Розвиток міграційних контактів із країнами, що розвиваються

3.3 Розвиток міграційних контактів із країнами, що розвиваються

Перший Всеукраїнський перепис населення зафіксував, що станом на 5 грудня 2001 р. етнічні групи, які походять із країн, що розвиваються, нараховували понад 40 тис. осіб. Найчисельніші з цих етносів – корейці (12711 особа), турки (8844), група арабських народів (6575), в’єтнамці (3850). Менш чисельними, але помітними групами в етнічній структурі населення України є китайці, афганці, перси, кубинці, чилійці, а також народи Індії та Пакистану. При цьому слід мати на увазі, що у складі турецького та корейського етносів є не лише вихідці з країн, що розвиваються, серед осіб, які назвали себе турками, частина є турками-месхетинцями, корейський же етнос мешкає на теренах України досить давно, – і тому його чисельність лише частково є результатом сучасних міграційних процесів.

Кількість мігрантів, які прибувають до України з країн, що розвиваються, за даними офіційної статистики на початку ХХІ ст. поступово зменшувалася і досягла у 2004 р. 2900 осіб. У 2005 р. їх кількість дещо підвищилася (до 3054 осіб), а у 2006 р. відбулося більш, ніж двократне зростання величини потоку (до 6977 осіб). Прибулі з країн, що розвиваються, склали 15,8% усіх іммігрантів або 70,1% прибулих з країн „старого зарубіжжя” (у 2002-2005 рр. відповідно 7,5-10,0% та 51,7-64,6%). Обсяги зворотного потоку до цих країн є набагато меншими, до того ж у 2006 р. кількість вибулих суттєво не змінилася порівняно з попередніми роками.

Найбільш чисельними є контингенти прибулих з Китаю (2576 осіб у 2006 р.), Туреччини (906), Сирії (783), В’єтнаму (593), Ірану (468), Індії, Лівану, Йорданії, Тунісу, Афганістану, Марокко. Зростання міграційного притоку у 2006 р. відбулося переважно за рахунок збільшення (порівняно з попередніми роками) прибулих з Туреччини, Лівану, Тунісу, особливо з Китаю та Сирії. Натомість різко зменшилася (майже у 18 разів порівняно з 2005 р. і більш як у 29 разів порівняно з 2002 р.) кількість прибулих з Малайзії (до 2005 р. потік міграції з цієї країни входив до числа найбільших серед потоків із країн, що розвиваються).

Важливо відзначити, що серед зареєстрованих приїжджих з країн, що розвиваються, є етнічні українці, кількість яких у загальному контингенті складає близько 2%, хоча серед прибулих із деяких країн (особливо південноамериканських) цей відсоток набагато більший. Наприклад, для Аргентини це порядку 70%, для Уругваю – близько половини. Серед прибулих із країн Азії – невеликий відсоток росіян. В основному ж в загальному контингенті мігрантів з більшості країн, що розвиваються, переважають представники основних етносів країн походження.

Основна частина мігрантів кінцевим пунктом свого призначення обирає міста, в основному у промислово розвинених регіонах – Харківській, Одеській, Донецькій, Запорізькій областях та АР Крим, а також місто Київ. Набагато менш привабливі для мігрантів області, де переважає аграрне господарство – Закарпатська, Рівненська, Волинська. За показниками інтенсивності прибуття з країн, що розвиваються, (в розрахунку на 100 тис. населення) у першому п’ятиріччі ХХІ ст. лідирував Київ, високі значення фіксувалися також в АР Крим, Харківській, Донецькій, Дніпропетровській, Запорізькій, Київській, Одеській, Полтавській областях. У 2006 р. збільшення обсягів імміграції з країн, що розвиваються, до України відбулося майже виключно за рахунок різкого зростання потоку прибуття до Одеської області (переважно до обласного центру), у результаті чого область випередила Київ за відносними показниками.

