Толерантність до представників іншого віросповідання у відповідності зі сферами соціального буття (за даними дослідження Центру толерантності)

Толерантність до представників іншого віросповідання у відповідності зі сферами соціального буття (за даними дослідження Центру толерантності)

Належність до певного віросповідання є причиною дискримінації – у 4% (з усіх зафіксованих видів дискримінації) випадків по масиву. Найбільший відсоток такої дискримінації зафіксований у Києві – 16% (серед опитаних, хто стикався з випадками дискримінації). Причому дистанція щодо представників іншого віросповідання є більшою у сфері особистій 3,5 та політичній 3,3, що свідчить про наявність відповідних вимог до політиків та прагнення знаходитися в оточенні людей, що сповідують схожі цінності.

Таким чином, сучасне українське суспільство виявляє низький рівень толерантності до представників відмінного від власного віросповідання. Цей стереотип наслідується дітьми, онуками, тому багато хто навіть не розуміє: чому і за що так негативно ставиться до представників іншої конфесії.

Якщо розглядати роль православних духовних цінностей у формуванні національної свідомості та громадянської позиції сучасної молоді, ми повинні ґрунтовно розглянути питання формування православної етики. Ми переконані, що толерантність посідає тут чи не найперше місце.

Толерантність – це терпиме, поважне ставлення до людей, визнання права кожної людини на індивідуальну поведінку в межах законів, прийнятих суспільством. Культура і філософія толерантності базуються на визнанні за кожною людиною права на власні погляди, принципи, відношення до того, що відбувається, права на свої національні та релігійні пріоритети.

Толерантність як історико-філософський феномен цікавила багатьох мислителів і педагогів. Зокрема гуманістичні ідеї знайшли свій розвиток у поглядах Я.А. Коменського, Д. Локка, М. Монтессорі, Й.Г. Песталоцці, Ж.Ж. Руссо, Ш. Сен-П’єра та інших. Почесне місце серед українських діячів в історії виховання толерантності особистості у світлі християнської моралі посідає творча спадщина Володимира Мономаха, Григорія Сковороди, Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Ліни Костенко та ін.

В останні десятиріччя певний доробок у розвиток проблеми внесли філософи В. Андрущенко, В. Кремень, В. Лекторський, Л. Сохань, І. Фролов, В. Шинкарук, а також психолого-педагогічні дослідження А. Асмолова, С. Бондирєвої, О. Вишневського, Л. Вишневської, І. Вільша, В. Глєбкіна, Т. Гончарук, Г. Дмитрієва, В. Золотухіна, Л. Ібрагімової, М. Красовицького, В. Намілова, В. Оржеховської, А. Погодіної, О. Пометун, А. Сиротенка, А. Степанова, О. Сухомлинської, І. Тараненко, В. Тишкова, І. Шоробури та ін. Але ще й сьогодні ряд важливих проблем теорії та практики виховання толерантності залишається невирішеним, зокрема в релігійному контексті.

Російська вчена C.Щеколдіна називає релігійною толерантністю терпиме ставлення до догм різних конфесій, релігійності, особливостей літургії з боку віруючих та невіруючих, відсутність упереджень до представників різних конфесійних груп [6, 62]. Учена визнає релігійну толерантність як одну із зон, яка містить можливість того, що викликає необхідність прояву толерантності. Таких зон чимало: релігійна, етнічна, психологічна, ціннісна, комунікативна, поведінкова.

Так, у релігійній зоні найбільш імовірні дві небезпеки: суто особистісна: внутрішнє або зовнішнє неприйняття віруючих, віри в Бога; соціально забарвлена: неприйняття представників інших конфесій [1].

Толерантна особистість – це людина, яка добре знає себе, володіє собою та визнає інших. Виявлення співчуття, милосердя – важлива цінність толерантного суспільства. У психології щире переживання емоційного стану іншого, здатність розділити його почуття та настрій, визначаються терміном «емпатія». Розвиток властивостей емпатії особистості пов’язаний з умінням поставити себе на місце іншого. У християнській моралі поняття «емпатія» можна ототожнити з милосердям, яке виступає ключовим для пізнання Біблії.

Доведення вагомості толерантності для християнства знаходимо в працях багатьох стародавніх філософів, але особливе місце серед них належить Тертулліану. Він вважав, що зло породжує гнів, а, породжуючи його, веде до гріха, який походить від людського почуття, та виховується за образом «тупої собачої байдужості» [4, 226]. Звідси походить ворожнеча, людиновбивство, людське лиходійство, тобто нетерпимість, або інтолерантність. Підставою толерантності є рівновага, яка ставиться людині як обов’язок: забороняється гнів, приборкується душа, загнуздується свавілля та «вилучається отрута з язика». Це можливо лише завдяки терпінню, яке треба виробити в собі як рятівну та приємну звичку [1].

Важливим результатом діяльності філософів, і перш за все Вольтера, стало визнання толерантності загальною цінністю та основним компонентом миру та злагоди між релігіями, народами та різними соціальними групами. У «Трактаті про віротерпимість» Вольтер не критикує жодної конкретної релігії, але показує, як вони на своєму шляху роз’їдаються забобонами і нетерпимістю. Вольтеру належить крилатий вислів, який передає емпіричну теорію толерантності: «Я не погоджуюсь з тим, що ви говорите, але пожертвую своїм життям, захищаючи ваше право відстоювати особисту думку» [5, 36].

У християнстві толерантність проявляється як відмова від насилля та щирість переконань. Прикладом цього явища ми вважаємо «Повчання Володимира Мономаха»: «... найбільше ж – убогих не забувайте, як можете, годуйте та подавайте сироті... Недужого треба одвідати, за мерцем іти... І чоловіка не можна минати, не привітавши, не сказавши доброго слова» [2, 40]. До речі, цю ідею використовують у своїх дослідженнях російські вчені В.Сітаров і В.Маралов, які схильні ототожнювати поняття педагогіка толерантності із поняттям «педагогіка ненасилля» [6]. На їхню думку, культура ненасилля характеризується тим, що людина в кожен момент свого життя обирає із купи альтернатив ті, які несуть у собі найменший заряд примусу, і робить цей вибір свідомо і компетентно [6, 4].

У християнській традиції проблема людської моральності завжди ототожнювалася з питанням про істину існування людини. Мораль постає тут не об’єктивним критерієм, що дозволяє оцінювати характер і поведінку, а практичною відповідністю особистісної свободи. Інакше кажучи, моральність безпосередньо пов’язана з величною подією спасіння людини.

Як зазначає Священик Діонісій Мартишин, православна теологія підкреслює важливість інтелектуальної праці, наполягає на першочерговому завданні: очищенні серця, преображенні життя та зміни розуму у христологічному напрямку.

Ми вбачаємо в толерантності активну моральну позицію і психологічну готовність до терпіння в ім’я взаєморозуміння між етносами, соціальними групами, людьми різного культурного, національного, релігійного або соціального середовища. Тому ми й плануємо стратегію формування релігійної толерантності у підлітків.

Зважаючи на особливості розвитку людини у підлітковому віці, виховання толерантної особистості у світлі християнської моралі слід розглядати як комплексну соціально-педагогічну проблему.

У своєму дослідженні ми враховуємо точку зору Г. Солдатової, Л. Шайгерової, Л. Шарової, які працюють над проблемою виховання толерантності як стійкої особистісної риси у підлітків. Нам імпонують ознаки, які учені вважають головними для толерантної особистості:

1. 
   Відмову від домінування, спричинення шкоди і насильства.
   
2. 
   Співпрацю, дух партнерства, готовність миритися з чужою думкою.
   
3. 
   Повагу людської гідності та прав інших.
   
4. 
   Прийняття іншого таким, який він є.
   
5. 
   Здатність поставити себе на місце іншого.
   
6. 
   Повагу права бути іншим.
   
7. 
   Визнання різноманітності та рівності інших.
   
8. 
   Терпимість до чужих думок, вірувань і поведінки [7, 95].
   

Наш констатувальний експеримент полягав у визначенні рівня релігійної толерантності у вихованців позашкільних закладів. З цією метою ми провели анкетування, інтерв’ювання та спостереження за підлітками під час відвідування позашкільних закладів. Експериментальною базою для нашого дослідження стали Будинок дитячої та юнацької творчості та Обласний еколого-натуралістичний Центр учнівської молоді м. Миколаїв.

За даними Управління у справах національності Миколаївська область серед інших дуже вирізняється поліетнічністю. Зокрема, станом на грудень 2006 року стало відомо, що Миколаївську область заселяють представники 133 національностей. За даними інформації Відділу у справах національностей станом на 2008 рік в області здійснюється робота з формування толерантності і злагоди в міжнаціональних відносинах, забезпечення прав національних меншин, потреб їхнього етнокультурного, релігійного й мовного розвитку.

Ненасильництво, повага, гармонізація стосунків у художніх колективах, безумовно, сприяють розвитку співробітництва. А виховання культури толерантності, на наш погляд, має здійснюватися за формулою: «батьки+діти+керівник».

У ході проведеного дослідження були виявлені низькі показники релігійної толерантності у підлітків, високі показники міжконфесійної інтолерантності, висока конфліктність, наявність релігійних стереотипів. Формуючи почуття толерантності в учнів, доцільно розвивати уяву, емпатію, співчуття, довіру, гідність як особливості толерантної особистості.

Психолого-педагогічна система заходів, ігор і методик, створена у просторі позашкільних закладів, на нашу думку, здатна забезпечити ефективне формування релігійної толерантності в підлітків. Успішність функціонування даної системи базується на активному втручанні батьків і педагогів у цей багатогранний процес.
ЛІТЕРАТУРА

1. 
   Волошина О.В. Педагогічні умови виховання толерантності у підлітків старшого віку в позакласній роботі: Дис. … канд. пед. наук: 13.00.07. – Вінниця, 2007. – 176 с.
   
2. 
   Історія української школи і педагогіки: Хрестоматія / Упоряд. О.О. Любар; За ред. В.Г. Кременя. – К.: Т-во «Знання», КОО, 2003. – 766 с.
   
3. 
   Конституція України. – К.: Україна, 1996. – 54 с.
   
4. 
   Мириманова М.С. Конфликтология. – М.: Академия, 2003. – 320 с.
   
5. 
   Програма громадянської освіти: Методичні рекомендації щодо організації виховної роботи в загальноосвітніх навчальних закладах у 2001/02 навчальному році від 03.07.2001, № 1/9-247.
   
6. 
   Сітаров В.А., Маралов В.Г. Педагогіка і психологія ненасилля в освітньому процесі: навч. посібн. для студ. / За ред. В.А. Сластьоніна. – М., 2000. – 216 с.
   
7. 
   Солдатова Г.У., Шайгерова Л.А., Шарова О.Д. Жить в мире с собой и другими: Тренинг толерантности для подростков. 2-е изд. – М.: Генезис, 2001. – 112 с.
   

У сучасній філософській і педагогічній літературі багато досліджень присвячено різним аспектам модернізації освіти. Головна суперечність, що є загальною для всіх освітніх систем, на думку В. Лутая, є взаємодія між двома протилежними тенденціями до збільшення ролі чи загальних обов’язкових вимог суспільства до освітньої діяльності («суспільне «треба»«), чи, навпаки, до обмеження цих вимог, тобто збільшення ролі вільного вибору будь-якими суб’єктами освітньої діяльності (зокрема, «учнівське «бажаю»«). Причому, оскільки освіта завжди була і є найважливішою атрибутивною функцією суспільної діяльності, то й головну суперечність освіти треба розглядати як прояв головної суспільної суперечності [1]. Суть цієї суперечності М. Грушевський сформулював як боротьбу («конкуренцію») двох визначальних протилежних тенденцій. Перша – це намагання максимально задовольнити інтереси певного суб’єкта: частково-індивідуалістична тенденція. Друга тенденція спрямована на задоволення більш загальних щодо певного суб’єкта суспільних інтересів – колективістична.

Стан розв’язання головної суспільної і освітянської суперечності в наш час має певні специфічні особливості: колективістична тенденція досягла рівня, на якому відбувається глобалізація діяльності всього людства, виникли загальнолюдські інтереси (насамперед – економічні), що почали відігравати важливу роль у виборі діяльності всіма соціальними суб’єктами; найгостріші суперечності між різними соціумами та між природою і людьми стало неможливим вирішувати шляхом антагоністичних методів, бо головним на сьогодні є досягнення миру між ними. Отже, загострення глобальних проблем потребує розроблення нових підходів до розв’язання цих суперечностей, найшвидшого впровадження теоретичних підходів у практику створення освітніх систем та пошуку методів їхнього аналізу. Цим обумовлена актуальність статті.

Багато сучасних учених вважає, що найважливішим здобутком сучасної науки є теорія розвитку складних і дуже складних відкритих систем – синергетика. На думку С.П. Курдюмова та Є.І. Князевої синергетика – це нова наукова парадигма, що породжує революцію більш глибоку та масштабну, ніж наукова революція початку ХХ століття, котра почалась з теорії відносності та квантової механіки. Підґрунтям синергетики є ідеї системності або цілісності світу та наукового знання про нього, загальності закономірностей розвитку об’єктів усіх рівнів матеріальної та духовної організації, нелінійності розвитку, глибинного взаємозв’язку хаосу та порядку [2]. В ній розкриваються і загальні закономірності функціонування та розвитку складних систем, від фізичних і до сучасних суспільних, і специфічні закономірності кожної галузі реального світу та людської діяльності, в тому числі й освітянської. І що особливо важливо – закономірності переходу нижчих форм самоорганізації цих систем у вищі в їх історичному та часовому розвитку.

Якщо виходити із синергетичного бачення соціальної реальності світу як реальності фазового переходу від однієї сталої упорядкованості до наступної, переходу, що пов’язаний із руйнацією, хаотизацією та становленням нового порядку, можна зрозуміти особливості нових сенсів і стратегічних можливостей освіти [3]. Тому І. Пригожин, як один із засновників цієї науки, вважав, що саме узагальнення системи закономірностей синергетики може відіграти роль нової філософії виживання людства, розв’язання його найгостріших суперечностей [1]. Таким чином, розв’язавши суперечності суспільства, стане можливим вирішити проблеми й в освіті, адже раніше ми зазначили, що головну проблему освіти треба розглядати як прояв головної суспільної проблеми. Також відзначимо, що розв’язання проблеми підготовки кадрів, в свою чергу, дасть змогу змінити ситуацію в суспільстві.

Синергетичне осмислення освітніх процесів здійснюють Ю. Бех, В. Буданов, Л. Горбунова, I. Добронравова, А. Євтодюк, І. Єршова-Бабенко, Г. Коломієць, Н. Кочубей, В. Лутай та ін. Праці зазначених дослідників створюють теоретико-методологічний контекст для подальшого вивчення освітніх проблем, до яких належить і питання створення системи інтегративної професійної підготовки майбутніх економістів.

Незважаючи на певні доробки стосовно використання синергетики у вирішенні актуальних задач педагогіки, виникає питання про доцільність інтеграції синергетики та педагогіки, або про передчасність такої інтеграції. Як аргумент О.М. Дахін пропонує дати відповіді на такі питання: 1) чи може педагогіка самостійно осмислити нові реалії педагогічної практики ХХІ століття? 2) чи потрібна модернізація апарату теорії педагогіки за рахунок термінів синергетики? 3) чи можна, зіставляючи педагогічні висновки із загальними висновками теорії відкритих систем, визначити закономірності та загальні риси, які притаманні всім відкритим системам, незалежно від природи явищ [4].

Розглядаючи зазначені питання, автор робить висновок, що методологія синергетики якнайкраще підходить до вивчення освітніх систем, які є відкритими, нелінійними, нерівноважними, динамічними соціокультурними системами [4].

Традиційно до дослідження систем використовується системний підхід (Горбунова Л.С., Лігоцький А.О., В.М. Садовський, Семеног О.М., Семиченко В.А. та ін..), під яким, зокрема М.І. Д’яченко та Л.О. Кандибович, розуміють методологічний принцип, який за своїм місцем в ієрархії рівнів методології науки виступає як ланка, що зв’язує філософську методологію і методологію спеціальних наук [5]. Названий підхід дає змогу вивчати системи взагалі, та педагогічні системи зокрема, у стані їхньої усталеності, але втрачає свою актуальність в особливі моменти існування будь-якої системи, які характеризуються неусталеним станом, не дозволяє досліджувати системи та прогнозувати їх поведінку в переламних точках (точках біфуркації), вивчати здатність системи до самоорганізації. А саме в таких умовах існує сьогодні система освіти, котра зазнала суттєвих змін, одна з яких полягає у появі ринку освітніх послуг та ринку праці, що створює постійний збурюючий та дисипативний вплив на систему освіти взагалі, та систему професійної підготовки майбутніх економістів зокрема.

Отже, не знижуючи значущості системного підходу до побудови системи професійної підготовки майбутніх економістів, вважаємо його недостатнім та погоджуємося з точкою зору авторів, які пропонують використовувати до дослідження освітніх систем синергетичний підхід, адже, як зазначає З.Н. Курлянд, синергетичний підхід має загальнонауковий характер, оскільки усі складні системи, що розвиваються, мають властивість синергії [6], яка виявляється, зокрема, в якісній оцінці інформації; в розвитку системи, що протікає як самоорганізація під впливом соціальних, політичних та особистісних вимог до професійної підготовки фахівців тощо. Таким чином, метою статті є обґрунтування використання синергетичного підходу до побудови системи інтегративної професійної підготовки майбутніх економістів.

Система інтегративної професійної підготовки майбутніх економістів є динамічною. Такою її роблять ефекти нестаціонарності, викликані необхідністю пристосування до реалій сучасного соціального світу. Діяльності економіста притаманний динамізм, адже зміни в законодавстві, соціальній, політичній, економічній ситуації, виникнення нових технологій відбуваються майже безперервно. Отже, професійна підготовка має також постійно вдосконалюватися.

Глобалізоване інформаційне суспільство впливає на систему професійної підготовки на поверховому рівні, змінюючи зовнішні характеристики, і на глибинному рівні, змінюючи внутрішні структурні параметри. Для стабільного розвитку необхідно, щоб зовнішні впливи середовища мали відповідати процесам всередині самої системи [7].

Однією з парадигм, на які спирається науковий світогляд, є синергетика. Вона вивчає кількісні та якісні зміни, а також ефекти випадковості, нестаціонарності і саморозвитку в природному і соціальному бутті [7]. Отже, використання синергетичного підходу з боку динамізму СІПП МЕ є виправданим.

Система інтегративної професійної підготовки майбутніх економістів є цілеспрямованою, що в принципі обумовлено її динамічністю. Засновник кібернетики Н. Вінер зазначав, що дія чи поведінка припускає трактування як спрямованість на досягнення деякої мети, тобто деякого кінцевого стану, при якому об’єкт вступає в певний зв’язок у просторі та часі з деяким іншим об’єктом або подією. Тобто система виникає, формується та функціонує у відповідному напрямі для реалізації певних цілей [8, 49]. Мета визначається як зовнішнім середовищем, так і внутрішніми потребами суб’єкта. Мета має бути принципово досяжною, відповідати реальній ситуації та можливостям системи.

Мета системи інтегративної професійної підготовки майбутніх економістів – формування компетентності економіста як всебічно розвиненої особистості (професіонала й людини), яка б змогла гармонійно поєднати свої особисті інтереси з груповими, державними, загальнолюдськими тощо. Отже, і ця ознака складної системи для СІПП МЕ виконана.

Зауважимо, що існуюча система професійної підготовки майбутніх економістів також є цілеспрямованою, однак саме мета суттєво відрізняє її від запропонованої нами. Існуюча система професійної підготовки акцентує увагу на функціональних характеристиках майбутніх фахівців та не враховує великий шар надпрофесійних знань, які є необхідними для діяльності та існування в нашому мінливому та суперечливому світі, жертвує здібностями, індивідуальною своєрідністю особистості тощо на користь спеціальних навичок. Натомість наша система визнає паритетний характер відносин між професійним та особистісним становленням фахівця за рахунок формування компетентності економіста як професіонала та людини.

Система інтегративної професійної підготовки майбутніх економістів є неврівноваженою. Така неврівноваженість пов’язана з адаптацією до оточуючого середовища (система вимушена змінювати свою структуру, щоб пристосуватися до мінливих умов ринку освітянських послуг та відповідати вимогам ринку праці). Відповідність між ознаками неврівноваженої системи та ознаками системи інтегративної професійної підготовки майбутніх економістів наведено у таблиці.