Політична публіцистика Юлія Цезаря

Не залишилося жодної з політичних промов Цезаря. Ймо-вірно, що він не оприлюднював тексти своїх виступів, бо, на від-міну від Цицерона, не вважав їх творами високого мистецтва, а вбачав у них лише засіб для досягнення мети. Красномовство Цезаря позбавлене поетичних прикрас, але сповнене жвавості, природності й енергії.

Уперше серйозно Цезар узявся за перо, щоб захиститися від нападок сенату в останні місяці свого проконсульства в Галлії. Сенатська партія була стурбована авторитетом Юлія Цезаря й висунула ряд серйозних обвинувачень у порушенні ним норм римського права та військової честі. Від Цезаря вимагали звіту про його дії за час консульства. Злочин, що ста-вили йому за провину, не вважався у Давньому Римі чимось особливим, навпаки, пограбування скарбниці й одержання хаба-рів консулами були явищами звичними, а підступність на війні з варварами цілком могла розцінюватися як військова хитрість. Для Цезаря такий збіг обставин міг невигідно позначитися на подальшій політичній кар’єрі, стати катастрофою. Тому він негайно пише апологію собі – «Записки про галльську війну» (в 7 кн.), де створює міфічний образ непереможного і справед-ливого захисника інтересів римського народу.

«Записки…» розповідають про діяльність Цезаря в Галлії упродовж майже 9 років. Автор зберігає ілюзію правдивості та об’єктивності. Формально твір має вигляд звіту про наступальні й оборонні операції в Галлії. Цезар пише від третьої особи. Він дає хронологічний та послідовний виклад подій, розповідає про звичаї варварів, про справжні бої, вказує імена воїнів, вживає топоніми. Таким чином, читач бачить полководця – справж-нього стратега, наділеного сміливістю, спритністю й умінням виходити з найскрутніших ситуацій.

Упродовж розповіді Цезаря супроводжує Фортуна.
Фортуна (лат. Fortuna) – римська богиня щастя, долі, добробуту, успіху, ототожнювана з грецькою Тіхе. У Римі Фортуна мала особливу шану; значення її зросло, коли занепала віра у стародавніх богів. За Плутархом, Фортуна, прибувши до Риму, скинула крила, зняла взуття і зійшла з кулі щастя з виразним наміром навіки залишитися в столиці. Зображували її у вигляді жінки, яка тримає в лівій руці ріг Амальтеї і розсипає монети або спирається на кулю й у правій руці тримає коло (символ минущого щастя).

@ Латинські прислів’я:

• 
  Fortuna caeca est – Доля сліпа.
  
• 
  Fortuna faveat fortibus – Щастя сприяє відважним.
  
• 
  Fortuna fertes metuit, ignavos permit – Доля боїться хоробрих, пригноблює полохливих.
  

Герой «Записок…» завжди на чолі свого війська, на перед-ньому краї оборони – там, де найважче. Перед битвою наказує всьому війську «залишити коней, щоб, урівнявши небезпеку всіх, полишити надію на втечу». Він простий, невибагливий, нарівні з солдатами переносить весь тягар служби.

Цезар розповідає про мужність своїх підлеглих, про наго-роди й заохочення героїв. Розрахунок автора простий: головна опора могутності Цезаря – армія. Солдат повинен відчувати своє значення, турботу полководця про себе і тоді служитиме вірою й правдою. Мужність армії Цезаря підкреслена описом хоробрості ворогів, їхньої хитрості й завзятості. Автор ставиться з повагою й до військового мистецтва варварів. У розповіді про оборону Алезії звучить гімн стійкості й самовідданості галлів. Однак Цезар постійно підкреслює «варварську» підступність своїх ворогів, послам яких не довіряє, а миролюбства побоюється. Як будь-який римлянин, він говорить, що краще мертвий ворог, ніж ненадійний друг. Описи загибелі римлян пройняті хвилюванням і драматизмом. Тільки прагненням до слави Риму, турботою про благо держави й римського народу пояснює Цезар свою неймовірну жорстокість до варварів. Він повідомляє про продаж у рабство 53 тис. осіб із племені адуатуків, які порушили умови капітуляції. Рятуючи Рим і своє військо від «дуже небезпечної війни», Цезар наказує майже повністю знищити деякі племена варварів, що просили миру; в інтересах римського народу переправляється за Рейн, щоб «вселити германцям... страх за їхні власні володіння». У свідомість громадянина впро-ваджується ідея про мудрість і далекоглядність проконсула, головною турботою якого є інтереси римського народу.

Отже, Цезар своїми «Записками про галльську війну» не тільки вдало спростував усі обвинувачення політичних про-тивників, а й викрив їхню змову з варварами.

У наступній книзі, «Записках про громадянську війну», Цезар стикається ще з більшими труднощами ідеологічного характеру. Йому не вдається довго зберігати позицію об’єктив-ного оповідача й доводиться вдаватися до менш респектабель-них прийомів виправдань та інвектив ⁴². Намагаючись виправ-дати свої протизаконні дії, автор наводить аргументи, що ство-рюють видимість справедливості. Так, свій перехід через прикордонну ріку Рубікон він робить заради блага держави.

Цезар був прихильником аттичного стилю. Його «Запис-ки…» – це зразок простоти, ясності й переконливості. В обох творах, які залишилися незакінченими, Цезар створив особли-вий стиль політичної публіцистики, де зміг уникнути образ-ливого тону, просторічних слів, архаїзмів, неологізмів, складних поетичних тропів, пишноти, вигадливості, слів у переносному значенні. Іноді Цезар вживає скоромовки або фігури умовчання, зрозумілі тільки уважному читачеві. Його прийоми залишаються майже непомітними, і в читача виникає відчуття прямоти й правдивості автора, який виставляє на суд римського народу «оголену правду». Навіть він був уведений в оману май-стерністю Цезаря, вважав його твори «чистими, простими, чарівними» і писав, що після Цезаря історик не стане описувати війни з галлами.

Стиль автора «Записок…» – це стиль полководця. У промові Критогната він виявляє талант у мистецтві етопеї ⁴³, створюючи образ суворого й непохитного галла. Ядром дина-мічного стилю Цезаря вважають пряму мову. Відчуття простору створюють різноманітні топоніми.

Науковців здавна цікавило питання стосовно жанру «За-писок…». Їх називали воєнними мемуарами, історіографічними працями, автобіографічними записками тощо. Античні джерела дають інформацію, що основою тексту були донесення, реляції про воєнні дії, які регулярно складалися у штабі полководця.

Як відомо, твори Цезаря видані з поміткою «commen-tarii», що означало записи по ходу подій, оперативні замітки про те, що відбувається. Плутарх згадував:
«Він [Цезар] вправлявся ще й у тому, щоб, сидячи на коні, диктувати одночасно листи двом або навіть, як стверджує Оппій [наближений Цезаря], ще більшій кількості писців».
Дослідники вважають, що під диктовку була створена і частина «Записок…».

Осада лагеря Цицерона (кн.V, гл. 44) (отр.)

<…> В этом легионе было два очень храбрых человека, оба центуриона, с такими заслугами, что приближались к нача-льникам первого ранга: Тит Пулион и Люций Ворен. Между ни-ми постоянно шел спор, кто из них лучше, и в течение многих лет как соперники они боролись за высшие места. Когда у укре-плений шел очень горячий бой, первый из них, Пулион, гово-рит: «В чем дело, Ворен! Какого еще другого случая ждешь ты, чтобы доказать свою храбрость? Этот день рассудит все наши споры». С этими словами он выходит из укрепления и смело кидается туда, где толпа врагов была особенно густой. Но и Ворен не скрывается за валом: боясь плохого мнения о себе со стороны всех, он следует за ним. Когда между Пулионом и вра-гами был уже маленький промежуток, он бросает во врагов дро-тик и одного из толпы врагов убивает; когда тот пал бездыхан-ным, галлы прикрывают его щитами и все бросают копья в сво-его врага, не давая ему возможности отступить. Щит Пулиона пробит, и копье вонзилось в перевязь меча. Этот случай повер-нул ножны в сторону, и когда Пулион попытался вытащить меч, то сделать это правой рукой он никак не мог, а враги стали окру-жать его, при полной его беспомощности. Тут на помощь свое-му противнику приходит Ворен и помогает ему, попавшему в затруднительное положение. Тогда вся толпа врагов тотчас от Пулиона обратилась на него: они считали, что Пулион убит ко-пьем. Ворен вступает в рукопашный бой и, поразив одного, за-ставляет других немного отступить; но в то время как он насту-пает с слишком большою горячностью, он падает, попав ногою в рытвину. Ему, в свою очередь окруженному врагами, оказы-вает помощь Пулион. Таким образом, оба, перебив много вра-гов, с величайшей славой невредимыми вернулись назад в ла-герь. Так и в этом споре, и в этой битве судьба играла ими обоими: каждый из них, будучи другому соперником, принес ему помощь и спасенье, так что нельзя было решить, кто же из них по доблести должен считаться выше.

Перевод М. М. Покровского
Речь Критогната (отр.)

[Вождь Галлии, восставшей против оккупации ее Цезарем, – Верцингеторикс, потерпев поражение, со всей пехотой бросился в укрепленную Алезию. Цезарь сплошным укреплением запер Верцингеторикса с войсками в Алезии. Общее ополчение Галлии задержалось, и в Алезии начался голод, а с ним появилось и малодушие; стали раздаваться голоса, что надо сдаваться. Тогда выступил Критогнат, пользовавшийся большим авторитетом. В своей речи он освещает «победы» римлян с точки зрения покоренных ими народов].

Но разве та война была в чем-либо похожа на нынешнюю? Опустошив Галлию, причинив огромные бедствия нашим преде-лам, кимвры в конце концов ушли и устремились на другие страны; права, законы, поля, свободу они нам оставили. Римля-не же к чему, по правде, другому стремятся или чего желают, как не того, чтобы под влиянием зависти засесть на полях и в областях тех, о которых они по молве узнали, как славных и мо-гущественных на войне, и навязать им навсегда вечное рабство. Ни на каком другом условии они войны не вели. Если того, что делается у далеких народов, вы не знаете, то посмотрите на со-седнюю Галлию, которая обращена в провинцию: ее права и законы изменены, она подчинена секирам ликторов и задавлена непрерывным рабством.

• 
  Прийшов, побачив, переміг.
  
• 
  Перейти Рубікон.
  
• 
  Досвід усьому вчитель.
  
• 
  Люди охоче вірять тому, чому бажають вірити.
  
• 
  Кожен – коваль своєї долі.
  

Отже, важливими письмовими інформаційними джерелами Стародавнього Риму були історичні записи, епістологріфія, політична публіцистика Цезаря. Велике значення мало створення офіційної газети.

1. 
   Античная литература. Рим: Антология / Сост. Н. А. Федоров, В. И. Мирошенкова. – М.: Высш. шк., 1988. – 720 с.
   
2. 
   Берлин П. Очерки современной журналистики // История печати: В 2 т. – Т. 2. – М.: Аспект Пресс, 2001. – (Серия «Классика журна-листики»). – Режим доступа: http://evartist.narod.ru/text2/34_2.htm
   
3. 
   Електронна бібліотека світової літератури. – Режим доступу: http://www.ae-lib.org.ua
   
4. 
   История печати: Антология: Т. 3: Газета Древнего мира / Очерки по истории мировой почты / Сатирико-нравоучительные журналы Стиля и Аддисона: Учебное пособие для вузов (сост., предисл., комм. Засурского Я. Н., Бакулина О. А.). – М.: Аспект Пресс, 2008 г. – 271 с. (Серия «Классика журналистики»).
   
5. 
   Корнилова Е. Н. Риторика – искусство убеждать. Публицистика античного мира. – М.: Изд-во МГУ, 2010. – 240 с.
   
6. 
   Лосев А. Ф. История античной эстетики. Ранний эллинизм. Том V. – М.: Искусство, 1979.
   
7. 
   Моммзен Т. История Рима: В 5 т. – Т. 3. – СПб., 1995. – Режим досту-па: http://www.centant.pu.ru/sno/lib/momm/index.htm
   
8. 
   Прутцков Г. В. Введение в мировую журналистику: Антология: В 2 т. – М.: Омега-Л, ИМПЭ им. А. С. Грибоедова, 2003.
   
9. 
   Тронский И. М. История античной литературы. – Режим доступа: http://www.sno.pro1.ru/lib/tron/index.htm
   
10. 
    Утченко С. Л. Юлий Цезарь. – М.: Мысль, 1976. – Режим доступа: http://militera.lib.ru/bio/utchenko_sl/index.html
    
11. 
    Федченко П. М. Преса та її попередники. – К.: Наукова думка, 1969. – 350 с.
    

1. 
   Які історичні записи дають найбільше уявлення про існування письмової пражурналістики? Проілюструйте це за допомогою прикладів.
   
2. 
   ۞ «Уникай, як підводного каменя, нового й незвичного слова», – писав Цезар у роботі «Про аналогії». Які ще його вислови вам відомі? Як вони використовуються в журналістиці? Наведіть приклади.
   
3. 
   Використовуючи науковий матеріал до теми, підготуйте розповідь про виникнення римської протогазети.
   
4. 
   Цицерон у трактаті «Брут» дає таку характеристику творам Цезаря: «Записки…» …заслуговують на вищу похвалу – в них є гола простота і чарівність, вільні від пишного ораторства». Обґрунтуйте справедливість цих слів.
   
5. 
   ۞ Ознайомтеся з уривками з творів Цезаря і випишіть з тексту, переклавши українською, основні стильові прийоми. Доведіть, що стиль публіцистики Цезаря – це стиль полководця.
   
6. 
   ۩ Дослідник С. Л. Утченко підрахував, що у творах «Записок…» ім’я Цезаря згадується 775 разів. Про що це свідчить?
   
7. 
   ۩ До якого жанру слід віднести «Записки…» Юлія Цезаря?
   
8. 
   Яке значення мав епістолярний жанр у Стародавньому Римі?
   

1. 
   ۩ Розкажіть про формування й розвиток епістолярного жанру та жанру відкритих листів у Стародавньому Римі.
   
2. 
   Підготуйте розповідь на одну з запропонованих тем: «Публіцистика і ораторство Юлія Цезаря», «Особливості політичної публіцистики у «Записках…» Юлія Цезаря».
   

Ювенал

Батьком римської сатири традиційно вважають давньо-римського публіциста Гая Луцілія (бл. 180 – 102 рр. до н.е.). Він писав про всі сфери римського життя, різко критикував окремих осіб. Його «сатури» мають форми пародії, памфлету, послання, фейлетону тощо. Написані вони здебільшого дактиличним гекзаметром. Ім’я Луцілія стало синонімом безкомпромісної критики.

Найкращі зразки римська сатира залишила у творах Горація, Ювенала, Марціала (епіграми) та ін.

Квінт Горацій Флакк (65 – 8 рр. до н.е.) – один із найвидатніших поетів античності. Орієнтуючись на Луцілія, запозичив у нього традиційні типи людей, образи, навіть імена, проте збагатив сатиру новими мотивами, зробив мову соковитішою. Улюблену працю над віршами Горацій мусив поєднувати зі службою в державній установі на посаді переписувача фінансових документів. Окрилений визнанням, Горацій завершив першу книгу сатир, які називав бесідами, бо й справді невимушено говорив то з адресатом твору, то з уявним співрозмовником, то сам з собою.

Сатира ІV (урив.)

<…> Поміркуєм над іншим: чи ти справедливо

• 
  У межах природи живи!
  
• 
  Великі обіцянки зменшують довір’я.
  
• 
  Ті, що виїздять за море, міняють небо, а не душу.
  

Перша сатира – ніби вступ до всіх інших. Перебираючи ха-рактерні риси римських звичаїв періоду імперії, Ювенал писав, що, спостерігаючи таке, не можна не взятися за перо.

Мевія, груди свої оголивши, у бік кабанові

Списа встромляє, коли за патриціїв нині береться

Той, хто голив мені, хлопцеві, бороду вже жорсткувату.

Інший он, раб із Канопа, з-над Нілу пройдисвіт, Кріспін той,

Вправно плечем ворухнув і свій плащ пурпуровий тирійський

Все поправляє й на пальці пітнім вертить золотий свій

Перстень, немовби в жару він занадто обтяжував руку.

Важко сатир не писать: хто б настільки міг бути байдужим

До зіпсуття в нашім Римі, настільки залізним, щоб гнівом

Не спалахнуть, коли стріне Матона, юриста, що в ношах

Ледь помістивсь, а за ним – на найближчого друга донощик;

Так він і ловить ті крихти усі, що лишились від краху

Знатних людей; його Масса боїться, його задобряють

Кар і тремтливий Латин, підсилаючи на ніч Тімелу.

Тут тебе з шляху зметуть усі ті, хто отримує спадок

Протягом ночі, хай знає, яким є найкращий сьогодні

Шлях, що веде до зірок, – піддобритись багатій бабусі:

Вже Прокулей має унційку; аж одинадцять у Гілла –

В кожного плата така, на яку, як мужчина, спромігся.

Хай бере плату й за кров – і хай блідне, мов той, хто босоніж

Раптом на люту змію наступив, чи промовець, що мусить

Мову врочисту вести при вівтарі лугудунськім.

Переклад М. Зерова, В. Волощука

Друга сатира скерована проти лицемірів, що, марнуючи життя в розпусті, наважуються говорити про моральність. Наступні твори – про невигоди столичного життя для бідної, але чесної людини, про придворне життя, про римських жінок, для яких немає нічого, що б вони не вважали за ганебне, про аристократичне чванство, яке поєднується в сучасних поетові вельможах з найганебнішим життям, про розбещеність, яка панувала в Римі, тощо. Сатири розвивають моральні теми в дусі поширеної на той час у Римі стоїчної філософії. Сумному становищу людей інтелігентських професій – поетів, істориків, ораторів, учителів – присвячена сьома сатира.

Он ведь один почтил печальных Камен в это время –

Время ненастья, когда знаменитые наши поэты

Брали на откуп то в Габиях баню, то в Риме пекарню

И не считали позором и срамом глашатая дело,

Время, когда из долин Аганиппы, покинув их, Клио,

Вовсе голодная, переселилась в приемные залы.

Если нельзя увидать и гроша в тени Пиэрии,

Ты поневоле возьмешь ремесло и кличку Махеры:

Выйдешь толпе продавать на комиссию взятые вещи –

Мебель, посуду для вин, треноги, комоды, шкатулки,

Пакка и Фавста стихи – «Алцитою», «Фивы», «Терея».

Лучше уж так, чем в суде заявлять, что ты очевидец,

Сам ничего не видав; хоть и так поступают вифинцы,

Разные всадники там азиатские, каппадокийцы

Да голопятый народ, что Галлия нам поставляет.

Только лишь с этой поры наукам противной работы

Взять не захочет никто, вплетающий звучные речи

В мерно-певучий размер, никто, отведавший лавра…

<… > свободы нам не дано, а зараза писать не у всех излечима.

Болью души она держит людей и в них матереет.

Лишь выходящий из ряда поэт, особенной крови,

Что не привык повторять приведенное, что не чеканит

Пошлых стихов одинаковой для всех разменной монетой, –

Этот поэт – я не знаю его, а чувствую только –

Создан духом превыше забот, без горечи вовсе;

Он стремится в леса и жадно пьет Аонидин

Ключ вдохновенья. Не будет певцом пиэрийского грота,

Тирса не сможет держать – бедняк печальный, лишенный

Всех тех средств, что нужны его телу днем или ночью:

Клич заздравный творя, Гораций, конечно, был сытым!

Есть ли таланту простор, когда не только стихами

Сердце полно и стремленьем к владыкам Кирры и Нисы, –

Сердце, которому трудно нести двойную заботу?

<…> Жить под личиною средств, превышающих их состоянье;

Но расточительный Рим не знает предела издержкам.

Разве мы верим речам? Ведь никто не доверил бы нынче

Двести монет Цицерону, когда бы не перстень блестящий.

Хватит вполне заплатить хотя бы Квинтилиану.

Сын для отца дешевле всего. «Откуда же столько

Квинтилиан имеет лесов?» Не надо примеров

Редкой удачи: кому повезет, тот и мудр и прекрасен,

Красноречив; кому повезет – родовит, благороден

И, как сенатор, – обут в сапоги с застежками лункой;

Раз повезло, он великий оратор, искусный стрелок он.

Чудно поет (даже если охрип). Вся разница в том лишь,

Что за светила тебя с материнского лона приемлют,

Слыша твой первый крик рожденного только младенца.

Если захочет Судьба, ты из ритора консулом станешь;

Волею той же Судьбы ты не консул будешь, а ритор.

<…> Вот так и блюди суровой науки обычай,

Ибо учителя долг – языком в совершенстве владея,

Помнить историю всю, а авторов литературных

Знать, как свои пять пальцев, всегда <…>.

2. 
   Публіцистика Сенеки
   

У 41 р. Сенеку було звинувачено у перелюбстві й відправ-лено у вигнання на о. Корсика. Тут він написав трактат «Про стислість життя» – на користь філософії, яка веде до щирого блага. Слідом за стоїками Сенека думав, що монархія за умови правління справедливого царя може бути запорукою добробуту держави. Йому випало боротися із впливом Агриппини. Сенека переміг, але ця перемога стала гіршою за поразку: у 59 р. Нерон наказав убити Агриппину, і Сенека був змушений не тільки санкціонувати матеревбивство, але й виступити з виправданням перед сенатом. Він написав трактат «Про блаженне життя», у якому намагався примирити стоїчну доктрину й дійсність.

У 62 р. філософ пише трактат «Про спокій душі». Діяння залишається для нього щирим поприщем чесноти і справою на благо держави. Автор демонстративно відсторонювався від громадського життя. Людина має право на дозвілля, навіть не відслуживши визначений термін державі, – доводив він у трактаті «Про дозвілля». Останній твір Сенеки – «Моральні листи до Луцілія», написаний в епістолярній формі.
Сенека вітає свого Луцілія!

Я розумію, Луцілію, що не лише вдосконалююсь, а й перемінююсь. Не кажу, та й не сподіваюся, що в мені вже не зосталось нічого такого, чого б не треба було змінювати. Та й дивно, якби не було ще всякого-різного, що належало б чи то пригамувати в собі, а чи примножити. Та вже як душа бачить свої хиби, хоч досі й не помічала їх, то хіба це не свідчення того, що вона – на стежці до вдосконалення? Деяких недужих вітають з тим, що вони самі відчули себе недужими. Отож я хотів би поділитися з тобою тією раптовою своєю переміною: тоді був би впевненіший щодо нашої дружби – справжньої дружби, якої неспроможні порушити ні надія, ні страх, ані корисливість, дружби, з якою люди вмирають, задля якої вмирають. Назву тобі багатьох, котрим бракувало не друга – дружби. А цього не буває, коли душею однаково пориваємось до чеснот. Та й не диво: ми ж тоді знаємо, що все у нас спільне, надто – прикрощі. Не можеш собі уявити, скільки корисного, я сам це помічаю, приносить мені кожен день! – «Поділись і зі мною, – скажеш, – тим, що ти випробував і визнав таким помічним». – Я ж і сам радий усе перелити в тебе, та й вивчаю щось, власне, для того, аби мати ту приємність – навчити. Ніяке знання – хай і незвичайне, рятівне – мене не втішатиме, якщо ним володітиму тільки для себе. Коли б мудрість давалася лише з тією умовою, щоб я тримав її, мов у клітці, й нікому про неї не говорив, – я б одкинув її. Ні з ким не поділене добро, хоч би яким було воно, радості не приносить. Отож перешлю тобі й самі книжки, а щоб ти не трудився, вишукуючи корисне, то зроблю помітки – відразу зможеш приступити до того, що я сам подивляю і схвалюю. І все ж кориснішими, ніж книжки, були б для тебе живий голос і товаришування з розумними людьми. Потрібно бути на місці і самому все побачити, по-перше, тому, що люди більше вірять очам, аніж вухам, по-друге, тому, що шлях через настанови – довгий, а через приклади – короткий і надійний. Клеант не повторив би Зенона, якби тільки слухав його; він же входив у його життя, вникав у потаємне, спостерігав, чи той живе згідно зі своїми настановами. Платон, Арістотель, та й весь загін філософів, які мали потім розійтися протилежними стежками, більше почерпнули із самих звичаїв Сократа, ніж із його бесід. Метродор, Гермарх і Полієн завдячують своєю знаменитістю не так настановам Епікура, як спільному з ним життю. А втім, закликаю тебе не лише користати, а й допомагати: чимало добра дамо собі навзаєм.

А тим часом, аби сплатити тобі мій щоденний борг, скажу, чим я нині захопився, читаючи Гекатона. «Запитаєш, – мовив, – чого я домігся? – Я почав бути другом сам собі». Чималого, скажу, домігся: ніколи не буду самотнім. А ще, вір мені, хто став другом собі, той буде другом для всіх інших. Бувай здоров!

Переклад А. Содомори
Вільні міркування Сенеки на різні теми вплинули на євро-пейську літературу. Основоположник англійського есе Ф. Бекон прямо називав листи Сенеки зразком, на який він орієнтувався при написанні своїх творів.

Улюбленою формою наставляння з часів Сократа став філософський діалог, або діатриба ⁴⁷. З усного мовлення діатри-ба легко переходила в невеликі трактати (у Сенеки вони так і називаються «Діалоги») і листи.

Сенека не користувався складною системою засобів кла-сичної риторики, а створював свою. Він вживав короткі фрази, перебивав сам себе запитаннями, вводив розмовну лексику, тво-рив неологізми. Зразком такого стилю є незакінчений публіци-стичний памфлет «Огарбузення», написаний у стилі «меніппової сатири». Назва твору – каламбур до слова «обожнювання». У Римі гарбуз був символом глупоти. Сенека замінює слово «обожнювання» словом «огарбузення». Майстерно висміюючи імператора Клавдія за допомогою високих цитат з Гомера, Евріпіда, Вергілія та народних приказок і грубих слів, Сенека прославляє молодого, вихованого ним імператора Нерона. «Огарбузення» – сатира не тільки на Клавдія, але й на прийоми імператорського самовладдя та засідання сенату.

Отыквление (отр.) Клавдий начал задыхаться, а все душа с телом не рас-стается. Вот Меркурий, всегдашний почитатель его талантов, отозвал в сторонку одну из Парок и молвил: «Послушай, лихо-дейка ты эдакая, доколе у тебя этот бедняга корчиться будет? Неужто его мучению и конца нет? Уж никак шестьдесят четвер-тый год пошел, как он все издыхать собирается: что, ты ни ему, ни государству добра что ли не хочешь? Дай ты гадателям хоть раз-то не соврать: ведь с тех пор как он императором стал, они его все время хоронят, чуть не ежемесячно. А впрочем, коли и врут они, так и то не диво: часа его смерти никто не ведает; никто не считал, что он и на свет-то родился. Делай ты, однако, свое дело. Этого ты умертви, а дворец дай другим, получше!» <…> Что потом на земле поделалось – и говорить нечего: все это вам отлично известно. Нечего бояться, что вылетит из памяти такая всеобщая радость, – как гвоздем засела: своего счастья никто не забывает! А вот послушайте, что на небе-то потом было: тут уж за верность ручаюсь! Докладывают Юпитеру, что пришел какой-то верзила, седой совсем; грозится за что-то, видно: все головой трясет; а правую ногу совсем волочит. Спросили-де у него, из каких он, – пробурчал что-то несуразное: ничего разобрать нельзя; и языка-то его не поймешь: не по-гречески это, и не по-римски, да и не по-каковски. Тут Юпитер Геракла за бока; тот весь свет на-сквозь прошел и, надо полагать, – уж все языки знает; ему и велит он пойти и доподлинно узнать, что это за человек такой. Струсил, однако ж, Геракл по первому разу; а он, надо сказать, никакого чудовища не пугался. Как увидел он невиданную рожу, неслыханную поступь да как голос услыхал такой, что на земле и зверя этакого нет, – надо быть, в океане этакие чудови-ща водятся, – хриплый да перекатистый, подумал Геракл, что ему «тринадцатая» работа приспела. Вгляделся, однако, попри-стальней – как будто бы и на человека смахивает. Подошел поближе, да как сам-то из греков был, так сразу по-гречески его и вопросил: «Кто ты таков? где отчизна твоя? где родитель живет твой?» [Стих из Гомера. Здесь Сенека смеется над Клавдием, который мнил себя знатоком классической греческой поэзии и считал себя видным филологом]. Обрадовался Клавдий, что и на небе «филологи» завелись; подумал, что авось и его «Истории» [Клавдий мнил себя и историком. Он написал на греческом языке историю Карфагена и на латинском языке историю Рима со времени Юлия Цезаря] там местечко найдется куда пристроиться <…>. Пошли споры, но казалось, что дело Клавдия, пожалуй, и выгорит. Пуще всего Геракл суетился ковать железо, пока горячо: сюда-туда бегал он, то тому, то другому шепнет: «Будь другом, похлопочи за меня: напредки коли захочешь чего, и тебе отслужу; знаешь, рука руку моет». Но вот встает бог Август, когда до него черед дошел голос подавать, и отменную речь произносит: «Вами, сенаторы, свидетельствуюсь, что как только в боги попал, я и рта не разевал: моя хата с краю – ничего не знаю! Да только уж невтерпеж приходится: и обидно молчать, а пуще того – совестно. Это затем-то я и море и сушу умиротворил? Затем, что ли, усобицу утихомирил? Для того столицу законами утвердил, постройками разукрасил, чтобы... фу! слов даже не хватает, сенаторы: с сердцов язык совсем даже отнялся! Уж я вам Мессалы Корвина словами скажу (мастер был на это дело!): «царствовать просто совестно!» Это он-то, ничтожество, кото-рому, кажется, и мухи с места не согнать, а вот подите-ка: человека ему зарезать нипочем было, словно собаке лапу на тумбу поднять!.. Да что ж мне поминать всех тех почтенных людей? Совсем недосуг о народной беде плакать, как своей семье плохо приходится! Об этом и поговорю теперь, а то уж пока оставлю. Хоть сестра моя и не знает пословицы «своя рубашка к телу ближе», да я-то ее знаю. Вот полюбуйтесь-ка на него; сколько ведь лет он мной, именем моим дышал, можно сказать, а чем отблагодарил? Двух правнучек моих, Юлий, извел: одну зарезал, другую голодом уморил, да еще прапра-внука одного, Люция Силана – пожалуй, что и без вины вовсе: коли на правду пошло, так и ты, Юпитер, поглядишь, в том же проштрафился... Ну-ка, почивший Клавдий, держи-ка ответ мне: по какому такому основанию ты всем побитым тобою, мужеска и женска пола, смертный приговор изрекал, дела порядком не разобравши и слова в оправдание пикнуть не давши? А? Это где ж такие порядки бывают? Уж на небе-то ничего такого не слыхано. Вон, видишь, Юпитер – сколько лет царем, а всего одному только Вулкану ногу и сломал: «За ногу взявши, низринул его из чертогов надзвездных»; ну, на жену там разозлился, ну, чуточку повесил ее – так ведь не до смерти же! А ты Мессалину зарезал, а ведь вы оба мне двоюродная родня приходитесь! «Знать не знаю, ведать не ведаю», – говоришь ты. Да прах тебя побери совсем: это уж ни на что не похоже: не знать, что зарезал, хуже, чем и впрямь зарезать! Он, изволите видеть, с покойного Калигулы все примеры брал; тот тестя зарезал, этот и зятя прихватил; Калигула у Крассова сына имя «Магна» [Magnus – великий] отнял, а этот имя-то ему оставил, а голову снял. В одной только семье прирезал он Красса, Магна, Скрибонию, сестер Тристионий, Ассариона – все аристократы ведь это, а Красс такой дурак, что ему хоть государством править, так в самую пору! И его-то вы богом хотите делать? Этакое-то чучело гороховое? Да пусть он всего-навсего хоть три слова сряду без запинки проговорит, – коли не поперхнется, я его рабом быть согласен. Да кто этакого бога почитать станет? Верить-то в него кто будет? Этаких богами будете жаловать, так и вас, смотрите, никто за богов не сочтет! Ну, так вот вам, сенаторы: коли я себя у вас вел прилично, слова никому поперек не молвил, так уж вступитесь за мою обиду. А по делу сему вот вам и решение мое», – и давай читать по записочке: «Поелику почивший Клавдий зарезал тестя своего Аппия Силана да зятьев двух: Магна Помпея с Люцием Силаном, да дочкиного свекра Красса Фруги – дурака, на него самого, как две капли, похожего, да дочкину свекровь Скрибонию, да жену Мессалину, да еще иных прочих, им же числа и меры нету, – то благоугодно мне: строгому по суду взысканию его подвергнуть, от суда укло-няться способы ему пресечь, в три шеи его отсюда вытолкать, в месяц – с неба, в трое суток – с Олимпа выпроводить!» Приговор был одобрен. И, недолго думая, сцапал его Меркурий за шиворот и потащил с неба туда, «отколе смертным нет возврата». Спускаются они на землю, идут по Святой улице, и спрашивает Меркурий: «Чего это люди сбежались? Уж не Клавдия ли хоронят?» А какая и в самом деле пышная процес-сия была, церемония прямо на совесть, точно и вправду бога какого хоронили: трубы трубят, рога дудят, музыки всякой видимо-невидимо, такой грохот и трескотня, что уж и Клавдию стало слышно. На лице у всех радость и ликование: римляне разгуливают себе, точно из неволи вырвались. Агафон только да несколько подьячих ревели, зато уж от чистого сердца. Из всех щелей повылезли судейские, бледные, чахлые, в чем душа дер-жится, точно их сейчас из гроба вынули. Из них кто-то такой, увидя тех подьячих, как они шушукались да судьбину горькую свою оплакивали, подошел к ним и молвил: «А что? говорил я вам – не все коту масленица!» [Клавдий слышит, как хор поет ему надгробную песнь]. Увидел и Клавдий свои похороны, догадался тогда, что и впрямь он покойник. Ужасно понравилось ему это пение и захо-телось тут подольше остаться. Но «вестник богов» хватает его за ворот, закутывает ему голову, чтобы не узнал никто, и тащит его через Марсово поле; там, между Тибром и Крытой улицей, они благополучно проваливаются в тартарары <…>. Разносится весть о приходе Клавдия: бегут все к Месса-лине, а впереди всех отпущенники: Полибий, Мирон, Гарпократ, Амфей, Феронакт, которых Клавдий всех вперед себя на тот свет послал дорогу себе готовить. За ними двое префектов – Катоний Юст и Руфрий Поллион, потом друзья: Луций Сатур-нин, Помпей Педон, Луп и Азиний Целер – все консуляры! А напоследок – племянница, за ней другая, зятья, свекры, свек-рови, вся родня! И все они целой вереницей выскочили Клавдию навстречу. Увидя их, он восклицает: «Ба! Знакомые все лица! Да как вы сюда попали-то?» А Помпей на это: «Что-о, изверг! Как попали? А кто это нас сюда отправил, как не ты сам, друзей своих убийца? Пойдем-ка в суд: я те покажу-у!» Тащит его к Эаку [Эак – один из судей в подземном царстве. Вместе с Миносом и Радамантом он судит людей, попавших после смерти в царство Аида]; а тот по Корнелиеву закону над убийцами суд творил. Подают ему челобитную, чтобы Клавдия под суд упрятать, и убытки подводят: «Побито-де сенаторов им душ тридцать пять, всадни-ков римских – двести двадцать один, а иных прочих – «яко песку морского». Адвоката у Клавдия не нашлось. Вылез, нако-нец, Публий Петроний, собутыльник его давнишний, который и по-клавдиевски говорить разумел, и попросил было льготной отсрочки. Не дали. Выступает обвинителем Помпей Педон: крик и сумятица страшная! Защитник Клавдия только было рот открыл – не тут-то было: Эак, судья архиправедный, велел ему молчать и, выслушав «только одну сторону», сейчас и резолю-цию положил: «Поделом вору и мука!». Сразу притихли все: в диковину им было такое дело: никогда-де такого суда и слыхано не было! А Клавдию он показался только не совсем праведным, хоть и совсем не новым. Спорили долго о наказании – какую бы ему казнь изобрести. Одни толковали, что не пора ли Сисифа с работы сменить, другие – что и Тантал-де уж довольно помучился, пусть и отдохнет, третьи – что не худо бы Иксионово колесо приоста-новить; но старым каторжникам суд решил пощады не давать, чтобы, значит, и Клавдию неповадно было. Решили наконец, что нужно новую совсем казнь выдумать: изобрести ему какой-нибудь напрасный труд, страсть какую-нибудь, да только без всякого толку. Вот Эак и приговорил его в кости играть бездонным стаканчиком. И начал он кости собирать, а они знай проваливаются, – ну ничего и не выходит! Вот-вот в дырявый стакан соберет он звенящие кости, Сразу провалятся обе насквозь, и напрасно старанье! Снова сберет их и бросить те кости на стол норовит он, Точно и впрямь в игре настоящей, – игрок дерзновенный Снова обманут: меж пальцев скользнут коварные кости, И упованием тщетным вовеки он должен терзаться! Так и Сисиф: едва лишь вершины горы он коснется С ношей своею – назад уже катится жесткое бремя! Тут откуда ни возьмись – Калигула: требует Клавдия себе в рабы; свидетелей приводит, как он его, Клавдия то есть, кнутом и палкой бил и плюхами кормил. Калигуле его и отдают, а Калигула Клавдия Эаку дарит, этот же его – Менандру, отпу-щеннику своему, в подстряпчие пожертвовал... [Заключительная часть сатиры до нас не дошла. В ней, по-видимому, изображалось, что в честь Клавдия была поставлена не статуя его, а тыква – как символ глупости]. Перевод И. Холодняка

@ Сенека:

• 
  Хто став другом собі, той буде другом для всіх інших.
  
• 
  Брешуть раби, вільні люди говорять правду.
  

• 
  Панувати над собою – найбільша влада.
  
• 
  Кожній справі – свій час.
  

• 
  Знось із гідністю те, що змінити не можеш.
  

3. 
   Сатиричні діалоги Лукіана
   

Ідеологія верхівки античного суспільства напередодні її кризи різнобічно зображена Лукіаном (125 – 180 рр.). Видатний сатирик народився в Сирії, у місті Самосата. В автобіографічній промові «Сновидіння» Лукіан згадує про труднощі свого шляху до науки. Він застерігає молодь, щоб через бідність ніхто не занапастив своїх природних здібностей і не відвернувся від нав-чання. Наполегливість, витримка й меткий розум допомогли Лукіанові досягти своєї мети й стати освіченою людиною. Він покинув батьківщину й вирушив до іонійських міст Малої Азії, де вивчав риторику, філософію, право, грецьку мову, класиків аттичної прози.

Визнаний Елладою й Римом як оратор і філософ, ерудит у галузі грецької літератури, Лукіан залишався патріотом. Він вважав, що всі знання людина здобуває для того, щоб принести якомога більше користі батьківщині.

Лукіан працював у різних літературних жанрах. Писав промови, декламації, трактати, що провіщають європейські есе, памфлети у формі послань, діатриби, епіграми та сатиричні ро-мани, але найулюбленішим його жанром були діалоги. За сло-вами Лукіана, він поєднав філософський діалог з комедією. Усі жанри тісно перепліталися. Так, твір «Як писати історію» є одночасно роздумом і листом, «Про жертвоприношення» – діалогом і роздумом, «Про смерть Перегріна» – роздумом, діалогом і драмою.

1. Отнюдь не малое место среди летающих занимает муха, если сравнивать ее с комарами, мошками и прочей крылатой мело-чью, которую настолько величиной превосходит муха, насколь-ко сама она уступает пчеле. И крыльями муха снабжена не по общей мерке. Одним дано сплошь зарастать волосами, другим же предоставлено пользоваться быстрыми крыльями – подобно кузнечикам, стрекозам и пчелам. Из сетчатки крылья у мухи, но сетчатки нежной, как покрывало, и по сравнению с ней крылья других так же грубы, как греческие одежды против тонких и мягких тканей индийских. К тому же, если кто пристально вглядится, – крылья мухи расцвечены, как у павлина, когда она, распростершись, взмахивает ими под лучами солнца.

2. И полет мухи не похож на быстрые взмахи летучей мыши, не похож на подпрыгивания кузнечиков или кружение осы – плав-ным поворотом стремится муха к некоей цели, намеченной в воздухе. И к тому же летит она не безмолвно, но с песней, однако не с враждебной песней комаров, не с тяжелым жуж-жанием пчел или ос, страшным и угрожающим, – нет, песнь мухи настолько звонче и слаще, как против труб и кимвалов медовые флейты.

3. Что же до других частей тела, то голова мухи наитончайше соединяется с шеей, легко поворачиваясь вокруг, а не сросшись, как у кузнечика; выпуклые глаза с большим количеством рого-вицы; грудь, прекрасно сложенная, и ноги, прорастающие сво-бодно, без излишней связанности, как у осы. Брюшко – крепкое и похоже на панцирь своими широкими поясками и чешуйками. Защищается муха не жалящим хвостом, как пчелы и осы, но губами и хоботком, таким же, как у слона; им-то она и разыс-кивает, и хватает пищу, и удерживает ее, крепко прильнув напоминающим щупальцы полипа хоботком. Из него-то пока-зывается зуб, прокусывая которым, пьет муха кровь; пьет она молоко, но сладка ей и кровь, боль пострадавшего невелика. Шестиногая, ходит муха только на четырех, пользуясь двумя передними как руками. И можно видеть муху, стоящую на четырех и совершенно по-человечески, по-нашему держащую на весу в руках что-нибудь съестное.

4. Рождается же муха не сразу такой, но сначала червяком из погибших людей или животных. Немного спустя муха выпус-кает лапки, отращивает крылья, сменяет пресмыканье на полет, беременеет и рождает маленького червячка – будущую муху. Пребывая и питаясь с людьми одними кушаньями, за одним столом, она отведывает все, кроме елея, ибо пить для нее – смерть. И все же она недолговечна, ибо очень скупо отмерены ей пределы жизни. Потому-то больше всего любит она свет и на свету устраивает свои общественные дела. Ночь же муха прово-дит мирно, не летает и не поет, но притаится и сидит непо-движно.

5. И еще буду я говорить о большом уме, когда избегает муха злоумышляющего и враждебного к ней паука: она подсматри-вает севшего в засаду и, смотря прямо на него, вдруг отклоняет полет, чтобы не попасться в расставленные сети, не спутаться сплетениями чудовища. О мужестве и отваге мухи не нам подо-бает говорить; красноречивейший из поэтов – Гомер – не со львом, не с леопардом и не с вепрем сравнивает отвагу лучшего из героев, желая его похвалить, но с дерзновением мухи, с неустрашимостью и упорством ее натиска. Ведь именно так он говорит: не дерзка она, но дерзновенна [«Илиада», XVII, 569-571]. Ибо, пойманная, говорит поэт, она не сдается, но наносит укусы. И вообще, так восхваляет поэт и восторгается мухой, что не один только раз и не редко, но очень часто вспоминает ее: так, только упоминаемая, украшает она поэму. То рассказывает поэт, как толпами слетаются мухи на молоко [«Илиада», II, 469-471, XVI, 641-642], то говорит об Афине, когда отвращает она стрелу от Менелая, чтобы не нанесли ему смертельной раны; сравнивая ее с заботливой матерью, укладывающей своего детеныша, снова сопоставляет с ней муху [«Илиада», IV, 130-131]. Также прекрасным эпитетом украсил он мух, прозвав «крепкими», а рой их называя «народом» [«Илиада», II, 469].

6. И так сильна муха, что, кусая, прокалывает не только кожу человека, но и быка, и лошади, и даже слону она причиняет боль, забираясь в его морщины и беспокоя его своим соразмер-ным по величине хоботком. В любовных же и брачных сно-шениях у них большая свобода. Самец, подобно петуху, взойдя, не спрыгивает тотчас же, но мчится вдаль на своей подруге, она же несет возлюбленного. Так летят они вместе, и связь эта, заключенная в воздухе, не нарушается полетом.

[7. Мертвая муха, посыпанная пеплом, воскресает и начинает жизнь снова.]

8. Свободная, ничем не связанная, пожинает муха труды других, и всегда полны для нее столы. Ибо и козы доятся для нее, и пчелы на нее работают не меньше, чем на человека, и повара для нее услащают приправы. Пробует она их раньше царей: прогу-ливаясь по столам, муха угощается вместе с ними и наслажда-ется из всех блюд.

9. Муха не лепит, не плетет себе постоянного гнезда, выбирая, подобно скифам, блуждающие перелеты, и, где бы ни застала ее ночь, там она находит и пищу, и сон. Ибо, как я уже сказал, с наступлением темноты муха ничего не предпринимает, находя ниже своего достоинства скрытно что-либо совершать, – она считает, что нет ничего постыдного в ее делах и не принесет ей стыд ничто, совершенное при свете.

10. Одно предание рассказывает, что в древние времена жила Муха – прекрасная женщина, певунья и с языком болтливым, как мельница, и были они вместе с Селеной [Селена – богиня луны, влюбленная в прекрасного Эндимиона] влюблены в одного и того же Эндимиона. И вот постоянно будила она спящего юно-шу, болтая, напевая и подсмеиваясь над ним, и так рассердила его однажды, что Селена в гневе превратила женщину вот в эту муху. Поэтому-то и теперь, вспоминая Эндимиона, она словно завидует сну спящих, особенно молодых и нежных. Укус ее и жажда крови – знак ненависти, но любви и ласки, ибо стремится она, по возможности, отведать от всего и добыть меда с красоты.

11. По уверениям древних, была также и некая женщина, называвшаяся Мухой, – поэтесса, прекрасная и мудрая, и другая еще – знаменитая в Аттике гетера, о которой комический поэт сказал: «Ну, укусила Муха, так до сердца дрожь». Веселая комедия также не пренебрегала и не закрывала доступ на сцену имени Мухи. Не стыдились его и родители, Мухой называя своих дочерей. Да и трагедия с великой похвалой вспоминает муху в стихах:

Какой позор! Бесстрашно муха на людей

Стремит полет отважный, жаждет смерти их,

И воины робеют пред копьем врага...

12. Существуют еще и особые большие мухи, которых многие называют «солдатами», другие же – «собаками», с суровейшим жужжанием и быстрейшим полетом. Эти долговечнее других и всю зиму переносят без пищи, большей частью притаившись под крышей. Удивительно и то, что мухи совершают положен-ное для обоих – и женского и мужского родов, попеременно в них выступая, по следам сына Гермеса и Афродиты с его смешанной природой и двойственной красотой. Но я прерываю мое слово – хотя многое еще мог бы сказать, – чтобы не по-думал кто-нибудь, что я, по пословице, «делаю из мухи слона».

• 
  Юпітере, ти сердишся, отже, ти неправий.
  
• 
  Користуйся своєю власністю, як людина, що повинна умерти, своє ж багатство бережи, як людина, що повинна жити довго.
  
• 
  Розумний той, хто, пам’ятаючи це, уміє триматися посередині між скупістю й марнотратством.
  
• 
  Люди – не те, що гроші: їх одразу не розгледиш.
  

Таким чином, публіцистика пізньої античності представ-лена перш за все віршованими сатирами Горація і Ювенала та різножанровими творами Сенеки і Лукіана.

1. 
   Античная литература. Рим: Антология / Сост. Н. А. Федоров, В. И. Мирошенкова. – М.: Высш. шк., 1988. – 720 с.
   
2. 
   Античная литература, поэзия и философия. – Режим доступа: http://www.lib.ru/POEEAST/
   
3. 
   Електронна бібліотека світової літератури. – Режим доступу: http://www.ae-lib.org.ua
   
4. 
   Корнилова Е. Н. Риторика – искусство убеждать. Публицистика античного мира. – М.: Изд-во МГУ, 2010. – 240 с.
   
5. 
   Пащенко В. І., Пащенко Н. І. Антична література. – К.: Либідь, 2001. – 718 с.
   
6. 
   Підлісна Г. Н. Антична література: Навч. посібник. – К.: Вища школа, 1992. – 255 с.
   
7. 
   Прутцков Г. В. Введение в мировую журналистику: Антология: В 2 т. – М.: Омега-Л, ИМПЭ им. А. С. Грибоедова, 2003.
   
8. 
   Содомора А. На дорозі до самого себе // Сенека. Моральні листи до Луцілія. – К.: Основи, 1996. – С. 3-35.
   
9. 
   Тронский И. М. История античной литературы. – Режим доступа: http://www.sno.pro1.ru/lib/tron/index.htm
   
10. 
    Ученова В. В. У истоков публицистики. – М.: Изд-во МГУ, 1989. – 211 с.
    
11. 
    Шалагінов Б. Зарубіжна література: Від античності до початку ХІХ ст.: Іст.-естет. нарис. – К.: Вид. дім «КМ Академія», 2004. – 360 с.
    

1. 
   Які жанри публіцистики були найпоширенішими у Стародавньому Римі? Чим це можна пояснити?
   
2. 
   Прочитайте ІV сатиру Горація. Які актуальні питання сучасності він порушує? Які ще сатири і послання Горація вам відомі? Визначте значення творчості поета у пражурналістиці античності.
   
3. 
   ۞ У посланні Горація «До Пісонів» є такі побажання поетам:
   

Чи можна використати ці слова як настанови майбутнім журналістам? Відповідь обґрунтуйте.

4. 
   ۞ Прокоментуйте VІІ сатиру Ювенала.
   
5. 
   Порівняйте сатири Ювенала і Горація. Що між ними спільного й відмінного?
   
6. 
   А. Содомора пише: «Читаючи «Листи до Луцілія», можемо розгубитися серед величезної кількості порушуваних проблем, численних історичних постатей, подій, безлічі різних епізодів, картинок із життя тощо». Пригадайте, про які проблеми, події й постаті йдеться у творі?
   
7. 
   ۞ Прочитайте памфлет Сенеки «Огарбузення». Випишіть головні стильові особливості сатири, переклавши їх українською.
   
8. 
   ۩ У словнику «Крылатые слова» Ашукіних подано лише один вислів Сенеки («Людині властиво помилятися»). Доповніть, по можливості, словникові статті іншими висловами філософа.
   
9. 
   ۩ http://sophia.nau.edu.ua/library/st_rep/cep_sen.html – це адреса сайту, де Катерина Цепок розмістила свого листа до Сенеки. Напишіть у відповідь відкритого листа.
   
10. 
    ۞ Сучасники називали Лукіана «прометеєм красномовства». Прочи-тайте його «Похвалу мусі» і обґрунтуйте справедливість цих слів.
    

1. 
   З’ясуйте роль Луцілія – першого сатирика Риму.
   
2. 
   ۩ Підготуйте розповідь про Меніппа і з’ясуйте походження терміна «меніппова сатира». Доведіть, що «Огарбузення» Сенеки написано у цьому стилі.
   
3. 
   ۞ Напишіть есе на одну з тем: «Мандрівний філософ і ритор Лукіан», «Памфлети Лукіана».
   

Євангеліє від Івана, 1:1.

А. Мень

В епоху розквіту Римської імперії внаслідок складного синтезу східних релігій і культів, філософії та соціальних утопій виникає нова релігія – християнство. З іудаїзму в християнство прийшла та частина Біблії, яка називається Старим Завітом (ХІІ–ІІ ст. до н.е.). Він складався з трьох великих циклів:

1.  Закон (Тора), або П’ятикнижжя Мойсея: Буття, Вихід, Левит, Числа, Повторення Закону.

2.  Пророки: історичні хронічки, дві книги Самуїла, дві книги Царств (у православно-католицькій традиції чотири книги Царств), книги великих і малих пророків тощо.

3.  Писання: книга псалмів, книга Приповістей Соломонових, книга Екклезіаста (Проповідника) тощо.
@ Заповіді Божі:

• 
  Нехай не буде тобі інших богів передо Мною!
  
• 
  Не призивай Ймення Господа, Бога твого, надаремно!
  
• 
  Пам’ятай день святий, щоб святити його!
  
• 
  Шануй свого батька та матір свою [щоб довгі були твої дні на землі]!
  
• 
  Не вбивай!
  
• 
  Не чини перелюбу!
  
• 
  Не кради!
  
• 
  Не свідчи неправдиво на свого ближнього!
  
• 
  Не жадай дому ближнього свого!
  
• 
  Не жадай жінки ближнього свого, ані раба його, ані невільниці його, ані вола його, ані осла його, ані всього, що ближнього твого!
  

Если буддизм был пронизан страстным стремлением к избав-лению от зла, стремлением к спасению (Будда говорил, что как воды морские пропитаны солью, так и его учение – дхарма – проникнуто идеей спасения), то эта жажда спасения, обетование спасения присущи и христианству, Новому Завету.

Если в исламе есть абсолютная преданность человека Богу, который является суверенным властелином космоса и человеческой судьбы, то это самое мы находим и в христианстве.

Если в китайском миросозерцании небо – Цянь – является чем-то ориентирующим человека в жизненных вещах, даже в мелочах, в различных оттенках традиций, то и это есть в христианстве.

Если брахманизм (современный индуизм) говорит нам о много-образных проявлениях Божественного, то и это есть в христианстве.

Если, наконец, пантеизм утверждает, что Бог во всем, что он, как некая таинственная сила, пронизывает каждую каплю, каждый атом мироздания, – то христианство и с этим согласно, хотя оно не ограничивает воздействие Бога только этим пантеистическим всепри-сутствием».

Зміст християнства – це віра в те, що 2 тисячі років тому Бог прийшов у наш світ – народився, прийняв ім’я Ісус, пропові-дував, страждав і помер на хресті, як людина. Саме розповідь про земне буття Христа і його вчення склала основу Нового Завіту (2-га пол. І ст. – поч. ІІ ст.), який став частиною Біблії. Якщо Старий Завіт визнається як іудеями, так і християнами, то Новий Завіт є священною книгою тільки для християн.

Новий Завіт складається з чотирьох великих циклів:

1. 
   Євангелія: від св. Матвія, св. Марка, св. Луки, св. Івана, – в яких описане земне життя Ісуса Христа.
   
2. 
   Діяння святих апостолів.
   
3. 
   Соборні послання святих апостолів, послання св. Павла.
   
4. 
   Одкровення св. Івана Богослова, або Апокаліпсис.
   

Дослідник Р. В. Жолудь наголошує на публіцистичному потенціалі Євангелій.