Тема 7. ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКА ФІЛОСОФІЯ ХІХ-ХХ ст

З самого свого виникнення екзистенційна філософія акцентувала увагу на сукупності категорій, які “випали” з найбільш поширених і знаних філософських систем класичної німецької філософії. Так, уже в 1840-і роки панлогізму Гегеля датський філософ Сьорен Аабьє К’єркегор (1813-1855) протиставив категорію існування (екзистенції), як уособлення особистості того, хто філософствує. Він же запровадив у тогочасну філософію поняття «страх», «розпач», «рішучість», «досада», «абсурд», «занепокоєння». К’єркегор – релігійний християнський філософ. Він вважав, що будь-яке християнське пізнання – це занепокоєння. Але занепокоєння – це істинне буття людини і відношення до життя, в той час як неупередженість наук – фарс марнославства.

Категорія розпачу займає одне із чільних місць у його праці. Оскільки розпач – це хвороба духу, то можливі три образи розпачу: 1) зневірений, що не усвідомлює свого Я (неістинний розпач); 2) зневірений, що не бажає бути собою; 3) зневірений, котрий бажає бути у відчаї. Тому існують два види дійсного розпачу. По-перше, небажання бути самим собою, тобто бажання позбутись свого Я. По-друге, відчайдушне прагнення бути самим собою. Усякий розпач зрештою вирішується в цьому прагненні і до нього приводить. Розпач виникає від безнадійності, від усвідомлення неможливості навіть вмерти. «Для того, щоб умерти від розпачу як від хвороби, треба, щоб вічне в нас, у цьому Я, могло вмерти, як умирають від хвороби тіла. Жалюгідна химера! У розпачі “умирати” постійно перетворюється в “жити”». Розпач не може пожерти моєї вічності, що саме його харчує. Але розпач виступає як самознищення, знищення свого Я. Людина безупинно відновляє свій біль, бо вона безупинно збирає в сьогоденні розпач минулого, а це – хвороба Я.

К’єркегор помітив одну дуже важливу річ. Зневіряючись у чомусь, людина по суті втрачає віру в себе, і прагне позбутися свого Я. Честолюбець бажає бути або Цезарем, або ніким. Але бути Цезарем не сталося. Честолюбець впадає у розпач. У той же час, не ставши Цезарем, нестерпно бути самим собою, таким неспроможним. «Придивившись уважніше, ми виявляємо, що для нього нестерпно не те, що він не став Цезарем, але саме це Я, яке ним не стало; або, точніше, для нього нестерпно, що він не може позбутися від свого Я. Він зміг би це зробити, якби став Цезарем». У цілому виходить замкнуте коло, тавтологія. Стати собою не можна, оскільки ти не знаєш, що таке бути собою. І стаючи Цезарем, ти позбавляєшся свого Я. Тому що Цезар – це не-Я.

Квінтесенція всякого розпачу така: зневіритись у собі, зневіритись у бажанні позбутися себе. Таким же чином впадають у розпач ті, хто зневірився у бажанні бути самим собою. Ніхто не вільний від розпачу, вважає К’єркегор. У кожнім, десь у глибині перебуває занепокоєння, тривога, дисгармонія, страх перед чимось невідомим. Страх перед чимось таким, про що не насмілюєшся зізнатися; страх перед самим собою або перед чимось зовнішнім.

Віруючий бачить і осягає свою загибель, але він вірить. І це уберігає його від загибелі, вважає К’єркегор. Він залишає Богу все, що стосується допомоги. Він задовольняється тим, що вірить у те, що все можливе для Бога. Вірити у свою загибель неможливо. Можна лише по-людськи розуміти, що це загибель, і одночасно вірити у можливе – це віра. Бог і приходить на допомогу віруючому, допомагає йому вислизнути від жаху. Тому, хто зневірюється, треба кричати: можливого, можливого! «У можливому віруючий зберігає вічну і надійну протиотруту від розпачу; тому що Бог може усе в будь-яку мить. У цьому і полягає здоровий глузд віри, що вирішує суперечності…Нестача можливого і означає, що все стало для нас необхідністю, або банальністю».

Розпач – це гріх, робить висновок К’єркегор, а самий гріх – це або слабкість, або виклик. Гріхом для християнина є мріяти, замість того, щоб бути. Вірити, значить, будучи собою, і бажаючи бути собою, погрузитися в Бога через особисте ясне розуміння. І не треба доводити істинність віри в Бога, шукати доказів буття Бога. Істинно віруюча людина, натхненна вірою, завжди у нападі, віруючий – завжди переможець.

Традиції екзистенціалізму отримали подальший розвиток лише у ХХ столітті, коли інтерес до аналізу проблем людського існування (екзистенції) набув значного інтересу. Значний внесок у розвиток цього напрямку зробили Лев Шестов, Карл Ясперс, Жан-Поль Сартр, Альбер Камю і інші мислителі.

Жан-Поль Сартр (1905-1980) – французький мислитель-екзистенці-аліст, відомий як талановитий письменник і драматург. У своїх художніх творах «Нудота», «Стіна», у п’єсах «Мухи», «Диявол і господь бог» Сартр акцентував увагу на основних категоріях екзистенціалізму: нудота, страх, досада, рішимість, закиненість у світ, свобода тощо.

Ми повсякденно розмірковуємо стосовно властивостей нашого існування. Але, «що значить “існувати”?», – задається питанням Сартр. Ми реєструємо оточуючі нас речі, але ми не відчуваємо, що вони існують, особливо не замислюємось над цим, вважаючи, що речі нам тільки належать. Ми користуємось речами, беремо їх в руки. А звичайне існування ховається від нас, хоча воно тут, воно навколо нас і в нас, воно – ми самі, але доторкнутися до існування нам не дано. Уся справа в тім, що ми звикли мислити в категоріях приналежності. Але раптом, помічає Сартр, існування скидає із себе покриви, утрачає необразливість абстрактної категорії і виявляє в собі саму плоть речей. Корінь речей – у їхньому існуванні.

Строкатість речей, розмаїтість індивідуальностей їх виявляються лише видимістю: «Лак обліз, залишилися дивовижні, грузлі і безладні маси». А це і є існування. Сартр знайшов: існувати, значить піддаватись. Усі ми являємо собою масу існувань, які самі собі заважають, самі себе стискують. У нас немає ніяких підстав знаходитися тут, тому кожен існуючий зніяковіло і беззвітно занепокоєний, відчуває себе зайвим стосовно інших.

Зайвий – ось єдиний зв'язок, який виявляється Сартром між деревами, каменями, огорожею парку, лавами. І людина така ж зайва. Усвідомлення цього – спонукання до того, щоб покінчити рахунок з життям, винищити хоча б одне з цих нікчемних існувань. Але і смерть була б зайвою, як труп, як кров на каменях і траві. У ці хвилини герой «Нудоти» чітко усвідомлює: «Я був зайвим у віки віків».

Існування не є необхідністю, зауважує Сартр. Це значить бути тут, тільки і всього. В існуваннях, які опинилися перед нами, ми не бачимо закономірності. Долаючи випадковість, яку вони виявили, люди придумали істоту необхідну і самодостатню. Але це не рятує від фатуму випадковості, безпричинності. Усе безпричинне: цей парк, це місто і ти сам. Коли людина усвідомлює це, усе пливе перед її очима і її каламутить, – ось це і є нудота. Ні в кого немає права на існування, заявляє Сартр. Люди в глибині душі почувають, що вони – зайві, що вони безформні, розпливчасті і сумовиті. Сартр бачить, що багато хто не хотіли б існувати, але вони не можуть не існувати, ось у чому заковика.

