливу смерть лише заради того, щоб її дочка справила в червні собі гарне весілля?

Дарсі подумала: «Краще б мені стати мертвою».

Але їй цього не судилося.

Вперше за багато років Дарсі Медсен Андерсон, зісковзнув ши з крісла, уклякла на колінах і почала молитися. Це не до помогло. У домі було порожньо, якщо не рахувати самої її1

7



Вона ніколи не вела щоденника, але на дні її місткої скрині дл л шитва лежала десятирічного віку книга, до якої вона запису вала всі колись призначені зустрічі. А в одній із шухляд шафи в домашньому кабінеті Боба зберігалися всі його дорожні ра хунки за кілька десятиріч. Як бухгалтер, а саме експерт по по датках (та ще й такий, що також отримує цілком легально за реєстрований прибуток від власного побічного бізнесу) він був дріб’язково-прискіпливим, коли йшлося про бухгалтер ський облік, користуючись із кожного вирахування, кожної податкової пільги чи знижки на автодорожні видатки, на яких тільки можливо було заощадити.

Вона згромадила його теки поряд з комп’ютером разом зі своїми записами про ділові зустрічі. Відкрила «Гугл» і присилу­вала себе зробити дослідження, якого потребувала, відзначаю­чи імена і дати смертей (деякі з останніх були вочевидь при­близними) жертв Беде. А потім, коли цифровий годинник на панелі завдань комп’ютера беззвучно перемандрував за десяту годину вечора, вона розпочала марудний порівняльний аналіз.

Вона віддала б десяток років свого життя, аби лиш знайти щось, що беззаперечно ізолювало його бодай від єдиного з тих убивств, але її журнали ділових зустрічей дедалі погіршували картину. Келлі Джарвей, з міста Кін1 у Нью-Гемпширі, була зна­йдена в лісі поза місцевим сміттєзвалищем п’ятнадцятого бе­резня 2004 року. Згідно з висновками патологоанатома, мерт­вою вона пролежала там вже від трьох до п’яти днів. У діловому журналі Дарсі за 2004-й числа з десятого по дванадцяте берез­ня перекреслював косий напис: «Боб з Фіцвіпьямом, Брат.». Джордж Фіцвільям був вельми грошовитим клієнтом фірми «Бенсон, Бейкон & Андерсон», а скорочення «Брат.» означало Братлборо2 — назву міста, в якому той Фіцвільям жив. Маши­ною звідти легко підскочити у Нью-Гемпшир до Кіна.

Гелен Шейверстон і її син Роберт були знайдені в ручаї Ньюрі- Крік, у містечку Еймсбері3, одинадцятого листопада 2007 року. Вони жили у селищі Тассел-вілідж, приблизно за дванадцять миль звідти. На листопадовій сторінці в журналі з 2007 рік вона провела риску від восьмого до десятого числа й начеркала: «Боб у СогасР, 2 садиби на продаж плюс нум. аукц. в Бостоні». А чи пам’ятає вона, як якогось з тих вечора телефонувала до мотелю у Согасі й не отримала відповіді на свій дзвінок? Вирішила тоді, що він допізна засидівся у котрогось з продавців монет, винюху­ючи свинцеві пенні4, а може, миється в душі? Здається, вона та­ке дійсно пригадує. І якщо так, чи не був він насправді в дорозі того вечора? Можливо, повертався після деякої справи (побіж­ного викидання дечого) з міста Еймсбері? Або, якщо він дійсно перебував у душі, що, заради всіх святих, він там з себе змивав?

Вона повернулася до його дорожніх записів і чеків, коли го­динник на комп’ютерній панелі вже перебіг за одинадцяту і почав підбиратися до півночі, відьмацького часу, коли, як то

і.



кажуть, позіхають кладовища. Працювала вона ревно, час то зупиняючись для подвійної перевірки. Дані кінця сімдесятих були переривчастими, від них небагато було користі — він бум у ті дні всього лише дрібним офісним щуриком, — зате вісім десяті були комплектні, і знайдені нею збіги стосовно вбивсти 1980-го та 1981-го років були незаперечно ясними. Він перс бував у поїздках саме в ті числа і саме в тих місцях. Звідси ви • пливало, як наполягала Мудра Дарсі: якщо знайшовся жму­тик котячої шерсті в чиємусь домі, мусиш погодитися з тим, що десь там мусить бути й сам кіт.

«То що ж я мушу тепер робити?»

Правильною відповіддю здавалася: нести свою збентежену й налякану голову нагору. Вона сумнівалася, що зможе засну­ти, але принаймні хоч постоїть під гарячим душем, а тоді ля­же в ліжко. Вона була виснажена, спина в неї боліла після блю­вання, і їй тхнув її власний піт.

Вимкнувши комп’ютер, вона повільно і важко поплентала­ся на другий поверх. Душ полегшив біль у спині, а пара пігу­лок тайленолу напевне зарадять ще краще, і біль не повернеть­ся години до другої ранку, а то й довше; вона не сумнівалася, що взнає це точно, коли завдяки болю прокинеться. Поклав­ши назад до аптечної скриньки тайленол, вона дістала звідти слоїк з амбіеном, потримала його в кулаку мало не цілу хви­лину, а тоді й його повернула назад. Він не запровадить її у сон, тільки голову запаморочить та, можливо, зробить її параною ще дужчою за ту, яку вона вже має.

Вона лягла й подивилася на нічний столик по інший бік ліж­ка. Будильник Боба. Запасні окуляри для читання Боба. Кни­га під назвою «Хижа»'.


Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   24   25   26   27   28   29   30   31   ...   36




©dereksiz.org 2024
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет