Попередники преси Англії, Франції, Росії

У ХVІ – ХVІІ ст. конард поширювалися як самостійна фор-ма публікацій. Це були брошури форматом 80 х 125 мм і обся-гом 8–16 стор. Вони друкувалися на дешевому папері, з вели-чезною кількістю помилок, але стали дуже популярними. Їх обвинувачували в облудності, низькому стилі й плебействі, але всі хотіли прочитати чергову небилицю, ще й ілюстровану. Про-давали конард біля стін королівського палацу, голосно викри-куючи неймовірні, сенсаційні назви.

Серед інших форм ранньої періодики ХVІ–ХVІІ ст. значне місце посідали релігійні видання. Деякі з них, наприклад «Щит зібрання щирих католиків», досягали 46 стор. і друкувалися накладом близько 1 тис. прим. Протиріччя, що існували між католиками і протестантами, посилення світської влади при Франциску І сприяли впровадженню релігійної цензури. Твори, що виказували єретичні думки, спалювалися, складалися офіційні каталоги дозволених і не дозволених до друку книжок. За порушення правил попередньої цензури можна було заплатити не тільки ув’язненням і втратою майна, а навіть тортурами і смертю.

Наслідком такої суворої політики стала поява таємних (інколи нелегальних) вісників.

Особливо активно за часів правління Генріха ІІІ (1570 –1589 рр.) розвивалася карикатура. Стіни Парижа щоденно вкривалися сатиричними творами. Падіння авторитету короля викликало хвилю політичних памфлетів, поем, історіо-графічних творів.

Альманахи й календарі, які виходили численними накладами, вже мали елемент чіткої періодичності.

На Русі між першою друкованою книгою і першою газе-тою особливе місце посідали так звані «Вестовые письма», або «Куранты» (з голландського «сourant» – «плинний»). У Московському Посольському приказі з донесень закордонних агентів складалися вибірки для царя, які й стали з 1621 р. називатися «Курантами». З 1631 р. почали робити вибірки з іноземних газет. Новини про бої, взяття міст, появу комет у російському перекладі заносилися на вузькі довгі листки паперу – «стовпчики», котрі підклеювалися один до одного, і таким чином виходив сувій. Складалися «Куранти» 2–4 рази на місяць у 2–3 примірниках, прочитувалися царю та найближчим боярам, а потім направлялися до приказу Таємних справ, бо вважалися секретними матеріалами.

Таким чином, не тільки відсутність газети, а й секретність вели до створення інформаційного вакууму на Русі, що запов-нювався розповідями, які переповідали мандрівники, віщуни, юродиві.

Незважаючи на те що друкарський верстат було винай-дено, новини залишалися, головним чином, рукописними ще протягом XVI–XVII ст., існуючи поряд із друкованими виданнями.

3. 
   Інститут ординарців
   

У XVI ст. у Західній Європі зароджується власне газетна діяльність: торговці інформацією почали укладати з правителями держав і областей, організаціями і приватними особами угоди, згідно з якими зобов’язувалися за певну плату постачати їм інформацію в обумовлені терміни. Про необхід-ність оперативного одержання новин стали піклуватися й самі монархи, котрі стежили за станом доріг, організовували поштові служби. Діяльність інформаторів, таким чином, була досить вигідною. Наприклад, імператор Австрії Рудольф II Габсбург (1586 – 1612 рр.) платив інформатору за повідомлення новин із Франції й Голландії 200 золотих гульденів у рік.

Таких інформаторів можна порівняти з нинішніми власни-ми кореспондентами. Їм нерідко вдавалося організовувати навколо себе щось на зразок кореспондентського пункту, що збирав, обробляв і доставляв інформацію хазяїнові.

Інститут ординарців був попередником зв’язку – важли-вого каналу комунікації. У ХV ст. сен-галлевське купецтво за допомогою своїх ординарців налагодило регулярний поштовий зв’язок між Ліндау, Равенсбургом, Ульмом і Нюрнбергом. Потім він поширився на Ліон та інші міста Франції, Нідерландів, Італії. Звістки з Венеції до Нюрнберга йшли 20 днів.

Ординарці існували доти, доки поштовий зв’язок не монополізувала держава. Централізація влади й державний контроль усіляко сприяли подальшому розвитку журналістики.

Таким чином, виникнення книгодрукування та його стрімке поширення у світі мали величезне значення для подальшого розвитку журналістики.