Але чи можна вирватися з в’язкості і розпливчастості існування? Сартр пропонує все-таки спробувати зробити щось непідвласне існуванню. Скажімо, у не кращих життєвих обставинах, коли все в житті йде криво і навскіс, пригноблюють борги і де-небудь у Нью-Йорку задушливим липневим вечором пригнічує спека, людина пише пісню. Людина розраховувала отримати усього півсотні доларів, але пісня вийшла, і співачка натхненно співає її, а ми з задоволенням слухаємо. І ці обоє – уже відмиті від гріха існування, наскільки це дано людині. А можна написати казку, яка була б прекрасною і твердою ніби сталь, щоб люди засоромилися свого існування. І коли ти зрозумієш, що написав, ти зрозумієш, що ти є, і ти захочеш бути. Бо жоден існуючий не може виправдати існування іншого. Людина повинна сама робити свій вибір і сама робити свою долю.

Найбільш загострено відчуває людина, що кожна річ має своє існування в пограничній ситуації між життям і смертю. Чим ближче хвилина смерті, спостерігає засуджений до розстрілу молодий чоловік, тим більш зриме відчуження від нього речей («Стіна»). Речі ніби віддаляються, їхні обриси розмиваються. До розстрілу залишається декілька годин і людина бачить смерть усюди, а особливо в речах. Тут, у прикордонній ситуації, людина втратила надію на безсмертя. І якби навіть оголосили, що її помилували, це вже не порушило б її байдужності, байдужого спокою.

Людина закинута у світ, бо ніхто з нас не просив, щоб нам дали існування у світі. Так, людина закинута, їй нема на що обіпертися ні в собі, ні ззовні. І у неї немає виправдань. Існування передує сутності. Немає назавжди даної людської природи, стверджує Сартр. І немає детермінізму. Людина вільна, а тому людина – це свобода, і вона засуджена бути вільною. Засуджена, бо не сама себе створила. Вільна тому, що будучи один раз закинута у світ, сама відповідає за все, що робить, за своє майбутнє.

Тривога – важливе поняття в екзистенціалізмі. І людина – це тривога. Той, хто зважився на щось, вибирає не тільки своє власне буття. Він ще і законодавець. Він вибирає одночасно з собою і все людство. Він не може уникнути почуття повної і глибокої відповідальності. Вибираючи буття, людина вибирає і всіх людей, котрі відповідають її поняттю блага. А тому мій вибір зачіпає усіх людей, хоча це вибір лише мого особистого світу. Людина не може реалізувати себе, перебуваючи на самоті, шляхом занурення в самого себе. Сартр уважав, що людина повинна сама знайти себе і переконатися, що ніщо не може врятувати її від себе самого, навіть доведення існування Бога.

Екзистенціалізм – це оптимізм, вчення про дію. І він не ввергає людину в розпач. Людина не повинна віддаватись бездіяльності: спочатку людина повинна вирішити, а потім діяти, вказує Сартр. Ми можемо приймати до уваги лише те, що залежить від нашої волі. Зважимо й на те, що завжди існує та сума вірогідностей, що роблять можливою нашу дію.

Альбер Камю (1913-1960) – визначний французький письменник і драматург, філософ-екзистенціаліст. Походив з родини сільськогосподарських робітників в невеличкому місті у французькому Алжирі. У 1957 р. за свої літературні твори був удостоєний Нобелівської премії.

Камю зазначав, що найважливіші істини про себе і світ людина відкриває не шляхом наукового пізнання, але за допомогою почуття, яке ніби висвічує її існування, «буття-в-світі». Питання про сенс життя Камю вважав самим невідкладним з усіх питань. І тоді: «Є лише одна по-справж-ньому серйозна філософська проблема – проблема самогубства». Вирішити, варте чи не варте життя того, щоб його прожити, – означає відповісти на фундаментальне питання філософії. Самогубство, на думку Камю, завжди розглядали виключно як феномен соціальний. Сам він схильний питання самогубства пов’язати з мисленням індивіда, оскільки самогубство проходить тривалу підготовку у німій тиші серця. Покінчити з собою – означає визнати, що життя завершене, що воно стало незрозумілим.