Освітній рівень іноземних мігрантів є не досить високим, що пояснюється перш за все тим, що більшість іммігрантів прибувають на навчання. Менше чверті (24,6%) прибулих з країн, що розвиваються, мають вищу освіту, переважна більшість (74,1%) – повну загальну середню. Слід відзначити підвищений освітній рівень мігрантів із країн Америки та Африки: серед них кількість осіб, які мають вищу освіту, становить відповідно 56% та 35,9%, повну загальну середню освіту мають 42,1% та 63,8%. Що ж стосується азіатських країн, то найосвіченішими є мігранти з В’єтнаму, Туреччини та Індії, кількість таких, що мають вищу освіту тут складає відповідно 43,9%, 40,6% та 37,9%. Беззаперечними лідерами за часткою мігрантів, які мають повну загальну середню освіту, є Китай та Іран – для цих країн даний показник становить відповідно 91,6% та 83,9%.

Про статево-віковий склад прибулих із країн, що розвиваються, можна робити висновок лише по даних щодо загального контингенту вихідців із країн „старого” зарубіжжя, оскільки вітчизняна статистика не надає інформацію про розподіл прибулих з окремих країн за одно- і п’ятирічними віковими групами. Згідно з цими даними, найбільш міграційно активними є представники вікового діапазону 18-32 (особливо 18-24) роки. Статевий розподіл прибулих показує беззаперечну перевагу чоловіків у потоці (їх майже утричі більше, ніж жінок). Чоловіки переважають за кількістю майже в усіх вікових групах, незначна перевага жінок спостерігається лише в найстаршому віці.

За даними Державного центру зайнятості Мінпраці України кількість іноземців, які тимчасово працюють в Україні, становила на початок 2007 р. 7,4 тис. осіб. Протягом аналізованого періоду їх чисельність постійно зростала з нарощуванням темпів приросту: якщо у 2003 р. кількість трудових іммігрантів зросла порівняно з попереднім роком на 7%, то у 2004 р. – на 12%, в останні роки щорічний приріст кількості іноземних працівників перевищує 20%. Іноземні працівники – представники понад 100 країн світу, на початок 2007 р. найбільші групи становлять громадяни Туреччини (майже 2 тис. осіб) та Російської Федерації (1,2 тис. осіб). Загалом на країни, що розвиваються, припадає 37,1% від загальної кількості іноземців, які тимчасово працюють в Україні.

У складі контингенту різко переважають чоловіки (89,1% від загалу), із загальної чисельності 41,6% перебувають у віці 40 р. і старшому, 39,6% мають вік 28-39 років, 18,8% – молодші 28 років.

Найбільші групи трудових іммігрантів зайняті такими видами діяльності, як будівництво (працюють переважно на робочих місцях), оптова й роздрібна торгівля, торгівля транспортними засобами, послуги з ремонту, а також обробна промисловість (у цих сферах іноземці зайняті головним чином на посадах керівників, спеціалістів, службовців). Абсолютна більшість (4/5) іноземних працівників працює на підприємствах приватної форми власності. Контингенту притаманний високий рівень ротаційності: 35,4% працюють в Україні протягом менш, ніж півроку, 28,9% – від 6 місяців до року і лише один із шести – понад 2 роки. Протягом 2006 р. з України вибуло 85,3% від числа працюючих на початок року, а 87,8% від чисельності іноземних працівників, які перебували в Україні на початок 2007 р. – прибули у 2006 р. Отже, доволі значна частина іноземців виїздять з України у тому ж році, що і приїздять, не входячи в чисельність зареєстрованих працівників станом ні на початку, ні у кінці року.

Станом на 1 січня 2006 року в Україні було зареєстровано 2346 осіб, визнаних біженцями. Це вихідці більш, як з 40 країн Азії, Африки, СНД та колишньої Югославії. Протягом 1997-2003 рр. їх чисельність зросла більш ніж у 2,5 рази, натомість протягом останніх років спостерігається поступове зменшення цієї категорії осіб. На 1 вересня 2007 р. в Україні нараховувалося 2284 особи, які мають статус біженців.

Основну частину контингенту становлять представники азіатських країн (рис. 3.3.1). Більше половини біженців – вихідці з Афганістану (1213 на 1.01.2006 р.), хоча їх частка зменшується – з 86% у 1996 р. до 52% у 2006 р. Інші чисельні групи становлять прибулі з Вірменії (215), Азербайджану (195), Росії (195, це вихідці з Чечні), Конго (92), Грузії (78), Судану (67).



Рисунок 3.3.1 – Розподіл біженців по країнах походження на 1.01.2006

Серед біженців спостерігається двократна перевага чоловіків, майже ¾ контингенту – особи працездатного віку, осіб старших за працездатний вік – лише близько 3%. Привертає увагу й той факт, що серед біженців частка осіб працездатного віку вища, ніж у населенні країн їх походження, тобто притулку за кордоном шукають переважно соціально активні індивіди.

Віковий і статевий склад має свої відмінності залежно від країни походження. Так, серед біженців з Африканського континенту не зафіксовано жодної особи, яка старша працездатного віку. Серед біженців-азіатів 3,5% осіб досягли пенсійного віку, а серед європейців – 5,9%. 90,4% осіб з Африки, які отримали статус біженця в нашій державі, відносяться до населення працездатного віку, відповідні частки серед вихідців з Азії та Європи складають 70,9 та 64,3%.

Досить високим є освітній рівень біженців. Соціологічне обстеження 1998 р., що охопило 411 біженців в Україні, показало, що крім рідної мови, біженці володіють також російською та українською мовами, наприклад, про вільне володіння російською мовою заявили 54,9% респондентів, ще 30,9% можуть вільно нею спілкуватися. Вищу ж освіту мали 52,1% респондентів.

Якщо взяти до уваги досить високий освітній рівень біженців, то цілком очікуваним виявився їх професійний склад. За даними управління у справах національностей та міграцій у місті Києві серед біженців працездатного віку по 6,9% економістів та медиків, 9,2% вчителів, 13,6% інженерів.

Найбільше біженців зареєстровано у Києві. На 1 вересня 2007 року їх кількість становила 923 особи. Такий факт є досить закономірним, оскільки в столиці набагато простіше знайти житло, влаштуватися на роботу. Також тут розташовані провідні українські вузи, які закінчувала досить значна частина нинішніх біженців, у столиці ж проживають їх земляки. Досить важливу роль зіграли також ті обставини, що в Києві процедура розгляду заяв про надання статусу біженця розпочалася найраніше. Проте з 1996 р. (від початку процесу розгляду заяв) ситуація дещо змінилася. Якщо тоді кількість біженців у Києві складала 70% всього контингенту осіб, то зараз це приблизно 40%.

Друге місце за кількістю біженців посідає Одеська область (594 особи), чисельні контингенти зосереджені також у Київській (169), Харківській (161) та Львівській (94 особи) областях. Натомість у Івано–Франківській, Миколаївській та Сумській областях біженців станом на 1.09.2007 р. взагалі не зареєстровано.

Значного поширення в нашій країні набуло таке негативне явище, як нелегальна міграція. Територія України активно використовувалася для незаконного переправлення людей із ряду азіатських та африканських країн до Західної Європи. Масштаби нелегальної міграції в Україні важко визначити. Достовірних та надійних даних стосовно перебігу процесів нелегальної міграції на теренах України (і у світі загалом) не існує в силу неофіційної природи цього явища. Оцінки експертів досить суттєво різняться: від кількох десятків тисяч до 1,6 млн. осіб. За свідченням співробітників органів внутрішніх справ близько третини іноземців, які приїздять в Україну з метою навчання, не з’являються у вузах.

Кожний п’ятий іноземець, що перебував на обліку в органах МВС у 2006 р. (42 тис. осіб), був притягнутий до адміністративної відповідальності за ст. 203 КУпАП (табл. 3.3.1). 1,3 тис. іноземців поміщалася до спецустанов міліції, 11,1 тис. видворено за межі України, в т.ч. 9,2 тис. осіб заборонено подальший в’їзд в Україну. Громадяни країн, що розвиваються, формують близько 1/5 контингенту нелегальних мігрантів, більшість є громадянами країн СНД.

Таблиця 3.3.1 – Нелегальна міграція в Україні

у 2003-2006 рр. за даними МВС

Кількість виявлених органами внутрішніх справ нелегальних мігрантів щорічно зменшується: у 2006 р. порівняно з 2003 р. вона скоротилася більш як на третину. Зменшується кількість іноземців, притягнутих до адміністративної відповідальності, а також висланих з України органами внутрішніх справ. Крім МВС, видворення нелегалів за межі України здійснює Державна прикордонна служба, її органи в останні роки видворяють приблизно удвічі менше нелегалів, ніж органи внутрішніх справ. При цьому кількість нелегальних мігрантів та порушників державного кордону, зафіксованих ДПСУ, має тенденцію до збільшення. Зокрема, кількість іноземців, видворених за межі України органами Держприкордонслужби, збільшилася з 2003 по 2005 рр. у 2,4 рази, чисельність потенційних нелегальних мігрантів, виявлених прикордонниками, зросла з 2003 по 2006 рр. у 4,5 рази (з 5,8 тис. до 25,8 тис. осіб), при цьому більшість із них (понад 70%) так і не потрапили на територію України. Загалом у 2005 р. було відмовлено у в’їзді в Україну 26,9 тис. іноземців, порівняно з 2002 р. ця кількість зросла майже удвічі. У 2006 р. 12,4 тис. іноземців були затримані за незаконне перетинання кордону (це у 2,1 рази більше, ніж у 2002 р.), 10,6 тис. – затримані за порушення правил перебування в Україні (у 11,7 разів більше, ніж у 2002 р.). Основна частина порушників – громадяни країн СНД та країн Азії. Кількість кримінальних справ, порушених за ст. 332 ККУ в органах охорони державного кордону ДПСУ, порівняно з 2002 р. у 2003 р. зменшилася, проте у 2004-2006 рр. знову зросла і навіть перевищила рівень 2002 р. Отже, слід констатувати, що в Україні спостерігається підвищення ефективності діяльності Держприкордонслужби щодо попередження проникнення нелегалів до України, відповідно зменшується навантаження на органи внутрішніх справ. Кількість іноземців, переданих прикордонній владі суміжних держав (це переважно сусідні країни СНД – Російська Федерація, Білорусь та Молдова) зменшилася за 2002-2006 рр. більше, ніж удвічі і становила у 2006 р. 670 осіб. Натомість кількість іноземців, переданих від прикордонної влади суміжних держав (головним чином Словаччини та Польщі, меншою мірою Угорщини), зросла за цей же період майже у 8 разів і досягла 2,2 тис. осіб.

Близько 90% нелегалів перетинають кордон організованими групами, що мають заздалегідь розпланований маршрут та захисників із злочинних структур. Для значної частини іноземців Україна є лише транзитною країною, тож вони намагаються покинути її територію при першій можливості.

Особливо відчутні наслідки нелегальної міграції для великих міст України, де нелегали затримуються на певні терміни. Так, за оцінками фахівців, лише у Києві кількість нелегальних мігрантів сягає 15 тис. осіб, у Харкові їх близько 5 тис., що може бути порівняне з кількістю іноземців, які перебувають тут легально [27].

Вважливим аспектом дослідження етнічних особливостей міграцій та міжетнічних відносин є ставлення корінного населення України до іноземців. З цією метою було проведено дослідження стану й динаміки міжетнічних відносин у нашому суспільстві – опитування студентської молоді, яка навчається в київських вузах, що приймають на навчання іноземців. Респонденти – це особи віком 16–22 роки, тобто контингент, який у недалекому майбутньому визначатиме ситуацію в країні, будучи однією з найчисельніших і найактивніших соціальних груп. Загалом було опитано 482 особи. Майже половина (45,5%) респондентів є киянами, 15,0% респондентів вказали, що жили до вступу у вуз в іншому великому місті, 32,5% – у середньому або малому місті чи смт, 5,3% – у сільській місцевості.

Характеризуючи сьогоднішній стан міжнаціональних відносин, більшість респондентів схиляється до думки, що відносини є врівноваженими (57,1%) або дружніми (27,5%), щодо їх динаміки відмічають, що помітних змін у характеристиці відносин не відбулося (32,5%), або вони були і лишаються спокійними (21,3%). Загалом же переважна більшість опитаних позитивно ставиться до залучення іноземців до навчання в українських вузах – оскільки це сприяє міжнародному авторитету країни (53,4%) та поповнює бюджет (11,8%), і не вважають доречним обмеження в’їзду іноземних студентів до країни (55,7%).

Респондентам було запропоновано прокоментувати своє ставлення до студентів з країн, що розвиваються, і до представників тих самих країн, які проживають в Україні, але не навчаються в українських вузах. Переважна більшість опитаних (66,0%) ставиться до таких осіб так само, як і до студентів, і лише трохи більше чверті (28,4%) – гірше, ніж до студентів, називаючи причиною такого ставлення те, що іноземці “заполонили все місто й оселилися на ринках”.

Показовим є комбінаційний розподіл респондентів за відповідями на питання: „Якими, на Вашу думку, є міжнаціональні відносини у вашому вузі?”, „Яке Ваше ставлення до вихідців з країн, що розвиваються, які мешкають в Україні і не є студентами?”. В усіх групах респондентів за відповіддю на перше з двох зазначених питань, (тобто і серед тих, хто відмітив, що відносини у їх вузі є дружніми, і серед тих, хто визначив їх як врівноважені, а також тих, хто обрав варіант „напружені”) більшість зазначила, що ставляться вони до вихідців з країн, що розвиваються, які не є студентами, так само, як і до студентів-іноземців. Отже, можна висунути гіпотезу: ставлення українських студентів до вихідців з країн, що розвиваються, які мешкають в Україні і не є студентами, формується, виходячи з тих міжнаціональних відносин, які складаються всередині навчального закладу, і вже з цими стереотипами, що склалися про певну етнічну групу, студенти будуть оцінювати та ставитись до всіх інших представників даного етносу. Тобто державі, яка має на меті, щоб українське суспільство ставилося з толерантністю до вихідців із країн, що розвиваються, потрібно приділити більше уваги гармонізації міжнаціональних відносин у вузі.

Під час дослідження ставлення корінного населення до іноземців важливим є релігійний аспект проблеми. При відповіді на питання анкети „Як Ви ставитесь до наявності іноземних студентів в українських вузах?” найбільше відповідей припало на перший варіант „позитивно, це сприяє міжнародному авторитету країни”, причому серед осіб, які обрали даний варіант, 70,6% є люди віруючі. Отже, ставлення українського населення (українського студентства) до іноземних студентів, що навчаються в українських вузах, залежить від рівня релігійності: віруючі є більш толерантними до представників інших етносів.

Місце проживання особи (в даному дослідженні – місце проживання студентів до вступу у вуз) суттєво не впливає на формування ставлення українських громадян до іноземців: частка осіб, які позитивно ставляться до наявності іноземних студентів в українських вузах серед груп респондентів, виділених за ознакою місця проживання до вступу у вуз, є приблизно однаковою.

На питання щодо спілкування з іноземними студентами більшість респондентів відзначили, що спілкуються зрідка (48,6% респондентів) або взагалі не спілкуються (37,4). Лише 7,5% респондентів спілкується з іноземцями приблизно раз на тиждень і 6,2% – кожен день. Показово, однак, що серед осіб, які мають щоденне спілкування з іноземцями, частка тих, хто позитивно ставиться до їх наявності в українських вузах, досягає 4/5, а серед осіб, котрі спілкуються раз на тиждень – 2/3, що значно більше середнього по сукупності рівня. Отже, частота спілкування з іноземними громадянами є суттєвим чинником, що визначає ставлення до них: чим частіше українські громадяни спілкуються з іноземцями, тим більший рівень толерантності та поваги до останніх формується в українському суспільстві. Тобто потрібно забезпечувати більш тісне, дружнє та гармонійне спілкування між українцями та іноземними громадянами, які перебувають на території України.

При цьому 45,3% респондентів стверджують, що в їх вузах є національні групи, що викликають неприязне та роздратоване ставлення у більшості студентів, і, характеризуючи міжетнічні відносини як дружні чи врівноважені, 30,8% відмічають, що іноді таки трапляються конфлікти на національному підґрунті, 2,1% – що такі конфлікти бувають часто і 33,9% – вагаються у чіткості відповіді. Причиною великого відсотка невизначеності є: по–перше, погана поінформованість про факти конфліктів, а по–друге, невміння класифікувати ситуацію як конфліктну.