1. 
   Варбанец Н. В. Иоханн Гутенберг и начало книгопечатания в Европе. – М.: Книга, 1980. – 303 с.
   
2. 
   Ворошилов В. В. Журналистика. Базовый курс. Учебник. – 5-е изд. – СПб.: Изд-во Михайлова В. А., 2006. – 640 с.
   
3. 
   История печати: В 2 т. – Т. 1. – М.: Аспект Пресс, 2001. – (Серия «Классика журналистики») // Режим доступа: http://evartist.narod.ru/text2/26.htm
   
4. 
   История печати: В 2 т. – Т. 2. – М.: Аспект Пресс, 2001. – (Серия «Классика журналистики») // Режим доступа: http://evartist.narod.ru/text2/31.htm
   
5. 
   Маклюэн М. Галактика Гутенберга. – М., 2005 г. – 496 с.
   
6. 
   Мелещенко О. К., Черняков Б. І. Чотири століття британської журналістики // Наукові записки Інституту журналістики. – Т. 9 (жовтень-грудень). – К., 2002. – С. 191–228.
   
7. 
   Мелещенко О. К., Черняков Б. І. Журналістика Франції // Наукові записки Інституту журналістики. – Т. 10 (січень-березень). – К., 2003. – С. 159–212.
   
8. 
   Михайлов С. А. История зарубежных СМИ: Учебное пособие. – СПб.: Изд-во Михайлова В. А., 2006. – 256 с.
   
9. 
   Михайлов С. А., Ли Динсинь, Чжан Хэфэн, У Ли, Чиу Джуей-Хуэй. Журналистика Китая. – СПб.: Изд-во Михайлова В. А., 2006. – 600 с.
   
10. 
    Немировский Е. П. По следам первопечатника. – М.: Современник, 1983. – 215 с.
    
11. 
    Тимошик М. С. Історія видавничої справи: Підручник. – К.: Наша культура і наука, 2003. – 496 с.
    
12. 
    Ученова В. В. Беседы о журналистике. – М.: Молодая гвардия, 1978. – 208 с.
    
13. 
    Хоменко Т. М. Проповідництво і сучасна публіцистика: (на основі есеїстики Є. Сверстюка, М. Мариновича – Україна, І. Ортинського – Німеччина). – Львів: ПАІС, 2008. – 135 с.
    
14. 
    Шедлинг М. Очерки по истории мировой почты // История печати: Антология: Т. ІІІ. – М.: Аспект Пресс, 2008. – С. 33-182.
    
15. 
    Федченко П. М. Преса та її попередники. – К.: Наукова думка, 1969. – 350 с.
    

1. 
   Які потреби суспільства мав вирішити винахід книгодрукування? Які його наслідки в Європі?
   
2. 
   Розкажіть про діяльність відомих книгодрукарів: Й. Гуттенберга, В. Кекстона, А. Мануція, І. Федорова.
   
3. 
   Використовуючи уривок з монографії Г. Ф. Вороненкової «Путь длиною в пять столетий», підготуйте інформацію про виникнення рукописних газет у Німеччині.
   
4. 
   ۞ Напишіть повідомлення на тему «Комунікаційні процеси у великому місті Європи ХV ст.».
   
5. 
   ۞ Дайте тлумачення понять: «аввізі», «альдини», «летючий листок», «ксилографія», «інкунабула».
   
6. 
   Що вам відомо про «фуггер-газети» і їх видавця? Які рукописні видання ХV–ХVІ ст. були найпоширенішими і чому?
   
7. 
   Підготуйте додатковий матеріал про перші друковані видання Західної Європи.
   

1. 
   Розкажіть про початок книгодрукування в Китаї.
   
2. 
   ۩ Напишіть замальовку про першу російську рукописну газету «Куранти».
   
3. 
   Підготуйте інформацію про історію виникнення поштового зв’язку.
   

К. Ясперс

C. Брант
В епоху Відродження політична ситуація в Західній Європі різко змінюється. Від усвідомлення належності до спільного західнохристиянського світу європейці переходять до національ-ної свідомості. Відбувається ідеологічне протистояння католи-цизму, протестантизму й гуманізму. Католицька церква посту-пово втрачає свою провідну роль у духовному житті. З’яв-ляється новий погляд на природу і призначення людини. Тео-центризм Середньовіччя (у центрі – Бог) змінюється на антропо-центризм (у центрі – людина).

1. 
   Антицерковна й політична публіцистика
   

У ХV–ХVІ ст. відбувається прискорення інформаційних процесів. На перший план виходить політична й антицерковна публіцистика, головні жанри якої – памфлет, депеша, послання, пародія, зразки епістолографії. З’явився новий політичний жанр – реляція ⁷⁴ – повідомлення про воєнні або дипломатичні події, які зазвичай мали документальний характер.

У центрі гуманістичного руху свого часу стояв Лоренцо Валла (1407 – 1457 рр.). Працюючи секретарем у короля Альфонсо Арагонського, він спостерігав за свободою звичаїв. Валла писав полемічні твори, серед яких «Про красоти латинської мови», «Про істинне й неістинне благо», «Про насолоду». Відомий трактат «Про свободу волі» присвячено критиці середньовічних поглядів на свободу волі. Виступаючи проти Боетія, Валла доводив, що людина має право вибору між добром і злом. У Римі він працював переписувачем, перекла-дачем, заснував приватну школу риторики, викладав риторику, писав і коментував богословські твори, зокрема «Критичний текстологічний коментар до Нового Завіту». Помітним явищем стала гостра антицерковна спрямованість творів Валли «Роздуми про підробку так званої дарчої грамоти Костянтина» (1440) та «Про чернецьку обітницю» (1462).
Рассуждение о подложности

так называемой дарственной грамоты Константина (отр.)

<…> Много, очень много обнародовал я книг почти по всем областям знания. В этих книгах я осмеливался выражать свое несогласие с мнением некоторых выдающихся писателей, чей авторитет был непререкаем в течение очень долгого вре-мени. И я возбудил этим против себя негодование у немалого числа людей, которые ненавидят меня за это и называют наглецом и святотатцем. Подумать только, что будут делать эти люди теперь! Как будут они неистовствовать! И если им представится возможность, с какой жадностью схватят они меня и как поспешно повлекут меня на казнь. Ведь я выступаю не только против умерших, но и против живых, я выступаю не против какого-нибудь одного человека, но против многих, я выступаю не только против частных лиц, но и против лиц, облеченных властью. И какой властью! Я дерзаю выступать против верховного первосвященника, который вооружен не одним лишь мирским мечом, как короли и князья, но и мечом церковным. От этого меча ни один государь не укроет тебя своим щитом, повсюду смогут настичь тебя отлучение, анафема, проклятие. А если разумно и говорил и действовал тот, кто сказал: «Я не хочу писать против тех, которые могут вписать меня в проскрипционный список», – то как уж следует мне остерегаться того человека, которому незачем даже прибегать к проскрипциям, который невидимыми стрелами своей власти сможет преследовать меня так неотступно, что мне останется только воскликнуть: «Куда пойду от духа твоего и от лица твоего куда убегу?».

Я не стремлюсь к тому, чтобы преследовать кого-нибудь и писать против кого-либо филиппики. Да не буду причастен я к такому делу! Я стремлюсь только к тому, чтобы удалить из умов людских тяжкие заблуждения, чтобы с помощью советов или упреков отвратить людей от пороков и преступлений. Я не осмелился бы сказать, что цель моя заключается в том, чтобы другие люди, узнав от меня истину, железом подрезали лозы, буйно разросшиеся вокруг Христова виноградника – папского престола, – и заставили его приносить не тощие дички, а полные гроздья. А если я и делаю это, то разве найдется такой человек, который захочет закрыть либо мне уста, либо себе уши или даже сочтет меня заслуживающим смертной казни? И если такой человек найдется, как должен буду я назвать его, даже если он окажется папой, добрым ли пастырем или глухой змеей, которая не хочет слушать голос заклинателя, а стремится отравить его тело своим ядовитым укусом.

Я знаю, что люди давно уже желают услышать, какое же обвинение предъявляю я римским папам. Я предъявляю им тяжкое обвинение, я обвиняю их либо в беспечном невежестве, либо в чудовищной алчности, которая является идолопоклон-ством, либо в суетном стремлении к власти, которому постоянно сопутствует жестокость. Ибо уже в течение нескольких веков они либо не понимали, что Константинов дар – это подлог, либо сами этот подлог создавали, либо, следуя по стопам своих предшественников, защищали истинность этого дара, о подлож-ности которого они хорошо знали. И этим они бесчестили величие первосвященства, бесчестили память древних пап, бес-честили христианскую веру и все смешивали с убийством, с разрушением и преступлениями. Они утверждают, что город Рим – это их собственность, что им принадлежит королевство Сицилии и Неаполя, им принадлежит вся Италия, Галлия и Испания, германцы и британцы, им вообще принадлежит весь Запад, ибо все это содержится в тексте дарственной грамоты. Итак, все это принадлежит тебе, верховный первосвященник? И ты намереваешься обрести это вновь? Ты хочешь отнять города у королей и князей Запада или заставить королей и князей, чтобы они платили тебе ежегодную дань?