Самогубство – це визнання згоди з власними межами. Людина ніби віддається запропонованій їй історії. Бачачи попереду жахливе майбутнє, вона падає в нього. Самогубство також вирішення абсурду, але воно робить абсурдною навіть і саму смерть. «Міф про Сізіфа» і є його спроба зрозуміти зв'язок між абсурдом і самогубством. Адже мало хто йде на самогубство, більшість сподіваються. Утім світ не просто абсурдний, він нерозумний. Абсурдне зіткнення між ірраціональністю і бажанням ясності. Абсурдність породжується порівнянням наміру і реальності, дії і світу, що лежить за його межами. За своєю суттю абсурд – це розкол. Камю певний: «Щастя й абсурд невіддільні». Бо одне народжується з іншого.

Саме тому і образ міфічного Сізіфа у Камю постав у несподіваному ракурсі. Як відомо, боги присудиди Сізіфу піднімати величезний камінь на верхівку гори, звідки ця глиба невідворотно скочувалась донизу. Боги вважали, що немає більш жахливої кари ніж безнадійна і полишена користі праця. Звісно, Сізіфа можна вважати вічним трудівником пекла. Але, все-таки, Сізіф – це не вічний трудівник пекла, у нього є і тиха радість. Він зрозумів, що сам створив свою долю, а тому немає напередвизначення. Людина, яка усвідомила абсурдність світу, вважає Камю, здатна усвідомлювати себе володарем своїх днів. У ту невловиму мить, коли людина оглядається на прожите життя, вона визнає його як долю, створену власними руками. А тому Сізіф бере камінь і знову закочує його на гору. І він знає, що зможе підняти камінь на гору знову і знову. Це йому підвладне.

Сам Камю жадав соціальної справедливості, а тому сучасний світ викликав у нього багато протесту і це продукувало намагання порівнювати. Про яку кару могла б йти мова, якби Сізіфа на кожному кроці підтримувала надія на успіх? Сучасний трудівник так живе усе своє життя, і його життя не менш трагічне. Але він трагічний лише тоді, коли стає свідомим. Переважну більшість життя сучасний трудівник не знає про печальну свою долю, на відміну від Сізіфа, пролетаря богів, який хоча і безсилий бунтівник, але знає, що будь-яку долю можливо подолати презирством.

Свобода – важлива категорія екзистенціалізму. От і Камю підкреслює, що єдина доступна нашому пізнанню свобода є свобода розуму і дії. До зустрічі з абсурдом повсякденна людина оцінює свої шанси на краще життя і вірить, що в її житті ще багато чого налагодиться. Усе в його житті сповнене змісту і раптом у життя вривається вітер абсурду, який льодянить душу. Раптом виявляється, що немає вищої свободи, свободи бути. Смерть стає єдиною реальністю, тому що в мене немає свободи продовжити буття. Та й яка свобода, якщо в мене немає вічності?!

Камю пише: «Абсурд розвіяв мої ілюзії: завтрашнього дня немає. І відтепер це стало основою моєї свободи». Так, уся справа в тім, щоб пробудитися від сновидінь повсякденності, прийти до розуміння свободи як свободи дії. Значиме філософське есе Камю «Бунтівна людина». Бунт породжується усвідомленням побаченої безглуздості, усвідомленням несправедливої долі людської. Бунт воліє, щоб скандальний стан світу припинився. Мета бунту – перетворення. Проблема одначе в тім, що перетворення передбачає дію, яка вже завтра може привести до вбивства. А бунт не може знати законне воно чи не законне. Тому свої дії бунт повинен узаконити, досліджуючи себе. Людина – єдина істота, яка відмовляється бути тим, що вона є. І проблема у тім, щоб знати, чи не може така відмова привести лише до знищення інших і самого себе. Тому бунт повинен сам себе дослідити, а досвід двох століть його історії дозволяє це зробити.