Позитивно ставиться до міжетнічних шлюбів майже половина студентів (43,0%), друга ж, велика група – 42,8%, байдуже дивиться на цей факт. Необхідно відмітити, що до першої групи входять переважно дівчата, а також той факт, що в обох групах є близько 10% осіб, які не зрозуміли або витлумачили питання неправильно, просто не знаючи змісту поняття “міжетнічний шлюб”. Результати опитування свідчать, що підвищення частоти спілкування з іноземцями сприяє покращенню ставлення до міжетнічних шлюбів.

Ставлення київських студентів до представників більшості етнічних груп вихідців із країн, що розвиваються, є більше неприязним, чим приязним (рис. 3.3.2). Найбільш приязним є ставлення до народів Латинської Америки (середня оцінка – 6,7 за десятибальною шкалою).

Відповідаючи на дане питання, респонденти досить часто вказували декілька причин одразу. Серед власних варіантів відповіді фігурували найчастіше: зверхнє, неповажне та нахабне, нав’язливе ставлення іноземців до українців, невихованість та агресивність, підозри у причетності до кримінальних угрупувань, транзиту наркотиків та в тому, що іммігранти з країн, що розвиваються, особливо представники народів “чорної” Африки, можуть бути носіями венеричних захворювань. Ще одна чисто прагматична причина – близько 10% називає іноземців конкурентами на ринку праці, стільки ж вважають їх здатними організовувати теракти. У зв’язку з цим варто поцікавитися, як респонденти характеризують роль ЗМІ у формуванні міжнаціональних відносин. 45,3% опитаних називають їх вплив позитивним, 18,8% – нульовим, а 6,4% – негативним, зазначаючи, що саме ЗМІ розпалюють міжнаціональну ворожнечу, укорінюють стереотипи.

На ключове питання дослідження „Чи погоджуєтесь Ви з тим, що Україні слід залучати мігрантів з країн, що розвиваються для поліпшення демографічної ситуації?” 35,4 % відповіли категорично – ні, Україна має бути країною для українців, 19,3% вважають, що державі варто стимулювати імміграцію лише тих етнічних груп, які є традиційними для України. У той же час 24,6% погоджується із необхідністю залучати іммігрантів з країн, що розвиваються, проте в невеликих кількостях для поліпшення найбільш гострих проявів демографічної кризи. Остання цифра є досить великою і свідчить про те, що втілення імміграційної політики, спрямованої на залучення мігрантів з країн, що розвиваються, може бути успішним.

Отже, питання „замісної імміграції” поки що залишається досить суперечливим. Якщо владні структури зважаться на подібну політику, як модель виведення країни з демографічної кризи, їм варто бути готовим до багатьох проблемних ситуацій. З огляду на певну нетолерантність української спільноти до афро-азіатських іммігрантів слід очікувати, що їх успішна інтеграція та ефективна діяльність у нашому суспільстві потребуватиме значних зусиль із боку держави. Залучення іммігрантів з країн, що розвиваються, має бути поступовим процесом, який би включав попередню підготовку – залучення студентів до українських вузів для отримання освіти на кредитній основі (з подальшим відпрацюванням кредиту в Україні), заходи, спрямовані на зменшення стереотипізації щодо цих етносів, програми із запобігання виникненню конфліктогенних ситуацій, пом’якшення тиску на спільноти з боку корінного населення і навпаки тощо. Не останню роль у цьому має відігравати співпраця науковців, владних структур та ЗМІ.

У цілому рівень привабливості України для мігрантів слід визнати середнім: з одного боку в останні два роки утримується додатне сальдо зареєстрованих зовнішніх міграцій, в’їзд іноземців значно перевищує виїзд, збільшується кількість іноземців, які перебувають на обліку в органах внутрішніх справ, з іншого боку, – ні постійна, ні тимчасова трудова імміграція до України поки що не набули масового характеру.