<…> Нельзя допустить, чтобы о деле общественном и как бы цезаревом мы говорили не более торжественным тоном, чем об обычном частном деле. Итак, представлю себе, что я говорю в собрании королей и князей (ведь я в действительности так и поступаю, ибо эта моя речь попадет к ним в руки), обращусь к этим высоким лицам так, как если бы они присутствовали здесь и я видел их перед своим взором. К вам обращаюсь я, короли и князья, ибо мне, частному человеку, трудно составить себе представление о том, каков может быть дух государя, я хочу понять ваш образ мысли, хочу постичь вашу душу, прошу ваше-го свидетельства.

Неужели кто-нибудь из вас, если бы оказался вдруг на месте Константина, счел бы себя обязанным даровать другому человеку город Рим, свою родину, столицу всего мира, царя государств, самый могущественный, самый знатный и самый богатый город среди всех, победителя народов, город священ-ный уже одним своим обликом; неужели кто-нибудь счел бы себя должным просто из великодушия отдать другому этот город, а самому затем отправиться в ничтожный город Визан-тий? И вместе с Римом отдать Италию, не провинцию, а влады-чицу провинций, отдать три Галлии, отдать две Испании, отдать германцев, отдать британцев, отдать весь Запад и лишить себя одного из двух глаз империи? Я не могу поверить, что кто-нибудь сделает это, будучи в здравом уме <…>.

Ідеал створення сильної держави, яка може об’єднати Іта-лію і протистояти іноземцям, подано в політичному трактаті «Державець» (1513) Нікколо Маккіавеллі (1469 – 1527 рр.). Автор намагається пізнати загальні закони політичного життя, трактує роль, місце і значення державця, володаря, зверхника в Європі та Італії XVI ст. Маккіавеллі поєднує колорит флорен-тійської мови з давньоримською величністю в побудові періо-дів. Його роздуми проникнуті логікою й гостротою думки.

• 
  Державець (фрагменти)
  

• 
  Треба вміти добре приховувати свій характер і обов’язково опанувати майстерність прикидатися і вдавати. Люди такі прос-такуваті й так готові коритися сьогочасній необхідності, що ко-жен бажаючий завжди знайде тих, хто дозволяє себе обдурю-вати.
  
• 
  Поміркований правитель не може й не повинен бути вірним своїй обіцянці, якщо це стає йому невигідним або якщо щезли ті причини, що примусили його дати слово. Якби люди були чесними, це була б погана порада. Але всі вони схильні до зла, схильні свідомо чи несвідомо перейти на бік тих, хто заслуговує не похвали, а осуду. Тому правитель не зобов’язаний бути вірним людям.
  
• 
  Марно йти до політичної мети, використовуючи такі засоби, що приречені на невдачу. Без огляду на те, яка мета обрана – добра чи зла. Це справедливо як для святих політиків, так і для грішних. Адже святий, як і грішник, прагне успіху.
  
• 
  Для досягнення політичної мети завжди потрібна сила. Якщо якась сторона перемагає, то це означає, що вона має більше сили, а не більше права.
  
• 
  Існують періоди хаосу, протягом яких часто досягають успіху очевидні пройдисвіти. Тоді незмірно зростає цинізм – люди не гребують нічим заради вигоди. Але навіть у такі часи вигідно вдавати доброчесність, обманюючи нею простаків.
  
• 
  Заради успіху політик обов’язково й завжди повинен удавати щиру побожність.
  
• 
  Людина при владі, яка бажає творити тільки добро, неминуче загине серед натовпу злих.
  
• 
  Якщо уважно придивитися, то завжди можна побачити, як часто те, що здається доброчесністю, веде до погибелі, а через те, що здається вадою, можна досягнути безпеки і благо-получчя.
  
• 
  Політики стануть кращими, якщо правитимуть людьми, що поважають чесноти, а не тими, які байдужі до моралі. Пове-дінка політиків може поліпшитися й тоді, коли всі скоєні ними злочини негайно стають загальновідомими, коли людям не забо-роняють відкривати рота.
  
• 
  Природі людей не вистачає гнучкості... Вони хочуть жити день за днем і не вірять, що може настати те, чого досі не було... Люди дуже рідко міняють свої думки про когось, зокрема про політиків.
  
• 
  «Краще робити й каятися, ніж не робити й каятися» (Боккаччо). Адже дії породжують нові рішення, які у бездіяль-ності залишилися б непоміченими.
  
• 
  Якщо ти сам собі допоможеш, тобі стануть допомагати всі.
  

Знаряддям класової боротьби в нього була пародія. Аретіно в ім’я розуму й природи пародіював петраркістів і наслідувачів Аріосто (у його «Orlandino» всі лицарі – дурні й боягузи). Заховавшись від переслідування папської влади у Венеції, у численних памфлетах, листах, посланнях, пародіях він тримав усю знать Італії ніби в облозі: сюди ж надсилалися йому подарунки чужоземних князів, які користувалися його пером. Свій розрахунок Аретіно будував на необмеженій і абсолютній публічності, тому певною мірою його можна вважати праотцем журналістики. Іноді він збирав свої листи й статті, аби роздрукувати їх збірками.

В Італії на межі XV–XVI ст. відбувається розквіт реляцій. Під час мілано-венеційської війни (1451 – 1452) за головним штабом їхав письменник Порчелліо з дорученням від короля Альфонсо Неаполітанського сповіщати про хід воєнних дій. Реляції Порчелліо написані не зовсім правильною латиною, за зразком Цезаря, у дусі тогочасної гуманістичної пафосності.
4.2. Публіцистика епохи Реформації 
Публіцистика стає ефективною зброєю політичної бороть-би в епоху Реформації. Її основні ідеологічні інструменти –листівки, «летючі листки», прокламації, памфлети, діалоги, пародії й сатири. Ця потужна зброя в релігійній і політичній боротьбі стала можливою лише після успіхів друкарства. Вона мала велику дієву силу й використовувалася всіма без винятку політичними й релігійними таборами.

Інформацію про публіцистику цього часу дає Г. Н. Воро-ненкова у праці «Путь длиною в пять столетий».

Одним из сподвижников Лютера был Ульрих фон Гуттен, написавший 15 листовок, направленных против духовенства. Книги в XVI в. не были привилегией малой группы образованных людей – теологов, юристов и медиков, их читали и ремесленники. Научные библиотеки имели тогда в среднем по 120 книг. Всего в Европе к началу века было издано 30 тыс. книг, 1/3 которых приходилась на германские государства.

Любимыми публицистическими жанрами гуманистов были «пасквиль» (Pasquillus) и «диалог» (Dialog). Пасквиль – это насмешка с элементами иронии над власть имущими, в тот период – над пап-ством и духовностью, которую Римско-католическая церковь пыталась распространять среди населения. Поскольку пасквили писались на латыни, которую народ, естественно, не знал, то для общения с народом использовался жанр диалога. Наиболее известные диалоги на немецком языке написаны фон Гуттеном. Его «Книжечка диалогов», изданная в 1521 г., обошла весь просвещенный мир.
4.2.1. Мартін Лютер. Томас Мюнцер
Початок Реформації традиційно пов’язують із подією, що відбулася 31 жовтня 1517 р., коли доктор богослов’я Мартін Лютер (1483 – 1546 рр.) прибив до дверей віттенберзької церкви 95 тез, спрямованих проти католицької церкви. Цей симво-лічний акт став початком розв’язання релігійних війн і поділу Європи на католицькі й протестантські держави.

Діячі Реформації першими використали переваги типогра-фії для ведення пропаганди. Лютер і його прихильники у вели-кій кількості тиражували полемічні листки, у зрозумілій формі пояснювали прихильникам нового віровчення основні теоло-гічні проблеми й специфіку поточного політичного моменту.

Для боротьби з католицькою церквою Лютер використо-вував переклад Біблії німецькою мовою, який зіграв роль справ-жнього памфлета. Новий Завіт у лютерівському перекладі було надруковано у 1522 р., а повне видання Біблії завершено у 1534 р. Ця Біблія стала найвидаванішою книгою в Німеччині, мала великий вплив на формування німецької літературної мови. Письменники XVII і XVIII століть оцінили всю силу і соковитість лютерівської Біблії.