Для Камю важливо зрозуміти, хто є бунтарем. Це людина, яка каже «ні». Раб довго мовчав, поринувши у розпач. Однак несподівано бунтар робить рішучий крок, говорить «ні»!, відштовхує те, що гнобить його індивідуальність. Він сам встановлює межу, до якої він згодний терпіти гноблення. Раб, який доти жив компромісами, раптом впадає у непримиренність: «Все або нічого». Саме в цьому есе Камю хотів показати реальність логічного злочину, характерного для нашого часу, часу панування ідеологій. Знаменно, що ідеологія не визнає тільки чужих. І тут виправдане вбивство, оскільки уособленням влади виступають нігілізм і абсурд. Якщо людина визнає беззмістовною і несправедливою людську долю – вона бунтує. Бунт – це справа людини, яка вже знає, яка твердо усвідомлює свої права. В бунтарському пориві страждання набуває характеру колективного існування. Зло, яке пережила одна людина, стає чумою, яка заразила усіх. Людина перестає бути одинокою, вона виявляє у собі причетність до загалу. А тому: «Я бунтую, отже, ми існуємо».

Камю визнав істинність визначення Філотея О’Недді: “Свобода – це страшне слово, написане на колісниці бур”. Всі бунтарі прагнули свободи, але припускали, що тимчасово, заради справедливості, можна відмовитись від свободи. Чим більш тотальним бачилось бунтарям звільнення, тим більшими ставали жертви. Будучи безпосереднім свідком подій 1930-50-х років, Камю це помітив. Так, прагнення більшовиків звільнити від експлуатації народи Росії привело до десятків мільйонів жертв. Це – очевидне протиріччя, і воно полишає революціонерів щастя і надії. Аналізуючи революційний рух, ми побачимо в ньому відчайдушну і криваву спробу утвердити людину наперекір тому, що її заперечує.

Камю упевнений, що весь, так званий революційний рух, у Європі ХІХ ст. був лише чередою бунтів. Те, що називали звільненням роду людського, було лише спробою самоутвердження людини. Дійсно, якби один-єдиний раз справжня революція відбулась, то історії більше не було б, а була б блаженна єдність і вгамована смерть. Саме до цього і воліє дійти революція ХХ ст.

Загалом релігійна філософія – багатопланове явище, яке має давню історію. В останньому столітті найбільш відомий неотомізм. Ця філософська течія виникла в 1879 році як спроба ієрархів католицької церкви знайти своє місце на терені сучасного філософування. Ідеологія неотомізму спирається на основні категорії і принципи філософії св. Фоми Аквінського “сутність-існування”, “форма-матерія”. Найбільш знаними і авторитетними мислителями цього напрямку можна вважати Е.А.Жільсона (1884-1978), Жака Марітена (1882-1973), Ю.М.Бохеньського та інших. Прихильність католицизму до томізму обґрунтована, оскільки ангельський доктор послідовно розробив вчення про гармонію віри і розуму. Це вчення в епоху посилення протиріч сучасного суспільства, викликаних невпинним науково-технічним прогресом, виявилось продуктивним, звертаючись до глибин духовності людського існування. У наукових колах певного поширення отримала і релігійна феноменологія де Шардена.

Найбільш повне існування людини можливе за умови більш повного об’єднання. Єдність зростає лише на підставі зростання свідомості, тобто бачення. Де Шарден уважає, що історія живої природи зводиться до створення у надрах всесвіту все більш довершених очей. Намагання бачити більше і краще – життєво важливо. Бачити або загинути – це важливо і для людини.

Людина для де Шардена – ключ універсуму, центр світу. По-перше, суб’єктивно ми для себе центр перспективи. Інстинктивно дослідники природи фізики і натуралісти раніше дивились на світ ніби зверху, вважаючи, що їх свідомість не впливає на світ. Нині ж вони усвідомлюють все більше, що навіть самі об’єктивні їх спостереження цілком просякнуті їх висхідними припущеннями, а також формами і методами мислення, напрацьованими століттями розвитку наукового дослідження.

Дійшовши крайньої межі в своїх аналізах, вчені вже толком не знають, де об’єктивне існування структури і де відображення їх власної думки. Вони сподівались ніби накинули зверху на об’єкти своє бачення зв’язків, а врешті потрапили у власну пастку. Об’єкт і суб’єкт переплітаються в акті пізнання і людині залишається лише дослухатись свого власного бачення світу. В силу якості і біологічних властивостей думки ми опиняємось в унікальній точці, у вузлі, який панує над фрагментом космосу, відкритому у цей момент для нашого досвіду.

Людина – центр перспективи і центр конструювання універсуму. Тому до людини і зводиться в кінцевому рахунку вся наука.

Важливо усвідомити: а) людина не може цілком бачити себе поза людством; б) людство – поза життям; в) життя – поза універсумом.

Історично так сталось, що існування феномену свідомості довгий час ототожнювали з людиною, вважаючи його одиничним випадком, який не має потреби узагальнювати. Але якщо застосувати аналогію з усім знаним досвідом набутим наукою, то слід визнати, що “внутрішнє” завжди і всюди існувало в природі. Раз в одній точці самої себе тканина універсуму має внутрішню сторону, то вона незаперечно двостороння по самій своїй структурі, тобто у будь-якій області простору і часу.

Більш важливим виявляється тлумачення де Шарденом особливостей сучасного етапу розвитку людства. Адже до кінця ХІХ століття людство відчувало себе ніби напередодні нового “золотого віку”, освітленого і зорганізованого наукою, зігрітого братерством. Але замість очікуваного блаженства настали часи розбрату і все більш трагічних розбіжностей. Ні в які інші часи людство не було так забезпечено технічно і не робило стільки зусиль, щоб привести в порядок свої множини. Мільйони людей в парадних шеренгах, мільйони людей стандартизовані на заводі, моторизовані мільйони... І все це приводить лише до самого жахливо поневолення. Мурашник замість братерства. Замість стрибка свідомості – механізація, яка неодмінно витікає з тоталітаризму. Але не впадайте у відчай.

Беззаперечно – велика машина людства створена, щоб діяти, і вона повинна діяти, виробляючи наддостаток духу. Якщо ж вона породжує лише матерію, то вона працює на зворотному ходу.

Якщо ми визнаємо і припускаємо, що еволюція – це сходження до свідомості, то еволюція повинна досягти кульмінації попереду у якійсь вищій свідомості. Простір-час конвергентний за своєю сутністю, породжує свідомість і він знову зімкнеться у якісно новому пункті, який назвемо омегою. В перспективі ноогенезу час і простір дійсно олюднюються, або швидше надолюднюються. Тому універсум і особистісне зростають в одному напрямку і досягають кульмінації одне в одному одночасно. Звідси висновок: універсум-майбутнє може бути лише надособою в пункті Омега.

Важливим елементом досягнення цієї мети виступає любов. Бо любов, на думку де Шардена – це більш менш безпосередній слід, полишений у серці елемента психічною конвергенцією до себе універсуму. Втеча від ентропії можлива лише для людини. Одна за одною навколо нас звільнюються “душі”, здіймаючи вверх свою ношу свідомості, яка нікому не може бути передана. Одна за одною але не окремо. Бо для кожної з них існує по природі Омеги лише одна можлива точка остаточного перебування, де ноосфера колективно досягне своєї точки конвергенції в “кінці світу”. Втім, кінець світу – це не тотальна загибель, не катастрофа всесвітнього масштабу, а досягнення людством своєї кінцевої мети, у якому нам сприяє таємна співучасть безкінечно великого і безкінечно малого.

“Кінець світу – переворот рівноваги, відокремлення свідомості, яка нарешті досягла довершеності, від своєї матеріальної матриці, щоб віднині мати змогу всією своєю силою покоїтись в богу-омезі”.